Методи семасіології (компонентний аналіз, дистрибутивний аналіз, контекстуальний аналіз, асоціативний експеримент, методика семантичного диференціала).

Компонентний аналізявляє собою методику опису структурної організації значення як набору мінімальних семантичних компонентів, кожний із яких виконує свою функцію і пов’язаний з іншими певними ієрархічними відношеннями. Компонентний аналіз ґрунтується на парадигматиці й синтагматиці лексичного рівня мовної системи. Цей метод, запропонований у 1956 р. американськими антропологами У. Гуденафом і Ф. Лаунсбері в журналі «American Anthropologist» при описі ними термінів спорідненості в мовах американських індіанців. Компонентний аналіз впроваджувався за часів домінування структуралізму в лінгвістиці й виходив з ідеї розкладу значення на найпростіші елементи, висунутої Л. Сльмслевом у праці «Пролегомени до теорії мови» 1943 р. і Р. Якобсоном. Концепція поділу значення на атомарні одиниці у 40-50-ті р. р. XX ст. була транспонована з фонології, де фонема розглядалася як пучок розрізнювальних ознак на основі ряду їх бінарних опозицій (метод опозиції М. Трубецького). Принципи компонентного аналізу розроблялися у наукових працях Б. Потьє, А. Греймаса, Е. Косеріу, А. Мартіне, Ю. Найди, С. Ульманна, Дж. Лайонза, Е. Бендікса, М. Бірвіша, Р. Дебьов, Д. Шмельова, Ю. Апресяна, Ю. Караулова - автора першого «Частотного словаря семантических множите лей русского языка» [1980] та ін.

В семасіології широко застосовувався й дистрибутивний аналіз, який

загалом представляв структуралістську методику встановлення ознак і функціональних властивостей певної мовної одиниці шляхом визначення сукупності сполучуваних із нею елементів дистрибуції (від лат. distributio -

поділ, розподіл), тобто оточення однакового рівневого статусу (фонем, морфем, лексем тощо) у всіх можливих контекстах. Головні принципи дистрибутивного аналізу були сформульовані Л. Блумфілдом у 20-ті p. p. XX ст. і розроблені у 30—50-ті р. р. американським лінгвістом 3. Харрисом (у книзі «Methods in Structural Linguistics») й американськими дескриптивістами. У дескриптивізмі дистрибутивний аналіз розглядався як сукупність діагностичних процедур: 1) попереднього запису висловлень інформантів за допомогою фонетичної транскрипції; 2) сегментації висловлень на мінімально можливі сегменти (фони й морфи) з опертям на субституцію (підстановку); 3) ідентифікації інваріантних одиниць (фонем і морфем) на підставі мовних сегментів фонів і морфів; 4) розподілу виділених одиниць у дистрибутивні класи, встановлення складу фонем і морфем (фонематика й морфеміка), їхнього аранжування (фоно- і морфотактика). Фонема представляє сім’ю (парадигматичний клас) алофонів, що перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції (позиційні варіанти) і вільного варіювання (факультативні варіанти).

За допомогою дистрибутивного аналізу виділяють дистрибутивні класи, у які об’єднують одиниці з однаковою дистрибуцією. Дослідники виділяють

три типи дистрибуції: додаткову, контрастну і вільно варіативну. Додаткова

дистрибуція полягає в неможливості мовних одиниць перебувати в однаковихоточеннях і зумовлює виділення позиційних варіантів фонем - алофонів й аломорфів або їхніх рядів. Контрастна ґрунтується на однаковому оточенні й розбіжності у значенні одиниць і дає змогу розрізнити дві мовні одиниці-інваріанти. Вільно варіативна дистрибуція визначається однаковим оточенням за умови нерозрізнення форм і значень одиниць, що уможливлює констатацію їх як варіантів, не залежних від позиції.

Спочатку дистрибутивний аналіз застосовувався щодо фонем шляхом

побудови квадратної матриці, у якій фіксувалися звуки у препозиції та постпозиції. Згодом методика була поширена на морфеми, потім - на слова

з метою встановлення значень полісемантів, а також на речення (аналіз за безпосередніми складниками).

Принцип дистрибуції почасти був покладений в основу контекстологічного (контекстуального) аналізу, який став методом переважно лексичної семантики. Контекстологічний аналіз представляє слово у єдності з його оточенням (контекстуальним індикатором, указівним мінімумом, семантичним радіусом дії слова, висловлення), що дає змогу встановити значення досліджуваного елемента тексту. Процедури цього методу розроблялися в контекстній семантиці й залежать від розуміння контексту. Становлення контекстологічної методики розпочиналося з вузького розуміння контексту як мінімального оточення, яке діагностує семантику слова, тобто переважно речення.

У другій половині XX ст. у зв’язку зі становленням нових лінгвістичних дисциплін, зокрема, психолінгвістики й соціолінгвістики до сфери семасіологічних досліджень було залучено методику асоціативного експерименту, що полягала в описі й аналізі мовних реакцій на слова чи сполуки (стимули), що виявляє рефлекторні тимчасові зв’язки відчуттів, почуттів, образів, понять і їхніх позначень у ментальному лексиконі носіїв мови з метою конструювання мережі асоціацій у свідомості індивіда й етносвідомості (детальніше див. розділ 4).

У семасіології процедура спрямованого асоціативного експерименту, що мала назву методики семантичного диференціала, передбачала вимірювання

понятійного змісту слова й була розроблена американським психолінгвістом,

представником необіхевіористської психології Ч. Осудом (книга «The Measurement of Meaning» 1957 p.). Інформантам були пред’явлені понад ЗО вимірів (синонімічні пари прикметників «приємний / неприємний», «великий / маленький» і т. ін.). Кожний вимір мав вигляд шкали від + 3 до - 3 (гарний - більше гарний, ніж нейтральний - більше нейтральний, ніж гарний - нейтральний – більш нейтральний, ніж поганий - більш поганий, ніж нейтральний - поганий). Завданням інформанта було оцінити слово за цими шкалами. Результатом обробки матеріалу шляхом факторного (фактори оцінки, сили й активності як три групи шкал, що збігалися за результатами математичної обробки) і кореляційного аналізу було встановлення спільних для всіх конотативних оцінок слів. Ця методика була застосована Ч. Осгудом і для вимірювання політичних пріоритетів американців у 50-ті р. р.

Недоліками методики семантичного диференціала лінгвісти називають

спрямування на встановлення насамперед конотативного значення, недостатню увагу до багатозначності слів-стимулів, метафоричний характер назв ділень шкали, ігнорування впливу денотативного значення тощо [Апресян 1963, 140-142; Левицький 2006, 96]. Семантичний диференціал використовувався щодо досліджень звукосимволізму (І. Тейлор, Дж. Вайс, О. Журавльов, В. Левицький та ін.) і суб’єктивних семантичних просторів у психосемантиці (М. Нобл, А. Стаатс, В. Петренко й ін.).

У семасіології широко застосовуються процедури моделювання. Найпоширенішою є модель семантичного поля, що передбачає виділення сукупності слів, об’єднаних спільною семантичною ознакою. Термін «поле» запозичений із фізики і через психологію, біологію й соціологію введений до мовознавчих студій, зокрема, до семасіології, німецькими лінгвістами Г. Іпсеном (1924 р.) і Й. Триром (1931 p.). Теорія семантичного поля розроблена Л. Вайсгербером. Побудова семантичного поля застосовується при компонентному аналізі як схема опису інтегральних і диференційних семантичних ознак членів поля та при укладанні ідеографічних словників-тезаурусів, що тематично організують лексичну підсистему мови. В. Порциг застосовував методику моделювання семантичного поля до розрізнення полісемії й омонімії.