Україна під чужою окупацією 7 страница

Хоча головне командування наглило з організацією українських полків, Трощинський не дуже поспішав і щойно в половині ве­ресня всіх козаків-ополченців зібрано по повітах і створено з них полки з повітовими назвами. Слід підкреслити, що згідно з царсь­ким указом, кожний ополченець звільнявся з кріпацтва разом з ці­лою своєю родиною. З уваги на те, дідичі не радо давали найкра­щих в ополченці, не бажаючи позбутися добрих робітників.

Комендантом усіх "малоросійських козацьких ополченців" був призначений генерал князь Пилип Живахов. У міжчасі Лобанов-Ростовський став вимагати, щоб як кінно-козацькі, так і ополченські полки вирушали деякі до Тули, інші до Калуги. Чутки про те, що козацькі полки мали б відійти на Московщину, викликали велике незадоволення серед тодішньої провідної української інтелігенції. У відповідь на вимогу Лобанова-Ростовського Трощинський писав йому, що "козаки будуть ремствувати, коли побачать, що їхні най­ближчі й родина залишаються на призволяще ворогові без тих, хто міг би стати в їхній обороні"². Це також вказує на те, що Трощин­ський та йому подібні дбали в першу чергу про оборону рідного краю, а не Російської імперії як цілости. Полтавське козацьке опол­чення вирушило в похід щойно 12 листопада (1-го ст.ст.), тобто в час, коли Наполеон уже відступав на захід.

Під кінець листопада 1812 р. команду над полтавськими полками перебрав ген. Бороздін і їхнім завданням було конвоювати полонених та пильнувати порядку; 60-й полтавський полк під командою Мико­ли Свічки був при бойовій армії і від 11 жовтня 1812 р. виконував службу на шляху Калуга-Москва³. П'ять Полтавських та п'ять Чер­нігівських полків, під командою ген. графа Івана Гудовича, відій­шли на Білорусь і були розташовані у Могилівській губернії. По­лтавські і Чернігівські ополченські полки були розташовані у Во­линській губернії, у Житомирі, Новоград-Волинському, Овручі, Острозі й околицях. У половині грудня 10 Лівобережних козацьких полків також вирушили на Волинь, де переслідували австрійський корпус ген. К. III вар цен бер га. Пізніше до них приєдналися ще й

¹ Кутузов М.И. Сборник документов (под ред. Л.Г. Бескровного).- Москва, 1955.- Т.4.
- 4.2. - С. 266.

² Переяславський О. Вказ. праця.- С. 38-40.

³ Кутузов М.И. Сборник документов...- Т. 4.- Ч. 2.- С. 170.

решта — п'ять козацьких полків. Так на Волині опинилися всі 15 Лі­вобережні козацько-кінні полки, Лівобережна Українська козацько-кінна дивізія та полки Полтавського та Чернігівського ополчення. Переслідуючи австрійський корпус, українські частини перейшли в березні 1813 р. на територію Варшавського князівства й були розта­шовані в різних містах як місцеві залоги. У лютому 1813 р. всі Ліво­бережні козацькі полки, а також усі ополченські кінні полки Кутузов передав під команду ген.-майора князя Н.Кудашева. В тому ж само­му часі вся українська кіннота отримала нову уніформу.

* # *

Викинувши французів з території Російської імперії, російські війська вступили у Центральну Європу. Від Наполеона 28 лютого 1813 р. відступила Прусія, підписавши союз з Росією, а 13 березня виповіла війну Франції. Австрія 24 червня підписала мирний дого­вір з Росією, помимо того що Наполеон був зятем австрійського цісаря Франца. Вірним Наполеонові залишилися саксонський ко­роль Фрідріх Август і поляки.

Тимчасом Наполеон, повернувшись до Франції, зібрав нове вій­сько і вже 2 травня 1813 р. несподівано наскочив на російсько-пруські сили коло міста Люцен у Саксонії, розгромив їх і вступив цо міста Дрездена, столиці Саксонії. Помимо того, що Австрія та­кож виповіла війну Франції 12 серпня 1813 р. і включилася в во­єнні дії, Наполеон здобув нову перемогу у битві під Дрезденом. Після цього союзники почали стягати свої війська коло міста Ляй-пціг у Саксонії, де дійшло до "битви народів" 16-18 жовтня 1813 p., в якій брало участь близько півмільйона війська. Між ними були й українські козацькі полки, в тому числі й Українська кінно-козацька дивізія. У цій битві Наполеон стратив бл. 60 тисяч війська, а со­юзники — бл. 50 тисяч, в тому числі російські війська — бл. 22 тисячі¹. Українці тут виступали також у складі австрійських збройних сил й тому напевно також понесли поважні жертви за чужу справу. Битва під Ляйпцігом остаточно зламала потужність Франції і 31 березня 1814 р. союзники здобули Париж. У бою за французьку столицю в складі російської армії брали участь три пол­ки Бузьких козаків та Українська кінно-козацька дивізія. Наполе­он 11 квітня 1814 р. беззастережно капітулював і невдовзі його за­слали на острів Ельбу. Ельбу проголошено самостійним князівством, а Наполеона доживотним сувереном. Крім того, Франція зобов'яза­лася платити йому пенсію — по два мільйони франків річно.

З українських частин у боях у Німеччині та Франції взяли участь чотири полки Української кінно-козацької дивізії, два Чернігівські й один Полтавський кінно-козацький полк. Решта Полтавських та Чернігівських полків, як також піші та_; кінно ополченські полки

¹ Там же.- С 146.

залишилися у Варшавському князівстві у складі т.зв. Польської Армії ген. Леонтія Беннінгзена. Вони брали участь в облозі фортеці За-мостя у південній Холмщині,яка належала до Варшавського кня­зівства. Чернігівські полки виконували службу у запіллі. Після ка­пітуляції Замостя 24 листопада 1813 р. кілька Полтавських кінно-козацьких полків вирушило до Німеччини і брали участь в облозі фортеці Глогав, яка капітулювала щойно 22 квітня 1814 р. У боях за французьку столицю брали участь три регулярні полки бузьких козаків та три Українські козацькі полки з Київщини¹.

У другій половині жовтня з початком листопада 1814 р. Укра­їнські кінно-козацькі полки покинули Варшавське Князівство й по­вернули в Україну. їхній стан тоді був такий: 9 Полтавських пол­ків — 7 632 козаків та 7 418 коней; Чернігівських полків — 4 852 козаків та 5 047 коней, разом 12 484 козаки. Більше як п'ять з половиною тисяч козаків загинуло у боях, надіючись на поліпшення долі своїх рідних і своєї батьківщини². Які втрати понесли опол­ченські козацькі полки — даних немає.

Слід підкреслити, що як кінно-козацькі, так іополченські пол­ки були сформовані й утримані коштом козацьких та міських гро­мад і дідичів. Держава не мала як слід зорганізованого постачання і через те українські козацькі полки дуже бідували, часом не мали навіть звичайного посуду для варення страви. Такий стан тривав аж до 1 (12 н.ст.) липня 1813 p., коли наказом армії було вирішено перевести всі козацькі полки на державне утримання. Але цс рі­шення було проведено в життя не швидко. У вересні 1813 р. ко­мандуючий облогою Замостя ген. С. Гатт, до якого належав ген. Живахов зі своїми частинами під Замостям, повідомляв Лобанова-Ростовського про жахливі життєві умови "малоросійського опол-ченія" та що вони в чужій землі прямо голі, босі і не мають навіть найбільш необхідних речей для своїх потреб. Щоб цьому лихові за­радити, російське командування звернулося за грішми до козаць­ких громад, які знову зібрали 514 850 рублів³.

Козацькі громади забезпечували своїх козаків кіньми, зброєю та всім необхідним приладдям, включно з провіантом для людей та фу­ражем для коней, через що зруйнували себе дощенту. Це і було причиною того, що після 1812 р. козацький стан Лівобережної Ук­раїни не міг господарчо піднестися до того рівня, як цс було до Французько-російської війни⁴. Так само великі витрати понесли ді­дичі, які видали на козацькі ополченські полки понад дев'ять міль­йонів рублів, яких їм держава ніколи не повернула.

¹ Історія Української РСР: у восьми томах.- Київ, 1978.- Т. 3.- С. 55.

² Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.
- //Габор.- 1934.- Ч. 23.- С. 18.

³ Там же.- С 23-24.
* Там же.- С 24-25.

Розділ II

УКРАЇНА ПІД ЧУЖОЮ ОКУПАЦІЄЮ

Віденський Конгрес 1815 р.

Після капітуляції Наполеона 11 квітня 1814 р. на французький трон прийшов молодший брат замордованого короля Людвика XVI — Людвик XVIII. Воєнні дії були закінчені й переможці вважали, що треба впорядкувати Європу після тої моральної й матеріяльної руїни, яку заподіяли Велика Французька Революція й Наполеонівсь­кі війни. З уваги на те у вересні 1814 р. у Відні зібралися майже всі володарі Європи, щоб гідно відсвяткувати перемогу над Напо­леоном і завести "мир і порядок" у розбурханій Європі. Величави­ми бенкетами й забавами розпочався цей з'їзд коронованих осіб. Але крім забав і бенкетів, відбувалися також наради та дискусії, де обговорювалося питання, як оберегти Європу від подібних рево­люцій на майбутнє. Ці бенкети й дипломатичні переговори ввій­шли в історію під назвою "Віденський Конгрес".

Хоча тут були представники майже всіх європейських держав, головну роль відіграли переможці над Наполеоном, а саме: Австрія, Англія, Прусія та Росія, які найбільше вклали людських жертв і грошей в ту перемогу. Австрію на нарадах заступав канцлер князь Климент Меттерніх, Прусію — Карло фон Гарденберг, Великоб­ританію — дипломат Роберт Кастельрі й полководець герцог Ар­тур Веллінгтон. Росію заступав сам цар Олександер І, який мав при собі за дорадників приятеля ще з юнацьких років поляка князя Ада­ма Чарториського, німця графа Генриха фон Штайна, канцлера гра­фа Карла Кассельроде та грека Каподісріяса. В його ж оточенні були також і дипломат з українського роду, другий син гетьмана Кирила Розумовського — князь Андрій Розумовський.

Завданням Віденського Конгресу було завести в Європі та світі тривкий і справедливий мир. Хоча вирішальний голос у нарадах мали всі чотири держави-переможниці, найбільшою популярністю втішався імператор Росії, Олександер І, який завдав Наполеонові смертельного удару і зайняв столицю Франції — Париж.

Олександра І вітали як визволителя Європи від Наполеона й то­му він уважав своїм обов'язком рятувати Європу від "деструктив­них впливів Французької Революції". Так із ліберального царя Олек­сандра І зробився великий оборонець старого режиму, один із го­ловних представників реакції в Європі.

Як не дивно, але серед держав переможців, які брали участь у Ві­денському Конгресі, поруч Австрії, Великобританії, Прусії та Росії був також представник Франції Шарль де Талейран. Це пояснюва­лося тим, що відповідальним за війну вважали не Францію, а На­полеона, якого династично легальні представники Франції, перебу­ваючи тоді на вигнанні, поборювали доступними їм засобами. При тому слід підкреслити, що цей же Талейран був раніше дипломатом Наполеона, а тепер репрезентував Францію і, разом із австрійським канцлером князем Меттерніхом, відіграв неабияку роль у працях Конгресу.

Цар Олександер І намагався приєднати до Росії ціле Варшавське князівство, створене Наполеоном, а також переконати Австрію, щоб вона віддала під його панування цілу Галичину. Якщо б Австрія на це погодилася, тоді він готовий був дати їй якусь іншу чужу тери­торію в заміну. Цьому рішуче спротивився австрійський канцлер князь Меттерніх, який не тільки що не думав віддавати Росії реш­ту Галичини, але й вимагав, щоб Росія повернула Австрії "Терно­пільський край", який вона забрала за згодою Наполеона в 1810 р.

Олександер І, будучи ще від молодих літ під впливом польсь­ких магнатів, ставився до поляків зі симпатіями й на Віденському Конгресі пропонував відновити Польщу як державу, але, очевид­но, під його пануванням. Канцлер Меттерніх і на це не погодив­ся, вважаючи, що Росія загрожуватиме австрійським володінням у Галичині. Австрія також побоювалася, що Росія захоче поширити свої впливи й володіння на Балканах, куди Меттерніх дивився, як на можливий для Австрії терен експансії.

Крім того, Меттерніх був вороже наставлений до будь-яких ліберальних і демократичних ідей, а зокрема до ідеї національних держав, тобто, щоб один народ належав до однієї держави. Як не дивно, але цю ідею власне підносив Олександер І, що сам був во­лодарем імперії, в якій були десятки різних народів. Щоправда, Олександер І трактував білорусів й українців, чи пак малоросів, як один народ із москалями-великоросами. Ідею національних дер­жав підшептував Олександрові його дорадник — граф Карло фон Штайн, автор численних реформ у Прусії, якщо не здійснених, то принаймні запланованих. Фон Штайн сподівався, що при допо­мозі Олександра І вдасться об'єднати увесь німецький народ в од­ну державу. Така ідея аж ніяк не могла подобатися Меттерніхові, бо вона розвалила б багатонаціональну імперію Габсбургів.

На тлі цих проблем, як також питання майбутньої Саксонії та її короля Фридриха Августа, який до останку був вірний Наполеоно­ві, під кінець грудня 1814 р. дійшло до поважного конфлікту поміж переможцями. Великобританія, Австрія і Франція з січня 1815 р. підписали окремий таємний договір, спрямований проти Росії та Прусії. На випадок, якщо б не можна було того спору поладнати

дипломатично, вони готові були зробити це при допомозі зброї. Але переговори продовжувалися, бо всі вже мали досить війни. Оста­точно в лютому 1815 р. усі погодилися на те, що Польщі як такої не буде, однак залишиться створене Наполеоном Варшавське Кня­зівство, але без Познанщини, яку, так само як і польське місто Торунь над Віслою, віддано Прусії. Крім того, дві п'ятих території королівства Саксонії й деякі території у Західній Німеччині над Рей­ном, також включено до Прусії. Три п'ятих Саксонії залишилося як окреме королівство під володінням її короля Фридріха Августа, вважаючи, що втрата двох п'ятих території на користь Прусії є за­довільною карою за його союз з Наполеоном.

Австрія дістала назад східню частину Галичини — Тернопільсь­кий край, що його Наполеон подарував Олександрові І у 1809 р. Українські землі, Підляшшя та Холмщина, які Австрія отримала при третьому розподілі Польщі, Віденський Конгрес не повернув Австрії. Вони залишилися у складі князівства, яке Конгрес пере­дав під зверхність Олександра І, але за умови, що Варшавське Кня­зівство мало мати свій власний парламент і конституцію. Цар Олек­сандер І мав бути його королем, але не мав права включати його до складу Російської імперії. Отже, Варшавське Князівство пов'язу­валося з Росією тільки за посередництвом династичної персональ­ної унії¹. Польське місто Краків проголошено вільним містом під патронатом Австрії, Прусії та Росії. Але тому що в 1846 р. Краків виявився центром польських революційних дій проти Австрії, він стратив статус вільного міста і був прилучений до Галичини п.н. Велике Краківське Князівство.

Так само Віденський Конгрес одобрив російську окупацію Фін­ляндії, яку Олександер І відняв від Швеції у часі Російсько-шведсь­кої війни 1809 р. Фінляндія подібно як Варшавське князівство, мала творити окрему автономну політичну одиницю під володінням Олександра І. Крім того, Віденський Конгрес погодився на російсь­ку окупацію Басарабії, яку Росія захопила в Туреччини під час Ро­сійсько-турецької війни 1810 р.

Тим часом, як переможці сперечалися між собою, хто і яку те­риторію має забрати, Наполеон покинув острів Ельбу і 1 березня 1815 р. причалив до міста Канни у Франції, зібрав 1500 вояків і вирушив з ними на Париж, організовуючи по дорозі нову армію. Французький уряд вислав проти нього військо, яке скоро перей­шло на бік Наполеона. Новий король Людовик XVIII, знаючи, що його французи не любили, покинув свою столицю — Париж, до якої Наполеон тріумфально увійшов 20 березня.

Одначе його панування цим разом виявилося короткотривалим. Союзники, зокрема Англія і Прусія, зібрали всі свої сили й у битві

¹ Тому що це був витвір Віденського Конгресу, в історії Польщі ця псевдодержава дістала популярну назву "Конгресівка" й теоретично мала бути окремою державою.

під Ватерлоо остаточно розгромили Наполеона 18 червня 1815 p., а його самого захопили й заслали на острів св. Олени. Там він і помер 5 травня 1821 р.

Стоденний поворот Наполеона не мав уже жодного впливу на територіальний розподіл Європи, але дав поштовх до організації т.зв. Священного Союзу, який підписали 26 вересня 1815 р. цар Олек-сандер І, австрійський цісар Франц і пруський король Фридріх Віль-гсльм III. Члени Союзу зобов'язувалися зберігати християнські принципи стосовно своїх підданих,, як і володарів до себе взаємно. Пізніше до цього Союзу приєдналися майже всі володарі Європи, за виїмком короля Англії, папи римського та турецького султана. Але із закінченням Віденського Конгресу не було видно, щоб воло­дарі застосовували християнські принципи, ані у власних взаєминах, ані щодо своїх підданих. Навпаки, скоро почалася доба реакції, при допомозі якої більшість володарів намагалася зліквідувати "шкідли­ві" ідеї, що їх проголосила Французька Революція 1789 р.

Аракчеев і Голіцин

Почавши з 1812 p., коли цар Олександер був дуже зайнятий, спершу війною з Наполеоном, а пізніше з поборюванням революції у Росії та західній Європі, цілою імперією правила в його імені Дер­жавна Рада на чолі з графом Н.І. Салтиковим. Оскільки ця Рада зов­сім не вив'язувалася зі своїх завдань, зокрема в ділянці постачання для армії, 24 грудня 1815 р. Олсксандер І, зайнявшись закордонною політикою, назначив свого улюбленця графа Олексія Аракчеева за­ступником Салтикова та відповідальним за діяльність Ради. Водно­час він передав Аракчееву всю внутрішню адміністрацію імперії, який у своїй реакційній завзятості намагався перетворити державу в казарму. Це, очевидно, мусіло викликати певну реакцію не тільки на низах і серед інтелігенції, але навіть в аристократичних колах.

Олексій Аракчеев (1769-1834) був улюбленцем царя Павла ї, а опісля здобув велику прихильність і його сина Олександра І й то­му став надзвичайно впливовою людиною в імперіальному уряді. Через наступних 10 років, тобто до смерті царя Олександра І, Арак­чеев був головною особою, немов би намісником самого царя, і від­повідав за всі внутрішні справи імперії. У цей час Державна Рада втратила будь-яке значення в правлінні імперією і міністри не мали прямого доступу до царя, а тільки через Аракчеева. Деякі іс­торики твердять, що в особі Аракчеева "скупчилася жорстокість і жадоба влади, пов'язані з сильним почуттям обов'язку служби ца­реві. Цс виявилося в удаваній скромності й байдужості до винаго­роди. Його сучасники стверджують, що Аракчеев був не тільки жорстокий, він нераз виявляв ознаки звірства та грубості, подібно,

як це було в царя Павла І. Ставши всемогутнім за Олександра І, Аракчеев був жорстокий супроти всіх своїх підлеглих. Але найгір­ше було тс, що ніхто не міг похитнути царського довір'я до нього й тому будь-які скарги й петиції не знаходили з боку царя належ­ного відгуку. Навпаки, Олександер І завжди підтримував усі заходи Аракчеева.

З особою Аракчеева пов'язані також військові поселення, де він виявив найбільше свого поліцейського деспотизму.

Другою надзвичайно важливою особою в Російській імперії був князь Олександер Голіцин (1773-1844) , особистий друг і приятель Олександра І, якому він також безмежно довіряв. У 1803 р. Олек­сандер І іменував Голіцина головою Святішого Синоду Російської Православної Церкви, а в 1817 р. головою Міністерства Духовних Справ і Народної Освіти. Він також був головою Біблійного Това­риства, завданням якого було робити переклад Біблії на мовах на­родів Російської імперії та поширювати її серед них. Білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський твердив, що О. Голіцин, незважаючи на те, що вважав себе деїстом та захоплювався філо­софією, насправді був невігласом як у філософії, так і в релігії¹. Його найближчим дорадником був кар'єрист М.Г. Магніцький, який уважав, що університети є розсадниками вільнодумства і тому їх треба публічно знищити. Щоправда, університети залишилися, але їхню свободу дуже обмежили.

За урядування Голіцина серед професорів університетів проведе­но чистку й усіх "неблагонадійних" усунено з їхніх посад. За викла­дачами університетів та інших високих шкіл посилено контроль. У 1821 р. видана інструкція, в якій докладно вказувалося на завдання та кількість викладів кожного предмету. Окремий указ 1822 р. забо­ронив будь-які таємні товариства в Росії, посилював цензуру преси й наукових видань тощо. Отже, реакція запанувала в усіх ділянках народного життя. Як з особою Аракчеева пов'язані військові посе­лення, так з Голіциним пов'язана справа освіти й науки. Завдяки цим двом особам й, очевидно, безмежному довір'ю до них самого царя, в Російській імперії наступила реакція найгіршого сорту².

Військові поселення

Олександер І ЗО вересня 1814 р. видав т.зв. Височайшій указ про демобілізацію українських ополченських та добровольчих ко­зацьких полків. Внаслідок того до кінця року були розформовані українські ополченські полтавські й чернігівські полки, які перед виходом у похід нараховували 42 182 вояків. Тепер тих усіх, що

¹ Довнар-Запольський М. Обзор новейшей истории русской.- Киев, 1912.- С. 212. ¹ Там же.- С. 318.

пережили війну, більшість повернуто назад у кріпацький стан, а за свою службу кожний з них дістав по два рублі винагороди. Пол­кові прапори, з якими вони йшли в бій й на яких були замаркова-ні різні полкові відзначення, передані до полтавського та черні­гівського соборів на зберігання. Так російський уряд розв'язував справу ополченських полків. Скільки їх загинуло на війні — неві­домо.

Відносно 15 українських козацьких полтавських і чернігівських полків, яким було обіцяно, що вони назавжди залишаться прина-лежними до українського козацького війська й на перше покли­кання були зобов'язані знову повернутися на службу до своїх пол­ків, справа була більш складна. Із початкових 18 000 війська, їх повернулося близько 14 500 до своїх власних домів, бо більшість з них належали до окремого вільного козацького навіть досить за­можного стану. З них чимало в 1820-1825 роках виїхало на Кубань, де скріпили силу тамошнього козацького війська. Знову ж таки, козаки, які побували в Західній Європі, мали нагоду побачити, як народ живе в тих країнах, і не мали охоти повертатися в рабство кріпаччини.

Українську кінно-козацьку дивізію, організовану в 1812 р. на Поділлі та Київщині, переважно з кріпаків, російський уряд пере­формував в Українську уланську дивізію з чотирма полками. У 1817 р. цю Дивізію приділено до Бузького Козацького війська, з якого створено Бузьку уланську дивізію. Пізніше її поділено на двоє й половину залишено на місці в районі міста Вознесенська, а другу половину переведено в район міста Чугуєва на Харківщині, де во­на дала початок т.зв. військовим поселенням. Так Українська кін-но-козацька дивізія і славне Бузьке козацтво за свою службу царе­ві й Росії стали головним об'єктом жахливого експерименту, яки­ми власне й були військові поселення. Цар Олександер І задумав організувати військові поселення ще в 1810 p., які поєднували б військову службу з працею у сільському господарстві. Йшлося йо­му головно про те, щоб скоротити витрати на утримання армії, щоб вояків не відривати від родини та сільського господарства і зробити армію самодостатньою.

Ідея військових поселень в Україні не була новою. Ще в 1665 р. гетьман Іван Самойлович проектував запровадити військові поселен­ня для оборони Києва перед татарськими нападами. До речі, в той час існувала вже т.зв. українська лінія фортець, що проходила через Константиноградський та Кобеляцький повіти, які в 1724 р. перей­меновано на державні поселення. У 1731 р. мешканці тих поселень творили 20 т.зв. "ляндміліційних полків", які пізніше відійшли до Катеринославського намісництва. Коли ж у другій половині XVIII ст. виявилася нестача людей для сільськогосподарських робіт, 1789 р. новоросійський губернатор дістав розпорядження, щоб "третю ча-

стину кінних полків із військових поселенців відпустити додому на шість місяців". Але всі ці військові поселення були основані на ін­ших принципах, ніж ті, що їх задумав Олександер І.

Коли ж 1816 р. Аракчеев розпочав проводити в життя плани Олександра І ширше, то опозиція виявилаяся із двох боків, від зем­левласників, землі яких були заторкнені планами військових посе­лень, а також і від людей, яким призначено жити і працювати на військових поселеннях. Перший спротив виявили дрібні пани-зем-левласники, бо при організації військових поселень маленькі зем­левласники мусіли переносити свої будівлі на інші місця, що було пов'язане з великими коштами, яких держава не покривала. Коли хтось не хотів того робити, тоді спеціальна комісія оцінювала іс­нуючі будинки і, якщо вони були в доброму стані, держава плати­ла за них 4/5 оцшочної суми, якщо в гіршому стані — то тільки 1/5, а за погані зовсім нічого не платила¹. Крім того, від панів, що мали своїх кріпаків, забирали молодих хлопців "у солдати", тобто до війська, а потім їх не повертали панам, тільки відсилали до ор­ганізованих військових поселень².

По Україні військові поселення організували на Харківщині, Ка-теринославщині, Київщині й Херсонщині. Першими частинами, що їх уряд призначив на військові поселення, були дві козацькі дивізії, перейменовані на уланські: Українська, сформована для боротьби з Наполеоном на Правобережжі в 1812 р. під командою ген. Вітта, та Бузька дивізія. Цю останню створено з третіх ескадронів з кожного з цих українських полків і Бузького війська та членів гусарських полків. Отже, в основному цар дотримав слова й не повернув добро­вольців українських козацьких полків знову в кріпацтво, залишивши їх як військову силу, тільки не козацьку, але поселенсько-військову, де режим виявився більш жахливим, ніж у кріпацтві.

Для військових поселень будувалися нові села за єдиним зраз­ком, як і нутро хати мусіло бути влаштоване згідно з поданими згори планами. Усі селянські хати, що не були на лінії визначено­го плану, нищилися і їх вирівнювано до лінії. Всі мешканці сіл, що займалися хліборобством, мусіли покинути свої оселі й перей­ти до міст чи сіл, що не були в системі військових поселень. У Чугуєві на Харківщині усі мешканці, що мали свої хати з садками та огорожами, мусіли переїжджати до інших місцевостей, бо Чугу­їв був призначений на військове поселення. Поселення мали свої церкви, школи, добре влаштовані шпиталі, добру медичну обслу­гу, одним словом, мали вони все, що тільки було потрібне до життя.

Земля і все рухоме майно у військових поселеннях нібито відда­валося в повну "власність" поселенцеві, але він мусів добре поводи-

¹ Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття.-
Харків, 1925.- Том перший.- С 84-85.

² Там же.- С 85.

тися и бути жонатим, інакше командир батальйону міг від нього все те відібрати. Всі мешканці вважалися військовими людьми й підля­гали військовим законам і офіцерам, які стояли на сторожі тих зако­нів. І це стосувалося в однаковій мірі як чоловіків, так і жінок.

Населення поділялося на господарів і негосподарів, дітей, не-поселених людей, інвалідів, тих, що були в чинній службі, резер­вних і кантоністів. Крім того, їх затруднювали на різних будовах, а також при перевезенні будівельного дерева. Часом бувало так, що вони за ціле літо не мали навіть трьох днів, щоб обробити свої власні наділи¹. Це не могло не відбитися на добробуті поселенців і, як деякі джерела вказують, до них нерідко заглядав голод. Крім того, кожна округа мала викосити повну річну порцію сіна на полк і обробити громадські поля для наповнення хлібних запаснігх ма­газинів, які завжди мусіли бути повні².

Військові поселення поділялися на полкові округи і кожна з них мала 7 000 осіб чоловічої статі. Пізніше цю цифру збільшено до 10 000. Південно-українські військові поселення, чи як їх офіційно називали — новоросійські, поділялися на 12 округ, кожна по три волості. Во­лость в середньому мала 10 поселень, які очолював волосний коман­дир. На чолі полкової округи стояв полковий комендант з полковим комітетом і полковим управлінням. Полковий комітет дбав про стан хліборобства в своїй окрузі, про видачу позик, про обробіток ділянок, ремонт будинків і наглядав за поселенцями³.

Піхотний полк ділився на батальйони і роти, а кавалерійський на ескадрони. Господарі кожного полку об'єднувалися в батальйо­ни або в декілька ескадронів, які при виходах у похід залишалися на місцях і приготовлялися до служби на місце тих людей, які впали в боях. В усіх чотирьох українських губерніях у 1825 р. було 36 ба­тальйонів піхоти, 249 ескадронів кінноти⁴. Головна управа військо­вих поселень перебувала у Єлисаветграді.

На початку уряд давав гроші, щоб урухомити господарку військо­вих поселень із розрахунком, що по трьох роках вони будуть* цілксім самодостатні і забезпечать харчами не тільки себе, але також і тих, які відбували військову службу та весь домашній, як і військовий скот. У зв'язку з тим провадилися точні обліки майна військових по­селень. На обліку були всі коні, воли, неробоча худоба, вівці. Так са­мо провадився докладний облік землі й лісу, чагарників, а також гро­мадських грошей, допомогового й позичкового капіталу⁵.

Окрему групу поселенців творили т.зв. кантоністи, тобто хлоп­ці, яких поділяли на три групи: малі — від 7 до 10 років життя,

¹ Там же.- С 87.

² Там же.

³ Там же.- С 86.

* XIX век: клюстрированньтй обзор минувшего столетия.- Санкт-Петербург, 1901.- С. 88. ⁵ Слабченко М. Вказ. праця.- С. 87.