Україна під чужою окупацією 5 страница

З енергетичнріх ресурсів Північний Кавказ, куди включається і Кубань, багатий на нафту і природний газ. Від Тамані до станиці Холмської простягалися поклади залізної руди, а коло станиці Ла-бінської — родовища манганової руди.

На переломі XIX ст. на Кубані з великим розмахом розвинула­ся кооперація, кредитова і споживча. Тому що залізничних шляхів уряд будував мало, козаки самі організували три акційні товари­ства й побудували три залізниці: Чорноморсько-Кубанську довжи­ною 420 км, Армавір-Туапсинську — 265 км та Єйську 140 км4.

Населення Кубані, як і цілого Північного Кавказу, поділялося на три категорії: 1) козаки, що мали свою самоуправу, одержували на 17-му році життя пайовий наділ землі, однаковий в усіх стани­цях, від 4,5 до 15 десятин. За це вони майже поголовно служили у війську у власному одязі, взутті, з власною холодною зброєю (кин-

1 Безкровний К. В.В. Скидан; спогади про Кубань //3 минулого.- Варшава, 1938. -
Т. 1.- С. 103.

2 Іванис В. Вказ. праця.- С. 8.

3 Там же.

' Болотеяко О. Вказ. праця.- С 33-34.

джал і шабля) і на власному коні; 2) городовики, які не всі відбу­вали військову службу, а ті, що відбували, отримували все військо­ве спорядження від держави; 3) аборигени (тубільці), яких до війська не брали, аж щойно в першій світовій війні вони створили добро­вольчу т.зв. дику дивізію, яка була пострахом для населення, де

вона перебувала.

На Кубані добре були поставлені безплатні т.зв. двокласові шко­ли (п'ятирічні) для козацьких дітей, з добрими бібліотеками, розу­міється з російською мовою навчання. Городовики допускалися до цих шкіл лише за платню, для них були інші парафіяльні однок­ласові школи (з трирічним навчанням) з меншою оплатою. Було на Кубані дві семінарії, в яких готували учителів, однак їх було за­мало. Це була свідома політика уряду, який присилав учителів з Тверської, Ярославської та інших російських губерній1, для т.зв. "об­русения краю". Вищих шкіл уряд не дозволяв відкривати. На Ку­бані було багато неписьменних. Незважаючи на велику територію, з одного боку, як і доволі велику кількість населення на початку XX ст., з другого, на Кубані ке було організовано церковної єпар­хії, ані духовної семінарії. Па ціле Північне Передкавказзя була за­ледве одна духовна семінарія у Ставрополі. Так само не було тут земств, які дбали б про культурний розвиток та добробут населен­ня Кубані.

Велику роль у культурному розвитку Кубані відігравали учителі. Адвокати, лікарі, інженери, судді і т.п. траплялися по більших мі­стах і повітових центрах, але це були здебільша росіяни, україн­ської інтелігенції було тут обмаль.

У Катеринодарі 1863 р. вийшло перше число часопису "Кубанс­кие войсковые ведомости" і вже у 16 числі з 13 липня була поміще­на стаття українською, мовою п.з. "З записок невідомого; побутові замітки". З того часу редактори "Кубанских войсковых ведомостей" намагалися, в міру можливостей, публікувати як оригінальні, так пе­рекладні твори українських авторів. Особливо багато українських матеріалів було надруковано за часів редакторства Луки Мельникова. У 1899 р. він, між іншим, опублікував листи Тараса Шевченка до Якова Кухаренка. У 1901 р. Л.Мельников опублікував цілий ряд тво­рів українських письменників, перекладених російською мовою. То­го ж самого року він помістив українською мовою оповідання "їль-ко", на яке негайно відгукнулася московська влада, звертаючи ре­дакції увагу на Емський Указ з 1876 р Я

Під кінець XIX ст. у Катеринодарі існувала українська "Грома­да", яка пізніше приєдналася до "Загальної Української організа-

1 Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

2 Орел В. Українська преса на Кубані //Наша культура.- Варшава.- 1969.- 4.4 (132).-

С. б.

ції" під проводом проф. В.Антоновича та О. Кониського. На по­чатку XX ст. у Катеринодарі створилася "Чорноморська Громада", яку очолив Степан Ерастов. Насправді це була клітина Української Революційної Партії. Але розвинути українську культурно-освітню роботу було неможливо, бо Емський Указ зберігався і тут в усіх деталях.

Незважаючи на всі спроби кубанської громадськості, домогтися видавання газети або журналу українською мовою таки не вдалося. Громадські діячі Кубані, а зокрема Степан Ерастов, не один раз зверталися до міністра внутрішніх справ з проханням дозволити ви­давати на Кубані журнал українською мовою, але за кожним разом таке прохання відкидалось. У 1904 р. Ерастов і Радіонов знову звер­нулися до Міністерства Внутрішніх Справ з офіціальним проханням видавати в Катеринодарі українською мовою журнал "Поступ", але й цим разом дозволу не одержали. Однак після революції 1905 р. не­можливо було втримати в шорах українське друковане слово й кате-ринодарська газета "Новая Заря", редактором якої був В'ячеслав Потапенко, одна з перших почала друкувати українські поезії. В різ­них газетах появилися твори Лесі Українки, В. Винниченка, В. Сте-фаника та ін. У газеті "Кубанская жизнь" Яків Жарко опублікував цілий ряд своїх віршів, а в 1910 р. на сторінках "Нової Зарі" висту­пив зі своїми віршами український поет Ол. Кирій1. До революції 1917 р. на Кубані так і не було жодного українського пресового ор­гану. У 1914 р. почали з'являтися замітки українською мовою в ча­сописі "Кубанский Край", а від осени 1911 р. до квітня 1912 р. був український відділ у гумористичному часописі "Кубанец"2. Щойно після лютневої революції в Новоросійську 1 квітня 1917 р. вийшло перше число газети українською мовою "Чорноморська Рада", а в вересні 1917 р. заходом українського товариства "Ранок" в Катери­нодарі газети-півтижневика "Чорноморець"3.

Незважаючи на несприятливі обставини для літературного роз­витку, Кубань дала також українських письменників, як наприклад Яків Кухаренко, приятель Т.Шевченка, Василь Мова-Лиманський та ін. На Кубані до революції перебували на праці деякі свідомі ін­телігенти українці з Наддніпрянщини, а між ними й письменники Микола Вороний, Андріян Кащенко, а також Симон Петлюра, Бо­рис Мартос, Аркадій Кучерявенко та ін.

При переписі населення у 1897 р. на Кубані проживало 1 919 тисяч населення, а в 1914 р. воно зросло до 3 051 000 (без Чорно­морської губернії). У той час козаки становили уже не цілих 43% населення, 7% становили горці, а 50% різного роду городовики.

1 Там же.

2 Животко П. Історія української преси.- Регенсбург, 1946.- С 158-160.

3 Там же.

Городовики ділилися на "корінних", які становили 9% населення і мали свою землю, та "некорінних", які орендували землю в па­нів чи козаків, або працювали наймитами. Права усіх городовиків, порівняно з козаками, були дуже обмежені й між ними існувала глибока соціяльна й економічна прірва, хоч обидві групи склада­лися переважно з українців1.

Станова нерівність на Кубані між козаками й городовиками, які упосліджувалися, почавши від громадських прав та користання шко­лами, кінчаючи на земельному наділі, протягом 50 років роз'ятру-вало співжиття козаків і городовиків2.

Невідрадний стан городовиків використовувала російська соці­алістична інтелігенція, яка випускала нелегальні летючки проти ко­заків із критикою кожного їхнього негативного кроку супроти го­родовиків, роздмухуючи між ними заздрість і ненависть. Наслідки цієї роботи тверсько-ярославсько-пснзенського вчительства появи­лися після Революції 1905 p., коли депутатом до всіх чотирьох Дер­жавних дум козаки вибирали осавула Кіндрата Бардіжа, козака-ук-раїнця, що належав до Конституційно-Демократичної партії, а го­родовики вибирали соціалістів3.

Українське Національне Відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував україн­ські освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільниц­тво, в Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був од­ним з найбільш відомих передвісників українського національного відродження. Він навчав, що найбільше, і фактично єдине завдан­ня філософії — це шукання правди й прагнення до неї. Сковорода обстоював права людської гідності в кожній людині й тому ста­вився зі співчуттям до закріпачених селянських мас, а з гострою неприхильністю до московських гнобителів.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського наро­ду, чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші "De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода — це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він сла­вить гетьмана Б.Хмельницького, як того, що здобув свободу Укра­їні. Він славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи ук­раїнського народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кину­ти у вічне забуття4.

1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962. -Т. 4.-
С. 1213.

2 Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

3 Там же.

4 Пільгук І. Григорій Сковорода, художній життєпис.1- Київ, 1971.- С. 236.

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя по­етики в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою, зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато прис­вячувала уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли про­понували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до мо­настирського життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і про­тягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був мандрівним філософом. Усе, що він носив зі собою, то було Святе письмо, його власні писання і сопілку. Жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей. Основою його філософіч­ної концепції був девіз: "Пізнай самого себе". Метою життя Ско­ворода уважав щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріаль­ного, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Бо­жу. Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом1. Його філософія немало спричинилася до українського ус­відомлення і тому Сковороду вважають батьком національного від­родження. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні, доказом чого є багаточисельна література різними мовами про нього і його філософію.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах І мали великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дій­шла аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-автократа. Через післанця вона запросила його пересели­тися до Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або піз­най самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писа­них у 1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божествен­ных песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp. здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харь-ковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоп­лює трактати, діалоги і притчі2.

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в якій національне відродження почало набирати певні окреслені форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскіль­ки тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського "Енеща".

1 Мірчук І. Історія української філософії //Енциклопедія українознавства (Під гол. ред.
Володимира Кубійовича і Зенона Кузелі).- Мюнхен-Нью-Йорк, 1949.- Т. 1.- С. 72.1.

2 Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1976. - Т. 8.
С 2864.

Справжніх початків українського політичного відродження тре­ба шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання пети­цій серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Ки­рила Розумовського, щоб московська влада погодилася на дідичне гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни пуб­лічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати геть­манської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьма­на1. Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Кате­рині II змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II, скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції: "Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло"2.

Наприкінці гетьманування К.Розумовського з'явилися два літе­ратурні твори, які також вказують на політичне прозріння козаць­кої старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малорос-сиею", що його написав перекладач Генеральної Військової Кан­целярії Семен Дівович у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини II були серед козацької старшини зовсім слушні побо­ювання, що автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Ук­раїна доводить права на свою історичну суверенність. Треба ска­зати, що автор зробив цс винятково майстерно і навіть таланови­то, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національ­ної правди і гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел3".

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного пе­реходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпачен­ню селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти скасування державної автономії України. Насправді, "в са­мій "Оді на рабство" яскраво перепліталося два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси"4.

У 1798 р. Капніст опублікував комедію під назвою "Ябеда", "яс­краво, майже документально, малює той глибокий моральний роз­клад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек

1 Холмсьшй І. Історія України.- Мюнхен, 1949.- С 262.

2 Соловьев СМ. История России с древнейших времен.- Москва, I960.- Кн. 6.- Т. 2.-
С. 29-30.

3 Оглоблин О. Люди старої України.- Мюігхен, 1959.- С. 17.

4 Там же.- С. 63.






для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780 pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одвер-то кидає своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні1 й засуджує російську цен­тралістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-на­ціональну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворю­вала ЇЇ на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т.зв. Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними до­кументами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і при­вілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними до­кументами і грамотами показали не одному членові старшинських родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб жити у вільній козацькій державі, вщ якої у їхній час залишилися вже тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського коро­ля Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з "московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але воно є дуже важливою подією в розвитку української політич­ної філософії. Що серед української провідної верстви існувало невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази. Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкін­ці XVIII ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828 р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, мо­ральне й історичне право кожного народу на самостійний держав­но-політичний розвиток. Головним змістом твору є боротьба ук­раїнського народу проти польського і московського поневолення. У ньому підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в ру­кописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала ве­ликий вплив на формування державно-автономної ідеї серед то­дішньої української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важ-

1 Там же.- С 98.

ливу роль у процесі українського національного відродження, була травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під на­звою "Енеїда", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важ­ливість її полягає не тільки в тому, що вона написана живою на­родною мовою і започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що в ній збережені багатющі скарби народної по­езії і пафос козацьких літописів, традиції мандрівних діячів і по­етично-філософської настанови Сковороди1.

В "Енеїді" Котляревського багато описів, пов'язаних з історични­ми подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили до свідомості читачів. В "Енеїді" Котляревський представив голов­ного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких богів — як українських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це пер­ший широкий словник української народної мови і перша енцикло­педія української етнографії,— писав відомий історик української лі­тератури Дмитро Чижевський.— Вона змушувала читача сміятися до сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побу­том, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій руси­фікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а не тільки мову мужика-еслянина. Цей твір був відомий у рукописах ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і крі­пацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною И, й обидві ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знай­шли широке відображення в "Енеїді", а національне забарвлення і співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочас­ній літературі"2.

. Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т.зв. осві­ченого абсолютизму, видатними представниками якого були прусь­кий король Фрідріх Великий, австрійський цісар Йосиф II та мос­ковська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібе­ралів, що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопе­дистів Дені Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мо­вою, видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Ака­демії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли при-

1 Чижевський Д. Історія української літератури.- Нью-Йорк, 1956.- С. 343.

2 Петренко П. //Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Т.З.- Париж-
Нью-Йорк, 1959.- С 1151.



гожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII, але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Ро­сії", причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі, Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпо­сницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Ве­лика Французька революція 1789 р.;, з її кличами про свободу, рів­ність і братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах. Поляки були добре поінформовані про події у світі, а че­рез них те все доходило й до українців і скріплювало українське національне відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід від Дніпра, яке перейшло під час другого та третьо­го розподілів Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських ца­рів, залишилося, як і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею і живо цікавилися подіями в західній Євро­пі, а зокрема у Франції, від якої сподівалися допомоги у відбудові Польщі.

На порозі XIX ст.

Правління царя Павла І, який прийшов на трон після смерті Катерини II, було недовге (1796-1801 pp.), але жорстоке, навіть суп­роти дворянства та його найближчого оточення. Він мав дуже не­стійкий характер і навіть його найближчі ніколи не були певні, що можна від нього очікувати. Одного дня він міг бути надзвичайно приязний, а другого надзвичайно жорстокий.

Українці, перебувши 34-літнє панування Катерини II з її лікві­дацією залишків автономності України, сподівалися, що Павло І, який виявив свого роду симпатії до України, відновить гетьман­ство і поверне принаймні деякі традиційні права. Але так воно не сталося. Єдине, що він зробив, це повернув Генеральний Земський та Підкоморський суд, Магдебурзьке право та старий адміністра­тивний поділ на повіти. Одне, що він зробив гуманного, це забо­ронив поміщикам силувати кріпаків працювати в неділю, а в Ук­раїні також продавати кріпаків без землі. Не переслідував він і ду­хоборів, а також Уніатської Церкви, як це було за цариці Катери­ни II.

Своїм автократизмом, а ще більше жорстокістю навіть супроти аристократів — високих старшин армії, він наробив собі багато во­рогів. Ці високі старшини, порозумівшись між собою і, мабуть не без згоди його сина, престолонаслідника Олександра, задушили ім-

ператора Павла І 24 березня 1801 р. Услід за тим на російський престол вступив молодий 24-річний імператор Олександр І.

Прихід на престол Олександра І знову зродив надії на краще, тим більше, що вже тоді він мав репутацію людини ліберальної, гуманних поглядів. Зараз таки на самому початку він створив "Та­ємний Комітет" із приятелів своєї молодості, до якого належали росіяни графи Ніколай Новосельцов та Павло Строганов, українець князь Віктор Кочубей та поляк граф Адам Чарториський. Всі вони були ліберальних поглядів і тому суспільство очікувало "нової ери". Сподівалися також знесення перестарілого вже і віджилого кріпац­тва. Однак усі ті сподівання, чи побожні бажання, не здійснилися. У скорому часі Олександер І трапив під вплив графа Чарторись-кого та зблизився з групою польських аристократів, великих зем­левласників на Правобережжі України — графи Владислав Браніць-кий і Северин Потоцький, князь Любомирський та інші, які зай­няли високі пости в уряді імперії. Немалу роль у тому відігравав і роман царя Олександра І з княжною М. Наришкіною з дому споль-щених князів Четвертинських. В остаточному висліді, хоч Право­бережжя було під російською владою, там панували польські діди­чі, польська культура тощо.

Треба однак ствердити, що Олександер І не радо встрявав у справи сумління й тому, так як і його батько, не переслідував уні-ятів, ані духоборів.

Відкриття Університету в Харкові

Москва, ліквідуючи Козацько-Гетьманську державу, нищила і її культуру, а зокрема культурну твердиню — Києво-Могилянську Ака­демію, яка у XVII-XVIII ст. була світилищем цілої Східної слов'ян­ської Європи. Звідси йшли вчені на північ у Росію і на південь на Балкани. Коли ж у 1755 р. у Москві був відкритий перший у Росії університет з претензіями на науковий центр Сходу Європи та вчи­тельська школа в Петербурзі, Києво-Могилянська академія була тоді вже зайвим конкурентом, і до того ж невигідним для імперіалістич­ної політики московських царів. Так почалася поступова ліквідація не тільки самої Академії, але й усього шкільництва в Україні. Геть­ман Кирило Розумовський робив заходи, щоб Академію перетвори­ли на університет західноєвропейського зразка, але російський уряд на те не дозволив. Поступове перетворення Академії на спеціально духовний навчальний заклад, що почалося з 60-х pp., викликало не­задоволення всієї української громадськості. Це знайшло, зокрема, своє виявлення в наказі шляхетства своєму депутатові до "Комісії для упорядкування нового Кодексу" у 1766-1767 pp.

У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, найбільша в Україні, що було неабияким ударом для науки взагалі, а для студентства зок-






рема. Цариця Катерина II 1786 p. видала указ про секуляризацію усіх церковних і монастирських маєтків, чим жахливо зашкодува-ла всьому українському шкільництву, бо школи в Україні були зде­більшого при церквах та монастирях. Ударив цей указ і по Моги-лянській Академії, яку позбавлено доходів з власного маєтку, а тим самим і незалежного її існування. Вслід за тим її позбавлено уря­дової щорічної субсидії, скасовано деякі привілеї її випускникам, все це негативно відбилося на становищі навчального закладу. Зна­чення Могилянської Академії почало підупадати через брак потріб­них фондів та через різні урядові обмеження. Остаточно 1817 р. Києво-Могилянську Академію уряд зовсім закрив.

У другій половині XVII ст. було декілька спроб з боку української козацької старшини відкрити свій власний університет: у Сумах 1767 p., Катеринославі 1784 p., Чернігові 1786 р. тощо. Київське дво­рянство просило уряд відкрити університет у Києві. Але царський уряд жодного з тих проектів не задовольнив1. Більше того, не до­зволив навіть на переведення добровільної збірки грошей на по­будову університету. І в тому мабуть немає нічого дивного, бо ім­перська бюрократія насильно гасила київське академічне вогнище.

Дозвіл на відкриття в Україні модерного європейського універ­ситету дістав щойно Василь Каразин, що був у добрих відносинах з імператором Олександром І. Розробляючи у Петербурзі план для створення міністерства освіти (до речі, перше на той час у світі!), Каразин в особистій розмові з молодим імператором навесні 1802 р. дістав від нього згоду на ідею створення університету в Харкові, який "гідний був би називатися центром освіти Південної Росії"2.

Василь Каразин (1773-1842), шляхтич Слобідської України, по ма­тері з українського старшинського роду, громадський діяч лібераль­них поглядів, добре ознайомлений зі системою західноєвропейських університетів. Він належав до того типу українських патріотів, які вмі­ли органічно і постійно поєднувати свої інтелектуальні таланти єв­ропейця з інтересами свого суспільства. Каразин склав ряд лібераль­них проектів перебудови державного управління і господарства Ро­сійської імперії на конституційну монархію. Як учений і винахідник, зробив багато важливих відкриттів у ділянці парового опалення, аг­рономії і метеорології тощо. І власне йому, як молодому ще науков­цеві, вдалося дістати дозвіл на відкриття університету у Харкові.

Але й тепер справа не пішла так легко, бо хоча українська шлях-та-дворянство відгукнулася позитивно на проект створення універ­ситету, серед імперської бюрократії було чимало ворогів тієї ідеї. Не­зважаючи на те, Василь Каразин був оптимістом і виступив із тим

1 Овчарепко П. та ін. Початок вищої освіти на Україні //Літературна Україна.- 1966.-
№ 2.- 7 січня.

2 Лавріненко Ю. На початках українського відродження; до 200-ліття народження
Василя Каразина, 1773-1973 // Сучасність.- 1974.- Ч. 5.- С 34.

проектом, як із закликом до збирання фондів на його здійснення на зібранні слобідсько-українського дворянства. У відповідь на його за­клик зібрання схвалило на ту ціль 400 тис. рублів, а загальні збори купецтва Харкова, які відбулися 1 вересня 1802 p., дали пожертву 181 008 рублів. Не залишилися позаду й "військові обивателі", на­щадки простих козаків, хлібороби Харкова, які віддали майже даром 125 десятин землі, що простягалася вздовж Сумської вулиці.

З уваги на те, що розміри університету несумісні з засобами од­нієї губернії, зібрання слобідсько-українського дворянства ухвали­ло звернутися ще й до інших сусідніх губерній за допомогою. Вже у січні 1803 р. дворянський з'їзд Катеринославщини ухвалив доб­ровільну пожертву в сумі 108 260 рублів на фонд побудови універ­ситетського центру в Харкові. Цей значний успіх пояснюється ча­стинно, може, тим, що тоді новоросійським губернатором був слав­ний український діяч Михайло Миклашсвський1.

Наши рекомендации