Лорди і леді Арборійських земель
Королівство поділене на володіння шести найбільших лордів. Переважно, це давні роди, які не переривалися уже багато століть і пишаються чистотою своєї крові. Але є і рід, який після смерті останнього володаря Блабла земель отримав володіння за вірну службу на війні. Кордони переважно проходять за географічними чинниками: гори, непрохідні ліси, береги рік чи велика мережа боліт.
Найбільш північна територія королівства належить лорду Іргідару.
Замок знаходиться на вершині мису, якого у королівстві С називають Лівим Рогом Диявола. На півночі ці землі омивають холодні води океану, на південному заході володіння упираються у древній ліс, а на південному сході ведуть до столиці та володінь іншого лорда. Він неприступний як з моря, так і з кам’янистої суші – нескінченні тумани та непіддатлива скеляста земля завжди захищала володарів. Однак, місцевість бідна на рослинність. Уже багато років звідси постачають рибу, метали, шкури тварин, тут дресирують найкращих соколів та інших птахів для полювань. Але значну частину золота витрачають на закуп їжі у сусідніх володіннях – тому останніми роками жителі зазнають скрути. Чи не кожен житель замку має власного дресированого птаха і розуміється на полюванні. Це традиційний подарунок на восьмиріччя дитини – вісімка є одним із символів роду Іргідарів. Найшвидший шлях потрапити у столицю – пливти вздовж берега кораблем, після чого здолати ще кілька днів сушею, але через скелясту місцевість до цього вдаються одиниці. Навіть довгий обхід древніх лісів не лякає так, як зажерливе нутро океану і довгі гострі скелі, що схожі на зуби морських потвор.
Герб роду – щит, краями якого плететься нескінченний ланцюг. Ланцюг є символом неперервності роду, запорукою його вічності, незламності і єднання усіх членів. У центральній площі замку стоїть тисячолітнє дерево, стовбур якого від коріння до найвищих гілок обмотаний ланцюгом. Щопокоління, після смерті попереднього лорда, до ланцюга доковують ще один метр, даючи дереву змогу рости в ширину. Вважають, що рід бере початок від перших людей, що виникли із туману. Своїх правителів тут не ховають – земля не придатна для того, щоб поглинати людей. За давнім звичаєм, вони віддають тіла болоту, із якого, за легендою, і почалося життя. Не прийнятий і довгий траур за померлими – після смерті завжди наступає життя, одна ланка змінюється наступною.
До останнього лорди цього роду намагаються триматися осторонь від війн, повстань, інтриг – вони пам’ятають заповіді предків берегти усталений лад і діяти лише за умови загрози роду. До останніх подій це був єдиний рід, протягом двадцяти років яким керувала жінка, єдина дочка попереднього лорда.
Усі Іргідари мають подібності у рисах зовнішності та характеру. Шкіра у них бліда та дуже тонка; сині вени на капіляри чітко просвічуються. Очі – усіх відтінків від синього до сірого (море, скелі, тумани), і дуже контрастують із чорними віями та бровами. Такого кольору вони набувають незалежно від відтінку волосся. Волосся у жінок пряме, гладеньке і блискуче, незалежно від вологи у повітрі. Вони надають перевагу розпущеному волоссю, на відміну від чоловіків, які рідко відтинають його і для зручності заплітають у косу. Серед чоловіків також не є поширеним носити бороди. За характером це переважно мовчазні неемоційні та консервативні люди, що зосереджені на проблемах своєї сім’ї та своїх підданих. Але основне, що вирізняє іргідарців – погляд. Якщо ви побачите одного з них, відразу зрозумієте, що це іргідарець. Зрозумієте з першої секунди і назавжди, і, як і я, не будете мати змоги описати, що ж такого дивного, дикого чи страшного у цьому погляді.
Якщо ви побачите блідого простовбраного мовчазного чоловіка, від якого пахне морем, із темним волоссям, заплетеним у косу, і соколем, що спочиває на плечі – будьте певні, це підданий лорда Іргідара. Якщо ви побачите мовчазну людину, що снідає пташиними яйцями, обідає рибною юшкою, а на вечерю доїдає скромні рештки і того, і того – будьте певні, це іргідарець. Якщо ви побачите жінку, яка у молитві перебирає подоли своєї сукні і дивиться не вгору, де мали би бути боги, а прямо, вдаль – навіть не сумнівайтеся у тому, хто перед вами.
Нині замок знаходиться в руках Джагона Іргідара, який зустрів свій п’ятдесят шостий рік життя у міцному здоров’ї. Він пережив свого старшого на 9 років брата та трьох його синів – усі померли на війні; меншого брата Джарда, який на турнірі у честь його сімнадцятиріччя отримав смертельне забиття, впавши із коня.
У тридцять чотири у нього народився первісток – неймовірної вроди дівчинка. Протягом наступних семи років він став батьком ще трьох дівчаток, але старша дочка лишалася його улюбленицею. У десять вона померла від гарячки, залишивши у серці батька діру, яку ось уже дванадцять років не може наповнити ніщо і ніхто більше.
Тож сім’я лорда на сьогодні – це його дружина (???); двадцятирічна донька Окая Сірострун, дружина лорда Сіроструна; хвора сімнадцятирічна донька, яка ніколи не покидала межі замку; найменша тринадцятирічна дівчинка.
ОРРЕН
Володіння сім’ї Орренів лежать на кордоні із королівством С, столицею, та землями двох найвпливовіших лордів. Це родючі землі, відомі, зокрема, білосливом, багатьма ягодами, горіхами, прянощами. Тут пролягає головний торгівельний шлях королівства – наземний та річковий. Не дивно, що цей рід є наступний за багатством після королівської сім’ї. Високі митні ціни, великі прибутки, покровительство королеви – все було чинниками, які впливали на зростання могутності міста. На кожному кроці чатують вартові, але разом із тим процвітають таверни, ряди крамничок, борделі.
Королева Редестра, матір Рейни та Дестрейна, народилася та провела своє дитинство тут, коли землі, підвладні їхній родині, були в півтора рази меншими та не такими квітучими. Після закінчення війни, де відзначився її батько, король у нагороду пошлюбив його старшу доньку – Редестру – зі своїм сином-спадкоємцем. Лише згодом вона схилила свого чоловіка віддати Орренам новий клапоть землі, а брата, нового Лорда Оррена, вмовила перенести замок ближче до столиці, на нові родючі землі. Лорд Оррен прийняв цю пропозицію – не лише тому, що мав добрі стосунки із сестрою, а й тому, що стару вежу, символ їхнього роду, було захоплено та напівзруйновано під час війни. «Замок, який підкорили раз, підкорюватимуть знову і знову».
Нині від старого замку лишилася лише висока мармурова вежа, що стоїть на місці, де одна ріка розділяється на два русла, а новий замок постав якомога ближче до столиці.
Символом роду є біла вежа на сірому фоні – вежа, яка не піддавалася ворогам у жодній із війн. Сім’я Орренів пишається походженням та чистокровністю свого роду не менше, ніж сім’я Іргідар. Саме тому Елдерон заручив старшу зі своїх дочок із племінником Дестрейном, сподіваючись після смерті передати землі йому – найближчому родичу-чоловіку.
Сам Лорд Елдерон Оррен, якому навесні виповнилося сорок два роки, хоча і любив потягатися на турнірах, але завжди виступав проти втягнення країни у будь-які військові сутички – він не бажав ризикувати напрацьованим рокам заради розпливчастих трофеїв. У раді він намагався знайти золоту середину між усіма лордами та королем, але, на жаль, ним керували не доблесність чи дружелюбність, а примітивне бажання не розхитувати корабель, на борті якого знаходився сам. Разом з тим, сестра вважає його вічним підлітком – таким, що є скрізь і всюди, але рідко доводить щось до кінця, а дружина вважає нестерпним, що він не може жити без компанії, пліток, постійні намагання чоловіка нав’язати відвідувачам замку свою думку. Можливо, якби не сестра-королева, гострий на язик Лорд Оррен вже давно спочивав би у могилі, довівши своїм гумором та сарказмом інших впливових осіб. Але нерідко його ораторський дар допомагав королеві підкупити потрібних людей і звернути політику чоловіка у потрібне русло. Чоловік-юнак із сяйливою посмішкою, улюбленець народу, і заноза у дупі для більшості придворних, він був опорою сестри та другом Дестрейна, допоки короля не ув’язнили.
Одружившись у двадцять п’ять (за наполягання короля, він взяв у дружини племінницю новоспеченого лорда Діраго), та потримавши на руках чотирьох перших доньок, він жив безтурботно, не хвилюючись за спадкоємця – так, наче житиме вічно. Але вік дав своє, і він зрозумів, що його чоловіча сила почала згасати, а найменшій дитині уже шостий рік. Коли у грудні того року, як коронували короля-бастарда його дружина народжувала п’яту дитину, він і сумнівів не мав, що скоро святкуватиме появу на світ спадкоємця-Оррена – але доля зіграла із ним злий жарт. Навіть потримавши на руках п’яту дочку, він вірив, що його дружина подарує йому сина, і таки влаштував гулянку.
Нетерплячий на спритний Лорд Оррен не став відкладати заручення своїх доньок – ще раніше, ніж ті навчилися писати, він знайшов їм майбутніх чоловіків.
Найстарша із доньок, леді Елдерія Оррен, має нині шістнадцять років. Вона виросла під опікою матері, яка намагалася відгородити дітей від усього того жаху, який пережила вона. Мудра матір із дитинства готувала її стати досконалою дружиною королевича Дестрейна, сподівалася навіть, що зможе допомогти дівчинці покохати його – адже сама мусить терпіти чоловіка-нелюба. Жінка, яка сама не виросла у благородному роді, а була дочкою другорядного лицаря, виховувала у спадкоємиці самоконтроль, працелюбність, відповідальність перед обов’язком та готовність взяти на себе важкий тягар інших. Миловидна із себе дівчина із ніжним співочим голосом ніколи не намагалася привертати до себе увагу, отримати більше, ніж має. Дівчину можна навіть назвати протилежністю батька – ще в ранньому дитинстві вона не могла стулити очей, поки не дочитає потрібний розділ підручника з історії чи не дошиє позолоченою ниткою пояс. Твердо йти до кінця, залишаючись в тіні – ось її перевага. В певні моменти матері навіть здавалося, що вона перебільшила і виховала жертовного самітника – не дивно, що дівчина ніколи не мала прихильності батька, і лишалася непомітною для свого нареченого.
Менша на два роки леді Редестра, названа на честь королеви, мабуть, успадкувала і деякі риси своєї тітки – із раннього дитинства вона любила віддавати команди та чекала цілковитої підкори. Серед дітей вона була очевидним лідером, лише із клаптикових розмов слуг та лордів почала орієнтуватися у політичній ситуації королівства. Не така самозречена, як старша сестра, вона мріяла стати чоловіком і змінити лад усієї держави. У свої чотирнадцять дівчина на диво чудово орієнтується у фінансовій системі королівства, яка чомусь найбільше зацікавила її – розмови із численними гостями-купцями дали їй зрозуміти, що тут є що змінювати. Також дівчина відмітила, що її молитви та передбачення часто збуваються – ні, вона не стала вірити у богів більше, вона лише відмітила, що вловила логіку цього світу [закохавшись, вона впадає у любовні перепетії і не контролює себе].
Третя дочка, леді Беоладна, названа на честь покійної тітки, має тринадцять років і найбільше задоволення отримує, якщо перебуває у гущавині подій. Вона обожнює, коли її слухають і дослухаються, коли може вплинути на хід подій. Дивним чином у ній поєднані наївність і критичне сприйняття світу, дитяча бешкетність і особистісна зрілість. Головний її талант – уміти розпізнати натуру людини. Мабуть, серед усіх дітей найбільше схожа характером на батька.
Четверта, семирічна леді Сеорея, у такому юному віці чудово знає, що таке боротьба – вона народилася у шестимісячному віці, за свої недовгі сім років поборола безліч хвороб. Складається враження, наче погана вдача скрізь і у всьому супроводжує її, але маленьке вперте дівча сумлінно намагається стати кращим у всьому, чого будь-коли досягали її сестри. Вона войовнича і готова побороти будь-які перепони (а пізніше із радістю розправиться із ворогами, закривши очі на будь-яке милосердя).
ДІРАҐО
Цей рід є наймолодшим – лише двадцять років тому його засновник, сер Аргест Діраго, за вірну службу королю під час війни дістав землі попереднього лорда, страченого за зраду разом із останнім спадкоємцем. Новоспечений Лорд Діраго не був надто вдоволений з того, що заснував свою тверджу на залитій кров’ю попередніх власників землі. Він лишався вірним криці та війні, а за мирних часів не міг навести порядок у власних володіннях. Похмурий, замкнутий, дещо різкий та норовливий чоловік, якому тоді виповнилося сорок чотири, прийняв дар короля через почуття обов’язку. За його ж настановою він віддав свою єдину родичку – дочку покійного старшого брата – заміж за лорда Елдерна Оррена, а сам лише із політичних міркувань одружився із (?). За два роки після отримання титулу лорда, на світ з’явилася його єдина дитина – неймовірної вроди дівчинка, яка під час пологів забрала життя матері. Аргест не одружився вдруге, навіть знаючи, що потребує спадкоємця. Він був твердо переконаний, що мати дружину – це надто складне заняття для нього, навіть якщо на цьому наполягав король.
Він не був надто ніжним батьком, ані сім’янином, і доручив виховання дівчинки чужим людям, здалеку спостерігаючи за її досягненнями. Однак між цими двома існував потаємний зв’язок – вони без слів і доказів відчували взаємну любов. Дочка робила все, аби завоювати батькову повагу і переконувала усіх слуг замку, що з неї буде найкращий лорд королівства. Не зважаючи на це, із Ліореї виросла відмінна ніжна леді, із характером, загартованим як батькова криця, мужністю, що ніколи не заступалася безрозсудливістю, милосердністю, коли вона була доречною і неабияким інтелектом.
Лорд Аргест помер рано, як і кожна людина, що пройшла виснажливу війну. Перед смертю він заручив доньку зі спадкоємцем трону, але цьому союзу не було суджено втілитися в життя. Після смерті батька, а по тому нареченого, леді Ліорея відчувала загрозу своїм землям від сусідів, які не хотіли миритися із тим, що значним шматом королівства буде правити незаміжня 22-річна дівчина. Вона просила дозволу у короля взяти шлюб зі спадкоємцем лорда Сітрарга, її південного сусіда. Але, зважаючи на давню неприязнь королівського роду та Сітраргів, згоди вона не отримала. Лише коли країною сколихнулося повстання, а король був мертвий, вона знову отримала пропозицію від обох синів-близнюків лорда Сітрарга, і прийняла її, не вагаючись. Єдиною перепоною до взяття шлюбу стала невизначеність між братів – вони не можуть поділити ані землі, ані спадок, ані наречену.
Герб. Як тільки Лорд Діраго висадився на берегах своїх набутих володінь, він зрозумів, чому його королівство називають землею туманів. Вирісши у столиці, він рідко натрапляв на це марево, яке тим часом сповивало ледь не всю територію країни. Тумани ранкові, тумани вечірні, тумани над ріками, над болотами, над морем, тумани осінні і тумани весняні – за рік він зрозумів, що всі вони дуже різняться. Навіть за міцними стінами свого замку він знав, коли на світ находить туман – це завжди супроводжувалося болями там, де колись він отримував рани. Туман надто врізався у його повсякдення. Не дивно, що саме його він обрав символом свого роду. Три білі хвилеподібні спіралі – дві знизу та одна над ними – знаходяться на чорному фоні.