Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 3 страница

Вихідним пунктом доктрини природного права є утвердження ідеї природних, невідчужуваних прав людини, які не даруються їй держа­вою, а належать від природи нарівні з розумом та іншими людськими якостями. Завдання держави відповідно до доктрини природного пра­ва полягає у визнанні та забезпеченні прав людини, що здійснюється, зокрема, через їх закріплення у конституціях, інших законодавчих актах та формування механізмів і процедур реалізації й захисту прав людини.

Звідси випливає друга суттєва риса доктрини - поділ права на при­родне, яке походить від природи людини (визначається природою самої людської істоти) та позитивне, що міститься в ухвалених дер­жавою законах та інших нормативних актах. Іншими словами, за док­триною природного права розрізняються право і закон.

Третьою характерною рисою доктрини є тісне поєднання права і моралі. Відповідно до концептуальних підходів цієї доктрини правом може вважатися лише те нормативне явище, яке відповідає суспіль­ним уявленням про справедливість, рівність, свободу. Аморального права не може існувати взагалі, як не може бути права «тоталітарно­го», «фашистського» чи «расистського».

З названих рис доктрини природного права випливають також деякі інші її властивості. Вона, зокрема, дозволяє:

• розкрити природу і специфіку цінностей права;

• поглибити уявлення про співвідношення права і держави. За логі­кою доктрини, держава не вільна у правотворенні, не є монополістом на те, як розуміти право;

• звернутись до проблеми критеріїв правового закону та запропону­вати його основні ознаки;

• виокремити на цій основі категорію «правопорушуючого законо­давства» та сформувати механізми його подолання в практичній діяль­ності, тощо.

Звісно, ці питання є надзвичайно складними і поки що залишаються до кінця неосмисленими, проте сам факт їх постановки відкриває мож­ливості для подальшого правового прогресу.

Доктрина природного права неоднорідна, вона існує в різних варіан­тах, масштаби поширення яких, як і їхня цінність, різні. їх основна вада полягає здебільшого в надмірній абстрактності сформульованих поло­жень, що ускладнює (а інколи робить взагалі неможливим) їх безпо­середнє практичне використання. І тим не менше надбання доктрини природного права лежать нині в основі досягнень у сфері як загальної теорії права, так і юридичної практики.

Основою юридико-позитивістського типу праворозуміння є концепція юридичного позитивізму. Вона виникла в другій половині XIX століття як противага доктрині природного права і пов'язана з іме­нами Дж. Остіна, К. Бергбома, Г. Харта та ін. Пік поширення концепції припадає на XX століття: на її засади фактично опиралися всі тоталітар-

НІ режими, які існували в Європі. Прикрита марксистсько-ленінською фразеологією концепція юридичного позитивізму по суті панувала і в колишньому СРСР.

На відміну від природно-правової доктрини, за якою права і свобо­ди людини є первинними щодо законодавства, концепція юридичного позитивізму виходить з того, що права людини (для їх позначення вжи­вається введене представниками юридичного позитивізму поняття «суб'єктивне право») є похідними від позитивного, так званого «об'єк- іивного права», встановленого державою.

Вони - наслідок сформульованих державою норм права, а отже, ціл­ком залежать від її волі: держава вільна як їх надати (через встановлення відповідних норм), так і відняти (через скасування або зміну таких норм).

З цих вихідних положень юридико-позитивістської концепції випли­вають інші її характерні риси:

• ототожнення права і закону, його фетишизація в підходах до право- розуміння;

• ігнорування змістовної сторони закону, його (чи окремих його по­ложень) моральної оцінки. Вона виводиться за межі права і так званої «чистої теорії права», належить у кращому разі до «моральної філосо­фії» (Г. Кельзен);

• заперечення будь-якої творчої ролі судді, зведення його виключно до «вуст закону», тобто формально-догматичного його застосування;

• абсолютизація формально-логічних, догматичних методів у теоре­тичному правознавстві та в судовій аргументації.

Критичне ставлення до названих властивостей юридичного позитивіз­му, яке переважає в сучасному загальнотеоретичному правознавстві, не повинно заперечувати здобутків юридико-позитивістських концепцій.

Чи не найістотніший з них-акцентування уваги на одній з визначаль­них ознак права - його нормативності, без якої неможливі такі його беззаперечні властивості, як визначеність, передбачуваність наслідків своїх дій, відповідальності за них тощо.

До надбань юридичного позитивізму можна віднести також вчення про систематизацію і класифікацію нормативних актів, структуру пра­вової норми, підстави юридичної відповідальності, методи і способи тлумачення юридичних текстів, розробку юридичних конструкцій та ін. Всі вони є важливою стороною пізнання права, належать до особливої сфери майстерності юриста. Не випадково ці та інші надбання юридич­ного позитивізму продовжують активно розроблятися в межах одного з вагомих напрямів сучасного правознавства - так званої аналітичної юриспруденції.

Віддаючи належне такій характерній рисі права, як його норматив­ність, що знаходить своє відображення, зокрема, в закріпленні норм права в актах держави - позитивному праві, разом з тим слід мати на увазі, що позитивне право працює тоді, коли законодавство відповідає потребам громадян і суспільства в цілому, нагромадженим правовим цінностям; коли воно своєчасно оновлюється і не формально-догма­тично застосовується. Ототожнювати ж його з правом, як це все ще має місце у вітчизняній теорії права, особливо в галузевих науках і в юридичній практиці, некоректно. У зв'язку з цим не можна не згадати слова основоположника психологічної теорії права, випускника універ­ситету Святого Володимира у Києві професора Л. Петражицького, який іронічно зазначав: «Від додатку слова «позитивне» до права, позитив­не право не стає правом»^[19]. Інакше кажучи, «позитивне право» хоч і має стосунок до права, ще не є власне правом.

На обґрунтуванні цього положення зосередили свої зусилля пред­ставники соціологічної теорії права

Вона зародилася у другій половині XIX століття. Найвідомішими її представниками були /І. Дюгі, Є. Ерліх, Р. Паунд, Г. Канторович, К. Лле- веллін та ін. Соціологічна юриспруденція виступала як негативна ре­акція на теорії юридичного позитивізму. В центрі уваги соціологічної теорії права знаходяться не норми права, а умови їх функціонування, реальне життя. Звідси випливає її головний девіз - вивчати право по­трібно не в книгах, тобто законах, а в реальному житті. В основу поняття права покладене «живе право» (термін Є. Ерліха) - суспільні відноси­ни, що захищаються державою. Вони є первинними, а правові норми - похідні, вторинні: законодавець не створює норм, а лише формулює їх. Самі по собі норми не визнаються правом, це лише одна з ознак права; останнє - явище не інституційне, а емпіричне.

Як і попередні концепції, соціологічна теорія права неоднорідна. У ній існують різні течії, найпоширенішими серед яких нині є амери­канська і скандинавська школи правового реалізму, до яких ми ще по­вернемося в наступних розділах.

Попри певні недоліки - абсолютизацію функціональної сторони пра­вової дійсності, приниження ідеально-духовної і нормативної сторін права, недооцінку в праві морально-гуманістичних засад тощо, соціо­логічній юриспруденції притаманні й позитивні риси. Відповідно до неї:

• суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємопов'язані ииища;

• теорія права повинна вивчати не лише норми права, встановлені державою, а й всю сукупність правових відносин, що склалися у су­спільстві, тобто з'ясовувати «життя права», його глибинне коріння;

• право розглядається не лише як належне, яким воно вбачається у доктринах природного права і юридичного позитивізму, а й як наявне, «суще», тобто те, що неявно функціонує в глибинах суспільного життя;

• зростає роль права як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги;

• підвищується роль суду не тільки, і навіть не стільки як «вуст за­кону», а й як інструменту правотворення, хоч для позначення цієї ролі (уду вживається різна термінологія.

Попри відсутність єдності поглядів щодо соціального значення наз­ваних типів праворозуміння, переважна більшість дослідників небез­підставно схиляється до того, що кожний з них, незважаючи на суттєві відмінності у світоглядних позиціях, на яких вони ґрунтуються, відобра­жає реальні грані, аспекти права як феномену.

Саме останній момент стимулював пошук шляхів до синтезу, інтегра­ції вказаних типів, яка була започаткована в середині минулого століття американським філософом права Дж. Холлом та британським теорети­ком права Г. Дж. Берманом, а нині набула популярності й на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Хоч науковий інтерес до так званої інтегративної юриспруденції па пострадянському просторі помітно зріс, про що свідчить, зокре­ма, включення відповідних підрозділів у ряд підручників з загаль­ної теорії права і філософії права, однозначної відповіді на питання про можливість поєднання основних типів праворозуміння немає й сьогодні.

1.4. Синтез основних типів праворозуміння чи їх надбань

Незважаючи на загалом прихильне ставлення більшості представни­ків загальнотеоретичного правознавства до доцільності формування на основі цих типів єдиного інтегративного розуміння права, питання про його підстави та принципи залишається відкритим.

(правді, світоглядно-ціннісні методологічні позиції, на яких ґрунту­ються природно-правовий, юридико-позитивістський і соціологічний типи праворозуміння настільки різні, що будь-які спроби подолати розбіжності між ними приречені. Навіть між юридико-позитивістським і соціологічним типами праворозуміння, хоч вони ґрунтуються на спіль­ному фундаменті - філософському позитивізмі¹, змістовно-ціннісні від­мінності в інтерпретації сутності і смислу права настільки істотні, що об'єднувати їх в єдиному позитивістському, а тим більше, легістському типі праворозуміння, як це інколи має місце в пострадянській літера­турі, не коректно. Принципи природно-правового, юридико-позити- вістського і соціологічного підходів до праворозуміння антагоністичні: їх з'єднати, «примирити», сформулювати на їх основі новий принцип логічно і теоретично неможливо.

Проте, якщо абстрагуватись від світоглядних установок, на яких базу­ються відповідні концепції, і зосередитись на формах буття права, на яких фокусується увага цих концепцій, то його розуміння як цілісності, що існує в різних проявах і формах, безперечно, збагатиться. І в цьому сенсі синтез здобутків названих концепцій, які в свою чергу є надбан­ням поступального розвитку людської культури, не тільки можливий, а й необхідний.

Природно-правовий тип праворозуміння основний акцент робить на праві як духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуаль­ної свободи, рівності, невідчужуваних правах людини та інших гума­ністичних цінностях, тобто на відправних світоглядних засадах права, без яких право просто немислиме. Один з провідних сучасних німець­ких теоретиків права Р. Алексі цю його невід'ємну властивість іменує ідеальним виміром права. Вона дістає прояв у вимозі його моральної правильності, тобто відповідності змісту права названим цінностям, насамперед справедливості^{[20] [21]}.

Юридико-позитивістський тип праворозуміння, за всіх його недо­ліків, зосереджує увагу на авторитетно встановлюваних норматив- но-інституціональних аспектах права, без яких такі його властивості, як визначеність, передбачуваність, упорядкованість, гарантованість, стабільність тощо, недосяжні.

Нарешті, прихильники соціологічного типу праворозуміння переносять акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів в Площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах та юридичних рішен­нях, без чого ідеали і юридичні тексти перетворюються на декларації, нні не мають прямого відношення до права. Останні два аспекти права Можна віднести до реального або фактичного виміру права.

З вказаного випливає, що позиція щодо дуальності права, тобто поєд­нання у ньому двох засад, які не зводяться одна до одної, започаткована ще в період античності і нині обстоюється деякими зарубіжними та вітчизняними авторами, загалом вірно характеризує складну природу пра­ва, Щоправда, при цьому варто зробити принаймні три застереження.

По-перше, дуальність права в цьому разі полягає саме в синтезі у ньому ідеального і реального вимірів, а не в поєднанні світоглядів при­родного права, обумовленого природним станом людини, і позитив­ного права, тобто волевиявленого державою, як це інколи трапляється Н літературі. Намагання такого поєднання, як зазначалося, призводить до світоглядної еклектики.

По-друге, певна дуальність права спостерігається не тільки на рівні стосунків ідеального і реального у ньому, а й на рівні реального, фактичного існування права. Адже авторитетно встановлені норми, навіть якщо вони узгоджуються з ідеальним виміром права — ідеалами спра­ведливості, свободи, рівності - самі по собі ще не право, а лише один із щаблів на шляху його актуалізації. Без їх відтворення в поведінці (діях) людей, зокрема в правовідносинах і юридичних рішеннях вони зали­шаються фікцією. З іншого боку, правовідносини і юридичні рішення ніколи не «виводяться» безпосередньо з норм закону. Абстрагуючись під повноти конкретного, він схематизує реальність. Право ж, як слуш­но зазначав один з найавторитетніших правознавців післявоєнної Ні­меччини А. Кауфманн (до речі, колишній суддя), це не абстрактна схе­ма для вірних вчинків, воно швидше само є цим правильним вчинком або ж вірним рішенням у конкретній ситуації^{[22] [23]}. Інакше кажучи, якщо за­кон є всезагальною нормою для багатьох можливих випадків, то «пра­во, навпаки, вирішує дійсну ситуацію тут і зараз». Воно, на відміну від закону, завжди конкретне.

Звідси, по-третє, дуальність права не обмежується поєднанням в ньому ідеального і реального. Вона знаходить свій прояв також у інших формах - синтезі абстрактного і конкретного, теоретичного і практич­ного, раціонального та ірраціонального тощо. Всі вони ще раз засвідчу­ють надзвичайну складність і багатобарвність права як явища.

1.5. Плюралізм типів праворозуміння та світова юридична практика

Основні типи праворозуміння, про які йшлося вище, формувалися на ґрунті західної правової традиції; на її основі відбувається і синтез їх здо­бутків. Проте, як слушно зазначає професор юридичного факультету Лон­донського університетського коледжу У. Твайнінг, погляд на право лише з точки зору західної цивілізації є спрощеним^[24].1 хоч в умовах глобалізації національні правові системи стають все відкритішими для зовнішніх впли­вів, що знаходить свій прояв, зокрема, в процесах правової акультурації, тобто в подоланні їх ізольованості і несприйнятливості до інших правових культур, сучасна теорія праворозуміння досі не стала діалогістичною, тоб­то не ґрунтується на діалозі різних культурно-правових традицій.

Процеси правової акультурації відбуваються переважно на прак­тичному рівні - запозичення певних правових принципів, окремих правових інститутів, елементів юридичної техніки, зближення законо­давства, судової практики тощо. Причому ці процеси нерідко мають стихійний характер, що призводить до суперечностей і невизначено- стей у правовій системі, а це в свою чергу негативно відбивається на її єдності та ускладнює процес правозастосування.

Тенденція до взаємовпливу чи навіть конвергенції правових систем зовсім не усуває національних і цивілізаційних відмінностей у сприй­нятті права в різних культурах. Адже право немислиме без внутрішніх мотивів і установок, які істотно змінюються залежно від культури.

Це можна помітити навіть на західноєвропейському правовому про­сторі, хоч в правових системах, які існують в ньому, є багато спільного. Всі вони дотримуються так званої секулярної (від лат. заесиїагів - світ­ський), раціональної в своїй основі, традиції права, для якої притаман-

передусім практично беззастережне визнання вищого авторитету |Й «писаним правом». Коріння цієї традиції знаходяться у римському Праві, Аристотелевій логіці і діалектичному мисленні. Це дало підстави відомим французьким компаративістам Р. Давиду і К. Жоффре-Спінозі Стверджувати, що підстав для встановлення різких відмінностей у ро­змінні самої природи права (підкреслимо, природи права, а не його визначення) між юристами європейських країн не існує: «вона розумі­ння у всій обширній «західній» сім'ї однаково»^[25].

Однак у країнах континентальної Європи і Великої Британії одні і ті самі акти прийняття судових і адміністративних рішень психологічно і приймаються по-різному. Якщо в континентальній Європі ці акти роз­глядаються як акти застосування сформульованої в законі загальної норми до конкретного випадку, то у Великій Британії вважається, що суддя, вирішуючи справу, попри його зв'язаність законами, кожного разу створює право для конкретного випадку. Інакше кажучи, судо- м.і практика у Великій Британії набуває іншого значення порівняно із судовою практикою, приміром, Німеччини чи Франції. І хоч в умовах ішеграційних процесів, які бурхливо розвиваються, помітне певне іближення позицій між правниками названих країн щодо ролі суддів у процесі правотворення, відмінності у правовому мисленні практикую­чих юристів, що представляють правові системи цих країн, очевидно, зберігатимуться і в найближчій історичній перспективі.

Набагато істотніше такі відмінності проявляються в правових систе­мах неєвропейських цивілізацій, які належать до так званої сакральної (від лат. 5асег-священний), ірраціональної в своїй основі традиції пра­ва, де «писане право», хоч і існує, проте пріоритет віддається звичаю.

Цікаві спостереження в цьому плані наводяться згадуваними фран­цузькими компаративістами Р. Давидом і К. Жоффре-Спінозі.

Відзначаючи об'єктивну схожість деяких сучасних національних ко­дексів різних країн, зокрема тих, що належать до різних культур і циві­лізацій (тобто схожість «писаного права»), вони разом з тим відзнача­ють, що, наприклад, «маючи тексти, схожі з європейськими кодексами, юристи арабських країн однак могли більш-менш свідомо застосовува- іи мусульманську традицію, яка інакше, ніж в Європі, розуміє поняття шкоди чи принцип свободи договору»². Подібні ситуації зберігаються в •китайській, японській та інших правових системах.

Водночас, як, здавалося б, не дивно, відмінності у сприйнятті права та у правовому мисленні не перешкоджають формуванню більш-менш од­накової юридичної практики з ряду питань у різних правових системах.

Як зазначають німецькі правознавці К. Цвайгерт і X. Кьотц, у різних правових системах, незважаючи на всі відмінності у їх історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилях мислення, вирішують одні й ті самі юридичні проблеми, аж до найдрібніших деталей, однаково, або ж значною мірою схоже. Це дозволяє у певному сенсі говорити про «презумпцію ідентичності» (presumption similitudinis ) як інструмент для прийняття практичних рішень¹. На це звертають увагу також деякі інші зарубіжні дослідники.

Винятком є переважно питання сімейного і спадкового права, які знаходяться під сильним впливом національно забарвлених мораль­них і етичних цінностей, що своїми коріннями проникають у релігійні уявлення та історичні традиції розвитку культури, особливості націо­нального характеру тощо^{[26] [27]}.

Це свідчить про те, що значення самого терміна «право» в практич­ній юридичній діяльності не варто перебільшувати. За всього розмаїття його значень, а часом і повної байдужості до них в деяких правових системах (в багатьох мовах взагалі не існує точного еквіваленту терміна «право»), сучасне юридичне співтовариство досягло, можна сказати, певного консенсусу у сприйнятті явища, яке іменується правом, хоч, очевидно, і не завжди належно усвідомленого. Цікаву думку у зв'язку з цим висловив відомий ізраїльський правознавець А. Барак. «Право, - пише він, - не створило точних інструментів чи передових лаборатор­них приладів для вирішення того, що дозволено і що заборонено, що законно і що незаконно. Проте існують можливості, які кожен обізна­ний і досвідчений юрист може легко визначити як законні, та інші мож­ливі рішення, які будь-який юрист негайно відкидає як незаконні. Між цими полюсами «законних і незаконних рішень» знаходяться можли­вості, щодо яких досвідчені юристи можуть розійтись в оцінці ступеня їх законності^[28].1 далі: «між двома полюсами є ряд ситуацій, в оцінці яких саме співтовариство юристів розділилося... ці ситуації не можна назва­ти незаконними, хоча про них не можна сказати, що вони законні»^[29].

У будь-якому разі юридична практика, хоч і не без труднощів і супе­речностей, все ж має тенденцію до поступового зближення. Це обу­мовлюється передусім зближенням позицій у розумінні нагромадже­них віками правових цінностей, трансформованих у сучасному світі • універсальні принципи права, які у різних варіантах можуть бути мростежені практично у всіх культурах і цивілізаціях та відповідних їм правових системах, розширенням міждержавних інтеграційних про­цесів у сфері освіти й науки, зокрема юридичної, причому не тіль­ки в межах Європи; практичним досвідом, з набуттям якого відчуття права поглиблюється (тут можна згадати про інтуїтивне право психо­логічної теорії права Л. Петражицького). Очевидно, цей процес про­довжуватиметься й надалі, що зовсім не призведе до універсалізації праворозуміння.

1.6. Ще раз про проблему визначення права

В сучасному правознавстві термін «право» вживається у декількох значеннях.

По-перше, під правом розуміють систему соціального регулювання, яка характеризується певними ознаками - нормативністю, визначені­стю, забезпеченістю державою тощо. Як правило, таке значення права вживається в словосполученнях - «національне право», «міжнародне право», «цивільне право», «кримінальне право» та ін. Право у цьому значенні за традицією, започаткованою юридичним позитивізмом, ча­сто іменується «об'єктивним правом».

По-друге, правом називають соціально-правові домагання людей - право кожної людини на життя, право на повагу до її гідності, право на особисту недоторканність тощо. Вони обумовлені, як зазначалося, природою людини і є невідчужуваними. їх іменують правами людини, які належать їй від народження і не залежать від волі держави. Часто до терміну «права людини» у цьому значенні додають епітети «фунда­ментальні» або «основоположні» чи «основні».

По-третє, терміном «право» позначається похідна від «об'єктив­ного права» міра поведінки окремих осіб, або ж іншими словами - набуте право, що виникає на підставі закону, іншого нормативного акта чи договору: наприклад, право на встановлені законом пільги певним категоріям населення; права, що виникають у сторін з укла­деного ними договору, та ін. За тією ж позитивістською традицією таке право, на відміну від «об'єктивного права», часто іменується «суб'єктивним правом».

Другому (і частково третьому) значенню терміна «право» та його зв'язкам з першим значенням присвячений розділ 2 цього підручника. Тут же зупинимося переважно на характеристиці ознак права як регу­лятора суспільних відносин, тобто тих, які безпосередньо пов'язані з темою цього розділу.

Тож іще раз звернімося до експерименту, проведеного французь­ким журналом «Droits», про який йшлося на початку розділу.

Один із учасників експерименту, визначний французький теоретик права і конституціоналіст Ж. Ведель (Vedel), який, за його власним визнанням, після багатотижневих роздумів так і не зумів знайти од­нозначну відповідь на питання «що таке право» (чим порівняв себе із студентом-першокурсником), зрештою дійшов такого показового вис­новку: «Хоч я погано знаю, що таке право в суспільстві, думаю, що я знаю, яким би було суспільство без права»^[30]. Очевидно, саме на цьому, а не на пошуках універсального визначення, доцільно зосередити зу­силля загальної теорії права.

1. Давньоримський вислів зазначає: ubis societas, ibi jus - там, де є суспільство, там є і право. Тобто право - це необхідний атрибут су­спільства (його субстанція). Як свідчать історичні дослідження, воно з'являється насамперед в результаті міжособового спілкування між людьми, взаємних зобов'язань, які беруть на себе члени суспільства в процесі такого спілкування, та взаємної відповідальності за їх ви­конання. Невиконання таких зобов'язань неминуче призводить до конфліктів, які існують в будь-якому суспільстві незалежно від рівня його розвитку.

Одна з головних функцій права полягає у запобіганні і вирішенні конфліктів через притаманні йому механізми. За відсутності права або його ігнорування такі конфлікти вирішуються за допомогою фізичної сили аж до застосування зброї та знищення однієї сторони іншою. Отже, право є цивілізованим засобом розв'язання конфліктів і спорів на основі взаємних зобов'язань і формальної рівності.

І 2. Право-це такий універсальний засіб комунікації, спілкування між Людьми, який забезпечує упорядкованість, стабільність, безпеку, тобто створює умови, за яких тільки й можливе нормальне існування люди­ни і суспільства.

3. Термін «право» у багатьох мовах етимологічно споріднений з ла­тиськими словами jus, justicia, які означають справедливість, право­суддя. В українській мові термін «право» має спільний корінь також іі словом «правда». Отже, право - це не просто засіб упорядкування відносин між людьми, а їх упорядкування на засадах правди та спра­ведливості, поваги до невідчужуваних прав і свобод людини.

4. Право - це антипод свавілля і беззаконня, засіб соціального про­гресу, що забезпечує рух суспільства до свободи, утвердження статусу ■ втономності особистості, все більшої гарантованості її прав і свобод та досягнення на цій основі соціальної злагоди.

Виходячи з названих характеристик соціального призначення права, можна запропонувати безліч коротких, операціональних визначень права. Серед них, зокрема такі:

• право - це система інституційно-нормативного, упорядкованого спілкування (взаємодії) як між людьми, так і людьми та іншими інсти- іутами, зокрема державою;

• право - це система регулювання, основана на засадах свободи і справедливості;

• право - це загальний масштаб і рівна міра свободи людей;

• право - це система регулювання, що ґрунтується на відносинах формальної рівності;

• право - це рівний для різних людей формалізований засіб для на­буття певних благ;

• право - це система цінностей, уособленням яких є загальні прин­ципи права;

• право - це система загальнообов'язкових норм, сформульованих І забезпечених державою, що ґрунтуються на загальних принципах права;

• право - це оснований на принципах права і нормах порядок су­спільних відносин, що захищається державою, тощо.

Кожне з наведених та інших можливих визначень, взятих окремо, є однобічним і неповним. Проте в своїй сукупності вони відкривають можливості для розуміння природи такого надзвичайно складного і багатомірного явища, як право.

Розділ 2

ПРАВО І ЛЮДИНА. ПРАВА ЛЮДИНИ

2.1. Людина як творець, орієнтир і адресат права

Проблема відносин права і людини тісно пов'язана з історією роз­витку праворозуміння, а її вирішення безпосередньо залежить від того, яке місце відводиться людині у формуванні, функціонуванні та розвитку права.

Юридико-позитивістське праворозуміння, яке, як випливає з по­переднього розділу, тривалий час домінувало у теоретичній і прак­тичній юриспруденції, мало державоцентристську, а не людиноцен- тристську спрямованість, тобто було орієнтоване на державу, а не на людину.

Відповідно до такого підходу саме держава встановлює норми люд­ської поведінки. Вона ж забезпечує їх втілення в життя, зокрема, за допомогою засобів примусового характеру. Людина за концепціями юридичного позитивізму є не активним учасником процесу право- творення, а його об'єктом, міра поведінки якому нав'язується ззовні. Звідси право розглядається виключно як зовнішній регулятор суспіль­них відносин. Людині ж по суті відводиться роль спостерігача за пра- вотворчими процесами та виконавця встановлених державою норм. З них же випливають права і свободи людини.

Такий підхід до відносин права і людини принижує людську гідність, перетворює людину, в кращому разі, на «суб'єкта права», тобто учас­ника правовідносин, які знову-таки виникають на основі встановлених державою норм, є їхнім наслідком.

Таким чином, фактично конструюються два паралельних світи - юі юридичний світ», в якому за індивідом визнається лише статус Суб'єкта права» - такого, за висловом деяких зарубіжних представ­ників загальної теорії права, «догматичного поняття», яке зводить Людину (суб'єкта) до знеособленого носія правосуб'єктності^[31] та світу, к якому живуть реальні люди з їхніми повсякденними турботами, по­требами та інтересами. Це призводить до відчуження права від осо­бистості, витіснення и на узбіччя правових процесів, що відбуваються и країні та світі.

Не приділяли належної уваги ролі особистості у творенні, функці­онуванні та розвитку права також основоположники соціологічної юриспруденції. Незважаючи на їхнє різко критичне ставлення до «вульгарного етатистського погляду» на право (Є. Ерліх), вплив на правогенез (зародження, становлення і розвиток права) відповідно до соціологічної концепції мають не стільки автономні особистості, скільки різного роду «суспільні союзи». Особистість розглядається виключно через призму цих об'єднань як їх елемент (член), тобто пояснюється через суспільство, в якому вбачається «центр ваги роз­питку права»². До правоутворюючих сил відповідно до соціологічної концепції належать передусім владні відносини в суспільстві, а та­кож географічні, економічні, психологічні та інші чинники, серед яких НЄ виключаються й ідеальні. Особистість як автономний і активний учасник правових процесів для вивчення права виявилася малозна- чущою.