Коло шосте: пов’язані болем 1 страница

Я глянув догори і побачив шпака у маленькій клітці. – “Не можу вийти, не можу вийти”, – повторював він.

Я зупинився подивитися на пташка; почувши кроки, він пурхав у той бік, звідки вони наближались, з тією ж скаргою на своє ув’язнення: “Не можу вийти”, – говорив шпак. – Нехай допоможе тобі Бог, – сказав я, – а я все-таки тебе випущу, чого б мені це не коштувало. – З цими словами я обійшов довкола клітки, щоб дістатись до дверцят, проте вони були так міцно обплетені й обметані дротом, що їх не можна було відчинити інакше, тільки розламавши клітку на шматки. – Я ретельно взявся до справи.

Пташок підлетів до того місця, де я працював на благо його звільнення, і пропхавши голівку між пруття, нетерпляче притиснувся грудьми. – Боюсь, бідолашне створіння, – сказав я, – мені не вдасться випустити тебе на свободу. – “Ні, – відгукнувся шпак, – не можу вийти, – не можу вийти”, – повторював шпак.

Клянусь, ніколи ще співчуття не прокидалось у мені з більшою ніжністю, і я не пам’ятаю у моєму житті випадку, щоб розвіяні думки, які глузували над моїм розумом, з такою швидкістю зібрались знов докупи. При всій механічности звуків пісеньки шпака, у мотиві її було стільки внутрішнього болю, що вона миттю перевернула усі мої стрункі роздуми над Бастілією, і, похмуро підіймаючись по сходах, я відрікався від кожного слова, сказаного мною, коли я спускався.

– Одягайся у що завгодно, Рабство, а все-таки, – сказав я, – все-таки ти – гірка мікстура! І від того, що тисячі людей усіх часів змушені були випити тебе, гіркоти у тобі не зменшилось.

Лоренс Стерн, “Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1769)

Лише людина здатна зумисне завдавати біль іншій істоті з певною метою. Наприклад, щоб здобути якісь свідчення, або щоб відчути насолоду. Останнє видається хворобливим і одностайно засуджується. Існує термін для визначення жорстокости цього типу: садизм. Майже усі знають походження цього слова. Маркіз де Сад жив у Франції у XVIII сторіччі і вперше описав еротичну насолоду від завдавання болю партнеру й, безперечно, був сам учасником багатьох описаних ним оргій. У XX сторіччі клініка садизму була досить добре вивчена і визнана психічною хворобою. А за кілька століть до того Монтень мудро зауважив, що сильні почуття витісняють розум, і це є джерелом жорстокости та насолоди. Намагання знову пережити щось подібне вимагає щоразу сильніших подразнень. Врешті, коли насолода сягає критичної межі, настає повне спустошення. Надмірність веде до божевілля і смерти. На таке здатні небагато людей, але надмір гостроти може зіпсувати цілу страву. Цивілізований спосіб життя доволі нудний і потребує розваг, особливо ризикованих. Багатство, влада зміцнюють у людині думку про її обраність, вищість. Їй здається, що вона може досягнути чого завгодно. Це не має нічого спільного з грубими первісними інстинктами, але це – деґрадація.

Кожна велика релігія ставить перед людиною найголовніше завдання: любити ближнього, як самого себе, чинити з іншими так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою, але уже давно це чисте джерело благоговіння перед життям замулене різним сміттям, і навіть приховується самими адептами релігій. Завдавати комусь болю задля власної вигоди вважається цілком прийнятним, бо вигода – це засіб виживання. Чим вище вдалось дійти, тим більше маєш захисту.

“Гарні риси, – писав Монтень, – не виховані в мені ні законом, ні повчанням, ані шляхом якого-небудь іншого навчання. Мені властива природна доброта, в якій небагато сили, але немає нічого штучного. І за природою своєю, і за велінням розуму я жорстоко ненавиджу жорстокість, найгіршу з вад” [37].

У XIX сторіччі панувала думка, що провина за всі вчинки особистости лягає на середовище, в якому вона розвивалась, чим ще обурювався Достоєвський. Середовище збільшує ризик, проте усі ми маємо вибір, свободу волі – цю таємничу силу, що робить нас або людьми, або нелюдами. Життя – це школа, навчання в якій ніколи не закінчується. І треба бути готовими до кожного уроку, щоб не повторювати його заново. Перші уроки отримуємо ми ще у дитинстві, і мені знову хотілося б звернутись до слів Монтеня: “Кровожерні нахили стосовно тварин свідчать про природні нахили до жорстокости. Після того, як у Римі звикли до видовища вбивства тварин, перейшли до видовищ з убивствами засуджених і гладіаторів” [38].

До вимог римського плебсу “хліба й видовищ” нині залишається додати “…і комфорту”. Можна поїхати до Іспанії подивитись на кориду, чи просто на собачі та півнячі бої, чи у себе на ті бійки з правилами і без правил, метою яких є викликати у суперника біль, що дасть іншому змогу отримати за це гроші й славу. Подібні жорстокі видовища змушують байдуже сприймати прояви аґресивности.

Існує незаперечна істина – насильство не можна побороти насильством, жорстокість не можна знищити жорстокістю. Людина не має часу заглибитися у власну сутність, та й не уявляє, як це можна зробити. Ми, по суті, усі в клітці, і нам тісно. Іноді квилимо жалібно: “Не можу вийти!” Хтось намагається нас звідти випустити, але не має сили. А, може, думає, що ми робитимемо з волею, якої не знаємо? Потрапимо до лап першого ліпшого кота? Лоренс Стерн у “Сентиментальній подорожі” вміщує шпака на власному гербі, як знак того, що людина задихається у тенетах, які сплела своїми ж руками. Іноді знаходиться хтось, який вигукує: “Я знайшов вихід!”

І всі біжать дивитися. Проте минає небагато часу, й ми знову опиняємось в іншій клітці, бо знайдений вихід не зачіпає хибних основ нашого буття, яке так міцно вкоренилося у свідомості, що сягнуло підсвідомого. І виходу справді не існує. Нам заважає “тривога Авраама”, каже Кіркеґор: чи дійсно ангел, який явився перед патріархом, був ангелом? Адже зло любить вдавати з себе благо, уміє гарно прикидатися. Найлегше сприймати абсолютні істини без жодних сумнівів, не роздумуючи, бо не кожна людина здатна витерпіти ці муки. Але іноді життя змушує до цього, тому усілякі нещастя, стреси вважаються необхідними, бо випробовують стійкість людини. Хоча це невірно – це хибні основи нашого буття розхитуються і тому викликають неспокій або й відчай. Людина більше не відчуває власного “я”, не відчужує його від буття, почуваючи себе при цьому дуже незатишно. Їй раптом стає близькою кожна істота, яка страждає, і чужою – та, що перебуває у спокої. Залишається лише один крок до того, щоб, пожалівши нещасних, полюбити їх, бо вони є нею, а себе ненавидіти – означає знищувати себе. Відчуження веде до ненависти. Так Стерн намагається уявити людину у клітці: самотню, занедбану, без сім’ї та друзів, шматок плоті, скоцюблений на гнилій соломі, без променя світла і клаптика неба. Його підхоплює величезний вихор почуттів жалю, співчуття, безвиході, бо, коли він не може навіть розламати клітку шпака, то хіба вдасться звільнити в’язня? Врешті, він сам ніби опиняється по той бік ґрат. Подібного потрясіння зазнає кожна людина бодай раз у житті. Питає себе: який сенс у такому приниженні людини? Чи можна це виправдати?

Справді, якби суворість покарання стримувала злочинців, їх би майже не було. По суті, покарання – це помста, що має на меті повільне або швидке знищення людини. Здійснення покарань бере на себе держава і, залежно від того, як вона це робить, її називають демократичною чи тоталітарною, або вона сама себе якось називає. Буває і таке, що покарання здійснюється для того, аби людина більше не чинила злочинів, однак, здебільшого, після покарання вона знову їх повторює, ще і ще. Щоб остаточно це припинити, існують такі крайні форми покарання, як смертна кара та довічне ув’язнення. Усе це називають боротьбою зі злочинністю.

В очах більшости злочинець не є людиною, тому, чим суворіша кара, тим краще. Зрештою, до рук правосуддя найчастіше потрапляють особи, які перебувають на марґінесі суспільства: бідні, безробітні, розумово відсталі, нелегальні еміґранти, тобто ті, які нічого не вартують, бо не є товаром. Вони – офірні цапи, які не відчувають ні душевного, ні фізичного болю, як тварини, призначені для їжі чи заклання. Не повинні відчувати. Ці люди порушують закон. Якби законів не існувало, їх би не порушували. Оскільки закони порушують, значить є підстави це робити. Немає жодної країни, де б не існувало порушень закону. На світанку людства винних виганяли з племені. То було найгірше – позбавити людину роду. Нині злочинців ізолюють, що є формою державного рабства. А рабство, примушування, насильство не дає змогу відчути себе вільною людиною, яка згодом повернеться до нормального життя, якщо матиме куди повернутись.

У нашій свідомости міцно вкоренилась думка, що робити добро тому, хто вчинив зло – неприродно. Добре поводитись із в’язнями можуть лише багаті диваки та духовні особи, приносячи дрібні подарунки і читаючи проповіді про гріх та милосердя. Ці заклади називають виправними, але ніхто уже не приховує, що в’язниці карають, а не виправляють. Окрім ізоляції, ґрат, кайданів, що обмежують свободу, слід іще поводитися з по суті беззахисною людиною якомога жорстокіше. Отже, єдиний сенс існування у тому забутому людьми та Богом світі – це вижити. Цей світ називають коротко і вичерпно – Зона. Місце, де правлять нелюдські закони і де найліпше триматись середини. Переляканий стає об’єктом глузування та сексуального насильства з боку інших в’язнів. Надто сміливий може загинути від рук сильніших та в’язничних охоронців. У вільному світі відбувається приблизно те саме, але сім’я, коло друзів пом’якшують удари, та й вибір ширший. Хоча й до регламентованого в’язничного життя можна звикнути, бо ти не мусиш бути там кимось іншим, і не доведеться надягати різні маски. Кожна виправна система із тих, що коли-небудь існували чи існують, покликана завдавати нескінченних страждань засудженим, відбираючи у них будь-які шанси на повернення до звичайного життя. Причетність до скоєння злочину часто буває не доведена. Судовий розгляд кримінальної справи може тривати усього 30-50 хвилин, а обвинувачений часто не має захисника. Невинну людину легко можуть відправити на страту чи ув’язнити на багато років. Що є мірилом справедливости, якою вона має бути, повинні б визначати закони, але, проголошуючи рівність між громадянами, вони насправді трактують особистість як безлике уособлення вчинку. Несуттєво, чи до крадіжки тебе спонукав голод, чи ти неповнолітній, чи дорослий. Звичайно, подекуди це береться до уваги як пом’якшуюча обставина, але й нині, через століття нелюдських тортур, безглуздої жорстокости, потрапити до рук правоохоронців Західної та Східної півкуль – означає зазнати принижень, образ, фізичного насильства, навіть коли причетність до злочину ще не доведена. З цього боку перебування у в’язниці видається більш стерпним.

Існує три стадії загрози катувань: затримання, слідство і відбування виправного терміну. Жодні міжнародні угоди, жоден закон не втримає державного чиновника чи службовця, який прагне якнайкраще виконати власний обов’язок, що забезпечить йому успішну кар’єру. Жоден злочин не дає права знущатися над людиною, що його скоїла. Це – аморально, бо лежачого не б’ють. Не важливо, чи це буде актом правосуддя, чи декомпенсацією чиєїсь аґресивности, чи просто садизмом.

Побутує хибна думка, ніби покарання має бути болісним, і що це Бог карає за гріхи, а карати він мусить особливо суворо. Так, батько лупцює сина за збитки чи брехню, вважаючи необхідним елементом виховання пострах. Патерналізмом пройнята вся виправна система, навіть у демократичній державі, бо демократія не для паріїв. Катування ніби й засуджуються офіційно, однак це найпростіший спосіб витягти свідчення, навіть неправдиві. Біль – це те, чого не може уникнути жодна істота, наділена нервовою системою. Кішка, граючись з мишею, гіпнотизує її, і та не відчуває болю. Людина, свідомо завдаючи болю, радіє, коли це приносить результати. Старший поліцейський передає неофітам власний досвід, з якого випливає, що побоями, залякуваннями можна не лише витягти зізнання, а й здобути владу над кимось. Найжорстокіші кати виростають з тих, кого принижували у дитинстві, назавжди позбавивши довіри до людей. Жертви катувань іноді розповідають про пережите, дещо навіть потрапляє у пресу. Але більшість воліють мовчати про те, що відбувається у підвалах слідчих ізоляторів. Тому у громадськости складається враження, ніби зло – абсолютне, прокляття первородного гріха, яке супроводжуватиме людський рід аж до Страшного суду. Людина безсила зупинити це потворне явище і каже своїм дітям: не треба туди потрапляти і залишитеся живими і неушкодженими.

Туреччина. 1997 рік. Трьох підлітків 10-12 років затримують за підозрою у крадіжці. У поліційному відділку на них мочаться, примушують лежати на людських екскрементах, ґвалтують. Щоб вирвати зізнання, їх б’ють, застосовують електрошок [39].

Індія. 1998 рік. Поліція допитує подружжя. Чоловіка та жінку підвішують до стелі і б’ють. Дружину роздягають і погрожують зґвалтувати. Офіцери поліції кусають її груди і б’ють по геніталіях. У очі чоловікові сиплять червоний перець, пронизують голками нігті та язик. Внаслідок катувань він помирає [40].

Судан. 1999 рік. 11-літня дівчинка заблукала неподалік від Хартума. Її забрали до поліцейського відділення, де один з поліцейських зірвав з неї одяг і зґвалтував у присутності трьох інших [41].

Чечня. 2000 рік. “Під час допиту я двічі втрачав свідомість. Коли отямився, вони знову стали прикладати до мого тіла два електричні дроти. Охоронці знайшли у мене в кишені коробочку з таблетками. Я сказав, що це ліки від хвороби серця. Тоді вони почали бити мене по ділянці серця. Вони вдарили туди п’ять чи шість разів”, – розповідає “Магомет”, колишній в’язень Чернокозовського СІЗО [42].

Чи варто нагадувати, що біль змушує людину сказати усе, що від неї вимагають. Музеї пишаються колекціями старовинних знарядь тортур: щипцями для виривання нігтів, лійками, через які вливали у горло жертви воду, “іспанськими чоботами”, скриньками, зсередини нашпигованими цвяхами… Кати охоче послуговуються нині підручними засобами: виделками, прасками, обценьками дантиста, бейсбольними битами, паяльними лампами, голками, звичайними дверима для прищемлювання пальців… Цим речам не місце у музеї, але подвійне їх використання свідчить про те, що катування давно вже перестало бути “мистецтвом”, втративши урочистість для втаємничених у вміння зумисне завдавати біль.

По суті, людина – вразлива істота. Вона воліє завдати біль сама собі, ніж терпіти його від когось. Їй дуже самотньо на шляху, що веде від затримання до відбуття покарання. Той шлях може бути дуже довгим і дуже коротким. Суспільство, якого не обходить чужий біль, нарікає, що утримування в’язнів обходиться дорого, і ставиться до них, як до людей третього сорту. Але навіть у цьому випадку йому хочеться вдячности і гарантії, що на волі колишні в’язні поводитимуться тихо й покірно. Натомість, цим людям просто немає куди піти, і вони змушені знову й знову чинити нові злочини, щоб бодай грошима повернути собі гідність. Як влучно висловився один фахівець із виправної реабілітації, “будувати більше в’язниць, аби покласти край злочинності, – це ніби створювати більше цвинтарів, щоб подолати смертельну хворобу”.

Останніми роками уряди деяких країн з метою зменшення видатків передають в’язниці приватним підприємцям, які зацікавлені у збільшенні кількости в’язнів і тривалости термінів ув’язнення. У США групи в’язнів під час роботи сковують одним ланцюгом, і так вони перебувають 10-12 годин, часто під палючим сонцем. Іноді їх зупиняють, аби напились води. Туалетом для цілої групи служить відро, але й тоді їх не розковують.

Серед в’язнів найбільша кількість представників різних національних меншин: циганів, африканців, китайців, мексиканців та інших. У стінах приватизованих чи неприватизованих в’язниць їх чекає справжнє пекло – переповнені камери. Найбільша бразильська тюрма у Сан-Пауло розрахована на 500 в’язнів, тим часом, коли там перебуває 6000. У Росії камери на 28 чоловік вміщують близько сотні. Щоденно у в’язницях в’язні гинуть від рук інших в’язнів та охоронців. За найменший непослух людей жорстоко б’ють, але вони не можуть нікому пожалітися. Досі існує абсолютно дике правило – перечитувати приватні листи ув’язнених, щоб ті, напевно, не спробували розповісти про нелюдське ставлення до себе. Як повідомляє газета “Нью-Йорк Таймз”, щороку за ґратами ґвалтують понад 290000 осіб. Підраховано, що у в’язницях США на день трапляється близько 6000 випадків статевої наруги. Нічого дивного, зґвалтування – це найпринизливіша помста. Здорові молоді чоловіки повинні перебувати за ґратами багато років.

Подібне відбувається і у жіночих в’язницях. Дітей забирають у матерів і ті, вийшовши на волю, як правило не можуть їх повернути. Особливо, у таких розвинутих країнах, як США, де батьків дуже легко позбавити прав на дитину і де існує справжня манія усиновлення, радше торгівля дітьми.

Мета будь-якого ув’язнення – зробити усе для того, щоб зламати людину обмеженнями та заборонами, зробити її беззахисною, як дощового черв’яка, якого лопата разом із землею вивертає на денне світло. Якщо людину не можна знищити одразу, її вбивають повільно. На особливо шкідливих виробництвах працюють в’язні, бо інститут рабства офіційно скасований у менш-більш цивілізованих країнах. Такі в’язні помирають упродовж кількох місяців. Людське життя не варте нічого. Суспільство вважає, що хтось мусить працювати на розробці уранових руд і що так дешевше, ніж автоматизувати виробництво.

Держава завжди б’є себе у груди і плаче, яка вона бідна, і тому не має грошей ні для безпритульних, ні для хворих сиріт, ні для нормального харчування ув’язнених. Преса майже не пише про туберкульоз в українських та російських в’язницях. Звичайно, те, що когось катують у міліції, відбиваючи йому нирки, прикладають до тіла розпечений метал, топлять у воді, позбавляють сну і таке інше, більше вражає, ніж виснажені недоїданням діти у сиротинцях чи хворі на туберкульоз в’язні, яких ніхто не збирається лікувати. Хоча це ті самі тортури і страждання, які є їхнім наслідком, і які неможливо нічим виправдати. Саме існування тих чи інших тортур означає, що у людському суспільстві немає ні ладу, ні любови, ні співчуття, що воно дуже хворе. Спокута провини – це не терпіння, не біль, а дія, за яку можна отримати прощення. Достоєвський писав колись про ставлення простого люду до в’язнів, що називав їх “нещасними”, подавав копієчки, хліб, на свята ділився їжею зі свого столу. У колоні каторжників селяни та міщани бачили таких самих, як вони, тільки вартих більшого співчуття, людей. Тому не судили нещасних, вважаючи, що лише Бог – єдиний справедливий суддя. Вони тоді не кричали, бо ніхто не змушував їх кричати: “Розіпни Його!” Вони знали, що втрата свободи, дому, рідних уже є достатньою покарою, бо відчували це самі…

Тоталітарна держава унеможливлює відкрите співчуття, зводить нанівець довіру людини до людини, а зізнання від болю стає у ній основним методом розкриття злочину. Голод і біль – найпотужніші сили поневолення людини людиною. Через них віддають себе у рабство, зраджують, принижуються, бо переконані, що іншого виходу не існує. Той, хто пройшов через публічний осуд, як би гідно не поводився, як би стійко не терпів моральні та фізичні муки, не зможе бути героєм в очах народу, бо це, власне, не народ, а юрба, паралізована страхом. Співучасниця злочину – що, крім сорому вона може відчувати? Та й то потай, бо уста її кричать: “Розіпни Його!”

Доки у світі існують страти і тортури, ми маємо відчувати сором, але не приховувати його і не повторювати чужі слова. Лише гідність та сумління зможуть врятувати нас і інших від рабства. Колись нереальними вважались основні людські права, а нині нереальною вважається лише їх повна реалізація. Коли уважно глянеш в очі дитини, змушеної жити у вбогому сиротинці, чи очі в’язня, який вмирає від туберкульозу, у них ще жевріє надія, що хтось допоможе їм, всупереч законам і дійсності. Чи ми питали себе, чому вони повинні страждати, а якщо й спитаємо, то чим можемо допомогти? Нас не пустять туди за ґрати. Ні винному, ні невинному не можна завдавати болю. Наше безсилля змушує здригатись і відвертати очі від страшної правди. У нас немає надії. Коли ми станемо зовсім слабкими, безпомічними, беззахисними, як вони, надія з’явиться, і ми більше не будемо співучасниками приниження і насильства.

Кожен з нас може стати жертвою. Будь-де – удома, на вулиці, у відділку поліції, під час війни… Усе залежить від нашої поведінки, окрім тих випадків, коли ми маємо справу з бездушною машиною. Коли людство мириться з електрошоком у психічних лікарнях і у руках катів, з електричним стільцем і розстрільною командою, яка за лічені секунди перетворює живе тіло у криваве місиво, що не тримається купи, коли людям відрубують руки і ноги, закопують живцем, скидають з кручі і розпинають на хресті, – чомусь кожен думає, що саме його це обмине. Але настає день, коли твоє похололе від страху тіло замикають за неприступними глухими дверима, і ти стаєш перед вибором – зламатись зараз чи потім. Коли ви потрапляєте до рук ката, який палко любить людство і діє задля загального блага, ваші благання не пом’якшать його серця. Свідомий святости своєї справи, він намагатиметься очистити болем вашу грішну душу. І щоб його любов не згасала, не притрушувалась попелом буденности, він вигадуватиме щось особливе, консультуючись з лікарями, психіатрами, винахідниками, які допоможуть відшукати для найвишуканіших катувань найвразливіші місця.

“…Так, якщо суддя хоче довідатись, чи наділена відьма чаклунською впертістю щодо приховування правди, нехай дослідить, чи може вона плакати, коли перебуває на допиті чи тортурах. На думку знаючих людей і на основі особистого досвіду, відсутність сліз безпосередньо вказує на чаклунські властивості.

… Вона буде видавати плаксиві звуки, намагатиметься намастити щоки і очі слиною, вдаючи, ніби плаче. Оточуючі повинні уважно спостерігати за нею. Щоб викликати у неї правдиві сльози, якщо вона невинна, суддя або пресвітер повинен покласти руку й промовити: “Я заклинаю тебе найгіркішими сльозами, пролитими нашим Спасителем і Господом Ісусом Христом на хресті задля врятування світу. Я заклинаю тебе найгарячішими сльозами преславної Діви, Його Матері, пролитими нею над Його ранами вечірньою годиною, а також і всіма слізьми, пролитими тут, на Землі, всіма святими і обранцями божими, очі яких Бог витер тепер від кожної сльози для того, щоб ти, наскільки ти невинна, пролила сльози. Якщо ж ти винна, то сліз не лий. Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь”” [43].

У цій знаменитій книзі середньовіччя, що зветься “Молот відьом”, даються рекомендації судді-катові. Той повинен переконати жертву, що її зізнання допоможуть уникнути страти, і що тортури – не що інше, як боротьба з дияволом, намагання вигнати його з тіла відьми, чаклуна чи єретика. Суд з його протоколами тортур, які проводяться у присутності свідків та священиків, виглядає, як щось справедливе й необхідне. Кожен з нас віддав би перевагу смерті перед тортурами, якби у нього відібрали останню надію. Втім, бувають люди, яких колись називали закоренілими грішниками, а нині затятими злочинцями, які не дають себе надурити. Вони нізащо не зізнаються і витерплять будь-який біль, байдуже, чи до цього їх спонукає віра, кодекс чести, патріотизм чи власна невинність. Хитросплетіння слів, до яких вдавались кати, завше мали на меті або добро, або свідому облуду, під якими криється зневага до людини. То чи дійсно ангел був ангелом?

У “120 днях Содому” маркіз де Сад устами князя обіцяє гурту жінок та дітлахів, що вони не помруть, хоча насправді їм усім доведеться загинути в кривавих сексуальних оргіях. Така брехня застосовується до беззахисних. Жінка мусить свідчити проти чоловіка, щоб врятувати дітей. Чоловік зізнається, щоб дружину не зґвалтували на його очах. Зізнання під тортурами не рятує. Особа, що вижила, рано чи пізно буде свідчити проти ката. Від смерті її може врятувати лише потьмарений розум. Тоді їй ніхто не повірить.

Нацисти вели єврейських жінок та дітей у газові камери, наче до лазні. Ті до останньої хвилі не знали, що їх обдурено. Як пише Станіслав Лем у есе “Провокація”, ніхто особливо не замислювався, чому гітлерівці змушували роздягатись безпомічних в’язнів навіть із паперових мішків, тоді як партизанів і полонених розстрілювали в одязі. Письменник порівнює цей акт з кічовим Страшним Судом, перед яким усі постануть нагими, такими, якими прийшли на цей світ. Геноцид – це була наче екзекуція Бога, хоча самі виконавці не могли цього усвідомити. Кривавий кіч мав заповнити пустку, що утворилася від убивства тисяч невинних.

Розповідають, що у концтаборах матері відрікалися від власних дітей, бо лише бездітні жінки могли вижити. Убивали і тих, і тих. Матерів карали за відступ від материнства, що є найбільшим злочином в очах Всесвіту.

У сталінській імперії діти мали зректися батьків привселюдно, щоб уникнути їхньої долі й не стати мертвими за життя. Ці моральні тортури навічно калічили душу: людина не могла більше бути нейтральною, бо відрікалась від роду і поставала перед суспільством нагою, якою з’явилась уперше на світ, перекотиполем, рослиною, яку жене вітер по степу. Таким чином здійснювався ще один акт вбивства особистости, яка втрачала рід, віру, вимовивши слова, що були ретельно занесені до протоколу. У сучасному світі усі ритуали мають за мету зняття напруги. Автоапологія, називає це Станіслав Лем. Ніхто, ні Сталін, ні Мао, ні Гітлер, ні Піночет, ніколи не говорили, що ненавидять власні народи. Вони намагались зробити їх гідними примарних ідеалів, у які самі не вірили. Як людство житиме далі, чи поступово відмовиться від усіх ідей, крім ідеї особистого добробуту, чим дорікають західній цивілізації ісламські фундаменталісти? Чи спадуть врешті покрови лицемірства і на сцені людського існування замість перекрученої й постарілої християнської церкви з’являться фанати чистого Зла, слуги Сатани? Усе це колись було і нічого не навчило. Школа, де вчителі, щоб не нудитись самим і не знуджувати учнів, вдаються до різних трюків, а поза стінами школи ніщо їх не обходить, – це теж було.

“Очима серця”, як назвав книгу про те, як вижити у концтаборі, Бруно Беттельгайм, а не “очима згори”, мабуть, слід дивитися на наш світ, у якому існує найбільша невирішена проблема – проблема страждань. Її можна вирішити дуже просто, що не означає – легко: не завдавати страждань близьким і далеким. Зупинити ситуацію, в якій по черзі стаєш то катом, то жертвою, бо тортури – це крайній вияв насильства. Їх помічають лише тоді, коли вони є самоціллю, і тоді ж засуджують. Але вогонь, призначений для спалення, спочатку гріє. Кажуть, що цей світ не може бути нічим іншим, аніж світом страждань. Однак серце ніколи не змириться з кривдою, і це допомагає жити. Хай це буде навіть маленьке серце дитини.

Коло сьоме: серед чужих

Година була сіра, сутінки. Матвій погано бачив обличчя незнайомця. Пізніше йому здалось, що обличчя було блідим, а великі очі дивились страдницьки і сумно (…) Можливо, це також був нічний волоцюга, який-небудь нещасливець, котрому, певно, не пощастило цього дня, або не щастило уже багато днів, і тепер не було й кількох центів, аби заплатити за нічліг. Можливо, це був теж чоловік без язика, який-небудь бідолаха італієць, із тих, що йдуть сюди цілими отарами зі своєї благословенної країни, бідні, темні, як і наші, і з такою ж тугою за покинутою батьківщиною, за ріднею з бідою, під рідним небом… Один з безробітних, викинутих цим величезним потоком, який лише ненадовго затих, там, на тому боці, де поставали ці кам’яні вавилонські вежі, і заграва вогнів тихо жевріла, наче й вона засинала перед світанком. Можливо, і цього чоловіка гризла туга; може бути, його уже не носили ноги; може бути, серце його уже переповнилось тугою самотности; може бути, його просто мучив голод, і він був би радий шматку хліба, яким міг би поділитися з ним Лозинський. Може бути, він міг би вказати лозищанину який-небудь вихід…

Може бути… Мало що може бути! Може бути, ці двоє людей знайшли би один в одному братів до кінця життя, якби обмінялись кількома братськими словами цієї теплої, похмурої, тихої і печальної ночі на чужині…

Але чоловік без язика ворухнувся на землі так, як недавно ворухнувся йому назустріч вовк у своїй клітці… Він підняв голову з ворожнечею в душі, і четверо людських очей зустрілись з виразом недовіри й переляку…

Володимир Короленко, “Без язика” (1895)

Найуніверсальніший поділ, який вигадали люди щодо себе самих, – це поділ на своїх та чужих, що, власне, й породило явище, назване дуже поважно – дискримінація. Той філософ, котрий запевнив, ніби ніщо людське йому не чуже, певно, теж когось любив, а когось – ні. Християнство вчить, що усі люди рівні й рідні між собою, але знайти тих, хто б дотримувався цього на практиці, надзвичайно важко, бо принцип рівности погано узгоджується з відразою до гріха. Коли людей щось зближує, вони стають уважнішими й терпимішими одне до одного. Але уся відчутна людська маса на нашій планеті давно виокремила себе з-поміж інших живих істот, відмовивши їм у праві відчувати й мислити. Мені здається, що ця одноманітність, по суті, породила поділ людей на більш і менш вартісних, поставила між ними такі стіни, яких ніхто не годен розвалити. Хоча, для того, щоб цих стін не було, досить уявити, що вони просто ілюзія. Але хіба ми знаємо, що робитимемо без цих стін?