Аналіз інституту президенства.

Федеральний президент Німеччини (нім. Bundespräsident) — глава держави в Німеччині. - Йоахі́м Ґаук.

Його обирають Федеральні збори — конституційний орган, скликаний спеціально для цієї мети. До його складу входять депутати бундестагу і така сама кількість делегатів, що обираються земельними парламентами за пропорційним принципом[1]. Федеральний президент обирається простою більшістю голосів строком на п'ять років. Переобрання допускається один раз.

Резиденції федерального президента — Палац Бельвю (Берлін) та вілла Hammerschmidt (Бонн).

Функції та повноваження[ред. • ред. код]

Федеральний президент виконує представницькі функції — він представляє Німеччину на міжнародній арені й акредитує дипломатичних представників. Крім того, він володіє правом помилування ув'язнених.

Президент має такі офіційні функції:

Підписання та оприлюднення федеральних законів (при цьому він має право здійснювати конституційний нагляд за законотворчою діяльністю).

Висунення кандидатури федерального канцлера на розгляд парламенту, затвердження федерального канцлера на посаді і звільнення його з посади.

Затвердження на посаді і звільнення з посади федеральних міністрів за поданням федерального канцлера.

Затвердження на посаді і звільнення федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і унтер-офіцерів.

У вищезазначених випадках він є лише виконавцем рішень, що приймаються іншими органами влади. Серйознішими політичними повноваженнями федеральний президент володіє тільки за виняткових обставин.

Ослаблення позицій федерального президента на сучасному етапі розвитку німецької держави пояснюється сумним досвідом Веймарської республіки.

Строк повноважень президента після виборів 5 років.

Вибори і присяга[ред. • ред. код]

При своєму вступі на посаду федеральний президент приносить перед присутніми членами Бундестагу та Бундесрат таку присягу: «Я присягаюся присвятити свої сили благу німецького народу, примножуючи його надбання, оберігати його від шкоди, дотримуватися й оберігати Основний закон і закони Федерації, сумлінно виконувати свої обов'язки і дотримуватися справедливості щодо кожного. Нехай допоможе мені Бог». За конституцією ця присяга може бути виголошена без релігійного звернення.

Вибір кандидата[ред. • ред. код]

Вибори президента у Федеративній Республіці Німеччина, як і в інших країнах, пов'язані з певними вимогами. Ці вимоги викладено в статті 54 Основного закону ФРН. По-перше, це національно-етнічний ценз, тобто кандидат у президенти ФРН повинен обов'язково мати її громадянством («кожен німець» може стати президентом). По-друге, це наявність виборчого права, тобто права бути обраним в нижню палату парламенту (Бундестагу). По-третє, це віковий ценз, тобто вік кандидата в президенти повинен бути не менше сорока років. Безпосереднє переобрання допускається тільки один раз.

Президент Німеччини обирається Федеральними зборами без дебатів (ч. 1 ст. 64 Конституції). Федеральні збори складаються з членів бундестагу і такої самої кількості членів, що обираються народними представництвами земель на засадах пропорційності.

Федеральні збори збираються не пізніше ЗО днів до закінчення встановленого законом терміну повноважень Президента.

Вибраною вважається особа, що одержала більшість голосів членів Федеральних зборів. Якщо у двох етапах голосування таку більшість не зібрано, обраним вважається той, хто в наступному голосуванні збере найбільшу кількість голосів.

Президент Німеччини обирається строком на п'ять років.

Стаття 66 Конституції закріплює текст присяги, яку складає Президент, вступаючи до посаду: "Присягаюся присвятити свої сили на благо німецького народу, сприяти його користі, оберігати його від збитку, дотримуватися Основного закону і законів Федерації та охороняти їх, сумлінно виконувати свої обов'язки і бути справедливим до всіх". Допускається складання присяги без релігійного завірення "Та допоможе мені Бог''.

Повноваження Президента.

Президент Німеччини представляє федерацію в міжнародно-правових відносинах. Він укладає від імені федерації договори в іноземними державами. Він акредитує і приймає послів (ч. 1 ст. 59 Конституції).

Договори, що регулюють політичні відносини федерації або стосуються предметів федерального законодавства, потребують схвалення або сприяння компетентних органів федерального законодавства у формі федерального закону (ч. 2 ст. 59 Конституції).

Повноваження Президента у внутрішніх справах.

Федеральний президент Німеччини призначає федерального канцлера, а за його поданням – федеральних міністрів. Аналогічно відбувається їх звільнення (ч. 1 ст. 64 Конституції).

Президент призначає і звільняє федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і унтер-офіцерів (ч. 1 ст. 60 Конституції).

Накази і розпорядження Президента дійсні лише за умови контрасигнації федеральним канцлером або відповідними федеральними міністрами (ст. 58 Конституції). Ця ж стаття встановлює випадки, коли контрасигнація не вимагається. Наприклад, призначення і звільнення федерального канцлера, розпуск бундестагу (ст. 63 Конституції).

Президент Німеччини в окремих випадках здійснює від імені федерації право помилування (ч. 2 ст. 60 Конституції).

Відносини з парламентом країни. Президент Німеччини може розпустити бундестаг згідно з ч. 4 ст. 63 лише у разі не-обрання федерального канцлера.

Звинувачення в умисному порушенні Основного закону або іншого федерального закону проти президента Німеччини можуть порушити бундестаг і бундесрат. Для цього потрібно більше двох третин членів бундестагу або дві третини голосів бундесрату.

Рішення про винність Президента приймає Федеральний конституційний суд (ч. 2 ст. 61 Конституції).

Оскільки ФРН є республікою парламентського типу, повноваження федерального президента Німеччини є значно вужчими, ніж у розглянутих вище США і Франції.

Реальна влада у ФРН належить федеральному канцлеру. Це дає фахівцям у галузі порівняльного конституційного права підставу говорити про існування так званої "канцлерської" республіки в Німеччині на противагу президентській республіці, наприклад Франції. Роль канцлера в державному механізмі ФРН є надзвичайно великою. Фактично саме він визначає основний курс у сфері внутрішньої і зовнішньої політики країни. У разі відставки канцлера у відставку повинен піти весь уряд. Бундестаг може висловити недовір'я не всьому уряду або окремим його членам, а лише канцлеру. Припинення повноважень канцлера передбачене лише у разі обрання нового канцлера.

4,Особивості функціонування Уряду.

Федера́льний у́ряд (нім. Bundesregierung або Bundeskabinett) — уряд Федеративної Республіки Німеччина, складається з федерального канцлера та федеральних міністрів.

Повноваження федерального уряду визначаються статтями 62—69 конституції ФРН.

Склад уряду[ред. • ред. код]

З 28 жовтня 2009 року Федеральний Уряд ФРН складається з членів ХДС, ХСС та ВДП. Усі міністри, за винятком Філіпа Реслер, є членами бундестагу.

Ангела Меркель (Angela Merkel) (ХДС) — канцлер

Гідо Вестервелле (Guido Westerwelle) (ВДП) — міністр закордонних справ і заступник канцлера

Томас де Мезьєр (Thomas de Maizière) (ХДС) — міністр внутрішніх справ

Сабіна Лойтхойссер-Шнарренбергер (Sabine Leutheusser-Schnarrenberger) (ВДП) — міністр юстиції

Вольфганг Шойбле (Wolfgang Schäuble) (ХДС) — міністр фінансів

Райнер Брюдерле (Rainer Brüderle) (ВДП) — міністр економіки і технології

Урсула фон дер Ляєн (Ursula von der Leyen) (ХДС) — міністр праці та соціальних питань

Ільзе Айгнер (Ilse Aigner) (ХСС) — міністр продовольства, сільського господарства та захисту споживачів

Карл-Теодор цу Гуттенберг (Karl-Theodor zu Guttenberg) (ХСС) — міністр оборони

Крістіна Шредер (Kristina Schröder) (ХДС) — міністр у справах сім'ї, літніх громадян, жінок та молоді

Філіпп Реслер (Philipp Rösler) (ВДП) — міністр охорони здоров'я

Петер Рамзауер (Peter Ramsauer) (ХСС) — міністр транспорту, будівництва і міського розвитку

Норберт Реттген (Norbert Röttgen) (ХДС) — міністр навколишнього середовища, охорони природи та безпеки реакторів

Аннетте Шаван (Annette Schavan) (ХДС) — міністр освіти і досліджень

Рональд Пофалла (Ronald Pofalla) (ХДС) — міністр з особливих питань і керівник Управління справами канцлера

Дірк Нібель (Dirk Niebel) (ВДП) — міністр економічного співробітництва та розвитку

День відкритих дверей[ред. • ред. код]

З 1999 року щоліта проводиться день відкритих дверей федерального уряду (Tag der offenen Tür der Bundesregierung). Цього дня всі охочі можуть відвідати Канцелярію федерального канцлера, пресцентр уряду та 14 міністерств.[1]

Федеральний уряд являє собою орган виконавчої влади, який здійснює функції управління державою. Воно складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. З кінця 2009 р. діє коаліційний уряд ХДС-ХСС і Вдп.

Федеральний канцлер обирається бундестагом. Кандидатуру на цей пост пропонує федеральний президент після переговорів з партією, яка показала найкращі результати в ході виборів. Зазвичай кандидатом на пост федерального канцлера є представник партії або урядової коаліції, яка перемогла на виборах у бундестаг. Голосування по даній кандидатурі може проходити в три тури. Якщо кандидат отримує абсолютну більшість голосів членів бундестагу, то президент призначає сто на посаду канцлера. Для Німеччини характерні коаліційний, а не однопартійний уряд.

Федеральні міністри призначаються федеральним президентом за пропозицією канцлера. Останній визначає основні напрямки в політиці і керує роботою федерального уряду. Кожний федеральний міністр діє самостійно в межах своєї компетенції і несе за це відповідальність перед канцлером. Структура органів виконавчої влади федерації незалежно від профілю відомства будується у відповідності з принципом триступеневості: міністерства - вищі (головні) відомства, наділені політичними функціями; відомства середньої ланки, що мають функції нагляду; відомства низової ланки, які здійснюють суто виконавські завдання та повноваження.

Федеральний уряд зобов'язаний втілювати в життя закони, прийняті парламентом, а також намічати політичні цілі і керувати державними справами.

Зміцнення співробітництва між законодавчою і виконавчою владою служить ряд обов'язкових юридичних процедур, яких дотримуються у своїй діяльності уряд і парламент. Так, уряд спрямовує підготовлені проекти нормативних актів бундесрат навіть у тому випадку, якщо для їх прийняття не потрібно формальне схвалення цього органу. Виконавча влада земель через бундесрат бере участь у федеральному законодавчому процесі. Федеральний уряд має виконувати завдання політичного керівництва. Вона зводиться до того, що уряд виходить з ініціативою, планує політичний розвиток країни і здійснює керівництво державою. В рамках цієї діяльності уряд діє самостійно.

При нормальному розвитку подій федеральний уряд перебуває при владі весь період легіслатури бундестагу, тобто протягом чотирьох років. Однак є випадки дострокового припинення його повноважень:

- у зв'язку з відходом у відставку (або смертю) федерального канцлера;

- з моменту заснування нового бундестагу;

- в результаті конструктивного вотуму недовіри, вираженого бундестагом федеральному канцлеру;

- при відхиленні бундестагом поставленого федеральним канцлером питання про довіру і розпуск бундестагу федеральним президентом.

Таким чином, доля уряду тісним чином пов'язана з канцлером. Його відставка означає відставку всіх федеральних міністрів і тим самим всього уряду в цілому.

5,Виборча система .

Виборча система ФРН являє собою форму пропорційного представництва, тобто кожен виборець має два голоси: один для обрання депутата бундестагу за своїм територіальним виборчим округом і один для голосування за партійними списками; таким чином, виборець може розділити свій голос між двома партіями. Голосувати і висувати свою кандидатуру на виборах до органів державної влади має право кожен громадянин, який досяг 18 років.

Одна половина депутатів бундестагу обирається простою більшістю голосів по територіальних виборчих округах; інша половина формується політичними партіями відповідно до результатів виборів за земельними списками партій, так що в цілому склад бундестагу відображає співвідношення сил між партіями в національному масштабі, який визначається за підсумками голосування за партійними списками. Такий механізм формування бундестагу забезпечує лідерам найбільших політичних партій депутатський мандат навіть у разі їх поразки по територіальних виборчих округах.

Політична партія не може бути представлена ​​в бундестазі, якщо вона не отримала мінімум 5% голосів виборців у масштабі всієї країни або 3 депутатських мандати в округах. Однак на виборах 1990 було зроблено виняток з метою дати більше шансів менш організованим партіям в східних землях, а отже і більше можливостей живуть там виборцям, оскільки вони становили всього 20% від загальної чисельності електорату об’єднаної Німеччини. Фінансову підтримку політичним партіям надає держава, але робить це у випадку, якщо партія при голосуванні за списками збирає не менше 0,5% голосів.

Німецькі виборчу систему називають "персоналізовано-пропорційною". Кажучи простіше, вона є змішаною: кожен виборець у Німеччині має, голосуючи на виборах до Бундестагу, два голоси, один з яких є вирішальнішим.

default

Право обирати парламент мають усі громадяни Німеччини, яким виповнилось 18 років. Той, кого обрали до Бундестагу, отримує від громадян мандат. Він є уповноваженим народу на певний час - доти, доки не буде обрано новий Бундестаг.

Під час виборів до Бундестагу виборці повинні прийняти два рішення. Тому німецькі виборчі бюлетені поділені на дві шпальти. Ліва шпальта стосується першого голосу (Erststimme), а друга шпальта - другого голосу (Zweitstimme). При цьому другий голос вважається вирішальним у виборах до Бундестагу.

Перший голос – прямий мандат

Перший голос є важливим для прямого обрання депутата від округу. Загалом Німеччина поділена на 299 виборчих округів. Кожен з них обирає свого депутата. Виграє той, хто отримає найбільше голосів. Як правило, в такий спосіб прямі мандати виборюють представники ХДС/ХСС чи СДПН. Відомі лише окремі випадки, коли прямі мандати отримували інші політики, а не представники християнських партій чи соціал-демократи.

Отже, першим голосом німецькі виборці голосують за прямі мандати, і в такий спосіб обирається половина депутатського складу Бундестагу - 299 парламентарів.

Другий голос – улюбленій партії

Решта 299 із загалом 598 депутатів Бундестагу визначаються на основі партійних списків. У кожної партії, яка бере участь у виборах, є свій список у кожній окремій федеральній землі. Саме за ці партійні списки й голосують німецькі виборці своїм другим голосом.

Другий голос важливіший за перший. Адже тут йдеться про вибір партії, а не окремої особи. У сумі другі голоси німецьких виборців вирішують, які партії будуть представлені в Бундестазі. У співвідношенні до дійсних других голосів визначається та частка депутатських мандатів, яка припадає тій чи іншій партії. Від цих загальних мандатів віднімаються потім прямі мандати, які вже отримала партія. І лише решта мандатів розподіляється згодом між кандидатами в партійних списках.

Окрім цього, 299 мандатів за партійними списками розподіляються пропорційно до кількості населення німецьких земель. У такий спосіб Бундестаг відображає ще й федеральну структуру Німеччини.

Плутанина й тактика

Для багатьох німецьких виборців нинішня змішана система обрання Бундестагу, з її двома голосами, є досить непростою для розуміння. Хоча другий голос є вирішальним, багато хто, через назву "другий голос" (Zweitstimme) вважає його не просто другим, а другорядним.

Є ще один момент у передвиборній кампанії, який заплутує німецьких виборів. Дві найсильніші німецькі партії ХДС/ХСС та СДПН започаткували традицію орієнтуватися на так званого кандидата в канцлери. Цей політик - головна фігура партії в передвиборних перегонах. Але, в принципі, саме визначення кандидата в канцлери є некоректним. Адже аж до оголошення результатів голосування невідомо, яка партія отримає стільки депутатських мандатів, щоб призначити канцлера. До того ж, у Німеччині канцлера поки не вдалося обирати зусиллями однієї партії. Їх завжди обирають партійні коаліції.

Виборці, які добре розбираються в політиці, використовують свої два голоси на виборах, як правило, з певною тактикою. Перший голос вони віддають представнику однієї з великих партій, як правило ХДС/ХСС чи СДПН, а другий голос - меншій партії, скажімо, лібералам чи Зеленим. При цьому вони також беруть до уваги можливу коаліцію.

Досі традиційними для Німеччини урядовими коаліціями були чорно-жовта (ХДС/ХСС плюс ліберали) та червоно-зелена (СДПН плюс Зелені). На виборах 2013-го року ліберали, однак, не потрапили до парламенту, вони не подолали п'ятивідсоткового бар'єру. Найбільше голосів дістав блок християнських партій - 41,5 відсотка і отримав право на формування правлячої коаліції. На другому місці соціал-демократи (25,7%), на третьому - Ліві (8,6%), на четвертому - Зелені (8,4%).

6,Партійна система.

Сучасна партійна система виникла в кінці 1940-х рр. після звільнення Німеччини від фашистського ярма. Крім німецьких антифашистів в її становленні брали участь представники окупаційних властей, які врахували минулий трагічний досвід і впроваджували в суспільно-політичне життя ідеали демократії, вільнодумства, політичного плюралізму. Тому були створені умови для запобігання пропаганди фашизму і тоталітаризму. Діяльність нацистської партії, поширення фашистської ідеології, вихваляння Гітлера і Третього рейху заборонені законом.

Правовий статус партії регламентується Основним законом (ст. 9, 21) і федеральним законодавством, у тому числі Законом про політичні партії 1967 р. (з наступними змінами і доповненнями).

Німецькі партії сприяють формуванню політичної волі парода. Вони утворюються вільно на основі індивідуального добровільного членства. Їх внутрішня організація повинна відповідати демократичним конституційним принципам. Партії є рівними перед законом. Політичні партії, які за своїми цілями чи дій прагнуть заподіяти шкоду основам вільного демократичного ладу або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки, є антиконституційними. Питання про конституційність партії вирішує Федеральний Конституційний суд.

Існує державне фінансування партій під час виборчих кампаній. У ФРН діють сильні ліві й лівоцентристські партії. У парламентських виборах 2009 р. брало участь 27 політичних партій (блоків), які подолали п'ятивідсотковий виборчий бар'єр лише п'ять.

У сучасних умовах не можна з достатньою визначеністю виявити тип партійної системи. Можна з великою часткою впевненості стверджувати, що вона як і раніше є "двухсполовинной", тобто в суспільно-політичному житті домінують дві основні партії - Християнсько-демократичний союз (ХДС) (в Баварії Християнсько-соціальний союз (ХСС), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Вони правлять, як показує досвід минулих десятиліть, утворюючи парламентські коаліції з однією з двох невеликих партій - Вільної демократичної партії Німеччини (Вдп) або "Союз 90 - Зелені".

Після вересневих виборів 2005 р. через зразкового рівності політичного впливу ХДС-ХСС і СДПН ці партії утворили велику парламентську коаліцію при деякому верховенство християнських демократів, які отримали відповідальну посаду федерального канцлера. Мета цього рішення - забезпечити впевнене депутатська більшість у бундестазі та політичну стабільність в суспільстві і державі. Вищеназвані партії скорегували деякі важливі положення своїх передвиборних програм і відмовилися від ряду важких гасел і вимог. В результаті успішних виборів 2009 р. в бундестаг християнські демократи (ХДС-ХСС) знову утворили традиційну для них парламентську коаліцію з лібералами - Вільною демократичною партією - і зайняли чільне місце в уряді та бундестазі.

Особливу роль у партійній системі Німеччини грає Християнсько-демократичний союз, Християнсько-соціальний союз (ХДС-ХСС) - провідна буржуазна центристська політична організація, формально складається з двох частин - власне ХДС і ХСС, який діє тільки в однієї, але великої та економічно розвинутої південно-німецької землі - Баварії. Вони знаходяться в парламентській та організаційно-ідеологічної унії, у федеральному парламенті існує єдина фракція ХДС-ХСС. Ця провідна права партія в сучасному вигляді сформувалася до початку 1950-х рр., через деякий час після закінчення війни. У її створенні взяли активну участь преследовавшиеся нацистами прихильники Католицької партії центру, що діяв під час Веймарської республіки.

Соціальна база - широкі верстви дрібної, середньої і великої буржуазії, державні службовці. Лідери християнських демократів зіграли видатну роль у створенні нової післявоєнної Німеччини та її об'єднання в 1990 р. Більшість федеральних президентів і канцлерів, починаючи з 1949 р. були вихідцями або керівниками ХДС.

ХДС-ХСС проповідує традиційні ліберально-консервативні цінності, враховуючи, однак, німецьку специфіку (свобода особистості, непорушність приватної власності і приватного підприємництва, особлива роль християнського вчення, доктрина "соціально-орієнтованого ринкового господарства", прагнення до побудови єдиної Європи, пріоритет відносин з США та ін). З кінця 2005 р. це опозиційна партія.

Давнім союзником християнських демократів виступає невелика центристська Вільна демократична партія (Вдп), створена в 1948 р. Вона розширила свій вплив у 1990-е рр., проте все ще поступається за "політичною вагою" ХДС-ХСС і СДПН. Партія пропагує вчення німецького лібералізму і по більшості внутрішньополітичних питань, як правило, блокується з християнськими демократами.

Ліберали утворювали урядові коаліції не лише з ХДС-ХСС, але навіть з соціал-демократами (1968-1982 рр..). Її соціальну основу складають дрібні й середні підприємці, частина селянства, кваліфікованих робітників, ремісники. З кінця 2009 р. Вдп входить в парламентську й урядову коаліцію з християнськими демократами.

Впливовою і найстарішою політичною силою є Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Вона бере початок з 1869 р., коли була створена перша німецька організація соціалістів-робітників - СДРП. Серед духовних вождів - відомі теоретики робочого руху Фердинанд Лассаль (1825-1864), Август Бебель (1840 - 1913), Вільгельм Лібкнехт (1826-1900). Партія вела активну антифашистську боротьбу й переслідувалася нацистами. Відновлена в західних землях Німеччини в 1946 р.

У післявоєнний період партія виступає не з узкоклассовых ("пролетарських"), а з загальнонародних позицій і проповідує концепцію демократичного соціалізму і такі традиційні цінності демократичного суспільства, як свобода, гуманізм, справедливість, солідарність. Вона підтримує гасла "соціального партнерства" і виступає за активну державну соціальну та екологічну політику. У своїй практичній діяльності вона виходить з досвіду німецького і міжнародного робочого руху. Її традиційна соціальна опора - кваліфіковані робітники, профспілковий актив, частина державних і муніципальних службовців, дрібних підприємців. У 1998-2005 рр. - це правляча партія, основа лівоцентристської коаліції. На виборах 2005 р. вона набрала менше голосів, ніж християнські демократи, але брала участь у парламентській коаліції з ХДС-ХСС. Виборча кампанія 2009 р. для соціал-демократів пройшла невдало. За цю стару партію проголосувало лише 23% виборців - найнижчий показник за всю історію існування СДПН. З кінця 2009 р. вона є провідною опозиційною силою. З новим керівництвом і оновленим політичним курсом німецькі соціалісти (СДПГ) мають намір повернути довіру виборців.

З 1970-х рр. у ФРН діє кілька самостійних екологічних політизованих організацій. Найбільш великі з них після об'єднання Німеччини створили нову партію "Союз 90 - Зелені". Вона представлена у федеральному парламенті й у 1998-2005 рр. входила в парламентську лівоцентристську коаліцію, в якій домінували соціал-демократи, і відповідно до складу уряду. Центральне місце в діяльності цієї партії займають питання охорони навколишнього середовища і сталого соціально-економічного розвитку, гасла "екологічного гуманізму". Серед її членів поширені антивоєнні настрої і пацифізм. Партія не має сталої соціальної бази.

У східних землях помітним впливом користується Ліва партія, що виникла в 2005 р. на базі Партії демократичного соціалізму та відкололася від СДПН, лівого крила (лівоцентристських організацій всередині Соціал-демократичної партії, незадоволених угодовською позицією тодішнього партійного керівництва). Нова партія змогла розширити свій вплив і в ряді західних земель Німеччини. Вона вдало виступила на парламентських виборах 2005 та 2009 рр.

Ліва партія визнає багато традиційні соціалістичні й демократичні цінності, виступає за розширення форм демократичного волевиявлення громадян, проти засилля в економіці великих німецьких і закордонних (переважно американських) концернів, захист пересічних платників податків і працівників найманої праці.

Партія широко використовує концепцію "третього шляху" між капіталізмом і соціалізмом, яка, однак, навряд чи може бути реалізована. Серед її активістів багато членів колишньої партії східнонімецьких комуністів - Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Її соціальна база - кваліфіковані робітники, частина службовців, дрібних підприємців, фермерів, сільськогосподарських робітників, безробітні. На регіональному (земельний) рівні вона співпрацює з соціал-демократами і "зеленими".

В деяких землях певною популярністю користується нове громадське об'єднання - Піратська партія Німеччини. На виборах до міської парламент Берліна (вересень 2011) їй вдалося набрати майже 9% голосів і отримати 15 депутатських мандатів. Її керівники та активісти виступають за вільний обмін інформацією в державі та Інтернеті, проти бюрократизації державного і соціального життя, пропонують переглянути застарілі, з їх точки зору, закони про авторське право та інтелектуальної власності.

На крайньому правому фланзі діють невеликі суспільно-політичні організації - Республіканська, Націонал-демократична партії, Німецький народний союз, проповідують відверто націоналістичні погляди. Багато їх лідери та активісти залучалися до різних видів юридичної відповідальності за порушення законів і екстремістські дії (переслідування іноземців, вихваляння Гітлера і Третього рейху і т. д.). За даними засобів масової інформації, у ФРН па обліку спецслужб знаходиться близько 130 невеликих праворадикальних організацій (число їх прихильників наближається до 50 тис.) і вплив їх невелика.

7,Регіональні структури влади та місцеве самоврядування.

Місце́ве самоврядува́ння в ФРН є прикладом реалізації континентальної системи місцевого самоврядування у країні з федеративним устроєм. Саме засади федералізму в поєднанні з деякими історичними особливостями (поразка у другій світовій війні) зумовили широку компетенцію органів місцевого самоврядування і значну незалежність місцевого самоврядування в цілому.

Основні принципи[ред. • ред. код]

Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двом провідним принципам, які викладені в Конституції:

· принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації,

· самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі зокрема.

Протиріччя, що існує між ними, призвело до утворення складної системи фінансових відносин, а також дали федеральному урядові підстави для розширення власних повноважень, що викликало ще більшу централізацію державних фінансів. І хоча ця система залишалась дотепер достатньо мобільною для того, щоб пристосовуватись до змін ситуації, невідомо, чи зможе вона вирішити нові проблеми, що постали після об'єднання Німеччини, і чи здатні властиві їй заходи щодо фінансового вирівнювання успішно подолати величезну різницю у рівні добробуту, що існує зараз між західними та новими східними землями.

Структурні одиниці та їх компетенція[ред. • ред. код]

Основною одиницею політично-територіальної організації земель служать громади.

Громадські союзи в рамках встановленої законом сфери своїх завдань також мають право самоврядування (нагадаємо, що громадські союзи створюються самими громадами для кращого здійснення своїй компетенції, здійснюють тільки ті повноваження, якими їх наділили громади, що беруть участь в союзі, і витрачають тільки передані громадами кошти). Гарантія самоврядування охоплює також основи власної фінансовій відповідальності. Частина 3 вказаної статті покладає на Федерацію обов'язок забезпечити відповідність конституційного ладу земель вказаним принципам. З цих положень можна зробити висновок, що політично-територіальний устрій земель ґрунтується на автономії громад, що включає їх фінансову автономію, і що громади в межах своєї компетенції можуть створювати громадські союзи. В іншому ця проблематика регулюється конституціями і законами земель.

Так, відповідно до ст. 137 Конституції землі Гессен 1946 р., громади є винятковими володарями всіх повноважень місцевої публічної адміністрації, здійснюваній на основі їх власної відповідальності. Вони можуть вирішувати будь-яку задачу публічної влади, крім випадків, коли це в суспільних інтересах особливим розпорядженням закону віднесено до ведення іншого органу. Аналогічний статус і громадських союзів. Право громад і їх союзів на самостійне управління своїми справами гарантується державою, яка обмежує свій нагляд лише забезпеченням відповідності такого управління законам.

На громади та громадські союзи, а також на їх правління можуть бути покладені і державні завдання, що вирішуються відповідно до вказівок вищестоящих державних органів. Держава зобов'язана гарантувати отримання громадами і їх союзами грошових коштів, необхідних для виконання їх завдань, і надати їм джерела доходів, якими вони можуть розпоряджатися під власну відповідальність. Громади є сільські населені пункти або їхні групи і міста. Землі Берлін і Гамбург є одночасно громадами. Відають вони розвитком інфраструктури, громадським транспортом, туризмом, житловим будівництвом, шкільними і дошкільними закладами, утриманням доріг, лікарень, театрів, бібліотек музеїв, соціальних і спортивних установ. Вони можуть встановлювати і стягувати визначені законом податки і збори.

На початок 1993 р. в Німеччині було понад 16 тис. громад. У сільській місцевості громади об'єднані в повіти, які мають своє самоврядування.

Іноді громадські союзи на практиці територіально збігаються з повітами, і самоврядування громадського союзу є в цьому випадку самоврядування повіту. В той же час великі міста або міста-повіти які, будучи громадами, мають повіти. Вони можуть ділитися на міські округи. Берлін, наприклад, ділиться на 23 самоврядних округа. Іноді на округи діляться великі сільські громади, населення яких перевищує 100 тис. жителів. Всього у ФРН 543 повітів, зокрема 117 міст поза повітами. Громади і повіти приймають свої статути У ряді земель між повітом і центром знаходиться проміжна адміністративно-територіальна одиниця — урядовий округ, в рамках якого вирішуються місцеві державні завдання і здійснюється державний нагляд за місцевим самоврядуванням. Таких одиниць 29.

Як вже зазначалось, основною одиницею політично-територіальної організації земель служать громади. Оскільки конституція визначає право громад вирішувати всі питання місцевого життя під свою відповідальність, то громади не обмежені якимись наперед визначеними специфічними завданнями, і можуть вирішувати всі питання місцевого життя. Правда норма Конституції передбачає і факт, що здійснюють вони в свою діяльність в межах закону, значить в різних землях закон може по-різному визначати коло питань, що вирішуються громадами, чи передбачити певні заборони чи право контролю діяльності. Незважаючи на різні підходи до законодавства про місцеве самоврядування, що існують в різних німецьких землях, фактично в усіх землях самоврядування є досить розвинутим і в громадах вирішується понад 80% питань, коли громадянин має стосунки з владою.

Основні функції самоврядування[ред. • ред. код]

Головними функціями самоврядування на рівні громад можна визначити:

1. Забезпечення діяльності інфраструктури. Житло, вулиці, виробничі майданчики, вода, вивезення сміття, електрика, газ.

2. Побутове обслуговування. Громадський транспорт, культура, лазні, спорт, дозвілля.

3. Соціальні питання. Соціальний захист, інтеграція меншин, забезпечення участі в громадському житті, підтримання соціальної злагоди(миру).

4. Формування життєвого середовища і перспективне планування. Планування розвитку міста, якість життєвого середовища, екологія, розвиток культури і засобів комунікації.

5. Громадський порядок. Пожежна служба, поліція, служба зв'язку, охорона навколишнього середовища.

Організація влади на місцях[ред. • ред. код]

Стосовно влади на місцях виділяють декілька типів організації:

1. Магістратний тип (Гессен, великі міста Шлезвіг-Гольштейна та Бремен).

· Громадяни обирають на прямих виборах міські збори (представницький орган). Міські збори вибирають для керівництва адміністрацією колегіальний орган (магістрат), який складається з бургомістра та завідувачів відділами (штатних та сумісників). Магістрат приймає рішення більшістю голосів.

· Бургомістр — голова магістрата, і, за рівністю голосів, його голос є вирішальним.

2. Тип з посиленим бургомістром (Рейнланд-Пфальц, Саарланд, громади Шлезвіг-Гольштейна до 10 000 мешканців).

· Громадяни обирають муніципальну чи міську раду, як вищий орган місцевого самоврядування.

· Рада обирає бургомістра, а в окремих випадках і завідувачів відділами.

· Бургомістр є головою муніципальної ради(як правило з правом голосу) та керівником адміністрації (виконавчого органу).

· В окремих випадках бургомістр та завідувачі відділами складають президію, яка готує проекти рішень ради з питань статуту, розвитку та персоналій.

3. Північно-німецький тип самоуправління (Нижня Саксонія, Північний Рейн-Вестфалія).

· Громадяни обирають муніципальну раду, яка із свого складу вибирає голову як бургомістра. Він є представником громади.

· Муніципальна рада обирає муніципального директора як керівника виконавчого органу та завідувачів відділами. Керівник адміністрації є законним представником громади. Муніципальна рада може відкликати директора, а в окремих випадках взяти на себе повноваження муніципального директора.

4. Південно-німецький тип самоуправління (Баден-Вюртемберг, Баварія).

· Громадяни обирають муніципальну раду та одночасно прямими виборами обирають бургомістра.

· Бургомістр є головою муніципальної ради та керівником адміністрації.

· Муніципальна рада обирає завідувачів відділами, які підпорядковуються розпорядженням бургомістра.

5. Комунальний устрій нових земель.

· Громадяни прямими виборами обирають муніципальну раду.

· Муніципальна рада обирає голову, або правління, або президію. В президію входить і бургомістр.

· Бургомістра на 5 років обирає муніципальна рада. 100 000 мешканців може бути створено магістрат як колегіальний орган.

· В невеликих громадах за рішенням ради почесний бургомістр може бути одночасно головою муніципальної ради, але представницький та виконавчий органи чітко розрізняють.

Представницькі органи мають різні назви, муніципальна рада, міська рада чи муніципальні збори, є місцевим законодавцем, до головних повноважень якого відноситься:

1. Прийняття комунальних статутів та постанов, якими регулюються основні правові питання організації місцевого життя.

2. Поставлення завдань перед виконавчими органами самоврядування, по вирішенню конкретних важливих питань.

3. Право обрання керівників виконавчого органу.

4. Контроль діяльності роботи виконавчого органу.

5. Створення умов громадської підтримки дій і рішень органу самоврядування.

Крім того, орган самоврядування приймає досить різні статути, але головним статутом є конституційний статут громад, який доповнює визначене законом про місцеве самоврядування комунальне право специфічними місцевими правилами. Хоча цей статут формально не є законом, але його виконання на місцевому рівні (громада) є таким же обов'язковим як і виконання земельних законів. До статуту включаються різні норми, які не визначаються законом про самоврядування і віднесені до компетенції статуту.

Це може стосуватися:

· форми оповіщення громадян про роботу органів самоврядування;

· різні форми участі людей в діяльності самоврядування;

· розподіл громади на дрібніші одиниці з власними представництвами;

· затвердження договорів між різними громадами та громадою і членами представницького органу;

· зарплати і компенсації для членів муніципальних зборів і комісій;

· створення комісій;

· структура виконавчого органу і кількість керівників відділів;

· правила прийняття і звільнення з роботи муніципальних службовців та правила оплати їх праці;

· право осіб чи їх груп знайомитись з адміністративними актами самоврядування.

Крім статутів загального конституційного чи організаційного характеру: головний статут громади, статут для приватних підприємств, статут для ощадних кас тощо, представницький орган може схвалювати статути:

1. Господарський статут громади — особливий статут правового характеру який встановлює фінансові ресурси громади. Важливою частиною цього статуту є кошторис бюджету який являє собою правову основу видатків на управління, але не надходжень. Доходи бюджету не піддаються точному плануванню.

2. Статут про підключення до загальних мереж (каналізації).

3. Статут про відрахування за користування окремими послугами (музична школа, басейн тощо).

4. Статути про міську забудову.

Основним документом, який регулює діяльність представницького органу є регламент. Регламент, як правило має містити відповіді на такі питання:

· періодичність проведення засідань місцевого представницького органу;

· правила підготовки і проведення зборів, а також порядок обговорення пропозицій;

· правила створення фракцій;

· форму і терміни подання фракціями і окремими депутатами пропозицій;

· регулювання роботи комісій;

· форма і порядок голосування;

· визначення відкритих і закритих засідань;

· правила проведення роботи з громадськістю тощо

Особливо слід відзначити умову відкритості засідань і оголошення заздалегідь про час і місце проведення такого засідання. Коли відповідно до головного статуту такого оголошення зроблено не було, то всі рішення прийняті на такому засідання вважаються не дійсними.

На чолі виконавчого органу місцевого самоврядування, в залежності від типу самоврядування, стоїть бургомістр або директор. Керівник виконавчого органу відповідальний перед представницьким органом та громадою за виконання покладених на нього завдань:

· виконання рішень представницького органу;

· підготовку проектів рішень для представницького органу;

· виконання державних(делегованих) повноважень; — виконання завдань поточного управління і забезпечення нормального функціонування всієї місцевої адміністративної системи.

Структура виконавчих органів у різних громадах і землях може бути дещо різною і визначається, як правило місцевими статутами, проте, виходячи із спільності завдань всіх виконавчих органів можна визначити такі основні управління виконавчого органу:

1. Загальний відділ в якому об'єднані відділи кадрів, прес-служба, статистика, ревізійний відділ.

2. Фінансове управління — міська скарбниця, міська каса, податкова служба, відділ нерухомості, служба витрат на охорону.

3. Правове управління — правовий відділ, поліція, служба громадського порядку, служба оповіщення, служба страхування, РАЦС, цивільна оборона.

4. Управління освіти і культури — відділ освіти, відділ культури.

5. Управління соціального забезпечення та охорони здоров'я — служба соціального забезпечення, відділ молоді, відділ спорту, відділ охорони здоров'я, відділ лікарень, відділ компенсацій.

6. Будівельне управління будівельний відділ, відділ міського планування, відділ кадастру, відділ будівельного нагляду, квартирний відділ, відділ надземного будівництва, відділ підземного будівництва, відділ зеленого господарства.

7. Управління громадських установ — комунальна служба, бойня, відділ ринків, ломбард, лазні.

8. Управління економіки і транспорту — відділ економіки і транспорту, відділ підприємництва, служба лісу.

Звичайно в залежності від кількості мешканців у громаді та її фінансової спроможності кількість відділів і кількість їхніх працівників є різною, проте існують приблизні штатні розписи, що регулюють цю проблему, а в м. Кьольні є консультаційна служба, яка допомагає громадам визначитись у кількості та структурі персоналу. Структура служб, персонал та тарифні ставки є одним з додатків до щорічного бюджету громади.