Змістовні ознаки особистості

Особистість має такі змістовні (ключові) ознаки: цілісність, унікальність, активність, вираження, відкритість, саморозвиток і саморегуляція. Розглянемо їх ґрунтовно, оскільки ці якості є складними і внутрішньо суперечливими, а їх ро­зуміння необхідне для дійсного осягнення психології особистості.

Цілісність. Особистість, безумовно, являє собою утворення, яке складається з окремих психічних явищ (процесів, станів, властивостей). Але, разом з тим, вона ніколи не є лише сума цих явищ, оскільки особистість не можна зро­зуміти в логіці такого собі «додавання розумінь» окремих її складових. Цілісність особистості, насправді, не визначається лише її складовими. Більше того, кожна частина ніколи не існує окремо і самостійно, вона є носієм всієї особистості, а також її відбиттям. <...> Вони виникають внаслідок окремого живого ру­ху особистості і сприяють наступним цілісним рухам. Ця унікальна здатність особистості як цілісності відбиватися в її кожній окремій рисі стосується не ли­ше рис психічних. І саме тому ми легко впізнаємо людину, навіть за фізичними її особливостями, оскільки це особливості — даної конкретної особистості і містять в собі загадковим способом її всю. Щоб впевнитися в тому, що це саме так, прислухаємося до того, що каже з цього приводу чудовий російський філо­соф О.Ф.Лосєв: «Спостерігаючи гарно знайомий вираз обличчя людини, котру ви давно знаєте, ви обов'язково бачите не просто зовнішність обличчя, як щось самостійне, не просто так, як ви говорите, наприклад, про геометричні фігури. Ви бачите тут обов'язково щось внутрішнє — однак так, що воно дане лише че­рез зовнішнє і це зовсім не заважає безпосередності такого споглядання. Отже особистість є завжди виявлення... Особистість людини не мислима без її тіла, — звичайно, тіла, по якому видно душу... Та й як ще я можу взнати чужу душу, як не через її тіло... Тіло завжди прояв душі, отже, в якомусь сенсі, сама душа... По тілу ми тільки й можемо судити про душу».

…Особистість цілісна, але у кожної окремої людини ця цілісність своя, чимось схожа на інших, а чимось принципово відмінна. Так виходить на світло інша фундаментальна ознака особистості — її унікальність (індивідуальна неповторність). <...> «Осо­бистість, — пише Олпорт, — це динамічна організація всередині індивіда тих психофізичних систем, які детермінують характерну для нього поведінку і мис­лення». Унікальність цілісної структури особистості кожної людини зумовлена двома основними факторами: по-перше, своєрідністю динамічної взаємодії трьох основних витоків особистості (біологічного, соціального, духов­ного), а по-друге — постійним саморухом, саморозвитком особистості, в процесі якого весь час змінюється індивідуальний візерунок особистісних проявів, на­буваючи все більш своєрідної і завершеної форми. І, між тим, особистість завж­ди залишається незавершеною, відкритою до нових змін. <...>

В дійсності, і біологічне, і соціальне, і духовне не пригнічують одне одного, а складно і плідно взаємодіють, породжуючи унікальне «диво» (термін О.Ф.Лосєва) — людську особистість. <...>

«Дитина народжується як суто біологічна істота, індивід». Ця фраза О.М.Леонтьєва зачарувала психологів, виросла в таку собі точку відліку. Але ж людина народжується як людське дитя. І це означає далеко не лише те, що во­на, як організм, має всі біологічні задатки (генотип, потенціальна і актуальна анатомія внутрішніх органів, фізіологічні процеси, морфологія, біохімія), які дозволяють, розгортаючи своє функціонування, зумовлене генотипом, народитися цій особі ще й як особистості. Цього насправді замало. Унікальна складність біологічної організації людини зумовлює те, що одразу після завершення морфофізіологічних процесів формування організму індивід як система потрапляє в особливий внутрішній стан. Це — стан готовності бути особистістю. <...> Цей загадковий, але й обов'язковий для лю­дини стан і є те, що ми називаємо духовністю: це початок внутрішнього світу особистості (свідомість).

Отже, констатуємо: біологічна організація людського індивіда не лише забез­печує природні потенційні можливості розвитку організму, а й створює особливий психічний стан готовності до формування особистості, внутрішній світ людини, її духовність. Саме тому він ще до народження є унікальним і цілісним, цей індивід, наділений духовністю (станом готовності до особистісного способу існування). Водночас, особистість не зумовлена лише біологічно. Не слід скидати з рахунку, що саме по собі біологічне в особистості є продуктом, результатом і втіленням людської активності двох люблячих соціальних істот — особистостей. Отже мова може йти, взагалі-то, про соціальну (і духовну!) природу біологічного підґрунтя особистості... І про нескінченний плин переходу один в одного цих атрибутивних детермінант людського буття — біологічного, соціаль­ного, духовного.

Разом з тим, здатність людини навчатися, тобто засвоювати і привласнювати культурно-історичний досвід, є точно так само важливим, хоча й принципово іншим за природою атрибутом існування особистості. <...> На самому початку життя, дійсно, біологічне переважає у плані мотивації — активність новонародженої дитини зумовлена багато в чому дією інстинктив­них мотиваційних факторів, і в цьому З.Фрейд, безумовно, правий. Але вже тут, на самому початку, ці інстинктивні інтенції діють не просто, а складно, опосередковано через специфічний стан системи організму як зародка внутрішнього світу. …Це опосередкування відкриває людську дитину до зовсім особливої зустрічі з соціальним оточенням. Зустрічі, дуже відмінної від подібно­го контакту вищих тварин, і мова тут далеко не лише про відсутність або нероз­виненість певних морфофізіологічних задатків (згадайте лишень досліди зі сліпоглухонімими дітьми).

Світ соціального зовсім не протистоїть людині, як це розуміють деякі теоретики. Він огортає і запрошує. С.Л.Рубінштейн свого часу дуже обережно заува­жив, що людина не лише протистоїть світу, вона ще й перебуває всередині ньо­го, огортається ним. …Останній існує в трьох основних фор­мах — інші люди, взаємостосунки між людьми та предмети культури як особлива форма опредметнення — втілення внутрішнього світу (духовності) інших людей. Активність (на початку переважно біологічна), опосередкована духовним станом, змушує людину виявляти себе і водночас — привласнювати соціальне ото­чення, переводячи його в своє — ідеальне (екстеріоризація — інтеріоризація). Так відпочаткова складна єдність (організм — стан), яка існує як потенція (те, що мо­же статися), набуває чіткості і виразності: виникає дійсний внутрішній світ лю­дини — її Я. Це — усвідомлений світ думок і бажань, прагнень, цінностей, мрій. Це — особистість. Т в ній немає окремо — біологічного, окремо — соціального, ок­ремо — духовного. Вона — цілісна і унікальна. Навпаки, тепер вже «її» біологія (тіло) відокремлюється («Я — не тіло, але я маю тіло»), як відокремлюється іде­альне (Я — не мрія і не бажання, але я маю мрії і бажання).

Однак виникнення ідеального не означає припинення «стосунків» між ним і матеріальним (тілом). Виникає нова складна форма взаємостосунків — сполучання. Тіло (біологічне), крім того, що воно є атрибутом (носієм) особистості, ще й залишає значну долю самостійності — воно продовжує існувати за за­конами природи (біології). Воно відносно самостійне, оскільки його контакт з ідеальним є необхідністю і формою існування: воно змінює ідеальне, але й саме змінюється під дією останнього. Те саме спостерігається з боку ідеального. Спо­лучання — це суперечлива, внутрішньо конфліктна єдність двох самостійних і са­модостатніх начал, які, однак, не можуть існувати одне без одного. … Саме таке складне матеріального біологічного і ідеального зумовлює цілісність і унікальність особистості. <...>

Можна виділити такі рівні розвитку особистості (як «об'ємного», «оформленого цілого»):

на першому рівні ще відсутня рефлексія власного внутрішнього світу, який лише формується, створюється. На цьому рівні особистісні якості створюються в процесі подолання труднощів у досягненні власних цілей;

на другому рівні розвитку особистість формує власне оточення, перед­бачає наслідки і планує події, обирає друзів і т. ін.;

на третьому рівні особистість стає суб'єктом власного життєвого шляху, який вона сама обирає. Тнша ознака цього рівня — особистість стає суб'єктом розвитку свого власного внутрішнього світу, формує власне Я. Саме на цьому рівні основною стає якість унікальності.

Наступна фундаментальна якість особистості — її активність. У вітчизняній психології активність розглядається як антитеза реактивності (реакція — акція /поведінка/ у відповідь на подразнення). Звісно, принцип реактивної поведінки, в цьому сенсі, зберігається у людини протягом всього життя, вже хоча б тому, що за цим принципом діє організм. …Але особистість відрізняється саме тим, що, поряд з реактивною, переважаючою стає активна поведінка, тобто поведінка, що спонукається власними усвідомленими цілями і мотивами. <...> У вітчизняній психології активність особистості (в такому її розумінні) розглядається в термінології «довільність — мимовільність». <...>

Суттєвою ознакою особистості є її здатність до вираження власного внутрішнього змісту. Мова йде про принципово творчу сутність особистості іїї становлення.

«Особистість, якщо Вона є, — підкреслює О.Ф.Лосєв, — взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і діючою». Виразне існування, тоб­то, особистісне існування, за Лосевим, є завжди синтезом двох планів буття — внутрішнього і зовнішнього. Зовнішнє буття особистості — це її вигляд, лик, те, що сприймається іншими. Внутрішнє ж — це сутнісне, осмислююче і те, що припускається. Ми сприймаємо особистість, але вже в цьому акті якось охоплюємо і враховуємо те, чого «не видно», але що виражається з глибини. «Термін «вираження» вказує на певне активне спрямування внутрішнього в бік зовнішнього, на деяке активне самоперетворення внутрішнього у зовнішнє». Якщо особистісне буття є виразним, це означає, що особистість має внутрішню і зовнішню сторони, вони знаходяться у постійних динамічних взаємопереходах і домінує тут внутрішнє (якщо домінуючим буде зовнішнє, перед нами буде не особистість, а простий набір соціальних ролей, функціонер або «гвинтик»). Виражаюча активність внутрішнього світу людини викликає життєвий рух особистості, в якому вона зустрічається з соціальною дійсністю. <...> Розвиток же полягає в тому, що виразність «проходить» через шар соціальних ролей і особистість, її сутність відбивається на поведінці і на продук­тах діяльності. <...>

Серйозним є питання сфер вираження особистості. Людина сучасного світу може втілювати себе у виробничій сфері, художній або науковій творчості, в системі комунікації. Питання вибору особистістю сфери реалізації себе є та­кож проблемою навчання і виховання. <...> Тут аж ніяк не можна обмежуватися вихованням, а слід враховувати і власне організмічні (індивідуально-типологічні) особливості людини, адже схильність її до певної діяльності насправді багато в чому визначається ними.

Наступна сутнісна ознака особистості — її принципова незавершеність, відкритість. <...>

В стані дійсної особистісної активності, «на порозі» справжнього життєвого вчинку, особистість завжди непередбачувана через те, що нікому (в тому числі і їй самій) до кінця не відомі дійсні можливості, глибини («вершини», — сказав би Л.С.Виготський) особистісної природи. <...> Здатність до саморегуляції поведінки — ще одна сутнісна ознака особис­тості. <...> Отже, ми бачимо, що процес саморегуляції пе­редбачає не просто вольове зусилля, а перебудову смислових утворень, умовою якої є їх усвідомленість. Нові сенси породжуються лише в процесі особливих переживань. Видно, як в цій точці своєрідно перетинаються три лінії становлен­ня особистості, що виокремлені нами в попередньому аналізі (довільність, інтеграція, переживання). В результаті відбувається те, що дістало назву ме­ханізму смислового зв'язування, коли встановлюється внутрішній зв'язок з ціннісною сферою особистості і нейтральний до цього зміст перетворюється в емоційно заряджений сенс. Результатом цієї роботи є виникнення нових інтенцій і гармонізація внутрішнього світу особистості. Найважливішими умо­вами дії механізму смислового зв'язування Б.В.Зейгарнік вважає «розвинену уя­ву, володіння широкою часовою перспективою, наявність ієрархізованої смис­лової сфери». Таким чином, даний механізм може існувати лише в інтегрованій, зрілій особистості, адже в такому вигляді процес саморегуляції є суто індивідуальним і пов'язаним з системою цінностей і мотивів даного суб'єкта, його сприйняттям світу тощо. Зейгарнік наводить чудовий приклад дії даного механізму, який ми тут відтворимо. Мова йде про повість Г.Гессе «Курортник». Головний герой (письменник) приїхав на курорт в Баден, щоб відпочити і потім плідно попрацювати. Проте його плани наштовхнулись на значні перешкоди, оскільки сусідом по кімнаті виявився надто гамірний і невихований голландець. Біля нього постійно юрбився натовп людей. Кілька ночей підряд письменник просто не міг спати. Чутливий до найменшого шуму, він змушений був слухати непотрібні розмови і сміх нескінченних гостей, важкі кроки вранці, що руйнували його сон. Всі відчайдушні спроби в цих умовах відпочити і попрацювати закінчувалися повним розчаруванням. Кінець кінцем, письменник почав відчувати справжню ненависть до свого сусіда, і його життя перетворилося на справжнє пекло. Неефективними виявилися такі механізми саморегуляції, як вольове зусилля та спроби дати вихід негативним емоціям у фантазіях. Тоді він приймає абсолютно парадоксальне рішення — полюбити голландця. Майстерний опис досить довгого процесу породження нового сенсу і виникнення нового типу відношення до ситуації повне драматизму і вміщує всі складові цього процесу: руйнація агресивних почуттів і постановка задачі на їхню зміну, пошук цінності для їхньої перебудови і звернення до євангельської заповіді «Полюби ближнього свого», надання цій цінності конкретної форми через позитивне емоційне насичення образу голландця за допомогою професійних письменницьких засобів (голландець стає головним героєм створеного вночі літературного твору). Важкий творчий процес закінчився, як пише автор, «повною перемогою над голландцем». Він вже не викликав тих болісних переживань, що заважали письменнику відпочивати і працювати. Отже, герою вдалося впоратися із ситуацією завдяки дії механізму саморегуляції — смислового зв'язування.

Ми навели цей приклад задля того, щоб ще раз звернути увагу на те, що вищі і найскладніші механізми саморегуляції поведінки можуть здійснюватися лише всією особистістю - цілісною і інтегрованою. Отже, можна виокремити такі послідовні етапи становлення саморегуляції в системі інтеграції особистості:

· базальна емоційна саморегуляція;

· вольова саморегуляція;

· смислова, ціннісна саморегуляція.

Повторимось: попередні ланки не зникають в процесі становлення, вони стають допоміжними і другорядними, але продовжують існувати. Якоюсь мірою правильним буде говорити, що переважання певних механізмів саморегуляції поведінки слід розглядати як показник рівня розвитку інтегративних процесів особистості. <...>

Фельдштейн Д.И. [СОЦИАЛИЗАИЯ И ИНДИВИДУАЛИЗАЦИЯ КАК ДЕТЕРМИНАНТЫ СТАНОВЛЕНИЯ ЛИЧНОСТИ]

Фельдштейн Д.И. Социализация и индивидуализация — содер-жание процесса социаль-ного взросления^[33] // Социальное раз-витие в пространстве-времени детства. – М.: Моск. психолого-социальный инсти-тут / Флин-та, 1997. – С.67 – 141

Процесс присвоения ребенком социальных норм, прин­ципов жизнедеятельности — сложное явление. По своему содержанию этот процесс представляет собой единство и од­новременно постоянно воспроизводимое противоречие двух сторон: социализации и индивидуализации. В этом качестве он предстоит как единый поток выхода, вхождения растуще­го человека в мир взрослых, в социальный мир, являясь не­обходимым моментом социогенеза.

Здесь социализация выступает как присвоение ребенком норм человеческого общежития, а индивидуализация — как постоянное открытие, утверждение (понимание, отделение) и формирование себя как субъекта.

В этом плане под социальным развитием в конкретизи­рованном смысле разрабатываемой нами проблемы мы по­нимаем постоянно воспроизводящий результат социализа­ции — индивидуализации, который характеризуется не толь­ко уровнем освоения растущим человеком всеобщего социального во всей сложности и широте его определения (включающего нормы конкретно-исторического общества и через них нормы человеческих связей, отношений, весь мир культуры, духовного производства), но и степенью социаль­ной «самости» индивида.

В сущности, все личностное становление ребенка заклю­чается в реализации в нем индивидуально-социального (ин­дивидуального освоения социального и индивидуального отторжения и воспроизводства социального) как выражения общего социального, присвоение которого проявляется в определенном уровне самосознания, самоопределения.

Социальное в его проявлении в индивидуальном — это своего рода, условно говоря, сублимация^[34] (как концентрация и превращенная форма) всеобщего социального в индивиде, т. е. всего того, чего достигло человечество, — это система социально-психологических приобретений, которая характери­зует их главного носителя — человека. И осуществление себя как личности состоит в том, что человек имеет возможность, испытывает необходимость реализации этой сублимирован­ной сущности, пропуская ее через себя, выступая ее владель­цем, вырабатывая свою собственную позицию — индивидуа­лизируясь.

В этом плане в процессе социализации — индивидуализа­ции (т. е. процессе социального созревания) осуществляется как осознание, освоение (присвоение) и реализация (с уче­том индивидуальных особенностей — темперамента, харак­тера, способностей и пр.) социальных норм, принципов, отношений, так и присвоение и реализация новой «самости» (нового уровня самосознания, самоопределения), что позво­ляет индивиду не только воспроизводить в своей деятельно­сти присвоенное социальное, но и обеспечивает соответст­вующие возможности в этом воспроизводстве и формирова­нии новой социальной позиции, а также возможности дальнейшего осуществления себя как действенного субъек­та. Именно в таком двуедином воспроизводстве и происхо­дит социальное взросление, проявляется степень социаль­ной зрелости.

Такая социализация объективно предстает как поступа­тельный многоплановый и сложно ранжированный про­цесс, который не сводится просто к социально заданному (даже при рассмотрении присвоения как готовности к реа­лизации, которое может быть востребовано и действительно реально реализовано) и социально необходимому. Потому, что уже в социально заданном, присваиваемом ребенком со­держится, имеется действенный компонент будущего — не­обходимость не только воспроизводства на сегодняшнем уровне, но и движение деятельности (воспитание на прош­лом, устремленном в будущее). Ибо, если ребенок будет толь­ко присваивать и одновременно не реализовывать это в себе и для других за пределами приспособления, повторения, насту­пит конец развития, в том числе и развития человеческого об­щества. То есть в понимание социализации важно заклады­вать преобразовательно-действенное начало, которое пред­полагает соответствующую индивидуализацию.

Социализация по своей сути — это движение, а не ряд ло­кальных действий присвоения. Отсюда чрезвычайно важно четко понимать и структурировать социализацию как про­цесс, содержание которого определяется, с одной стороны, прикосновением, освоением всей совокупности социальных влияний мирового уровня цивилизации, культуры, общече­ловеческих качеств; с другой — отношением ко всему этому самого индивида, актуализацией его «Я», раскрытием воз­можностей, потенциалов личности, ее творческой природы.

И главным критерием социализированной личности выступает не степень ее приспособленчества, конформизма, а степень ее независимости, уверенности, самостоятельно­сти, раскрепощенности, инициативности, незакомплексо­ванности, проявляющиеся в реализации социального в индивидуальном, что и обеспечивает реальное социокультур­ное воспроизводство человека и общества.

Мы рассматриваем социализацию (как уже отмечалось) как сложный, динамичный процесс, который предстает как единое движение двух противоречивых, но тесно взаимосвя­занных сторон — социализации и индивидуализации. В этом едином процессе такие его компоненты, как осознание, освоение и даже реализация индивидом социального, выра­жаются, вырисовываются в степени социальной зрелости индивида, занятии им новой социальной позиции. И проти­воречие здесь заключается не между социализацией и инди­видуализацией, не между социальными отношениями и ин­дивидом, а между тем, что собой представляет индивид, за­ключающий в себе новый уровень сознания, самосознания, самоопределения, способности к действию, и тем социаль­ным пространством, которое он занимает, что требует ново­го движения в плане осознания, присвоения и реализации.

Следует отметить, что процесс социализации — индиви­дуализации исследуется в настоящее время активно и с раз­ных позиций. Наиболее глубоко он объясняется в рамках те­ории интериоризации (Л. С. Выготский, А. Н. Леонтьев, Д. Б. Эльконин и др.).

Известно, что под интериоризацией Л. С. Выготский вслед за французскими учеными понимал социализацию, овладение социальными отношениями, «перенесение их внутрь», превра­щение в функции личности, формы ее структуры.

Однако возможности интериоризации не ограничива­ются только присвоением, предусматривая реализацию осознанного, освоенного (присвоенного). При интериоризации формируются соответствующие установки, раз­вивается действенное начало, обеспечивающее возможно­сти реализации, творения нового. И мы немало знаем о том, как растущий человек осваивает социальное, как формируются его мотивы, установки.

Социализация и индивидуализация — это две стороны единого процесса развития социального в ребенке (его со­циализации в широком понимании этого термина), хотя содержательно, функционально и по-разному социально обусловленнные. Индивидуализация и социализация необ­ходимо предполагают друг друга. Индивид может выступать на уровне высокого самоопределения и принятия его среди других в том случае, если он социально значим и индивидуально выражен.

Индивидуализация предполагает накопление индиви­дом определенного (общекультурного как достижение со­циума в его развитии) потенциала и приобретение возмож­ностей его реализации как внесения творческого элемента в социальное. Но осуществить это индивид может, только если он является реальным индивидуально значимым но­сителем социального (чем больше он индивидуально раз­вит, тем более он социально значим), что подразумевает активную социализацию. Однако активная социализация ин­дивида проявляется в приобретении им определенного (для каждого этапа онтогенеза) уровня самости — самосозна­ния, самоопределения как необходимого момента рождения индивидуальности. Чем больше развито самосознание и самоопределение индивида, тем более он индивидуален и одновременно социально самоопределен, а потому и соци­ально определен. Потому что индивидуализация предпола­гает, обеспечивает выделение социальной сущности инди­вида, который осмысливает свое «Я». Такое осмысление, «вычленение» себя возможно только по отношению к соци­альному, к другим социальным единицам, что обеспечивает личностное самоопределение, представляющее утверждение в индивидуальном социального (это выражается в позиции «Я по отношению к обществу», анализ которой дается в последующих разделах данной работы).

То есть индивидуализация есть неизбежный результат (оборотная сторона) процесса социализации, и, обратно, развитие индивидуализации возможно лишь «через» социа­лизацию, лишь на ее основе, только социализация дает «материал», из которого могут строиться индивидуальные «фор­мы поведения».

Социализация в широком понимании как сложный про­цесс социализации — индивидуализации, объективно зада­ваемый социальной действительностью и социальными за­дачами, требованиями общества, выступает одновременно и как процесс имманентного саморазвития психики и личнос­ти ребенка. И результатом социализации — индивидуализа­ции как составных содержательных моментов развития в он­тогенезе является степень социальной зрелости растущего человека, т. е. накопления им в себе социального как челове­ческого свойства.

Общество всегда задает эталон личности, процесс разви­тия которой направлен на освоение социального мира, его предметов и отношений, исторически выработанных форм и способов обращения с природой и норм человеческих взаимоотношений, но ребенок самореализуется, становясь субъектом, носителем социально-человеческой деятельно­сти только в результате ее осуществления.

Именно в деятельности, совершаемой вначале с помощью взрослых, а затем и самостоятельно, растущий человек прохо­дит путь от саморазличения, самовосприятия, через самоут­верждение к самоопределению, социально ответственному поведению и самореализации, т. е. в деятельности происходит развитие как раскрытие внутренних возможностей ребенка.

Хохліна О.П. [СУТЬ ТА ДЕТЕРМІНАНТИ СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ]

Хохліна О.П. Особистість у контексті проблеми соціа-лізації аномальної дитини// Зб. наукових праць Кам»янець-Подільського національного університету імені І.Огієнка. Серія соціально-педагогічна. Вип. 20. У двох частинах. Частина 1. – Кам»янець-Подільський: Медобори-20006, 2012. – С.257-265.

Для визначення психолого-педагогічних засобів розвитку аномальної дитини (як і без відхилень у розвитку) у процесі її соціалізації, необхідним є розгляд змісту найважливішої базової категорій психології - категорії особистості. Саме особистість та її становлення є пріоритетною цінністю суспільних, і, зокрема освітніх, впливів на дитину; саме особистісне становлення є вершинною метою психічного розвитку людини. Розуміння суті особистості, її характеристик, детермінант становлення, з урахуванням специфічних закономірностей та можливостей аномального розвитку, є необхідною умовою забезпечення адекватності, повноти цього процесу та досягнення корекційно-розвивальних ефектів.

Стаття є результатом теоретичного дослідження проблеми на основі аналізу праць таких вчених, як К.О.Абульханова, Б.Г.Ананьєв, Г.М.Андрєєва, І.Д.Бех, Л.С.Виготський, В.К.Гербачевский, А.Б.Коваленко, А.Г.Ковальов, М.Н.Корнєв, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, С.Д.Максименко, В.М.Маркін, А.В.Мудрик, С.А.Мул, І.М.Палей, Б.Д.Паригін, А.В.Петровський, К.К.Платонов, В.В.Рибалка, Л.Д.Столяренко, Д.І.Фельдштейн, Т.Шибутані та ін., а також власних досліджень.

Розкриття поняття особистості передбачає визначення найсуттєвішого у його змісті щонайперше на основі співставлення понять «індивід», «особистість», «індивідуальність», «об’єкт та суб’єкт впливів».

Первинним щодо низки цих понять є поняття «людина». У широкому плані людина визначається як суспільна істота, яка є ступенем розвитку тварин на землі, що здатна до виробництва засобів праці та їх використання, має складно організований мозок, свідомість, мовлення. У свою чергу, людина розглядається як індивід, особистість, індивідуальність. Формування дитини як особистості потребує врахування та адекватне використання відмінностей між цими поняттями.

Індивід, на думку переважної більшості вчених, - це представник людини як біологічної істоти. А тому індивід – це носій природних, біологічних властивостей, які даються людині переважно від народження. Такі властивості уможливлюють бути самостійним живим організмом, представником homo Sapiens. Людина індивідом народжується. До індивідних властивостей (за Б.Г.Ананьєвим) відносяться первинні: 1) індивідуально-типологічні властивості – конституційні (особливості фізичної будови людини); нейродинамічні (особливості діяльності нервової системи); білатеральні (властивості функціональної геометрії тіла у вигляді симетрії та асиметрії); 2) вікові та статеві властивості; та вторинні, які виникають на основі первинних і «надбудовуються» над ними, - органічні потреби, темперамент, задатки.

У цілому індивідні властивості людини розглядаються у психології як природня, біологічна умова (біологічний чинник, основа) онтогенетичного, у тому числі й особистісного, розвитку людини. У зазначеному аспекті найбільше значення мають центральна нервова система, головний мозок, аналізатори, стан здоров’я, задатки. Так, до умов нормального розвитку індивіда Г.М.Дульнєв та О.Р.Лурія відносять:

1) “нормальну роботу головного мозку та його кори”, тобто необхідну нейробіологічну готовність з боку різних мозкових структур та всього мозку в цілому як системи;

2) “нормальний фізичний розвиток дитини та пов’язане з ним збереження нормальної працездатності, нормального тонусу нервових процесів”;

3) “збереженість органів чуття, які забезпечують нормальний зв’язок із зовнішнім світом”.

Л.С.Виготський також стверджував, що розвиток вищих форм поведінки потребує певної міри біологічної зрілості, певної структури як передумови.

У дефектології представлено дані щодо впливу на виникнення порушень психофізичного розвитку таких біологічних чинників, як:

· хромосомно-генетичні відхилення в організмі дитини;

· ендокринні захворювання матері (наприклад, діабет);

· інфекційні та вірусні захворювання матері під час вагітності (краснуха, токсоплазмоз, грип);

· венеричні захворювання батьків (гонорея, сифіліс);

· розбіжність резус-факторів;

· біохімічні шкідливі впливи (радіація; екологічні забруднення навколишнього середовища тяжкими металами (ртуть, свинець); використання харчових добавок, неправильне використання медичних препаратів; використання їжі рослинного походження – фруктів, овочів, зелені, - вирощених на землі, надміру удобреній штучними добривами. Особливо шкідливими ці впливи є на батьків до вагітності жінки, на жінку під час вагітності та на дитину в постнатальний період;

· алкоголізм і наркоманія батьків, особливо матері;

· гіпоксія (киснева недостатність);

· токсикоз матері під час вагітності, особливо в другій її половині;

· патологічний перебіг пологової діяльності жінки, особливо травматизація головного мозку дитини;

· серйозні відхилення в соматичному здоров’ї матері (у тому числі недоїдання, загальна соматична ослабленість, гіповітаміноз);

· мозкові травми в дитини, тяжкі інфекційні та токсико-дистрофійні захворювання в постнатальний період;

· хронічні захворювання дитини в ранньому та дошкільному віці (діабет, захворювання крові, серцево-судинні хвороби, астма, туберкульоз) та ін.

Природня основа обумовлює виникнення особливостей психіки, шляхів та способів розвитку, позначається на рівні та висоті досягнень у ньому. Саме в спеціальній психології представлено найбільшу кількість наукових даних щодо впливу біологічного чинника на виникнення особливостей психічного розвитку дитини, на становлення її особистісних якостей. Доведено, що вплив біологічного чинника на виникнення відхилень у розвитку залежить і від таких параметрів дизонтогенезу (за даними Г.Є.Сухарєвої, М.С.Певзнер, В.В.Лебединського, Е.Г.Симерницької та ін..), як: час патогенних впливів, етіологія порушень, розповсюдженість порушення, ступінь порушення міжфункціональних зв’язків.

Але й відмічається, що формування мозкових систем людини (як біологічної умови розвитку) відбувається в процесі його предметної та соціальної активності. Таким чином показується вплив соціальних умов на становлення біологічної основи психофізичного розвитку людини.

Народившись, людина-індивід потрапляє у соціальні умови, під їх вплив, засвоює соціальний досвід (соціалізується) у формі знань та способів дій щодо навколишнього природнього та соціального середовища, форм активності (діяльності, спілкування, поведінки). І тоді людина-індивід стає особистістю. Лише аналіз відносин «індивід-суспільство» дозволяє розкрити основу властивостей людини як особистості (Б.Ф.Ломов).

До соціальних умов відносять умови зростання дитини, її перебування в сім’ї та ставлення до неї, коло та особливості спілкування, і щонайперше навчання та виховання. Так, Г.М.Дульнєв та О.Р.Лурія особливе значення для нормального розвитку надають систематичності та послідовності навчання дитини у сім’ї та закладах освіти.

Говорячи про досліджувану проблему в контексті аномального розвитку, слід зазначити, що соціальні впливи на розвиток дитини т мають місце ще до її народження. Йдеться про несприятливі соціальні ситуації, в яких знаходиться мати дитини і які спрямовані проти самої дитини, довготривалі негативні переживання матері, сильні короткочасні стреси. Суттєвий вплив має і психологічний стан матері під час пологів. Але вплив соціальних умов на розвиток дитини ще більше зростає, коли вона народжується.

Незважаючи на те що розвиток аномальної (як і нормальної) дитини в цілому визначається сполученням біологічних та соціальних умов, природнього та культурного планів розвитку (що утворюють по суті єдину низку соціально-біологічного формування особистості дитини (Л.С.Виготський), саме соціальні умови є провідним чинником психічного розвитку та становлення особистості. Адже дитина навіть з органічними ураженнями головного мозку, потрапляючи в спеціальні умови навчання та виховання, під своєчасний коригуючий вплив, здатна до успішної соціалізації та подальшої інтеграції у систему суспільних відносин. І навпаки: у дитини зі сприятливими біологічними передумовами розвитку при відсутності нормальних соціальних умов зростання можуть з’являтися певні вади. Про це свідчать і факти виникнення відхилень у розвитку, зокрема «синдрому госпіталізму», в умовах комунікативної та емоційної депривації.

На користь наведеного положення говорить й уявлення Л.С.Виготського про структуру дефекту у аномальної дитини, відповідно до якого особистісні відхилення (ускладнення) є похідними від ядерних та первинних ускладнень та залежать від соціальних умов зростання. Саме особистісні ускладнення, що найменшою мірою пов’язані з ядерними (органічними) пошкодженнями аналізаторів, центральної нервової системи, найбільше піддаються корекції, навчанню та вихованню – загалом спеціальному педагогічному впливові.

Таким чином, у психології особистісний розвиток пов’язується з входженням людини-індивіда у суспільні відносини, із соціалізацією. У зв’язку з цим Л.С.Виготський відмічає, що особистість – поняття соціальне, надприродне. А найпростішими визначеннями особистості, відповідно, є такі: особистість – це соціалізований індивід; це носій суспільних відносин; це носій соціальних (соціально-значущих) властивостей; це соціальна якість людини.

Звідси соціалізація, як засвоєння суспільного досвіду, а повніше - формування особистості в певних соціальних умовах; процес засвоєння особою соціального досвіду, у ході якого вона перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково залучає до своєї системи поведінки ті норми і шаблони, які прийняті у суспільстві, є першою найважливішою детермінантою становлення особистості.

Однак, чи достатньо цієї детермінанти для того, щоб сформувалася особистість, яка завжди асоціюється з унікальністю, неповторністю?

Більш глибокий аналіз проблеми показує, що має місце друга обов’язкова детермінанта формування особистості. І нею є процес індивідуалізації – набуття людиною все більшої самостійності, а найголовніше – формування власного унікального способу життя та власного внутрішнього світу. Процес індивідуалізації характеризується тим, що становлення особистості на певній стадії починає забезпечуватися самодетермінацією, тобто особистість сама починає організовувати своє життя, власний розвиток. Завдяки чому це стає можливим?

Загальною передумовою самодетермінації розвитку є виникнення самосвідомості. Дитина, ставши суб’єктом, переходить в істоту, яка усвідомлює себе як суб’єкт (від дитини чуємо вже «Я», «Я сам», а не «Дмитрик»). Тобто, основою самосвідомості є здатність до усвідомлення себе, рефлексія. Саме тоді дитина може усвідомлювати та оцінювати себе в цілому, свої якості, відмічати у собі позитивне та негативне, що є передумовою здійснення саморегуляції, самовиховання[35]. У зв’язку з цим Л.С.Виготський відмічав, що вищим рівнем розвитку особистості є рівень самоорганізації завдяки розвитку самосвідомості, рефлексії.

Таким чином, становлення особистості забезпечується складною, системною детермінацією. Це:

1) соціальна детермінація в процесі соціалізації, яка по своїй суті є зовнішньою, та

2) самодетермінація в процесі індивідуалізації завдяки розвитку самосвідомості, яка є внутрішньою.

При цьому важливо враховувати, що самодетермінація доповнює соціальну детермінацію, забезпечуючи повноту та завершеність особистісного зростання.

Виходячи з суті системної детермінації становлення особистості, можемо дати визначення особистості з акцентом на кожній з виділених детермінант.

Так, особистість у психології визначається щонайперше як суспільно-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння нею суспільно-історичного досвіду людства. Аналіз такого визначення свідчить, що в ньому відображається перша детермінанта становлення особистості – процес соціалізації, а особистість постає як об’єкт соціальних впливів.

Таким чином, ми торкаємося питання суті понять «об’єкт» та «суб’єкт» впливів у контексті проблеми особистісного становлення. Об’єкт – людина, щодо якої здійснюються впливи (передусім соціальні). Суб’єкт же – це людина, яка сама здійснює впливи, регулює свою активність (діяльність, спілкування, поведінку), психічну діяльність, її прояви, свій власний розвиток. Завдяки тому, що особистість – це суб’єкт, вона здатна до саморегуляції, здатна «дати собі раду» у плані актуальних, найближчих потенційних дій, дій на життєву перспективу (Б.Ф.Ломов) та в плані саморозвитку. Особистість – це здатність індивіда жити крізь призму свого життєвого вибору, відповідальності за нього (В.М.Маркін). На думку Б.Г.Ананьєва, особистість – це суспільний індивід, об’єкт та суб’єкт історичного процесу. Особистість, за В.М.Маркіним, – це суб’єкт як діяч, ініціатор власної активності.

Ми підійшли, таким чином, до визначення суті особистості, у якому б відображалися обидві найважливіші детермінанти становлення особистості – процеси соціалізації та індивідуалізації – та в якому б особистість поставала б не лише як об’єкт, а й суб’єкт впливів. Таким визначенням може бути наступне. Особистість - це саморегульоване системне утворення, що складається з соціально значущих психічних властивостей, які забезпечують вибірковість відношень та регуляцію поведінки людини як поведінки суб’єкта активності.

При цьому слід відмітити, що в характеристиці особистості дуже важливою є ознака відносної сталості, певної прогнозованості, наявності стрижня (особистість – «як качан капусти»). У зв’язку з цим особистість розглядається як стійкий психічний склад людини (К.О.Абульханова).Окрім того, в якості змістових ознак особистості С.Д.Максименком наводяться цілісність, унікальність, активність, вираження, відкритість, саморозвиток і саморегуляція. За В.М.Маркіним найвищими критеріями успішності особистісного зростання (або сформованості особистості) є:

1) ефективність діяльності;

2) максимальна самореалізація (професійна та екзистенційна задоволеність);

3) досягнення найвищого рівня розвитку (реалізація здібностей).

Зрілість же особистості виявляється у свідомому керівництві своєю поведінкою, тобто у здібності бути адекватним й активним соціальним суб’єктом.

Отже, ми розглянули суть понять «індивід» та «особистість». Однак зміст поняття особистості буде розкритим недостатньо, якщо не сказати про поняття «індивідуальність». Поняття «індивідуальність» вказує на неповторність людини, на психофізичну цілісність людини і як індивіда, і як особистості. Тобто, в індивідуальності представлено неповторні індивідні та особистісні властивості, які злито воєдино та які й створюють те унікальне, що є в людині. Індивідуальність - це інтегративна унікальність людини.

Наведемо найбільш суттєві думки вчених щодо суті індивідуальності та її співвідношення з особистістю. Б.Г.Ананьєв вважає, що індивідуальність – продукт злиття соціального та біологічного в індивідуальному розвитку людини. Якщо особистість - це «вершина» всієї структури людських властивостей, то індивідуальність – це «глибина» особистості та суб’єкта. При цьому Л.С.Виготський говорить про те, що особистість – поняття вужче, ніж індивідуальність (дійсно, адже в індивідуальності представлено не лише особистісні, а індивідні властивості!).

Підведемо підсумки щодо співвідношення понять «індивід», «особистість», «індивідуальність», висловивши наступне: 1) індивідом народжуються, 2) особистістю стають, 3) індивідуальністю стають, відстоюючи її. Не кожний індивід є особистістю та індивідуальністю, але кожна особистість й індивідуальність є індивідом.

Ми розкрили суть особистості, використовуючи аналіз та узагальнення найбільш поширених поглядів вчених-психологів на проблему, а саме щодо співвідношення понять «індивід», «особистість», «індивідуальність», «об’єкт та суб’єкт впливів» як різних рівнів організації людини, та щодо системної детермінації становлення особистості.

Зважаючи на те, що особистісний розвиток аномальної дитини, як і її розвиток загалом, відбувається за загальними закономірностями, характерними й для розвитку нормальної дитини, робота з такою дитиною у плані вивчення та корекційно-розвивального впливу має проводитися з орієнтацією на єдине розуміння суті особистості, її своєрідності, забезпечення детермінант становлення, досягнення повноти характеристик (ознак) та критеріїв сформованості й зрілості, про що йшлося у статті. Для адекватності та повноти вивчення дитини та педагогічної роботи з нею не менш важливим є врахування й структури особистості[36], відповідно до якої добирається діагностичний інструментарій, здійснюється інтерпретація отриманих даних, визначаються напрямки, зміст та засоби роботи тощо. Значущим є врахування й стадій соціалізації дитини, за якими здійснюється робота з формування особистості дитини (стадії адаптації, індивідуалізації, інтеграції, трудової). Кожний етап соціалізації має свій зміст, показники вивчення стану особистісного зростання, відповідний діагностичний інструментарій, психолого-педагогічні засоби впливу та показники ефективності. Необхідно враховувати й розуміння суті особистісного та системно-структурного підходу в психології та педагогіці до вивчення, пояснення досліджуваного явища та проведення відповідної роботи з дітьми.

Водночас слід відмітити, що розвиток аномальної дитини відбувається за своїми специфічними для всіх аномальних дітей та для кожної конкретної категорії закономірностями, відповідно до структури дефекту, до можливостей та особливостей дітей, що має позначатися й на визначенні стратегії та тактики як дослідної, так і практичної діяльності в плані розв’язання проблеми формування особистості дітей з вадами психофізичного розвитку.