Методи розв'язання ситуацій: аналогів, інтуїтивний метод, реактивного реагування
Методи розв'язання ситуацій. У процесі виробничої діяльності, у будь-якому випадку, вибір методу розв'язання ситуації визначається обсягом, вірогідністю й оцінкою інформації, що характеризує виниклу проблему.
В першу чергу, необхідно звернутися до заздалегідь складеного адаптивного (ситуаційного) плану. Якщо виникла ситуація збігається з можливою, котра передбачена цим планом, то, перевіривши її, діяти відповідно до поданого плану. Якщо ні, то можливі наступні варіанти:
1. Стан середовища однозначно і строго визначено.
2. Стан середовища багатозначний і визначається ймовірними оцінками.
3. Стан середовища багатозначний і не піддається ймовірній оцінці (умови невизначеності).
Власне кажучи, ці умови інформаційного забезпечення і визначають вибір одного чи комбінацію наступних методів розв'язання ситуації: реактивного реагування, аналогового й інтуїтивного.
Метод аналогів заснований на багаторазовому використанні зафіксованого в каталозі виробничої організації досвіду розв'язання тих ситуацій, що виникали в ній чи поза нею. Цьому методу "відповідає як завгодно довга, але завжди та сама серія комбінацій актів керування" [2].
Результат впливу системи керування залежить багато в чому від того, наскільки інтенсивно і широко виробляється пошук аналогічної ситуації. Разом з тим, зрозуміло, що для забезпечення пошуку аналога, необхідно: по-перше, попередньо одержати, проаналізувати, узагальнити зведення про досвід даної й інших виробничих організацій, тобто завчасно створити запас рішень за аналогією; по-друге, необхідно мати спеціальний пошуковий апарат, здатний за певними ознаками здійснювати пошук аналога.
Отже, ефективність управління з застосуванням методу аналогів залежить від інформаційного потенціалу організації, накопиченого в процесі постійної діяльності зі збору й аналізу інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ.
У практиці досить широко розповсюджений інтуїтивний метод. Якщо застосування перерахованих вище методів засновано на використанні обсягу повної (наявної чи одержуваної шляхом досліджень) інформації, то інтуїтивний метод не базується на певній послідовності операцій, хоча і тут мають місце логічна перевірка суті явища, його зіставлення зі структурою відомих ситуацій.
При прийнятті чисто інтуїтивного рішення люди ґрунтуються на власному відчутті того, що їхній вибір правильний.
Оскільки рішення приймаються людьми, то їх характер багато в чому несе на собі відбиток особистості менеджера. Індивідуальність менеджера прямо впливає на вид прийнятих рішень, що можуть бути за своєю суттю урівноваженими й імпульсивними, інертними і ризикованими, обережними та раціональними.
Застосовувані методи розв'язання ситуацій залежать також від стилю управління того чи іншого менеджера, його емоційного стану, темпераменту тощо. Тому суб'єктивність розв'язання ситуацій очевидна. Найбільш ефективними рішення, прийняті інтуїтивним методом, були б тоді, коли зменшується ступінь їхньої суб'єктивності, а це можливо (якщо дозволяють обставини) тільки при колективному виробленні рішень.
Об'єктивність прийнятих рішень може бути також підвищена їх перевіркою на економічність та враховувати елемент ризику.
Метод реактивного реагування заснований на однозначності відносин безлічі ситуацій і безлічі поведінок: кожна ситуація викликає одну і тільки одну визначену ситуацію.
Управлінська система застосовує метод реактивного реагування тільки тоді, коли ситуація характеризується чіткими, відомими їй причинно-наслідковими зв’язками. Реактивне реагування не пробачає вибору варіанта дій. Реактивні реакції найбільш близькі до точних, відносно легко сформульованих способів управління, оскільки сучасний рівень спеціалізації управлінських працівників дозволяє, в досить вузьких сферах, реагувати оперативно і досить часто приймати практично однозначні рішення, що наближаються до детермінованих.
Метод реактивного реагування властивий будь-якому рівню господарських систем. Звичайно, зміст відповідного цьому методу рішення залежить від характеристик ситуації і рівня керування. Наприклад, реакція бухгалтера на зниження рівня поточної ліквідності – призупинення фінансування поточних витрат, фінансового менеджера – перегляд відносин з дебіторами, залучення додаткових фінансових джерел.
Реактивність організації, тобто здатність реагувати на нестабільність оточення, багато в чому залежить від:
• організаційного клімату, готовності керівництва діяти певним чином (проводити зміни, контролювати їх, прагнути уникнути);
• компетентності і здатності до роботи;
• управлінського потенціалу – обсягу завдань, з якими керівництво може справитися.
Проблеми, що виникають у рамках несподіваних ситуацій, бувають явними і прихованими, тому інформація про них може надходити у вигляді сильних, а в іншому випадку – у вигляді слабких сигналів про небезпеку, що насувається. Недооцінювати слабкі сигнали не можна: необхідно встановити ретельне спостереження за ситуацією, щоб завчасно знайти джерело і ступінь небезпеки.
Існує ще один шлях для раннього виявлення небезпек, що загрожують, якщо фірма постійно ставить перед собою перспективні завдання і відповідно до них здійснює необхідну аналітичну діяльність, зазвичай досить багатогранну, то попутно можна виявити і певні ознаки прийдешнього неблагополуччя, так що в цьому випадку цілеспрямованим спостереженням займатися зовсім не обов'язково.
Якщо конкретні джерела небезпеки визначені і відомі приблизні терміни її настання, відбувається перегрупування сил всередині фірми. За рахунок тимчасового ослаблення стратегічної невразливості підсилюється внутрішня гнучкість, що дозволяє більш оперативно діяти в критичних ситуаціях. При наближенні небезпеки розробляються спеціальні підготовчі плани й оперативні заходи.
Вибір конкретних кроків залежить від термінів настання небезпеки і її масштабів, а їхня черговість визначається об'єктом необхідних дій. А самі кроки можуть бути при цьому дуже різноманітними:
• повна бездіяльність;
• пасивне очікування того, як події будуть розгортатися далі;
• уважне спостереження, постійний контроль над обстановкою, в результаті чого знання про неї постійно збільшуються;
• активні дії, що спочатку обережні, але в міру збільшення інформованості стають все більше й більше впевненими.
Самі дії можуть мати два напрямки:
• наступальний, з метою потіснити "агресора", тому що, як відомо, атака – найкращий захист;
• захисний – що знижує вразливість фірми і підвищує її гнучкість.
Останні дозволяють, найчастіше, завчасно і організовано запобігти небезпеці вже при найпершій її ознаці.
Проблему стратегічної вразливості фірми можна вирішувати шляхом її диверсифікованості. Мова йде про те, що фірма вибирає для себе господарські стратегічні форми, джерела ресурсів, партнерів, види продукції, що випускається тощо, які пов'язані з різними технологіями, економічними, політичними, культурними умовами, в результаті чого несподівані неприємності в одній галузі не спричинять смертельного удару по інших.
Звичайно, там, де робота йде по натоптаній доріжці, ризику менше, але менше й прибутку, і тому стійкість фірми багато в чому забезпечується врівноважуванням зон з високим і низьким ступенями ризикованості операції, а, відповідно, і прибутковості. Крім того, зовнішня стратегічна стійкість компанії залежить і від умілого балансування набору товарів, що випускаються, з різним "життєвим циклом", тобто періодом від "запуску" ідеї до зняття продукту з виробництва. В той же час при балансуванні господарських стратегічних зон і підбору товарів і послуг, що випускаються компанією, важливо не перевищити оптимальний рівень диверсифікованості і не знизити прибуток.