Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 12 страница

1-У стародавні часи джерелами права були міфи та легенди, звичаї, Традиції пращурів, священні тексти тощо. В процесі історичного роз­витку одні джерела права поступалися місцем іншим або ж зникали іовсім, а певні джерела, пройшовши значну еволюцію з моменту сво­го виникнення, дійшли до наших днів. В наш час у ролі джерел права розглядаються: нормативно-правові акти та правові звичаї; судові пре­цеденти та судова практика; загальні принципи права та правова док­трина; нормативний договір та корпоративні норми; релігійні норми; норми «м'якого» права тощо.

9.2. Класифікація джерел права та її критерії

У країнах континентальної Європи прийнято розмежовувати джере­ла права на прямі та непрямі. До перших відносять нормативно-пра­вові акти та нормативні договори, непрямим джерелом права є судова практика.

Схожою класифікацією є поділ джерел права на первинні та вторин­ні. Нормативно-правові акти, нормативні договори вважаються таки­ми, що містять первинні норми права. У разі відсутності в цих джере­лах необхідної норми можуть застосовуватися джерела права, такі як: правовий звичай, судовий прецедент, судова практика або правова доктрина.

В різних країнах співвідношення (ієрархія) джерел права може бути різним, це залежить від існуючих в них правових систем.

Ще одним критерієм розмежування між джерелами права є їх обов'язковий або переконливий характер. Вважається, що перекон­ливі джерела права, такі як судова практика (не тільки національних судів), а в окремих випадках правова доктрина, не можуть бути достат­ньою підставою для прийняття рішення, а можуть братись до уваги і застосовуватися разом із джерелами, що містять обов'язкову норму права нормативно-правовим актом, нормативним договором тощо. Відповідно, останні джерела права називають обов'язковими, вони мають самостійний характер і не мають жорсткої прив'язки до пере­конливих джерел права.

Подібною за критеріями є класифікація, яка передбачає поділ дже­рел права на основні і допоміжні (додаткові). Так, наприклад, допо­міжним джерелом права щодо Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод будуть рішення Європейського суду з прав людини. Щодо законів як основного джерела права допоміжними джерелами права слід вважати інші види нормативно-правових актів, виданих на виконання закону.

9.3. Нормативно-правовий акт: загальна характеристика

Майже всі сучасні світські правові системи, особливо країн конти­нентальної Європи та Америки, одним із основних джерел права ви знають нормативно-правовий акт. Будучи «наймолодшим» в історич­ному сенсі поміж існуючих джерел права, нормативно-правовий акт є найпоширенішим на сьогодні джерелом завдяки здатності формулю­вати ясні, точні, зрозумілі людям юридичні правила. Крім того, поміж інших джерел права нормативно-правовий акт вирізняється:

1) загальною нормативністю, яка полягає у формулюванні таким ак­том загальних правил поведінки (норм), розрахованих на багаторазове застосування необмеженим колом осіб;

2) владно-розпорядчим характером, який виявляється, по-перше, у тому, що в більшості випадків правила поведінки (норми) формулю­ються спеціально уповноваженим суб'єктом поза волею суб'єктів, які будуть їх використовувати, а по-друге, у тому, що норми, які містяться в акті, мають загальнообов'язковий характер;

Треба зауважити, що можливість прийняття нормативно-правового акта поза волею суб'єктів його використання не означає, що він може протиставлятися цій волі або не враховувати її. Нормативно-правовий акт є одним із джерел права, спрямованих на правове регулювання суспільних відносин, стрижнем цих відносин є людина, її права та сво­боди. Відповідно, зміст нормативно-правового акта повинен забезпе­чувати можливість реалізації,захисту прав та свобод людини. Ця теза підтверджується також тим, що в нормативно-правовому акті формулюються найбільш поширені, типізовані суспільні відносини.

І Такі відносини або вже існують, або перебувають у стані зародження. Крім того, нормативно-правовий акт для того, щоб стати джерелом права, повинен бути легітимізований як правовий, тобто приписи правових норм, сформульовані в нормативно-правовому акті, повинні сприйматися та виконуватися людьми як бажані, корисні та необхідні.

До особливостей нормативно-правового акта, як джерела права слід віднести:

• визначену процедуру прийняття, зокрема, органом, який має від­повідну компетенцію;

• можливість бути прийнятим шляхом не лише правотворчості компетентного органу, а й прямого волевиявлення народу чи його части­ни, наприклад, на референдумі (як на загальнонаціональному (державному), так і на місцевому (локальному) рівнях);

• наявність власної структури;

• заздалегідь встановлену юридичну силу в ієрархії нормативно- правових актів;

• наявність часових, просторових і суб'єктивних характеристик. Підсумовуючи викладені вище ознаки нормативно-правового акта,

можна зробити висновок, що нормативно-правовий акт як джерело права - це акт правотворчості, який:

а) приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це органом за встановленою процедурою;

б) містить загальнообов'язкові правила поведінки, легітимізовані людьми;

в) розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосу­вання.

Перевагами нормативно-правового акта серед інших джерел права, як вже зазначалося, є його визначеність, яка полягає у ясності, чіткості, зрозумілості для його адресата правил поведінки, а також загаль­нообов'язковість, яка, зокрема, може забезпечуватися і авторитетом державної влади. Однак поряд з перевагами нормативно-правовому акту властиві недоліки. На відміну від динамізму суспільних відно­син, він є «застиглим», а тому схильним до віддалення від плинних суспільних відносин. Якщо до нормативно-правового акта після його прийняття не будуть вноситися уточнення, що коригують його зміст ї відповідно до змін у суспільних відносинах, то він рано чи пізно пе­рестає функціонувати, перетворюючись на «омертвілий» текст, що не містить норм, які можна застосувати у реальному житті.

9.4. Правовий звичай

На відміну від нормативно-правового акта, правовий звичай не формулюється зовнішнім авторитетом і є чи не найдавнішим джере­лом права, яке характеризується такими особливостями:

правовий звичай стає правилом внаслідок типізованої, повторю ваної поведінки людей в однорідних ситуаціях;

• звичаєве правило поведінки є результатом історичного і культур ного розвитку соціальної групи;

• правовий звичай може не мати письмового закріплення, переда ється від покоління до покоління в усній формі, зберігаючи свій змісту свідомості людей;

• усна форма фіксації та існування звичаю позбавляє його чіткості і ясності у формулюванні правил поведінки.

Але не будь-яке звичаєве правило поведінки є джерелом права, правовим звичаєм. Щоб стати правовим, він повинен не лише за­кріплювати правила, моделі поведінки. Звичай також повинен мати певні якісні характеристики, як-то: встановлювати права і відповід­ні обов язки сторін, бути визнаним як правове, загальнообов'язкове правило поведінки тими, кого він стосується, а також судовою прак­тикою. Так, звичай прикрашати вдома ялинку на Новий рік, який існує у багатьох країнах, не буде вважатися правовим, оскільки не передба­чає чіткого обов язку та, відповідно, права вимоги у будь-кого викону­вати такі дії.

На противагу цьому один із торговельних звичаїв чесної конкуренції, за яким сторони не повинні ні словом, ні ділом перешкоджати один одному торгувати на одному ринку, буде вважатися правовим, оскіль­ки у ньому визначено як суб'єктів, так і конкретний зміст правовідно­син. Такий звичай у ролі джерела права може бути підставою для вине­сення відповідного рішення у суді, якщо сторона звернеться до нього за захистом свого порушеного права на чесну конкуренцію.

Дійсні донині якісні характеристики звичаю, які давали підстави вва­жати його правовим, сформулював ще у XVIII столітті англійський юрист В. Блекстон. Серед них слід назвати такі, як стародавність, безперерв­ність, використання за згодою сторін, обов'язкова сила, визначеність, узгодженість, здоровий глузд тощо^[47].

Історично будь-яка публічна влада, яка виникала на тій чи іншій риторії, первинно у своїй адміністративній чи судовій діяльності Окралася на звичай як вже існуюче апріорі джерело права. Влада Нр поспішала змінювати звичай, оскільки він був реальним засобом правового регулювання, який відображав дійсний стан речей та від­дзеркалював розуміння права людьми. Звичай слугував не тільки їимостійним джерелом права, яке використовувалося ними у^ по­всякденному житті, а й джерелом державного права у випадку його іастосування у судах чи інших публічних органах влади для прийняття рішень, закріплення у нормативно-правових актах або ж виданні ок­ремих збірок звичаїв з метою їх упорядкування і наступного застосу- и.іння. На теренах України звичаї як одне з джерел права стали осно­вою таких відомих правових пам'яток, як «Руська правда», «Литовські Статути», «Права, за якими судиться малоросійський народ», торго- »єльні (купецькі) звичаї становили основу поширеного свого часу в Україні магдебурзького права.

Але у разі текстуальної фіксації звичай набував як позитивних, так і негативних рис, притаманних нормативно-правовому акту, про які вже йшлося, поступово втрачаючи свій зв'язок із реальними динамічними суспільними відносинами.

і 3 розвитком державних інституцій, ускладненням суспільних від­носин, посиленням ролі держави в управлінні суспільними справами ипичай втратив своє значення основного джерела права. Він посту­пився своїм місцем нормативно-правовому акту, залишивши для себе дуже незначну правову територію. Однак у країнах традиційного пра­ва (переважно країни Африки) звичаєве право продовжує існувати па­ралельно з джерелами права, встановленими державою. Крім цього, ївичай у незначному обсязі застосовується у Великій Британії, СШАта 1 країнах Британської співдружності і ще меншою мірою - у країнах кон- і инентальної Європи.

Правова система України допускає можливість застосування зви­чаю, наприклад, у цивільних відносинах, де він може застосовува­тися, якщо не суперечить договору або актам цивільного законо­давства. Різновидом таких звичаїв є, зокрема, торговельні звичаї або ж звичаї ділового обігу. До них можна віднести звичаї, закріпле­ні в зібранні міжнародних торговельних звичаїв, що уточняються та редагуються Міжнародною торговою палатою у Парижі, так звані Правила «ІНКОТЕРМС», а також Принципи міжнародних комерцій­них договорів 1994 року, розроблені Міжнародним інститутом з уні­фікації приватного права. Іншим прикладом можливості застосуван-

ня правового звичаю є норма Господарського кодексу України, яка визначає недобросовісну конкуренцію як будь-які дії у конкурен­ції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Хоча безпосередній зміст цих звичаїв формально залишається не фіксованим. Крім того, сімейне законо­давство України також містить посилання на звичай національної меншини, наприклад, як підставу визнання понад двох прізвищ в одного з членів подружжя тощо. Але в будь-якому випадку наведе­ні приклади є дуже мізерною частиною нормативного регулювання порівняно з масивом норм, встановлених нормативно-правовими актами а безпосереднє практичне їх застосування наштовхується на проблему пошуку змісту (визначення) і конкретизації звичаю. Без цього застосувати звичай, навіть у випадках, дозволених зако­нодавцем, неможливо.

9.5. Нормативний договір

з часів Стародавнього Риму договір як угода двох або більше сторін стосовно взаємних прав та обов'язків був одним із головних джерел формального закріплення правовідносин між сторонами. Договори за своєю суттю бувають досить різними. Ґрунтуючись на однакових заса­дах, вони можуть мати суттєві особливості.

На відміну від індивідуального характеру цивільного договору нор­мативний договір, маючи спільні для всіх договорів ознаки узгоджено­сті, добровільності тощо, формулює норму, тобто правило поведінки яке є обов язковим для виконання не тільки суб'єктами, які уклали цей договір. Ця норма (або норми) розрахована на багатократне засто­сування неперсоніфікованим колом осіб, а обов'язковість виконання може ути забезпечена як державними, так і недержавними засобами Крім того, нормативний договір, маючи переважно публічній характер виконує роль акта правотворчості, в якому можуть бути закріплені не лише норми, а й принципи права^[48].

Названі вище властивості нормативного договору роблять його схо­жим за змістом на нормативно-правовий акт, проте нормативний договір має такі відмінні характеристики:

• нормативно-правовий акт як загальнообов'язкове правило пове­дінки приймається одним компетентним органом, який має відповід­ні нормотворчі повноваження, а нормативний договір є результатом иаємоузгоджених домовленостей двох чи більше сторін;

• сторони нормативного договору повинні мати відповідні повнова­ження з укладення того чи іншого виду договорів;

• якщо нормативний договір, укладений не повноважними на це особами чи в галузі, яка не допускає договірної правотворчості, він не буде мати юридичної сили і не буде джерелом права.

Найпоширенішим джерелом права нормативний договір є у міжна­родному праві, яке переважно складається з норм, яких домовляються дотримуватися суб'єкти міжнародного права на підставі відповідних договорів, угод, конвенцій тощо.

У конституційному праві нормативний договір у ролі джерела пра притаманний державам із федеративним устроєм, регулюючи відно­сини між суб'єктами федерації, розмежовуючи повноваження між цен­тральної владою і владою на місцях тощо.

Історія українського парламентаризму містить приклад Конституцій­ного договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Кон­ституції України від 8 червня 1995 року, хоч щодо його природи до цьо­го часу відсутня одностайна думка серед фахівців.

Найпоширенішим на сьогодні нормативним договором у право­вій системі України є колективний договір, який укладається у галузі трудового права між роботодавцем і трудовим колективом з метою регулювання виробничих, трудових та соціально-економічних відносин в останні роки набула поширення дискусія щодо можливості роз­гляду у ролі джерела права адміністративного договору. Відповідно до наданого на початку цього розділу визначення джерела права є способами зовнішнього вираження змісту правових норм, за до­помогою яких норма права починає існувати на практиці. Тому для того щоб розглядати договір як джерело адміністративного права, необхідно припустити, що він укладається між органом публічної влади, який наділений державно-владними повноваженнями, та іншим суб'єктом адміністративних відносин, зокрема, приватними

особами, та формулює нову норму (правило поведінки) для підвлад ної особи, якої адміністративне право до укладення такого договору не містило.

Не заперечуючи взагалі можливості існування договірних відносин між суб'єктами приватного та публічного права, як і доцільності нази вати такі договори у певних випадках адміністративними, слід зазначи ти, що органи публічної влади діють у спосіб, передбачений виключно законом. Відповідно законом регламентуються повноваження органів публічної влади, зокрема у сфері правотворчості (нормотворчості), Закони України не наділяють будь-які органи публічної влади компе­тенцією зі встановлення (скасування, зміни) норм адміністративного права шляхом ^укладення договорів між суб'єктами адміністративних відносин.

Крім цього, з позиції принципів договірних відносин адміністратив­ний договір нічим не відрізняється від індивідуальних договорів в ін­ших галузях права. Він так само характеризується персоніфікованістю взаємних прав та обов'язків, вільним виявом волі сторін, узгодженістю позицій тощо.

Саме тому не можна вважати адміністративні договори джерелом адміністративного права, їх доцільно розглядати як один з інструмен­тів діяльності органів публічної влади, за допомогою якого встановлю­ються права та обов'язки сторін у сфері адміністративних правовідно­син, зокрема при наданні адміністративних послуг.

9.6. Судовий прецедент

Як було вже зазначено, звичаєве правило поведінки ставало джере­лом права не стільки в результаті його повсякденного використання людьми, скільки завдяки його практичному застосуванню судом для вирішення спорів між членами суспільства.

В умовах формування правових систем суди не тільки формалізували відомі в суспільстві звичаї або інші джерела права. За відсутності ос­танніх для вирішення справи судам необхідно було самостійно сфор­мулювати (віднайти) і застосувати правову норму.

Недарма ще у Стародавньому Римі визнавали, що право jus дістало свою назву від правосуддя justitia, а сам термін justitia перекладається з латини не інакше, як «справедливість».

Тому логічно припустити, що на початковому етапі судове рішення РТавало чи не єдиним авторитетним джерелом права, в якому віднос­но чітко знаходили своє формулювання права та обов'язки учасників Тодішніх правовідносин і до якого в разі потреби можливо було звер­нутись як на орієнтир для вирішення аналогічних справ. Саме власти­вість судового рішення бути зразком перетворювало його на судовий Прецедент.

¹ Доказами цього є численні пам'ятки права, такі як Кодекс царя Хам- мурапі або «Руська правда», в тексті яких можна простежити не лише »міст правових звичаїв, а й зміст рішень судів у ролі джерела тодішньо­го права.

Але свого найвищого розвитку та поширення у ролі джерела пра­ва судові рішення набули у Великій Британії в епоху Середньовіч­чя. Звичай як основне джерело права тодішньої Англії через свою статичність та інертність частково перестав виконувати функцію регулятора суспільних відносин, які у свою чергу дуже динамічно шінювалися.

Можливістю переглянути вже прийняте рішення на основі заста­рілого звичаю стало утворення в Англії суду справедливості, або ж Канцлерського суду, який від імені короля на основі доктрини «коро­лівської справедливості» міг переглядати справи «по милосердю» та «по совісті». На думку Дж. Бермана, основою цієї доктрини та джере­лом юрисдикції суду справедливості стали фундаментальні ідеї хри­стиянства^[49].

Конкретна життєва ситуація розглядалася судом з погляду розумін­ня її справедливого вирішення до вимог часу, відображаючи існуючі правові ідеали і загальновизнані правові цінності. У процесі такого ви­рішення застарілі норми звичаю або закону могли бути відхилені або інтерпретовані так, як того вимагала «справедливість», у результаті чого створювався так званий інтерпретаційний прецедент. На підста­ві вказаних принципів долалися і прогалини в нормативному регулю­ванні шляхом створення нової норми (креативного прецеденту), що в підсумку стало практичним втіленням одного з фундаментальних принципів судочинства, а саме — неможливості відмовити будь-кому у правосудді, посилаючись на відсутність норми, яка підходить для та­кого випадку.

Зважаючи на те, що Канцлерський суд був вищою судовою інстан­цією, його рішення були обов'язковими для всіх інших судів. І в наш час суди країн Британської співдружності, США, Австралії чи Нової Зелан дії, тобто країн, де судовий прецедент зберігає роль одного з основних джерел права, пов'язані рішеннями судів вищих інстанцій.

Сучасна правова наука визначає судовий прецедент як джерело права, що становить собою судове рішення у конкретній справі, в якій сформульовано правило (гаґіосіесісіепсіі), що є зразком для цього або іншого суду для вирішення аналогічних справ.

Незважаючи на те, що судовий прецедент як джерело права більше притаманний англосаксонській правовій системі, в країнах так званого континентального права він також, хоч і досить обмежено, але засто­совується, слугуючи засобом заповнення прогалин і подолання проти­річ, які існують в національних правових системах.

Прикладом такого застосування в Україні можуть бути не стільки рішення вищих судових інстанцій України, які досить давно слугують допоміжними джерелами права, скільки рішення Європейського суду з прав людини, оскільки відповідно до Закону України від 17 лип­ня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та прото­колів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» прямо зазначається, що Україна повністю визнає «дію на своїй території статті 46 Конвенції щодо ви­знання обов язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції». Більш того, у статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосу­вання практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Треба зауважити, що практики Суду без Конвенції не існує, тому під такою практикою слід розуміти рішення Суду, які виступають як допо­міжне джерело права та стосуються практичного застосування поло­жень Конвенції як основного джерела права.

З огляду на наведене вище слід зазначити, що прецедентне право як наближене до конкретних життєвих ситуацій, на відміну від деяких абстрактних норм законодавства, більш адекватно реагує на динамізм сучасного життя, відображаючи правові ідеали і загальновизнані пра­вові цінності, що відкриває певні перспективи застосування прецеден­ту в Україні як джерела права. Це один зі шляхів інтеграції вітчизняної правової системи до європейського правового простору.

9.7. Судова практика та її значення у нормативному регулюванні

Г Судова практика, як і судовий прецедент, складається завдяки ді­яльності суддів при вирішенні судових справ. Незважаючи на спільне коріння, судова практика як джерело права має певні відмінності від розглянутого судового прецеденту. Останній, як правило, створює нову норму для заповнення прогалини в існуючих джерелах права, або для подолання правової колізії, і суд в такому випадку виступає як право- творець.

Судова практика як джерело права, за деякими винятками, на відмі­ну від прецеденту, не має ознаки «зразка» для вирішення аналогічної справи. Судова практика формується на підставі традиції застосування вже існуючих норм права, виробляючи при цьому прийоми, способи вирішення юридичних справ, на які можуть або повинні орієнтуватися як судді, так і учасники судового процесу. Так, наприклад, вітчизняне процесуальне законодавство передбачає як підставу оскарження рі­шення касаційної інстанції до Верховного Суду України у разі неоднако­вого застосування судом або судами одних і тих самих норм матеріаль­ного, процесуального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Таким чином, єдина прак- іика застосування вищими судами норм права в однорідних відноси­нах є орієнтиром як для цих судів, так і для всіх інших судів у подібних випадках. Ще одним аргументом того, що судова практика є джерелом права, є видання різноманітних збірок, довідників судової практики, в тому числі створення і функціонування електронних пошукових систем з судової практики, якими користуються юристи.

Але крім орієнтаційної чи довідкової ролі судова практика також може бути допоміжним джерелом права у зв'язці з основними джерелами. В Україні це стосується, зокрема, рішень Конституцій­ного суду України, яким визнані неконституційними деякі норматив­но-правові акти або їх частини. Такі рішення будуть вважатися дже­релом права до моменту внесення відповідних змін або прийняття нового нормативно-правового акта. Крім того, раніше зверталася увага на практику Європейського суду з прав людини, яка буде вико­нувати допоміжну функцію, кореспондуючись з основним джерелом права - Конвенцією.

Іншим прикладом є практика Верховного Суду України, яка від­повідно до вимог процесуальних кодексів України є обов'язковою для застосування нижчими судами при вирішенні подібних судових справ. Її обов’язковість для суду обмежується виключно випадком розгляду аналогічної справи, для вирішення якої вони мають керу» матись практикою Верховного Суду як допоміжним джерелом поряд і основними джерелами права. Якщо ж за своїми характеристиками справа має певні відмінності від раніше розглянутої, зовні аналогія ноі, справи Верховного Суду, суд нижчої інстанції має аргументувати незастосування рішення Верховного Суду. Сліпе слідування рішенням Верховного Суду за будь-яких обставин суперечить принципу неза лежності суду.

Також треба звернути увагу на так звану позапроцесуальну судову практику - видання судовими органами різних роз'яснень, узагаль нень тощо. Всупереч поширеній думці вона не може вважатися дже релом права. Як правило, в цих документах міститься бачення суддів щодо алгоритмів застосування тих чи інших норм права в типізованих ситуаціях. Така практика виконує здебільшого інформативно-орієнта цінну функцію.

9.8. Загальні принципи права

Докладно питання визначення принципів права, їх ознак, класифіка­ції і застосування вже були висвітлені у розділі 3 цього підручника.

В цьому підрозділі увага зосереджується на загальних принципах права як на його джерелах, які західною, а ще більше вітчизняною пра­вовою доктриною почали визнаватися такими не так давно.

Будучи результатом творчої діяльності людей, свою фіксацію, кон­кретне вираження більшість загальних принципів права набувають у статтях нормативно-правових актів, а також у судовій практиці. Між тим частина загальних принципів, зберігаючи своє самостійне значен­ня, не має відкритого закріплення в названих джерелах, існуючи в ме­жах таких соціальних регуляторів, як мораль, релігія, звичай.

Можливість практичного застосування принципів права як джерела права зумовлено перш за все їх сутнісними ознаками.

Так, зокрема, але не виключно, пріоритетність принципів права над нормами права дає можливість їх застосування при вирішенні склад­них судових справ на противагу нормам права, сформульованим в нормативно-правових актах, які можуть суперечити принципам права.

Людиноцентристська природа, здатність визначати зміст права та рнмованість правового регулювання дає можливість застосування ринципів права як для заповнення прогалин, так і для вирішення колізій у змісті нормативно-правових актів.

Орієнтованість принципів права на утвердження та захист суспільних цінностей, визначення напрямів подальшого розвитку права зумовлю- Ьтьїх широке застосування в правотеорчій діяльності.

Всі названі вище ознаки принципів права, яку сукупності так, окре­мо, надають можливість їх застосування при тлумаченні інших джерел Права.

9.9. Правова доктрина

Правова доктрина як одне із найдавніших джерел права становить собою напрацювання відомих учених-правник/е, які можуть бути ви­користані для вирішення юридичних справ. Надання юридичної сили саме цим положенням зумовлено, по-перше, тим фактом, що в них відображається правова дійсність, уявлення про право, зміст права, який є виразником певних соціальних реалій та інтересів, а по-друге, повагою і довірою до вчених-правників у суспільстві, зокрема, з боку практикуючих юристів.

Загальновідомим історичним фактом є видання у 426 році в Римі закону, який визнав обов'язкове значення при правозастосуванні за творами таких юристів, як Папініан, Павло, Ульпіан, Гай та Модестін. В середні віки, після ренесансу римського право, висновки універси- тетських професорів (глосаторів) мали характер судових рішень. На теренах сучасної України правова доктрина застосовувалась як одне з джерел магдебурзького права.

В судах тогочасної Речі Посполитої, Гетьманщини широко використо­вувались праці з права Бартоломія Троїцького («Порядок судів і справ міських права магдебурзького» 1559; «Титули права Магдебурзького»; «Реєстр до Порядку» 1567), Павла Щербича («Муніципальне право» 1581), Яна Церазіна («Виклад деяких спільних місць магдебурзького права» 1557) та інших. Загальновідома кодифікація «Прав, за якими су­диться малоросійський народ» (1743) майже на чверть складається з цитат, запозичених у творах Бартоломія Троїцького. Але в країнах конти­нентального права правова доктрина з часом втратила своє значення

і іімш іІйного джерела права, поступившись місцем нормативно-пра "»ним актам. Частково як джерело права правова доктрина зберігн і іься у правовій системі Великої Британії, завдячуючи її традиційності та працям таких визначних правників, як Блекстон («Коментарі законні Англії», 1765), Коук («Правові інститути Англії», 1628), Фостер («Рішен ня королівських судів», 1763), а також працям Дж. Локка, Дж. Міллн, Е. Берка, А. Дайсі та ін.

Найпоширенішим джерелом права правова доктрина залишається у країнах мусульманського права. Річ у тім, що священна книга му сульман Коран та збірки оповідань про діяння пророка Мухаммеда містять дуже незначну кількість правових норм як обов'язкових пра вил поведінки в тій чи іншій ситуації. Протягом століть існування ісла му суспільні відносини зазнавали і зазнають суттєвих змін, які потре бують відповідного регулювання. Але іслам як релігія не визнає, крім незначних винятків, правових норм, які б не походили від Аллаха та його пророка Мухаммеда. Виходом з цієї ситуації стало формування мусульмансько-правової доктрини (фікха), яка виконує роль інтер претатора текстів Корану і Сунн, перетворюючи їх на нормативні при­писи та формуючи принципи мусульманського права відповідно до потреб правового регулювання та правозастосування у суспільстві, керованому ісламом. Творцями фікха стали авторитетні вчені-бого- слови, юристи, посилання на праці яких стали нормою при вирішенні судових справ.