Україна під чужою окупацією 3 страница

Бузьке козацтво складалося з різнородних елементів — молда­ван, болгар, польської шляхти та козаків-утікачів, тобто бездомних, але хоробрих людей. У 1787 р. "їх об'єднано в один полк, під ко­мандуванням полк. Скаржинського, а потім підполк. О. Орлова. Полк налічував 1 500 козаків і брав участь у Російсько-турецькій війні 1787-1791 роках. Він прославився у боях із турками під Оча­ковом, Бендерами, Акерманом, Кілією, Ізмаїлом та ін.

За вірну службу по закінченні Російсько-турецької війни коза­кам дозволено вибрати багаті землі на правому березі Бугу і там по­селитися. Вони завели там гарні оселі та створили козацький від­діл в 1000 козаків для прикордонної служби вздовж татарсько-но­гайського кордону і звідси вони отримали назву Бузьке козацтво².

Після організації Вознесенського намісництва Бузьке козацтво бу­ло звільнене з військової служби, а всіх козаків обернено в звичай­них державних селян-хліборобів. Але вони не були з того задоволе­ні й домагалися повернення їм козацького стану.

У 1803 р. їх було 6383 особи чоловічої статі, що жили по обох боках ріки Буг в Ольвіопільському, Єлисаветградському та Хер­сонському повітах³. Цар Олександер І декретом від 18 травня від­новив їхній козацький стан і поділив на три полки, які жили в за-господарованих 28 багатих станицях з 1597 дворами і 169 742 деся­тини землі, тобто більше 10 десятин на кожний двір. Пізніше до них приєдналося ще кілька селянських родин й невелике число польської шляхти. У 1804 р. Бузьке козацтво нараховувало вже по­над 7 000 осіб чоловічої статі. Але отамана вони не мали права ви-

¹ Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. XXXIV.- С. 189-192.

² СкальковскийА. Еще о Бугскихъ козакахъ //Киевская старина.- 1882. - Т. IV. - С. 602.

³ Там же.- С. 598-599.

бирати, цар назначив їм на отамана донського козака генерал-ма­йора Івана Краснова.

Бузько-козацький полк брав участь в Російсько-турецькій війні 1808 р. у Молдавії. З вибухом війни із Францією в 1812 р. Бузькі козаки були звільнені від загального ополчення, але вони, щоб до­казати свою вірність цареві, виставили власним коштом козацьку дружину силою 500 козаків і від уряду вимагали тільки зброї. Ця дружина була перекинута на захід Російської імперії і тримала при­кордонну службу вздовж Варшавського князівства, а в наполеонів­ській кампанії брала участь у захопленні Парижа 1814 р.1

Після заключения Бухарестського договору 1812 р. Бузькі коза­ки зробилися були дійсними добровільними військовими поселен­цями, охороняли кордони вздовж Басарабії й одночасно займали­ся сільським господарством. Вони розбудували багаті станиці, чим притягали до себе на поселення і на службу селян із західноукра­їнських губерній.

У 1815 р. наполеонівські війни закінчилися, а Віденський Кон­грес закріпив в Європі реакційні режими. Бузькі козаки, повернув­шись на рідну землю, були змушені повертатися назад у кріпацтво у формі т.зв. "військових поселень". Олександер І ліквідував Бузь­ке Козацтво. Наступного 1818 р. він створив з них т. зв. Бузьку уланську дивізію, поділену на два полки, а Бузькі станиці ввійшли до складу Бузького військового поселення, центром якого визна­чено місто Вознесенське. Очевидно і тут не обійшлося без проте­стів з боку козаків, і в вересні 1817 р. відбувся збройний виступ під проводом Федора Барвінського, який москалі задушили дуже криваво. Тих, які відмовлялися стати військовими поселенцями, москалі кололи піками, топили в Бузі, сікли різками, гнали через "зелену вулицю" і висилали на Сибір². Так остаточно виглядала за­плата царя Олександра І Бузьким козакам за їхню вірну службу і геройські подвиги на всіх фронтах. Надалі Бузька уланська дивізія розділила долю Херсонських військових поселень.

Заселення Південної України

Розглядаючи кріпаччину в Південній Україні в першій чверті XІX ст., один із сучасників завважив, що "хоча деякі поміщики обтяжу­ють селян важкими роботами й переслідують нестерпними вимога­ми, на загал можна сказати, що в Південній Україні застосовуються у відношенні до селян більш людяні права, ніж в інших російських губерніях, і через те тут утиски були менші, ніж деінде. Селяни на­віть не питали у панів дозволу на одруження, вважаючи, що пан не

¹ Рудковский А. Сведения о бугеких козаках //Киевская старина.- 1882.- Т. IV.-
С. 390-391.

² Там же.- С 389.

має права вмішуватися в родинне життя своїх підданих". А в Криму населення зовсім було свобідне, бо "згідно з магометанським зако­ном мусульманин не може бути кріпаком". З уваги на те, після заво­ювання Криму Росією, уряд не відважився вводити там кріпацьку систему, щоб затримати населення, яке втікало до Туреччини. Уна­слідок того у Криму не введено закону про закріплення селян до землі й залишено їм особисту свободу; татари не платили податків і не були зобов'язані служити у війську, бо те все противилося му­сульманській релігії¹.

У Російсько-турецькій війні 1812 р. Росія захопила Басарабію, територію між ріками долішнім Дністром на сході, Прутом і гир­лом Дунаю на заході та Чорним морем на полудні. Ці землі, засе­лені у Х-ХІІ ст. українськими племенами, уличами й тиверцями, належали до Київської держави, а в XII-XIV ст. — до Галицько-Волинської держави. Наприкінці XIV ст. Басарабію зайняли мол­давські воєводи і з того часу туди почали напливати румуни, бол­гари, гагаузи та інші. Але навіть у 1812 р. Басарабія була дуже слабо заселена й нараховувала заледве 51 121 родину. Рахуючи пересічно п'ять осіб на родину, Басарабія мала близько 256 тисяч населен­ня². Однак найслабше була заселена південна степова частина Ба­сарабії — Буджак (турецьке слово, що означає "кут", тобто тери­торію на західному чорноморському побережжі, поміж гирлом Ду­наю і долішнім Дністром аж до Троянських валів на південному заході). Малозалюднені землі Басарабії взагалі, а Буджака зокрема, стали новим притулком для всіх втікачів від кріпаччини, якої там зовсім не було. Хто переселився до Басарабії із Правобережної чи Лівобережної України, як також і з Росії — ставав вільною люди­ною. І це стверджувалося навіть у документах, що "поміщики ро­сійських губерній, які спроваджували своїх селян на землі, закуп­лені в Басарабській області, не можуть ними розпоряджатися за кріпацькими законами, бо тим людям надається тут такі громадян­ські й особисті права, якими користується корінне населення об­ласті"⁵.

В Україну 1814 р. прибула частина німців із Варшавського кня­зівства, які перейшли на територію Буджака й тут організували шість колоній. Протягом наступних років населення Басарабії більш чим подвоїлося і в 1824 р. зросло до 586 тисяч, з чого більшість стано­вили переселенці з України, а крім того німці з Польщі, росіяни та болгари. У 1828-1832 роках колонізація Басарабії зросла за ра­хунок болгар, українців і росіян, а пізніше головно з Молдавії, з України й Росії. Населення Басарабії вже у 1858 р. становило

¹ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 108-109.

² КябузанВ. Народонаселение Бессарабии в первой половине XIX в. //Исторические
записки.- Москва, 1969.- Т. 82.- С. 232.

³ Дружинина Е.И. Вказ. пращ.- С. 102.

1 018 775 осіб, з них молдавани 51,4%, українці — 21,32%, болгари — 10%, жиди — 7,25%, інші — 10%. Українці становили переваж­ну більшість у Хотинському повіті. В Акерманському повіті вони становили най численнішу національну групу населення — 28%, на другому місці були молдавани — 27,5% населення¹. З Басарабії ро­сійський уряд створив окрему область із центром у місті Кишине-ві з окремим правлінням. У 1828 р. Басарабію включено в Ново­російське генерал-губернаторство та підпорядковано "новоросійсь­кому" генерал-губернаторові, яким від 1823 до 1844 р. був князь Михайло Воронцов.

У 1816-1817 pp. німецька еміграція в Україну посилилася, зок­рема з південної Німеччини, яка здебільшого транспортувалася во­дами Дунаю, від Ульму до Ізмаїла. Так створилися великі колонії в Буджаку, Приазов'ї на річці Молочні Води. У Маріупольській ок­рузі, де вже раніше поселилися греки, прибуло також багато ви­хідців із Західної Прусії, Чехії та Польщі. У 1823 р. в районі Марі­уполя було вже 17 нових колоній, в тому числі шість католицьких. Майже одночасно на річці Берда появилися три колонії, які дали початок Бердянській окрузі. Наприкінці декілька німецьких коло­ній створилися також у Криму коло Сімферополя.

Заселення Південної України з її запорізькими степами та на­ближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це "во славу Росії та її вели­чі",— писала Полонська-Василенко. — Прагнення Росії заволоді­ти чорноморським узбережжям збігалося з прагненнями України, яка весь час свого історичного існування, починаючи з походів Ас-кольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі... Україна дістала вихід до Чорного моря і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку"².

* * *

Наприкінці XVIII ст. до Південної України іммігрувало багато німців з Німеччини. Чимало з них поселилося біля Одеси. Іммі­грантам з-за кордону, які заселяли причорноморські степи, уряд створював сприятливі умови, надавав матеріальну допомогу, щоб вони могли закріпитися на нових землях. Були це здебільша люди, які не знали місцевої мови, ані культурно, ані релігійно не могли пристосовуватися до свого українського оточення й тому вони так і залишилися в розмовній мові населення — "колоністами". Під релігійним оглядом вони були лютеранського, католицького, а то й жидівського віровизнання, що різко відрізняло колоністів від до­вколишнього населення.

¹ КабузанВ. Вказ. праця.- С. 233.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 277.

Україна й Білорусь разом з Прибалтикою входили в т.зв. "сму­гу осілости" для жидів. До Південної України й Білорусі переїхало багато жидів¹. Наприклад, під кінець XIX ст., в місті Бердичеві, що лежить за 150 кілометрів на південний захід від Києва, жиди становили 80% населення. То було єдине місто в Російській імпе­рії, де навіть поліція говорила по жидівськи (ідіш)². Але жиди, які хотіли займатися хліборобством, могли творити свої колонії на пів­дні України і їм створювали такі ж самі умови, як і іншим чужи­нецьким колоністам.

У 1807-1812 pp. російський уряд почав переселяти росіян зі Смо­ленської губернії, які отримували по 15 десятин землі на особу чо­ловічої статі, тобто в середньому на родину припадало коло 40 де­сятин землі³. У 1812 p., коли вже назрівала війна з Наполеоном, російський уряд у лютому дав розпорядження, щоб населення бі­лоруського Бобилецького староства, до речі вірних Уніатської Цер­кви, що знаходилося близько західних кордонів Російської імперії, до двох місяців перенеслося також в Україну, в Єлисаветградський район. Через погану погоду їх багато погинуло з голоду й холоду — до Єлисаветграду прибуло бл. 4,5 тис. осіб, які остаточно посе­лилися між річками Інгулом та Інгульцем. Вони також дістали пе­ресічно по 12 десятин на особу чоловічої статі і більше 170 000 руб­лів допомоги готівкою, а за 5 500 рублів їм куплено сільськогоспо­дарський інвентар⁴.

Коли ж у 1807 р. Наполеон створив Варшавське Князівство, ро­сійський уряд закликав німців, які проживали в Варшаві, пересе­лятися до південної України і навіть платив їм кошти переїзду, й оселяв поблизу менонітських колоній, заснованих ще за Катерини II, тобто понад Дніпром, і в районі Молочних Вод. Кожна німецька родина, що іммігрувала до України, дістала від Російського уряду 60 десятин у вічне володіння. У 1814 р. "варшавських переселен­ців" налічувалося 1 743 родини, або бл. 8 000 осіб. Всі вони прий­шли в Україну майже голі. Разом з німцями іммігрували також і деякі поляки"⁵.

У районі Молочних Вод поселилися на початку XIX ст. також і ногайці, кочове плем'я, що провадило ще кочове життя і зберігало родово-племінний устрій. їх Туреччина вживала як основну удар­ну силу проти Росії під час російсько-турецьких воєн. У часі вій­ни 1768-1774 частина ногайців, під впливом російської агітації в Буджаку і Очаківській області, вступила в союз з Росією й пересе­лилася на територію між Доном і Кубанню. Після захоплення Ро-

¹ Дружинина ЕЖ Вказ. праця.- С.150.

² Шалант М. Промолчавши жизнь...- Иерусалим, 1983.- С. 7.

³ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 158.

⁴ Там же.-С. 159-160.

⁵ Там же.- С. 144.

сією Криму російський уряд забув про свої обіцянки ногайцям і намагався силою переселити їх у Приуральські степи, щоб вони не могли контактувати з турками. Ногайці протестували і масово втікали за ріку Кубань. Російський уряд намагався затримати їх і дійшло до сутички, в якій багато ногайців загинуло. Урешті всіх тих, яких затримано, уряд переселив частину над Каспійське море, а частину числом коло 5 000 над Азовське море, поміж устями рік Молочні Води і Берда аж до р. Токмак на північному заході. Кате­рина II наділила ногайців усіма привілеями колоністів, намагаючись зробити з них осілих хліборобів. Але цар Павло І зачислив ногай­ців до державних селян й обложив їх звичайними податками¹.

На початку XIX ст. на запорізькі землі почали напливати іммі­гранти з Балкан, які на основі указу з 29 грудня 1819 р. мали всі права і привілеї, надані чужинцям, званих колоністами, замешка-лих у Новоросійських губерніях і в Басарабії. "Крім того, що кож­ний колоніст діставав на родину 60 десятин державної землі, він мав право купувати землі у поміщиків й володіти ними, як своєю власністю, заводити на них фабрики, торгувати, вступати в різні цехи. Задунайські колоністи були звільнені від військової служби так як і всі інші чужинці колоністи"².

Колонізація півдня України протягом всього XIX ст. у великій мірі відбувалася стихійно. Але поруч з тим, уряд спроваджував пе­реселенців, яким у 60-х роках в одній лише Херсонській губернії відведено для переселенців 26 233 десятини державної землі, а з 1881 по 1893 р. по всіх трьох південних українських губерніях — 157 946 десятин роздано переселенцям з центральних російських губерній, або німецьким колоністам. В тому ж самому часі селян­ство Київської, Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній терпіло на брак землі. Починаючи з 1795 р. по 1897 р. питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. В Катеринославській та Херсонській губерніях, які були посиленими районами колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83-90% українського населення, а через сто років — ук­раїнці становили уже тільки половину населення.

Уряд переселював на українські території також і росіян різних релігійних сект, старовірів, духоборів і молокан, а на державні під­приємства спроваджував кваліфікованих робітників. Зокрема помі­щики, щоб заселити набуті землі, переводили своїх кріпаків на пів­день України. Крім того, приходили ще й т.зв. "безпаспортні бро­дяги". На нових поселеннях, куди прибували росіяни — там вони переносили, згідно зі своєю хліборобською традицією, т. зв. общини, тобто спільне користування наділеною їм землею цілою громадою,

¹ Там же.- С 120-121. ^г Там же.- С. Ш-114. ³ Лугова О. Вказ. праця.- С 19.

ЗО

тоді коли українці розділяли землю поміж родинами й брали її у вічне користування.

На Лівобережній Україні (Гетьманщина й Слобожанщина), по­мимо заведених царицею Катериною II новігх порядків на російський зразок, задержалося ще багато із старовини. Хоча селянство було закріпачене, козаки залишилися і надалі вільним козацьким ста­ном, завдяки чому майже третина сільського населення була віль­ною. Хоча старі суди були скасовані й заступлені новими —- ро­сійськими, але закони залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністративний устрій, але посади, починаючи від губер­натора й кінчаючи останнім канцеляристом, заповнялися місцеви­ми людьми. Отже, на Лівобережжі збереглася як найвищий стан у суспільстві своя власна провідна верства, колишня козацька стар­шина, а тепер шляхетство або дворянство¹. Під кінець XIX ст. в європейській частині Російської імперії проживало 654 мільйони населення, з того 533 691 особа належали до шляхти-дворянства, отже, навіть не один відсоток усього населення імперії. З того біль­ша частина знаходилася в західних і південно-західних губерніях, що колись належали до Польщі. В українських дев'ятьох губерніях налічувалося 128 596 осіб, приналежних до шляхти-дворянства, з того величезна більшість чужинців.

На початку XIX ст. величезна більшість земель Правобережжя була власністю польських панів. Наприклад, на просторі поміж Ва­сильковом та Уманню, тобто понад 60 кілометрів, простягалися зем­лі графів Браніцьких, на яких було 30 000 селян-кріпаків чоловічої статі, отже, разом з жінками, ще раз стільки. Крім того, до них належали ще й містечка, так що вся територія із населенням пе­ревищувала деякі німецькі державки. Подібні маєтки мали графи Потоцькі та ін.². Користаючи із такого вигідного становища, польсь­ка аристократія далі мріяла як відбудувати Польщу в межах з пе­ред 1772 року й тому намагалася зберегти і закріпити свої культур­ні впливи в межах своїх посілостей.

З початку XIX ст. ціле Правобережжя приєднано до Віденської шкільної округи, де польські аристократи втішалися великими впли­вами. Князь Адам Чарторийський, близький приятель царя Олек­сандра І, будучи куратором Віденської шкільної округи, свої добрі зв'язки з царем використовував для польської справи. Зокрема, близький співробітник кн. Чарторийського — Тадеуш Чацький, ді­дич з Київщини й великий польський патріот, розбудовував на Пра­вобережжі польське шкільництво, а для вищої освіти у Крем'янці на Волині засновано ліцей із прекрасною бібліотекою, "щоб під­готовити молоде покоління нести тягар відбудови Польщі". Всі ці школи були розсадниками польської культури і просвіти на Пра-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 270.

² Pamietlnik kijowski.- Londyn, 1962.- Т. 2. - S. 35.

вобережжі. У цьому допомагали їм також і польські науковці, як наприклад історик Иоахим Лелевель, які доводили, що українці, це тільки інша відміна поляків.

На це звернули увагу українці — міністри освіти в російському уряді й намагалися протидіяти тому. Один іх них, вихованець Ки­ївської Могилянської академії, граф Петро Завадовський (1738-1812), будучи 1805 р. в Києві "проектував відчинити там універси­тет для боротьби з полонізацією краю"¹, але Чарториський своїми впливами знівечив той план. Другий міністр освіти, Андрій Розу-мовський (1752-1838), хотів відкрити університет на Волині й на­віть волинські польські пани підтримували його в тому, але з тих заходів також нічого не вийшло.

Так обезправнений і принижений український народ зустрічав XIX століття. Здавалося, України вже немає, а є тільки офіційна назва Малоросія зі своїм малоросійським народом. Але це було тіль­ки так назовні. На ділі ж, внутрі народу, а зокрема серед його про­відної верстви, пробуджувалася тута за вільним життям, бажання бути собою.

Кримський півострів

Кримське ханство після Кайнарджівського договору 1774 р. ста­ло незалежною державою під патронатом Росії. Вона охоплювала ці­лий Кримський півострів, частково землі довкола Очакова й північне Приазов'я та побережжя Чорного моря поміж Дніпром і Бугом.

Крим складається із трьох зовсім відмінних частин, Кримської низовини на півночі, Кримських гір на півдні, де панує лагідне се­редземноморське підсоння і тому там розміщені важливі курорти. Далі на схід простягається Керченський півострів, з містом Керч, який відділяє Чорне море від Азовського, а Керченська протока відділяє півострів від Таманського півострова, колишнього Тмуто-роканського князівства. У Криму збереглися сліди поселень ще з середнього палеоліту, а в VII ст. перед Христом появилися тут грецькі колонії такі як літописний Херсонес, Понтікапей і Теодо-сія. Пізніше тут існувало Боспорське царство, зі столицею у По-нтікапеї, що розміщалася на місці сучасного міста Керч, яке в другій половині І ст. до Христа потрапило у васальну залежність від Ри­му, завдяки тому тут уже в І ст. поширилася Християнська релігія. У Х-ХІІ ст. східна частина Криму входила до Тмутороканського князівства. Між Кримом і Україною завжди відбувалися торговельні зв'язки.

У половині ХНІ ст. Крим зайняли татари й утворили тут Та­тарське ханство зі столицею в місті Бахчисарай, яке в XVI ст. ста­ло васалом Туреччини. Від встановлення Татарського ханства в Кри

¹ Русский архив.- Москва, 1883.- Т. 2.- С. 153.

му татари постійно нападали на Україну з метою грабунків та за­хоплення невільників, яких вони продавали на базарах у кримських містах, зокрема у Кафі, сьогоднішній Феодосії. На охорону укра­їнського населення стала Запорозька Січ, яка вела постійні війни з татарами, а також і Польща, яка своїми українськими землями межувала з татарами.

Оскільки татари нападали й на московські землі, московські царі також вели з ними постійні війни. Від кінця XVII ст. Росія намага­лася завоювати Крим, щоб позбутися загрози татарських нападів, а крім того, щоб дістатися до берегів Чорного моря. Вона організувала при співучасті українських козацьких військ декілька невдалих похо­дів. Але наміри Росії запанувати над Кримом здійснилися щойно в Російсько-турецькій війні 1768-1774 pp.

Крим став незалежною державою під протекторатом Росії, істо­рію незалежного Криму можна поділити на три періоди. Перший у роках 1774-1776, коли кримські державні мужі дійсно хотіли скріпи­ти державну незалежність й тому шукали підтримки в Туреччині й контактів з Францією та Великобританією, які були зацікавлені в то­му, щоб не допустити Росії на Середземне море. Щоб цьому запо­бігти, російські агенти спровокували в Криму селянське повстання, яке Росія допомогла задушити в листопаді 1776 р. Хан Девлет Гірей III, який не визнавав Кучук-Кайнарджівського договору, мусів уті­кати до Туреччини, а на його місце, з ласки Катерини II, прийшов її фаворит Шагін Гірей. Другий період ознаменувала боротьба за трон поміж двома претендентами, яка тривала до 1778 р. У березні 1779 р. Шагін Гірей остаточно закріпився на кримському троні й по­чався третій період в історії Криму.

Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським ін­тригам у 1781 р. вибухло повстання проти татарської династії П-реїв. Користаючи з бунтів, Катерина II задумала переселити хри­стиян з Криму в Україну, щоб створити враження, що кримський уряд переслідує християн і тому їхнє подальше перебування там є неможливе. Насправді це було зроблено, шоб якось виправдати в очах світу заплановану агресію проти Криму, оскільки християни в Криму користувалися всіма правами, крім єдиного — вони не мали права відвідувати мечеті.

Бунти, очевидно, продовжувалися й весною 1783 р. Катерина II післала своє військо, щоб навести у краю порядок. Російські вій­ська в силі бл. 54 тисячі прорвали укріплення Перекопу і вступили на кримську землю. Самі татари не ставили жодного опору і спо­кійно погодилися з долею. Незважаючи на це, москалі спалили тоді більше тисячі сіл і міст і тотально зруйнували старовинний Херсо­нес — пам'ятки архітектури й культури взагалі.

Катерина II 8-го квітня 1783 р. видала маніфест "Про включення до Російської Держави Кримського півострова, півострова Тама-

₃ В. Верига

нія і цілого Кубанського краю"¹. Так закінчилася незалежність Кри­му, яку гарантувала Росія.

Між іншим у тому ж маніфесті Катерина II заявила: "Святочно й невідклично обіцяємо за себе і своїх наслідників обходитися з мешканцями краю як із власними підданими, опікуватися ними, боронити їх достатків, їх святинь, їх традиційної релігії, якої прак­тикування згідно з традиційними звичаями не повинно бути забо­ронене. Так само обіцяємо признати за кожною верствою населення всі права і привілеї на рівні з відповідним класом у Росії"².

Однак тієї обіцянки Росія, як звичайно, не додержала. Фізичне нищення краю, а зокрема його культурних пам'яток, продовжува­лося. Англійський мандрівник Е.Д. Кларк, професор Кембріджсь-кого університету, відвідавши Херсонес у 1812 p., писав, що "ру­їни Херсонесу були ще тривалі й були ще скрізь навіть двері бу­дов... але як прийшли росіяни, то все було здемольоване". Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки каменю, роблячи це система­тично за наказом зверху. Під час будування доріг, військових спо­руд і "модерних" домів розбирали дорогоцінні пам'ятки архітекту­ри античних і старохристиянських часів, так що "з величезних ан­тичних мистецьких скарбів Криму майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов". У 1833 р. за наказом Тав­рійського губернатора "від населення Криму відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи й рукописні книги"³.

Великі простори Криму були перетворені в пустиню, про яку російський поет Максиміліян Волошин (1877-1931), що сам наро­дився і майже ціле своє життя проживав у Криму, зазначав, що "вся та пустиня ще сто років тому назад була квітучим садом". А про самий напад російського війська на Крим він писав, що "у XVIII ст. Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів. Цим разом серйозніше і на довше, тому що за спиною тих варварів — росіян, були не хисткі і текучі хвилі кочового народу, але сильні фундамен­ти Санкт-Петербурзької імперії"⁴.

Негайно після прилучення Криму до Росії там запроваджено ро­сійську адміністрацію і почалася русифікація краю. Татарські шко­ли замінено російськими, одні мечеті замінювали на церкви, а ін­ші нищили. Вони розбивали і нищили всі культурні пам'ятки, які нагадували про владу попередніх володарів, розбивали гробівці та викидали людські кості на сміття. Наприклад, Бахчисарай, столи-

¹ Полное собрание законов Российской Империи, 1625-1825. - Санкт-Петербург, 1830.
- Т.21. - № 15708.

² Zihni SoysalA. Z dziejow Krymu; polityka, kultura, emigracja.- Warszawa, 1938.- S. 50.

³ Січинськнй В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 21.

⁴ Боргардт О. Крим — історії без прикрас //Східний Часопис (Донецьк).- 1993. - 28
вересня.

ця Криму наприкінці XVIII ст., мав у часі анексії до Російської імперії 31 мечеть, одну грецьку й одну вірменську церкви та дві синагоги, а також ханський палац, який москалі зруйнували. Про­фесор Кларк, подорожуючи у 1812 р. по Криму, записав, що в Бах­чисараї "росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйну­вання і знищили цілковито цю столицю". У Керчі "зрівняли з зем­лею 500 будівель"¹.

Російський уряд, здійснюючи політику вичитування Криму від татарів, звертав велику увагу на затемнювання минулого того краю. Губерніальна адміністрація наказувала російським воякам нищити пам'ятки матеріальної культури з часів панування династії татар­ських ханів Гіреїв, взагалі все, що могло промовляти про минуле країни. Коли б Греція, писав Кларк, попала в московську неволю, Афіни були б зрівняні з землею². До 1914 р. росіяни "зуміли збури­ти сотні мечетів і тисячі цвинтарів",— твердив татарський дослід­ник Джафар Сайдамет. Знищили палати татарських аристократів, публічні лазні, канали, які наводнювали поля через сотні літ, і чу­дові городи довкруги резиденцій ханів. При тому знищено також і пам'ятники стародавньої культури, і на наказ російських офіцерів розбивали плити з грецькими написами³".

Після приєднання Криму до Російської Імперії та включення йо­го до складу Новоросійського краю, тобто до південної України, росіяни не тільки повели дискримінаційну політику супроти тата­рів і їхньої мусульманської релігії, але також інспірували антаго­нізми поміж татарами і християнами, головно росіянами, греками та вірменами. Наявна дискримінація татарів викликала незадово­лення серед широких кіл татарського суспільства й багато татарів

з тим не могло погодитися. На знак протесту вони масово поки­
дали Крим й емігрували до своїх одновірців, до Туреччини. Бува­
ли випадки, що татари виїжджали цілими селами й татарське на­
селення на Криму чисельно зменшувалося⁴.

Наступних сто років після Кучук-Кайнарджівського договору Ро­сія звела численні війни з Туреччиною у намаганнях опанувати Дар-данели. Із кожною російсько-турсцькою війною переслідування му­сульманського населення зміцнювалося і в половині XIX ст. російсь­ка влада виготовила була план переселення всіх татар на Поволжя. Цей план, однак, не вдалося тоді втілити в життя тільки тому, що у 1854 р. вибухла Кримська війна.

В часі війни росіяни підозрівали, що татари прихильно ставлять­ся до французько-англійсько-турсцької коаліції й використовували будь-яку нагоду, щоб познущатися над ними. Нічого дивного, що

¹ Січинський В. Вказ. праця.- С. 20.