Матеріальний рівень життя населення. Нове партійно-радянське керівництво країни в умовах відносної лібералізації режиму було змушене більше уваги приділяти со­ціальним питанням

Нове партійно-радянське керівництво країни в умовах відносної лібералізації режиму було змушене більше уваги приділяти со­ціальним питанням. Протягом другої половини 1950-х - першої половини 1960-х років у країні спостерігалося помітне підвищення матеріального рівня життя населення. Якщо в 1946-1953 рр. рівень особистого споживання населення пересічно по країні щороку зростав на 1 %, то в 1954-1964 рр. на 4%. Матеріальною основою добробуту народу є національний доход. За 1951-1958 рр. в УРСР він збільшився у 2,3 рази, а за І959-1965 рр. ще в 1,6 рази. Безпосередньо на народний добробут, згідно з радянською статистикою використовувалося 75 % національного доходу. Основним джерелом доходу для трудящих була заробітна плата, на яку припадало понад 3/4 всього доходу. Решту становили виплати і пільги із суспільних фондів споживання. До середини 50-х років у країні діяла тарифна система, яка базувалася на довоєнних ставках та окладах і не відповідала досягнутому технічному рівню і організації виробництва. Застарілі норми виробітку знижували роль принципу матеріальної зацікавленості, порушували зв’язок між продуктивністю праці та її оплатою. 3 1955 р. ліквідували відомчий різнобій в оплаті праці. Замість 2 тис. галузевих тарифних сіток, що діяли перед тим, ввели 12, кількість посадових окладів скоротили з 700 до 35. За постановою Ради Міністрів СРСР ЦК КПРС і ВЦРПС від 8 вересня 1956 р. „Про підвищення заробітної плати низькооплачуваним робіт­никам та службовцям” їх зарплата підвищувалася на третину. Мінімум склав 27 крб. Згодом цей мінімум підвищили і в 1965 р. він досяг 45 крб. (в масштабах цін 1961 р.). Для прикладу, одна стандартна хлібина коштувала 14 копійок, літр молока пересічно 20 копійок, пара чоловічого взуиия – 25 крб., чоловічій костюм – 90 крб. Пересічна місячна зарплата робітників і службовців в УРСР зросла з 64,3 крб., у 1953 р. до 76,7 крб. у 1958 р. і 93 крб. у 1965 р. (у цінах 1961 р.). З 1957 р. мінімум зарплати, що не підлягав оподаткуванню, складав 37 крб., а з 1960 р. - 60 крб. Таким чином заробітна плата робітників та службовців зросла. Та у структурі затрат при виробництві промислової продукції в УРСР у 1965 р. разом із відрахуванням на соцстрах заробітна плата становила ледве 18,4 %. У провідних західних країнах цей показник перевищував 60 %. Отже, у народному господарстві України зберігалася невідповідність між виконаною роботою і заробітною платою. Остання залишалася дуже низькою, матеріальний рівень життя простих громадян залишався дуже скромним. У другій половині 50-х років було проведено скорочення робочого дня для робітників та службовців. Так, у березні 1965 в. на дві години скоротили тривалість робочого дня у передвихідні і передсвяткові дні, збільшено тривалість відпусток по вагітності. Із 1957 р. почало здійснюватися поступове переведення трудящих на семигодинний, а на шкідливому виробництві - на шестигодинний робочий день. Після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС почало розширюватися грошове й натуральне авансування колгоспників. У 1956 р. уряд порекомендував правлінням колгоспів виділяти на щомісячне авансування не менше чверті доходів колгоспу. У 1958 р. 80 % колгоспів УРСР мали грошові фонди для авансування своїх працівників. У 1965 р. середньомісячна оплата праці в колгоспах України становила 49,8 крб. У серпні 1953р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, за яким об­кладання сільськогосподарським податком здійснювалося за твердими ставками і залежало від розміру присадибної ділянки, а не доходу, який вона давала. Держава списала з колгоспників заборгованість по сільськогосподарському податку і поставках за минулі роки. У вересні 1953 р. постановою уряду було скорочено, а з 1958 р. відмінено обов'язкові поставки продуктів із присадибної ділянки. Але з 1959 р. плани державних закупок продукції колгоспів почали знову збільшувати. У результаті, фонд продуктів, призначених для видачі колгоспникам, як оплата праці, скорочувався, що виявилося у зменшенні видачі на трудодні. Життєвий рівень колгоспників залишався значне нижчим, ніж у робітників та службовців.Поліпшенню добробуту населення сприяло розширення суспільних фондів споживання. В 1958 р. виплати із цих фондів населенню УРСР становили 4,3 млрд. крб., або вдвічі більше ніж у 1950 р. У 1965 р. на кожного жителя республіки пересічно припадало 164 крб. витрат із суспільних фондів споживання. Вони витрачалися на освіту, медичне обслуговування, пенсії, оплату відпусток, пільгові та безплатні путівки в санаторії і будинки відпочинку, утримання дітей у дошкільних закладах тощо. Так, в 1956 р. у країні була скасована плата за навчання в усіх школах та вузах. У 50-х роках - на почат­ку 60-х років у СРСР витрати на освіту становили 10 % національного доходу, тобто були одними з найвищих у світі. Однак, пізніше ці витрати почали неухильно зменшуватися. На охорону здоров’я в СРСР в 1958 р. було витрачено 6,5 млрд. крб., або 11,5 % державного бюджету республіки. До 1958 р. в СРСР практикувались примусові внутрішні державні позики. На ці цілі населення відраховувало до 10 % заробіт­ної плати. З 1958 р. уряд СРСР припинив практику примусових позик. Але повернення боргу населенню зі старих позик було відкладено до 1977 р. Ще один показник зростання заможності населення - це наявність заощаджень. Сума вкладів у ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд. крб. в 1950 р. до 19,7 млрд. в 1960 р. і 34,7 млрд. в 1965 р. Водночас проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення. Адже ця реформа була прихованою формою девальвації. Ціни на товари повсякденного попиту, особливо на ринках, негайно зросли. Певні зміни сталися і в системі соціального забезпечення: Верховна Рада СРСР у липні 1956 р. прийняла закон, за яким в середньому майже на 80 % підвищувався розмір пенсій. Максимальний розмір пенсій було встановлено у розмірі 120 крб. на місяць, мінімальна пенсія для робітників та службовців становила 30 крб. Пенсійний вік був зменшений до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Та колгоспники пенсій не отримували. Тільки у липні 1964 р. Верховна Ра­да СРСР прийняла закон про пенсії і допомогу членам колгоспів, що означало встановлення державної системи соціального забезпечення колгоспників. Мінімальний розмір пенсій для колгоспників встановлювався у розмірі 12 крб. на місяць. Це буламізерна сума, що не забезпечувана прожиткового мінімуму і селяни були змушені працювати на своїх присадибних ділянках до глибокої старості, до смерті. Однією з найважливіших соціальних проблем залишалася проблема житла. У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада Мініс­трів СРСР ухвалили постанову "Про розвиток житлового будівництва в СРСР", у якій ставилося завдання в найближчі 10-12 років усунути нестачу житла шляхом надання кожній сім’ї окремої квартири. Із кінця 50-х років відбувалося відчутне нарощування потужностей будівельних організацій і збільшення капіталовкладень на цілі будівництва. Темпи зростання промисловості будівельних матеріалів в УРСР становили в 1965 р. 231 % проти 100 % в 1958 р. Саме в ці роки площа введених до дії житлових будинків різко зросла і тисячі людей залишили гуртожитки, бараки і комуналки і переселилися у нові квартири сімейного типу. Якщо за 1918-1955 рр. загальна площа введених в дію житлових будинків в Україні становила 62,8 млн. м², то за 1956-1964 рр. - 66,5 млн. м^2. Хоча нестачу житла не ліквіду­вали, але гостроту житлової проблеми значною мірою вдалося зняти. Необхідне зазначити, що нові житлові масиви були позначені досить одноманітною забудовою. Це були здебільшого п’ятиповерхові будинки, так звані „хрущоби”. Робилися спроби поліпшити планування квартир, урізноманітнити архітектурне оформлення будинків, але ця проблема залишилась ак­туальною і надалі. Паралельно з нарощуванням будівництва житла проводилися відповідні роботи з газифікації, водопостачання, розширення мережі міського транспорту, сфери побуту, збільшення кількості магазинів, шкіл, дитячих садків, поліклінік тощо. Однак, забезпечення соціально-побутовими і культурно-освітніми закладами нових житлових масивів значне відставало від потреб населення. У сільській місцевості УРСР до середини 60-х років практично завершувалася електрифікація населених пунктів, поступово центральні садиби колгоспів та радгоспів сполучували з райцентрами шляхами з твердим покриттям, розпочалася газифікація. Але і надалі зберігалося значне і помітне відставання села від міста по рівню забезпеченості соціально-побутовими та культурно-освітніми закладами. У другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років у порів­нянні з попереднім періодом зросло споживання основних продуктів харчування населенні УРСР. Проте провали в аграрній сфері економіки призвели до дестабілізації у постачанні населення продуктами харчування. Час від часу виникали дефіцити найнеобхідніших товарів. У 1962 р. на 30 % були підвищені роздрібні ціни на м’ясо і масло. В 1962-І964 рр. спостерігалися перебої з постачанням хліба. Це викликало масове невдоволення населення. У другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років поступово поліпшувалося постачання населення товарами широкого вжитку. Якщо прийняти рівень розвитку легкої промисловості УРСР в 1958 р, за 100 %, то в 1965 р. він дорівнював 230 %. У побут жителів України поступово входили телевізори, холодильники, пральні машини, пилососи тощо. Так, до 1954 р. телевізорів в УРСР взагалі не виробляли. У 1958 р. їх було вироблено 14,7 тис. штук, а в 1965 р. 519,1 тис. Таким чином, телевізор ставав звичайним предметом обстановки у багатьох родинах. Холодильників у 1954 р. виробили в республіці тільки 1 тис. штук, у 1958 р. - 80,8 тис., а в 1965 р. - 281,9 тис. Подібні темпи зростання виробництва спостерігалися і щодо інших побутових приладів. У республіці нарощували виробництв взуття, тканину меблів тощо. Разом із тим, співвідношення між виробництвом засобів вироб­ництва (група „А”) і товарів широкого вжитку (група „Б”) в Україні продовжувало погіршуватися. Так, з 1958 р. 70,6 % виробництва припадало на групу „А” і 29,4 % на групу „Б”. У 1965 р. це співвідношення стало відповідно 73,3 і 26,7. На багатьох підприємствах легкої, харчової та місцевої промисловості в першій половині 1960-х років до половини виробничих операцій виконувалися вручну, виробничі приміщення розташовувалися у непристосованих будівлях, обладнання було і моральне, і фізично зношеним, капіталовкладення в галузь були недостатніми. А тому товарів випускали обмаль і список дефіцитних товарів залишався ще дуже великим. Разом із тим, легка промисловість постачала на ринок величезну кількість неходових товарів, оскільки кон’юнктуру ринку ніхто не вивчав і прогнозуванням попиту ніхто не цікавився. А за умов відсутності конкуренції і якість багатьох товарів широкого вжитку залишалася надзвичайно низько. Таким чином, соціально-побутова сфера в другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років розвивалася ду­же суперечливо. Поза всяким сумнівом матеріальний рівень життя України за цей час помітно підвищився. Але все таки прогрес у цій ділянці суспільного життя був менший від очікуваного, особливо якщо його порівняти із розвинутими західними країнами, де в ці роки розпочалося різке зростання рівня життя населення.

Стан культури

Межа оновлення суспільного життя в другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років визначалися боротьбою реформаторських і консервативних сил. Суперечливий характер оновлення особливо чітко спостерігався у сфері культури. На середину 1950-х років назріла потреба в реформі народної освіти. На той час в УРСР в основному утвердилося семирічне нав­чання дітей. В 1957/58 навчальному році 60,6 % учнів після закінчення неповної середньої школи продовжували освіту в середній школі. Але вже в 1954 р. тільки 40 % випускників середніх шкіл змогли стати студентами вузів. Отже, більшість ви­пускників середньої школи йшла працювати у промисловість та сільське господарство. У той же час, середня школа орієнтувала випускників на вступ до вузів. Таким чином, протиріччя між школою і ре­альним життям загострилися. Потрібно було змінювати цінності орієнтири. У грудні -1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СССР" р., який визначав перспективи розвитку і піднесення народної освіти в країні. У квітні 1959 р. відповідний закон прийняла Верховна Рада УРСР. Закон передбачав структурну перебудову загальноосвітньої школи: введення обов'язкової восьмирічної неповної середньої освіти; перетворення середньої десятирічної школи в одинадцятирічну; створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однієї з масових професій. Стратегічним напрямком у роботі школи у законі було визначено політехнізацію, зміцнення зв’язку школи з виробництвом. Із цією метою у школах уводилося виробниче навчання, частина цих занять проводилася на підприємствах або в колгоспах і радгоспах. Кількісні показники у розвитку загальноосвітньої школи в УРСР засвідчували прогрес. Так, пересічно за 1951-1955 рр. у республіці вводилися в дію за рік шкіл на 82,3 тис. учнівських місць, а за 1956-1965 рр. на 201,7 тис., тобто майже в 2,5 рази більше. У розпал реформи - у 1960 р. - бюджет УРСР виділив на загальноосвітню школу 6 млрд. крб. (в 1950 р. тільки 3,7 млрд.). Загальний напрямок реформи школи - підготовка всіх школярів до суспільно корисної праці на виробництві - в цілому стратегічно правильний. Але матеріально-технічне забезпечення реформи не давало змоги дійсно реалізувати цей задум. Основою середньої освіти залишалася вся та ж середня школа, і новим було те, що приблизно третина учбового плану в 9-11 класах відвели під виробниче навчання, чим подовжили термін навчання в середній школі на один рік. Зберігався уніфікований, ідеологічно запрограмований підхід до освіти, партійно-державний контроль тощо. Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців для народного господарства. А тому мережа професійно-технічних училищ, середньоспеціальних і вищих навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них невпинно зростала. Так, у системі ПТУ 1958/59 навчальному році було 165,5 тис. учнів, а в 1964/65 р. - 267,8 тис.; у середніх спеціальних навчальних закладах 351,1 тис. в 1958/59 р. і 645,9 тис. у 1964/65 р.; у вузах 381,1 тис. у 1958/59 р. і 643,8 тис. у 1964/65 р. Але значною проблемою залишалася якість підготовки спеціалістів. У загальній масі вона залишалася незадовільною, особливо на заочних та вечірніх відділеннях. А саме ці форми навчання в ході реформи освіти вважалися пріоритетними. Таким чином, хоча реформа освіти була викликана потребою часу і містила стратегічно правильні орієнтири, з низки причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, а навіть істотно погіршила її якісні показники. Деяка лібералізація тоталітарної системи в країні після ХХ з’їзду КПРС дозволила громадськості знову відкрито поставити пи­тання про місце і роль української мови у суспільстві. У пресі залунали заклики письменників, викладачів вузів, учителів берегти і плекати мову рідного народу, шанувати його культуру. Але закон про зміцнення зв’язку школи з життям (1959 р.) поставив українську мову у принизливе становище: він „дозволив” батькам, а фак­тично місцевому партійно-радянському керівництву, оскільки бать­ків ніхто не опитував, вибирати мову навчання в школі. Не можна було відмовитися від вивчення російської мови, однак можна було не вивчати українську. У результаті українська мова ставала в Україні річчю непотрібною для освіти, що значно погіршувало її соціальний статус. Фактично це положення закону про освіту в умо­вах абсолютного домінування у сфері національних відносин концеп­ції зближення і злиття націй ставало інструментом національного нівелювання, русифікації української школи.

Єдино правильним розв’язанням питання про вивчення мов у республіці мало бути обов’язкове і рівноправне вивчення як російської, так і української мов. Але партійно-радянське керівництво вибрало інший шлях - шлях русифікації. Як наслідок, на початок 1950-х років у містах кількість українських шкіл різко зменшилася, а у Харкові, Донецьку, Одесі українські школи практично зникли. У другій половин 1950-х - першій половині 1960-х років зазнала певних змін і наука. Основним науковим центром в цей період залишалася АН УРСР. Згідно із статутом 1963 р. вона була підпорядкована Раді Міністрів УРСР та президії АН УРСР. Найважливішим досягненням ра­дянської науки був початок освоєння космосу. В 1957 р. був запу­щений перший штучний супутник Землі, в 1961 р. здійснено перший політ людини у космос – Ю. Гагаріна. У цій галузі - визначний внесок українських вчених, передусім С. Корольова - конструктора перших космічних кораблів. У 1957 р. було створено обчислювальний центр АН УРСР, перетворений згодом в інститут кібернетики. Визначним авторитетом у галузі кібернетики в УРСР став акад. В. Глушков. Швидкими темпами розвивалися технічні науки. Визначних ус­піхів досягли українські вчені в теоретичних дослідженнях з мета­лургії, технології зварювання і створення нових методів зварювання. Великий комплекс важливих для народного господарства досліджень у галузі автоматизації і механізації зварювальних процесів провів Інститут електрозварювання АН УРСР ім. Є.О.Патона. Розроблені ним принципи будівництва залізничних і шляхових мостів методом зва­рювання замість клепання знайшло блискуче застосування при спорудженні суцільнозварного мосту в Києві через Дніпро та в ін­ших місцях. Зняття ідеологічних заборон із генетики, фізіології, агротехніки відкрило простір для розвитку біологічної науки і стало теоретичною передумовою піднесення медичних і сільськогосподарських наук. Дослідження в Інституті біохімії АН УРСР очолював акад. О. Палладін. Із середини 1950-х років під керівництвом хірурга-новатора М. Амосова почалася теоретична розробка й запровадження у практику методів хірургічного лікування пороку серця. Ряд відкриттів зробили вчені республіки І галузі ядерної фізики. У 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено найбільший на той час у світі прискорювач електронів. Продовжували розвиватися в Україні різні теоретичні та практичні напрями математики: алгебра та теорія чисел, математична фізика, геометрія, теорія ймовірностей, обчислювальна математика тощо. Зокрема акад. І. М. Богомолов у 1956 р. був удостоєний Ленінської премії за розробку нового методу в квантовій теорії поля і статистичній фізиці, що привів, зокрема, до обґрунтування теорії надтекучості і надпровідності. Був удостоєний Ленінської премії і акад. М. Лаврентьєв за дослідження в галузі гідродинаміки. Розвитку і розширенню досліджень і галузі хімії і високомолекулярних сполук сприяло заснування в Києві в 1958 р. інституту хімії полімерів і мономерів. Важливі для народного господарства дослідження в галузі спеціальних сплавів і порошкової металургії проводилося в інституті металокераміки і спеціальних сплавів АН УРСР. Українські вчені зробили значний внесок у дослідження в різних галузях металургії, зокрема сталеплавильного процесу. У 1956 р. на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Г. М. Петровського вперше в країні в промислових масштабах було впроваджене киснево-конверторний процес, який у наступні роки став основним напрямом розвитку сталеплавиль­ного виробництва. В УРСР продовжували в ці роки працювати різноманітні галузеві науково-дослідні інститути в промисловості, будівництві, транспорті, сільському господарстві, охороні здоров’я, освіті, культурі тощо. Наукові дослідження в усіх галузях технічних, природничих і суспільних наук проводилися також кафедрами вузів, науково-дослідними інститутами та секторами при них. Після ХХ з’їзду КПРС складним і неоднозначним був розвиток гуманітарних наук. Був полегшений доступ суспільствознавцям до джерел, розширилася тематика досліджень, з 1957 р. почали виходити такі журнали, як „Економіка Радянської України”, „Народна творчість та етнографія”, „Український історичний журнал”, „Радянське право” та ін. Однак процес розвитку суспільних наук значною мірою утруднювався такими явищами як догматизм, схематизм, відступ від історичної правди. Незмінною складовою праць суспільствознавців мав залишатися так званий „класовий підхід” та критика буржуазно-націоналістичних концепцій. Серед різних категорій населення зрів інтерес де української мови, культури, історії свого народу. Заявилися нові періодичні видання, зокрема журнали „Прапор” (1956 р.), відновився вихід журналу „Всесвіт” (1958 р.) та ін. Почалося видання першої „Української Радянської Енциклопедії” (1958 р.). Були створені нові творчі спілки – Спілка журналістів України (1957 р), Спілка працівників кінематографії України (1958 р.). Пом’якшилася цензура, почалася реабілітація відомих діячів української культури: письменників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця, О. Ковіньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та ін.

Розширенню рамок культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інтелігенції із закордонними культурними та науковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з’їздах та конференціях. Новизна змін у духовному житті після XX з’їзду серйозно вплинула на творчість письменників. З’явилися такі визначні твори, як повість 0. Довженка „Зачарована Десна”, поема „Розстріляне відроджен­ня” та повість „Третя рота” В. Сосюри, роман Гр. Тютюнника „Вир”, твори М. Стельмаха „Кров людська - не водиця”, О. Гончара „Тронка”, поетичні збірки Рильського „Троянди й виноград”, вірші П. Тичини, А. Малишка та ін. У поезії та прозі активно виступили М. Руденко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Шевчук та ін. Провідною постаттю серед молодих поетів став В.Симоненко. У 1962 р. вийшла його збірка „Тиша і грім”, у 1964-1965 рр. опубліковані збірки „Вино з троянд”, „Земне тяжіння”, „Подорож у країну навпаки”, „Берег чекань”. Талановито проявила себе Л. Костенко. Збірки „Проміння землі”, „Вітрила”, „Мандрівки серця” засвідчили її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність і подавати те в прекрасній поетичній формі. У 1958 р. ЦК КПРС і ЦК Компартії України прийняли постанови, які знімали безпідставні звинувачування з композиторів В. Мураделі та К. Данькевича. У цих умовах творчість композиторів України стала пліднішою і багатшою. Музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, Г. Майбороди, П. Майбороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка. Так високу оцінку слу­хачів дістала сюїта „Пам'яті Лесі Українки” А. Штогаренка, опера „Лісова пісня” В. Кирейка та „Довбуш” С. Людкевича. Великою популяр­ністю користувалися пісні композиторів П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Кос-Анатолського та ін. Успіхи пісенного жанру пов’язані також з творчістю Л. Ревуцького, І. Шамо. Критика культу особи поклала край сталініані в мистецтві. Із музеїв, виставок, галерей були вилучені численні полотна та скульптури присвячені Сталіну. У дні святкування 100-річчя із дня народження І. Франка (1956 р.), у Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Каменяреві, виконаного скульпторами О. Білостоцьким і О. Супруном та архітектором М Іванченком. У 1961 р. у Львові було відкрито пам’ятник І. Франкові, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Є. Миським, Д. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. У 1962 р. було встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалася у ділянці літератури, журналістики, мистецтва, архі­тектури. Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М Дерегуса, М. Божія, К.Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, В. 3арецького. Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників П. 3аливахи, А. Горської, В. Кушніра та ін. Пожвавлення в духовному житті суспільства привело до зростання інтересу глядачів до театрального мистецтва. Виділялися серед майс­трів сцени В. Добровольський, Н. Ужвій, К. Лавров, Б. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов. Традиції Леся Курбаса творчо розвивали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко та ін. Нове слово в кінематографі України сказали С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л.Осика. Кращим представникам української культури і в роки „відлиги” було нелегко: вони постійно відчували на собі чавунний прес партійно-ідеологічного диктату, їх творчість замовчувалася офіційною критикою, їм доводилося терпіти несправедливі звинувачування. А коли найстійкіші з них вступали в конфлікт із режимом, ставали дисидентами, негайно позбавлялися права друкуватися, ставити фільми та вистави, брати активну участь у культурному житті, втрачали роботу і опинялися за ґратами.

_________

У другій половині 1950-х - першій половин 1960-х років з ініціативи М. Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористич­них методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш людяних і поміркованих. Запропоновані реформи були непослі­довними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Природа то­талітарної системи не змінилася. Людина залишалася лише "гвинтиком". Але це не применшує значення важливих змін, що відбулися в країні. Припинилися масові репресії, мільйони в'язнів ГУЛАГу поверталися до­дому, мертвим повертали чесне ім’я. Матеріальний рівень життя народу значно підвищився. Разом із тим Хрущов не міг вийти за рамки то­талітарної системи. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато говорилося про злочини часів культу особи, але в критичних для системи ситуаціях партійно-державне керів­ництво вдавалося до репресивних дій. Продовжувала жорстко діяти цензура, будь-яке інакомислення, дисиденство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні. Усе життя регламентували центральні відомства, інтереси України цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу. Але роки „відлиги” справили великий вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи зародилося „шістдесятництво”, виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Без­умовно, після смерті Сталіна був можливий альтернативний шлях роз­витку країни до демократичного ладу. Але в середині 1950-х – 1960-х роках в країні не було для цього ні об’єктивних умов, ні реаль­них політичних намірів партійно-державного керівництва. Тому половинчаті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

РОЗДІЛ 9