Україна під чужою окупацією 9 страница

В Україні мали значення не декабристи, але ідея декабризму, як відгук загальноєвропейських настроїв у колах інтелігенції. Де­кабризм тут не мав глибоких коренів й не захоплював широких верств селянського населення. Винятком можуть послужити хіба Київщина та почасти інші місцевості2.

Доба реакції

Із приходом на імператорський престіл царя Миколи І почала­ся доба т.зв. "чорної реакції", яка жорстоко відбилася на процесі українського національного відродження. Тоді як його брат при­наймні на початку свого царювання виявляв нахил до більш лібе­ральної політики, Микола І був цілком реакційним. Через деякий час в Україні не стало жодних політичних організацій, але скри-тий опозиційний рух до царської автократії існував далі.

У 1828-1829 pp. Росія провадила чергову війну з Туреччиною, як допомогу Греції за визволення з-під турецького ярма, на ділі ж за доступ до Чорного моря. Ця війна також коштувала Україні великих



1 Декабристи // Діло. — 1926.— Число 10.— 16 січня.

2 Там же.

т

1 Слабченко М. Вказ. праця. — С 100.

2 Там же.— С 101.

жертв у людях і майні, але закінчилася корисно для Росії мирним договором в Адріянополі 2 (14) вересня 1829 р. На підставі того до­говору Російська імперія дістала від Туреччини гирло Дунаю, східне побережжя Чорного моря та право вести торгівлю на Чорному та Середземному морях. Крім того, Греція була звільнена з-під влади Туреччини, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

До поразки Туреччини у деякій мірі причинився і кошовий За­дунайських козаків1.

* * *

За господарсько-економічним розвитком губернії України по­ділялися на три основні райони: Лівобережжя, Правобережжя і Пів­день. На Лівобережній Україні, до якої входили Полтавська, Хар­ківська й Чернігівська губернії, поруч з зерновими, вирощували та­кож тютюн, коноплі й частково цукрові буряки. До Правобережжя входили губернії Київська. Волинська й Подільська, де спеціалізу­валися на вирощуванні озимої пшениці й цукрових буряків. На Пів­денній Україні, яка охоплювала Катеринославську, Херсонську й материкові повіти Таврійської губернії, переважали культура пше­ниці на експорт й тонкорунне вівчарство2.

У той час селяни України розподілялися на три основні групи: а) поміщицькі, б) державні, в) вільні селяни й козаки. На Право­бережжі, яке раніше було під Польщею, панщизняно-кріпосна си­стема існувала здавна й там закріпачені селяни, згідно зі статистич-ними даними з 1838 p., становили 4 200 000, або 58% загальної кількості населення. На Лівобережжі, де кріпосне право запрова­дила остаточно цариця Катерина II, у 80-х роках XVIII ст. кіль­кість поміщицьких селян становила 38%, на Південній Україні — 25% всього населення. В цілому поміщицькі селяни-кріпаки ста­новили 40% населення України під російською окупацією3.

Протягом першої половини XIX ст., після побудови й відкриття порту Одеси на Чорному морі, зокрема з 30-х років, в Україні почав зростати попит на пшеницю та інші хлібні продукти, які йшли на ек­спорт до Західної Європи. З уваги на це великі землевласники нама­галися випродукувати якнайбільше товарного хліба й посилювали панщину. Одночасно вони почали розширювати площі коштом се­лянських наділів. Великі землевласники часто давали свої землі в оренду й орендарі, якими звичайно були поляки або жиди, намага­лися визискувати селян-кріпаків, чим доводили селян до відчаю.

У XIX ст. селянин-кріпак був перетворений в раба, власність дідича, який міг робити з ним, що йому подобалося. Скаржитися

1 Полонська-Василслко Н. Історія України.— Т. 2. — С. 295-296.

: Отмена крепостного права на Украине; сборник документов и материалов.— Киев,

1961.- С. 9. 3 Історія Української РСР.- Т.1.- Київ, 1967.- С. 256.

не було кому, бо той дідич був одночасно і суддею, який міг по­збавити землі, продати, або заслати на Сибір. Дідич міг одружити кріпака з ким хотів, міг забрати від нього його дітей, або переве­сти на іншу службу у своєму дворі чи в іншого пана. Коротко ка­жучи, пани мали право на життя кріпака1.

Чоловіки й жінки мусіли відробляти панщину, яка не була всюди однакова. На Лівобережній Україні вона становила 3-4 дні на тиж­день, а на Правобережній доходила до шести днів. У Південній Україні спочатку не було панщини, її запровадив там щойно цар Павло І у 1796 р. Оскільки там недоставало кріпаків, то панщина була легша і кріпаки мусіли працювати для пана не більше як два дні на тиждень2. Царський указ від 5 квітня 1797 р. установляв три дні панщини, яка неоднаково практикувалася у різних часах і міс­цевостях. День праці не визначався днем, але розміром виконаної праці, наприклад, у жнива він дорівнював вижаттю 5 кіп снопів за три дні3. Багато поміщиків поводилося дуже жорстоко зі своїми крі­паками і трактували їх як худобу.

Населення бунтувалося й доходило до збройних виступів. У ве­ресні 1813 р. мешканці села Олександрівка Слов'яносербського по­віту вбили свого поміщика князя Шахматова за його жорстоку пове­дінку з ними. У вбивстві було замішано 70 чоловіків і жінок, ба на­віть і дітей. Змова була підготовлена всіма селянами, і що цікаве, в порозумінні з княгинею Шахматовою, дружиною вбитого князя. Для самого слідства поліція заарештувала 90 осіб, бо убивці і співучасни­ки змови не тікали, але спокійно чекали прибуття суду4. У березні 1815 р. князь Кочубей, власник сіл Жукове і Стасівці Полтавської губернії, продав своїх селян поміщикові Кирьякову, який намагався перевести їх до Херсонської губернії на отримані там землі, які він був зобов'язаний заселити. Селяни спротивилися цьому і дійшло до сутички поміж військом і селянами. У висліді цього 10 селян затну­ло, а 12 поранено, і з них один помер від ран, крім того, заарешто­вано 67 чоловіків та 10 жінок. Згоріло також п'ять селянських хат5. У вересні 1817 р. мешканці села Христинівки на Уманщині звернулися з проханням до царя Олександра, щоб він їх оборонив перед зну­щанням поміщика Яна Стахурського. За це Стахурський наказав би­ти деяких кріпаків, внаслідок чого один чоловік і одна жінка помер­ли від побиття негайно, а інші померли пізніше. Подібна історія по­вторилася в селі Рубежівці Київського повіту6.

1 Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.— С. 300.

2 Слабченко М. Вказ. праця.— С 129.

3 Там же.

4 Крестьянское движение в России в 1796-1825 гг. (сборник документов).— Москва,

1961.-С. 31-311.

5 Там же.— С. 342-348.

6 Там же.— С.458 і наступні.

Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. Невпин­но вибухали повстання на Слобідській, а то й на Лівобережній Ук­раїні. Але найбільшої сили вони досягли в губерніях Київській, Во­линській, а особливо в Подільській. На Поділлі повстанським ва­тажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував по­встанням й кілька разів був засланий на Сибір, але завжди втікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роз­давав бідним і тому його ім'я вкрилося славою месника за народні кривди. У 1835 р. його вбили, до суду притягнено 2 700 його спіль­ників1.

На нелюдяне трактування кріпаків звернула увагу навіть місце­ва російська адміністрація на чолі з князем Миколою Рєпніним, який у 1816-1834 pp. був "малоросійським" губернатором. Він про­бував дещо злагіднити панщизняний режим, чим здобув собі при­язнь і популярність серед українського дворянства. Але за те Рєп­ніна обвинувачено також в українському сепаратизмі і цар звіль­нив його з посади й на те місце призначив сатрапа ген. Дмитра Бібікова, завзятого реакціонера, ворога будь-якої ліберальної дум­ки. Але ще перед призначенням Бібікова уряд наказав провести ре­візію прав на дворянство правобережної шляхти. Для цього була створена окрема комісія, яка працювала під безпосереднім прово­дом Бібікова. їх праця закінчилася тим, що 64 тисячі дрібної шлях­ти, яка не могла доказати своїх прав на дворянство, позбавлено тих прав і включено до скарбових селян або до міщан. Згодом ця колишня шляхта злилася з українським населенням, засвоївши його спосіб життя, мову й звичаї2. Так само на пропозицію Бібікова при­пинено роздачу в оренду сконфіскованих в 1831 р. панських зе­мель і їх роздано селянам. Завдяки цьому частину селян звільнено від кріпаччини.

На початку червня 1847 року уряд затвердив опрацьовані згада­ною комісією т.зв. Інвентарні Правила для теренів, захоплених від Польщі, які точно визначали характер та розмір повинностей се­лян — три дні на тиждень для чоловіків й один день для жінки. Заборонялося відробляти панщину в неділі і свята та залучати жі­нок до тяжкої праці. Дідич мав право замінити панщину на працю в фабриці, але не мав права переводити селян на службу в дворах, обмежено панську сваволю щодо шлюбів, віддавання селян у рек­рути й засилання на Сибір3. У 1852 р. Бібіков уступив і його на-слідником став князь Васильчиков, людина культурна і лібераль­на. Але дідичі-поляки не могли погодитися з обмеженням їхніх прав на кріпаків і постійно вносили скарги до генерал-губернатора. Князь

1 Полонська-Василснко Н. Вказ. праця.— Т.1.— С 301.

2 Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 284.

3 Дорошенко Д. Там же.— С 299; Полонська-Василенко Н.— Історія України.—
Т. 2.- С 302.

Васильчиков видав доповнення до "Інвентарних правил" Бібікова, що відносилися до Київської, Волинської та Подільської губерній, це переважали поміщики-дідичі поляки. Ці доповнення значно по­гіршили становище селян. Практичне значення доповнень до "Ін­вентарних правил" було дуже мале, бо, як писав історик Михайло Корнилович, "ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час". Вони справжнього контролю над поміщиками не завели й не тільки збільшували панщину, але і зменшували наділи селянських земель1. Безпосередньо після введення "Інвентарних правил" на Правобережжі вибухло 55 бунтів, а з самої Київщини втекло на південь України бл. ЗО тисяч селян.

Польський письменник граф Станіслав Старженський у своїх споминах писав, що на Правобережжі "ледве один на сто тутешніх великих землевласників ставиться до селянина як до людини; інші трактують його гірше як худобу. Майже ніде робота не означена так, щоб селянин міг знати, що є його обов'язком. Майже в кожнім селі роботи й завдання визначаються довільно. Тут працює селянин на пана три дні на тиждень, але властиво панщина триває без перер­ви, бо свята, кепська погода враховується на некористь селянина. Селянин розуміє дуже добре, що його нелюдськи гнобить російсь­кий уряд солдатською повинністю, примусом квартирування, але жорстоке кріпацтво, оброки та незчисленні знущання, так само як нелюдську поведінку й ганебні насильства, селянин кладе на раху­нок панів"2. Цей автор наводить декілька прикладів того нелюдсько­го знущання польських панів над українським селянином.

Не кращим виглядало становище і в "Новоросійському Краю", де генерал-губернатором був граф Строганов. До нього напливали скар­ги з різних сторін, зокрема з військових поселень. Наприклад, з Ти­располя, Херсонської губернії повідомляли, що поміщиця А. Клопо-товська для збільшення своїх власних прибутків постійно примушу­вала селян відвозити поміщицький хліб до Одеси або до Тирасполя. З цією ж метою вона продавала жінок віком від 15 до 25 років. У грудні 1857 р. вона засікла на смерть одного селянина і 16-літнього хлопця. Слідча комісія, підкуплена Клопотовською, ствердила, що вбитий помер від гарячки. Селянина, який виступав проти виснов­ків комісії, жахливо побили й закували в кайдани5.

Інформації про знущання над селянами надходили з усіх губер­ній й тому було ясно, що "Інвентарні правила" не виконали сподіва­них завдань і силою обставин не могли задовольнити селян.

1 Корннловігі М, Бібіковські інвентарі // Український Архів.— Київ, 1926; Полонсь­ка-Василенко Н. Вказ. праця.— Т.2.— С 302-303.

г "На нашій, не своїй землі"; уривок із записок шляхтича графа Старженського з пе­редмовою їв. Франка // Літературно-Науковий Вістник.— Київ, 1907.— Т. 37.— С.31.

3 Лось Л. Ф. Матеріали "Колокола" про події на Україні у середині XIX ст. // Історичні дослідження.— Київ, 1981.— Вип. 7.— С. 57.

Від 1826 до 1854 року в Україні відбулося 126 селянських по­встань, які були найкращим доказом того, що кріпацька система тріщить у своїх основах. Крім селянських виступів, в цей період зростало число випадків убивства поміщиків, підпалів їх маєтків та масових утеч. Характерною рисою, що проявилася у русі 50-х ро­ків, було наростання недовір'я селян не тільки до місцевих, але й до центральних органів влади. Однак лише цар в уяві селян ще виступав як носій справедливості1.

Опублікований урядовий маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення у зв'язку з Кримською війною викликав зно­ву грізний селянський рух, що охопив у якійсь мірі 16 губерній ім­перії, в тому числі дві в Україні, Київську і Чернігівську. Особли­во великого розмаху набрав він у Київській губернії, вилившись у т.зв. "Київську козаччину". Селянські заворушення 1855 р. у Ки­ївській губернії були порівняно з заворушеннями 1830-40 pp. більш масовими. Вони стали небезпечні для уряду не тільки своєю масо­вістю, а й тим, що відбувалися в умовах безуспішної Кримської війни. Для придушення руху уряд вислав у Київську губернію 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві ро­ти саперів. Тут відбувся ряд кривавих сутичок, з яких найбільшими були в селі Березне, Сквирського повіту, селі Бикова Гребля Ва­сильківського повіту, в місті Таганча й у селі Корсунь Канівського повіту. Найвищою точкою "Київської козаччини" були події в Кор­суні, де 10 квітня на площі зібралося до чотирьох тисяч селян. На­чальству, яке прибуло з військом для придушення повстання, се­лянські уповноважені піднесли хліб-сіль, але при цьому заявили, що поміщикам служити не будуть. Однак, коли була зроблена офі­ційна заява, що ніякої волі селяни не дістануть, вони кинулися на військову команду з вилами, сокирами й киями. Остаточний ре­зультат цього — 13 селян вбитих і 27 поранених2.

З нагоди Кримської війни з Туреччиною і війни з Францією цар видав маніфест із закликом добровільно ставати в ряди війська в обороні батьківщини. Маніфест з'явився російською мовою й де­які вислови були незрозумілі й дали селянам підставу думати, що цар закликав їх стати козаками і йти воювати. У деяких селах свя­щеники пояснювали, що потрібно йти на оборону святої віри і бать­ківщини, і селяни, кинувши роботу на панщині, розпочали твори­ти власні козацькі відділи. Священиків, які намагалися пояснити дійсний зміст маніфесту, били, мовляв, вони ховають перед селя­нами волю. Цей селянський рух викликав спротив панів і повстання

охопило дев'ять повітів Київщини, де люди пам'ятали ще козач­чину, разом понад 500 сіл, але його придушено військовою силою. Згідно з офіційними даними, жертвою впали 39 повстанців вбитих та 63 поранених1. Крім того, тисячі заарештовано, а сотні заслано на Сибір. "Можна з певністю сказати,— писав історик Дмитро До­рошенко,— що спровокований народ заплатив за своє змагання до свободи потоками сліз і крови"2.

У 1856 р. по Україні рознеслася чутка про заклик до селян по­селятися у зруйнованому війною Криму. Цс заохотило селян-крі-паків до втечі в Крим, з Верхньодніпровського та Катеринославсько­го повітів втекло 9 000 селян, а з Херсонщини — 3 000. Тікали ма­сово також з Полтавщини, Харківщини й Чернігівщини. Дійшло до того, що уряд мусів поставити військові частини на Перекопській косі й зупиняти селян зброєю — у боях були втрати убитими й по­раненими з обидвох сторін3. Незважаючи на те, "Інвентарні пра­вила" залишалися в силі аж до відмінення кріпаччини у 1861 р.

Розбудова промисловості в Україні

У 1820 р. появилися перші цукроварні та розвинувся горілчаний промисел. З розвитком хліборобства зростала також промисловість і торгівля. Але все це було в руках поміщиків, які мали і гроші й ро-бітників-кріпаків. Згодом у промисловості почали з'являтися люди, які мали гроші, але не були аристократичного роду. Цс були в ос­новному росіяни, але траплялися також й українці, наприклад Си-миренки, Терещенки та Яхненки. Брати Яхненки і зять одного з них, Федір Симирснко, були кріпаками, але добившись майна на оренді баштанів і шкіряній промисловості, викупилися на волю, орендували млини, вели торгівлю збіжжям і значно збагатились. Зго­дом у їх руки дісталися різні види промисловості: мотузяна, суконна, скляна, а також млини, цукроварні й тютюнництво. У 1840 р. Ях-ненко і Симирснко побудували у Млієві на Черкащині велику цук­роварню, а також фабрику, що продукувала сільськогосподарські ма­шини, пароплави та ін. капіталісти не мали кріпаків, які б працюва­ли для них безплатно й тому мусіли наймати робітників і платити їм за роботу. У скорому часі виявилось, що селяни на панських фабри­ках і заводах працювали неохоче й недбало, натомість вільнонаймані робітниюї на підприємствах капіталістів краще опановували техніку й давали кращу продукцію. Через це панські заводи підупадали і їх відкуповували капіталісти, які вже у половині XIX ст. зосередили у своїх руках понад 90% заводів4.



1 Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького
гніту (з 80-х років XVIIIст. до 1861 p.). — Київ, 1958.— С 132.

2 Шамрай С. Київська козаччина 1855 року (до історії селянських рухів на Київщи­
ні).- Київ, 1928.- С.96.

1 Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1970.— Т. 2.— С. 346.

2 Дорошенко Д. Вказ. праця.- Т. 2.— С 286-287.

3 Слабчсігко І. Вказ. праця.— С. 169.

4 Холмський І. Історія України.— Мюнхен, 1949.— С 305.

Велике значення в економіці України мали цукрова, гірнича та металургійна промисловості, де Україна випереджувала Росію. У 1848-1849 pp. в Україні було 62% цукроварень. Україна перетво­рювалася на центр цукрової промисловості, хоч з боку уряду були спроби затримати цей процес шляхом штучної підтримки цукро-варництва російських центральних губерній1.

У Таврійській губернії розвинулися, крім дуже важливої соля­ної промисловості та риболовлі, також і виноградна промисловість, шовкопрядство, виправлювання шкіри. Виробництво базувалося на вільнонайманій праці і брало верх над виробництвом, базованим на праці кріпаків в інших губерніях. У Херсоні 1852 р. швейца­рець Філімберт зорганізував доволі велику фабрику шкір на базі уділів. Він сам мав тоді 18 000 десятин землі і 120 тис. орендова­ної, яку використовував для плекання до 90 тис. штук овець. Крім того, Філімберт збудував шерстомийню і шкіряний завод, на яко­му виробляли цінні види шкіри, замшу, лайку, саф'ян, а з відходів шкір виробляли клей2.

Під кінець 1830-х і на початку 1840-х pp. Україну відвідали дві геологічні експедиції, спершу французька на чолі з проф. Ле-Пле, а потім англійська на чолі з геологом Р.Й. Мерчісоном, які вияви­ли великі поклади високоякісного кам'яного вугілля в Донецькому кряжі, що своїм розміром дорівнювали усім покладам вугілля За­хідної Європи. Завдяки тому Південна Україна стала об'єктом за-інтересування геологів. У скорому часі відкрито також поклади за­лізної руди в околицях міста Кривого Рога, що, в парі з вугіллям Донбасу, стало підставою гірничо-металургійної промисловості Кри-ворізько-Донецького басейну.

Україна почала ставати напівпромисловою країною. Почали з'яв­лятися заводи й фабрики. Машини стали витісняти рукодільний про­мисел. Поширене у Криму тонкорунне вівчарство сприяло розвитко­ві суконного виробництва. Для скріплення цієї ділянки виробництва уряд роздав 1 250 000 десятин для випасу тонкорунних овець. Так, ще від кінця XVIII ст. існувала в Катеринославі державна суконна фаб­рика, що в той час була найбільшим підприємством на півдні Укра­їни. Це було ціле фабричне містечко, в якому 1833 р. розміщалося 197 промислових і житлових будинків з близько 3 000 населення3. Во­на забезпечувала армію у військовому обмундируванні. У першій по­ловині XIX ст. кількість суконних підприємств швидко зростала. В Україні 1805 р. було 27 суконних закладів, а в 1823-24 pp. їх налічува-

1 Праці семінару для виучування народного господарства України. Документи
українського комунізму.— Нью-Йорк, 1962.— С. 174.

2 Дружинина Е. Южная Украина в период кризиса феодализма, 1825-1861 гг.— Мос­
ква, 1981. - С. 154.

3 Там же.— С. 105-109.

лося вже 99. Понад 65% усього сукна, що вироблялося в українських фабриках, припадало на мануфактури Волинської, Київської та Чер­нігівської губерній. У 1859 р. в Україні числилося 160 суконних під­приємств, що розміщалися здебільшого на Правобережній Україні, які виробляли понад два і чверть мільйона аршинів сукна. До 20 су­конних фабрик капіталістичного типу було в Україні 1861 р.1.

Паперове виробництво ще в середині XVIII ст. зародилося в Ук­раїні, а у 80-х роках були вже відомі паперові заводи Києво-Пе­черської Лаври, Троїцького монастиря, поміщика Михайла Мило-радовича. У 1832 р. в Україні налічувалося заледве вісім паперових заводів, сім з них належало поміщикам, а один купцям. Напередодні скасування кріпацтва в Україні працювало 18 фабрик паперу, але вони користувалися відсталою технологією й через те були мало продуктивні2. Слід підкреслити, що промисловість і торгівля України перебувала здебільшого в руках росіян. Серед власників фабрик ро­сіяни становили 44,6%, українці — 28,7%, жиди — 17,4%, а решта інші національності3. Серед купців відсоток росіян був ще більший, аж 52,6%, тоді як українці становили тільки 22,2%, жиди — 20,9%, інші — 4,3%4.

У першій чверті XIX ст. промисловість в Україні базувалася го­ловним чином на примусовій кріпацькій праці. З 13 960 робітників у 1828 р. — 10 385 (74,4%) були кріпаками і тільки 3 575 (25,6%) віль­нонайманими5. Фабриканти Київської губернії через своїх агентів наймали у поміщиків Полтавщини кріпосних селян на фабричні ро­боти, їх гнали цілими партіями і вони, прийшовши на місце праці, перемучені різними хворобами, вмирали десятками, тужили за сво­їми родинами й утікали з робіт гуртами, що спричиняло простої фабрик6. Скоро виявилося, що наймана праця, за яку платили гріш­ми, була більш доходова й вигідніша, ніж дармова панщизняна, й тому почав відчуватися попит на вільнонайманого робітника.

Гірше було з виробом мануфактури, в якої складалася широка перспектива розвитку цієї ділянки промислу. Водночас імперський уряд сприяв розбудові т.зв. Центрального промислового району не на базі місцевих доступних природних ресурсів, тобто на багатстві сировини і палива, бо цього там було дуже мало. Ця промисло-

1 ГуржійІ. Зародження робітничого класу України (кінець XVlII-перша половина XIX
ст.).— Київ, 1958.- С 28-29.

2 Там же.— С 26-27.

3 Оглоблщт О. Очерки истории украинской фабрики: мануфактура в Гетманщине. —
Киев, 1922.- С.47.

4 Там же.-С. 106-107.

5 Ястребов Ф. Україна в першій половині XIX ст. // Нариси з історії України.— Київ,
1939.— Вип. 8.- С 68.

6 Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри­
ка.— Киев, 1925.- С. 120-121.

- В. Верига

вість розраховувала на довізні паливо та сировину. Але установле­ні урядом різні тарифи на українські продукти доводили до того, що вони мусіли продаватися дорожче як московські, тому не мог­ли витримати московської конкуренції. Через ці обставини укра­їнська текстильна промисловість, хоча й мала добру перспективу на успішний розвиток, занепала.

Торгівля

У народному господарстві України, зокрема південної, важли­вою ділянкою була продукція і торгівля сіллю. Степова зона налі­чувала велику кількість соляних озер, які тягнулися ланцюгом вздовж морських берегів. У Буджаку найбільшими такими озерами були Сасик і Шагани, далі на схід, за Дністром, — соляні озера в околиці Одеси, Кінбурні й Перекопі, а також між ріками Берда й Молочні Води. У Криму вони знаходилися в околицях Євпаторії та Керчі. Ці озера дали почин до надзвичайно важливої соляної промисловості й пов'язаного з цим т.зв. чумацтва, яке транспор­тувало сіль до торговельних центрів України й Росії. Поруч з тим розвішався й цілий ряд інших зайнять, пов'язаних із хліборобством, випасом худоби чи рибальством.

У 1834 р. недалеко від Маріуполя було створене перше степове державне Велико-Анадольське лісництво. Велико-Анадольський ліс став живим пам'ятником піонерам степового лісорозведення. До цього часу відносяться і перші спроби заліснення ярів, балок й озе­ленення т.зв. Олешківських пісків, а також велике Бердянське ліс­ництво1.

З сорокових років XIX ст. на південній Україні появилися за­води, що випускали сільськогосподарські машини. У Катеринос­лавській губернії вирізнялися підприємства купця Заславського та ротмістра Шумана, основані на вільнонайманій праці.

Дуже погано стояла справа з транспортом, бо не було добрих доріг. Перевозом збіжжя до морських портів займалися чумаки, які в поворотній дорозі привозили сіль з над морських берегів. Влас­никами чумацького промислу були багаті селяни, які мали волів і вози, але роботу виконували наймані робітники. У 1823 р. на Дніпрі появився перший пароплав, а в другій половині XIX ст. почалася будова залізничних шляхів.

Важливу роль в економічному розвитку відігравали ріки, які пе­ретинали Україну. Вони не тільки сприяли риболовству й давали населенню очерет, який використовували на опалення, але й слу-

Шкабура П, Ліс на шляху смерчів // Літературна Україна.— 1969.— N 64 (2657).— 12 серпня.

жили також шляхами комунікації. На початку XIX ст., коли загро­зу турецьких чи татарських нападів усунено, Дністер і Буг знову з'єднали Україну з Чорним морем, а зокрема Дніпро, відомий ще в ранній історії, як "шлях варягів у греки". Завдяки цьому швид­ким темпом виросли такі міста як Миколаїв на Бузькому лимані, Херсон на Дніпрі та Одеса над Чорним морем. Ріки служили вод­ним шляхом для перевозу людей і товарів до Чорного моря і далі у світ, тобто сприяли розвитку міжнародної торгівлі, яка давала Росії великі зиски1. У Миколаєві, Херсоні й Одесі уряд дозволив при­ватним фабрикантам організувати заводи для будови кораблів, яких заохочував великими державними субсидіями, і вже в 1820 р. в Ми­колаєві спущено на воду перший новозбудований корабель.

Від найдавніших часів Україна завдяки природним умовам була хліборобською країною і такою підпала під російське панування. По­літика Росії зводилася увесь час до послаблення України під госпо­дарським оглядом. Цар Петро І після битви під Полтавою в 1709 p., щоб ослабити Україну економічно, казав направляти товари, що йшли з України за кордон, не ближчим шляхом через Україну, Польщу й Литву, а через новозбудований Петербург, а то й Архан­гельськ над Білим морем, щоб таким способом творити в цих містах торговельні центри й купецький стан та давати працю москалям, а не українцям. Вже у другій половині XVIII ст. російські купці вимага­ли від свого уряду скасування митних кордонів поміж Росією й Ук­раїною, бо вони їм заважали.

Українські купці, майстри-ремісники, міщани були змушені через те шукати праці в Московщині, або кидати торгівлю й ремесло та ставати хліборобами. Так Україна економічно занепадала, а Мос­ковщина розвивалася, бо там зосереджувалися майже всі фабрики. Україна мусіла купувати товари в Московщині і через те гріш з України плив у Московщину. Купувати дешевий і якісно кращий товар у Західній Європі заборонено2.

У парі з упадком українського купецтва й ремесла українські міста пустіли й денаціоналізувалися. На Лівобережжі місце укра­їнських купців і ремісників займали московські. На Правобереж­жі, що належало до Польщі, у торгівлі та промислі головну роль відігравали жиди, які дуже часто підпадали під впливи польської культури і ставали захисниками, ба навіть інструментом польсько­го панування в Україні5. Крім того, розвиток сільського господар­ства й торгівлі гальмували різні митні тарифи, які накладалися на українські продукти, як також великі податки. Взагалі фінансова політика Росії доводила Україну до економічної руїни.

1 Дружинина Е. Вказ. праця.— С. 56-67.

2 Киевская старина.— 1882.— Кн. 1.— С. 426.

3 Зореславнч М. Українське робітництво і боротьба за національну і державігу само­
стійність // Народна воля. — 1951.— 4.48.— 20 грудня.





Наприкінці XVIII ст. по містах і містечках України було вже багато крамниць з різноманітним товаром. Протягом першої по­ловини XIX ст. кількість купців постійно збільшувалася, а в парі з тим зростали міста, але найшвидше зростала Одеса. її купецтво від 1787 до 1857 року зросло у 42 рази й Одеса вже тоді славилася своїм космополітизмом. Серед купецтва Одеси переважали греки, вірме­ни, жиди, італійці, в Херсоні — греки, вірмени, поляки і францу­зи. У Єлисаветграді переважали росіяни, в Маріуполі — греки, а в Нахічевані — вірмени. У 1830 pp. з наказу Миколи І переведено з Росії до Києва купців із великими капіталами, які відразу зайняли важливе місце серед купецтва України1.

Наши рекомендации