Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 15 страница

Демократизм як принцип стосовно правотворчості вимагає враху­вання суспільної думки та інтересів різноманітних верств населення, участь громадян, їх об'єднань у процесі розробки, обговорення, а в певних випадках і в прийнятті правового акта.

Принцип відкритості та публічного характеру правотворчості пе­редбачає обізнаність людей з планами такої діяльності, проектами нових правових актів та обов'язково з результатами правотворчої ді­яльності. Особливо цей принцип стосується правотворчої діяльності органів публічної влади. Практично він реалізується через процедуру опублікування нормативно-правових актів або доведення їх до вико­навців, без чого нормативно-правові акти не можуть вважатися чин­ними.

Наведений перелік принципів не є вичерпним, але він відображає основні, стрижневі засади правотворчості, дотримання яких повинно забезпечити якість та ефективність правотворчого процесу і як його ре­зультат-дієвість норми права.

11.3. Суб'єкти правотворчості

Однією з рис правотворчості, яка відрізняє цей процес від право- творення, є наявність можливості чіткого виокремлення суб'єктів, які мають компетенцію здійснювати таку діяльність. Суб'єктами пра­вотворчості є народ, державні та недержавні органи та органі­зації, які мають повноваження на формулювання правових норм та прийняття правових актів, у яких ці норми отримують свою 1 юридичну фіксацію.

Суб'єктами правотворчості є:

• народ

• державні органи;

• органи місцевого самоврядування;

• сільські та міські голови;

• державні та недержавні організації;

Характеризуючи види суб'єктів правотворчості, слід враховувати, що право як суспільний регулятор народжується в глибинах соціального життя людей. Відповідно, на етапі правотворення саме людина є безпосереднім суб'єктом цього процесу. Етап правотворчості, який вима-гає свідомої, цілеспрямованої діяльності, пов'язаної з формулюванням
приписів правових норм, характеризується здебільшого опосередкованою участю людей. Незважаючи на те, що народ держави визнається єдиним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, процес правотворчості переважно здійснюється ним не самостійно (через інститути прямої демократії), а через органи, насамперед представницькі.

Проте різноманітні форми участі народу, його частини в процесі під­готовки, обговорення та прийнятті правових актів, як опосередковані, так і самостійні, залишаються запорукою підтримання комунікації міждержавою та народом, що не може не впливати на якість сформульо­ваних правових норм.

До самостійних (безпосередніх) форм участі народу в правотворчому процесі слід віднести:

• референдуми, на яких громадяни країни затверджують або скасо­вують (відхиляють) правовий акт;

• народну правотворчу ініціативу, яка полягає у визнанні та здійсненні народом права пропонувати до прийняття проекти правових актів. Така В пропозиція може здійснюватись як на місцевому, так і на загальнодержав­ному рівні, шляхом внесення громадянами країни відповідного проекту І до представницького органу або винесення його на референдум.

Проте значення референдуму як виду прямої правотворчості на роду не слід перебільшувати, оскільки історія знає приклади вико ристання референдумів або плебісцитів (опитувань) як засобів ма ніпулювання суспільною думкою на користь ідеологій чи вузьких інтересів політиків.

Опосередкована участь громадян країни в правотворчому процесі здебільшого дістає прояв у таких формах, як:

• публічні громадські обговорення проектів правових актів (громад­ські слухання, конференції, форуми тощо);

• діяльність консультативно-дорадчих органів;

• лобістська діяльність;

• проведення громадських акцій з метою вплинути на процес пра­вотворчості;

• проведення плебісцитів, опитувань громадян з тих чи інших пи­тань загальнодержавного чи місцевого значення;

• проведення соціологічних досліджень та спостережень тощо.

Наведений перелік форм не є вичерпним, можливості опосередко­ваного впливу громадян на правотворчий процес досить розгалужені. При цьому слід зауважити, що задля впливу на правотворчий процес громадяни країн, як правило, діють не окремо, а об'єднуються у різно­манітні організації, у тому числі в політичні партії.

До спеціально уповноважених органів, в результаті діяльності яких приймається основний масив правових актів в державі, належать такі:

Державні органи, які є суб'єктами правотворчості з визначеним за­коном колом повноважень. Практичне втілення принципів розподілу влади, стримування і противагу діяльності державних органів перед­бачає розмежування компетенції та уникнення дублювання повнова­жень у правотворчій діяльності кожного з них.

Так, вищий представницький орган в державі (парламент, кон­грес, дума тощо) є єдиним суб'єктом законотворчості як виду пра- вотворчої діяльності. За своєю природою він є представницьким ор­ганом, який складається з обраних народом депутатів (конгресменів, сенаторів тощо). Тому природним є той факт, що закон, прийнятий, наприклад, Верховною Радою України, є вищим за юридичною силою нормативно-правовим актом, а інші суб'єкти правотворчості, до яких слід віднести органи виконавчої влади, не можуть приймати норма­тивно-правові акти, які не відповідають закону, або регулювати ті пи­тання, які повинен врегульовувати закон.

Органи виконавчої влади - такі як Кабінет Міністрів, міністерства та інші органи - здійснюють правотворчість утих межах, які дозволяє

закон із чітким підпорядкуванням нормативно-правових актів органів нижчого рівня нормативно-правовим актам органів вищого рівня.

При цьому слід зауважити, що порівняно з законом, який є основним джерелом права, всі інші нормативно-правові акти це додаткові дже­рела права.

Президент, у випадку якщо він не очолює уряд як одноособовий орган держави, може бути суб'єктом правотворчості із тих питань, які віднесені Конституцією до його компетенції.

Органи місцевого самоврядування є суб'єктами локальної пра­вотворчості, реалізуючи основне право територіальної громади само­стійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів. Спектр таких питань досить широкий: це формування місце­вого бюджету, управління комунальною власністю, питання місцевого економічного і культурного розвитку тощо.

Як вже наголошувалося, місцеві органи влади формуються виборчим шляхом і в ідеалі мають репрезентувати у своїй правотворчій діяльно­сті уявлення громади про бажане правове регулювання відносин на її території, зокрема, враховуючи місцеві звичаї та традиції, при цьому не виходячи за межі компетенції, якою вони наділені на підставі закону.

Ще одним органом місцевого самоврядування, який наділений зако­ном правотворчою компетенцію, є сільський (селищний) або міський голова

Забезпечуючи здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, сільські або міські голови як одноособові органи можуть також приймати локальні нор­мативно-правові акти.

Державні та недержавні організації за певних обставин також можуть бути суб'єктами правотворчості. Передусім йдеться про орга­ни управління юридичних осіб, політичні партії, релігійні організації, різноманітні громадські організації, зокрема, профспілки, організації, які здійснюють професійне самоврядування, наприклад аудиторів, адвокатів, майнових оцінщиків тощо. Для забезпечення своєї діяль­ності вони можуть створювати корпоративні норми, що містять пра­вила поведінки, обов'язкові для дотримання у межах цієї корпорації, наприклад, профспілкові угоди, професійні стандарти та правила, колективні трудові договори між працедавцем та трудовим колекти­вом, статути тощо.

Свого правового (юридичного) характеру ці норми набувають в про­цесі їх сприйняття і застосування не стільки членами організації, яка прийняла таку норму, скільки в процесі сприйняття і застосування цих

норм державою для цілей правового регулювання, а також судом и процесі розв'язання спорів.

Деякі з різновидів корпоративних норм можуть мати юридичну силу за межами юрисдикцій країн, де корпорація знаходиться. Насамперед це стосується так званого спортивного права, релігійних норм, кор поративних норм транснаціональних корпорацій тощо, до створення яких органи публічної влади держави не мають відношення.

Легітимація цих норм так само відбувається в процесі їх повсякден ної реалізації суб'єктами правовідносин, в тому числі державними ор ганами, зокрема судами при здійсненні правосуддя.

11.4. Види правотворчості

Види правотворчості традиційно розмежовуються за такими крите­ріями.

1. За суб'єктами правотворчості виокремлюють: правотворчість народу; парламентську правотворчість; правотворчість органів вико­навчої влади; правотворчість органів місцевого самоврядування, пра­вотворчість посадових осіб тощо.

2. За засобами формування норм права правотворчість поділяється на формулювання нових правових норм та санкціонування - надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам (напри­клад звичаям ділового обігу).

3. За характером волевиявлення в правотворчій діяльності виокрем­люють:

• пряму правотворчість народу, тобто ту, яка здійснюється безпосе­редньо народом;

• правотворчість представницьких органів, тобто ту, яка здійснюєть­ся органами, які обираються народом;

• делеговану правотворчість, яка здійснюється органами, яким представницькі органи делегували певні, визначені повноваження щодо правотворчості.

4. За видами нормативних актів та їхньою юридичною силою виокремлюють: законотворчість та підзаконну правотворчість. Законо­творчість здійснює вищий представницький орган або народ держави. Всі інші органи, організації, посадові особи, які наділені правотворчою компетенцією, здійснюють підзаконну правотворчість.

5. Окремим видом правотворчості є договірна правотворчість, яка полягає в укладенні повноважними суб'єктами нормативно-правових договорів, тобто таких, які містять норми права. Найбільш пошире­ний цей вид правотворчості у міжнародному праві, одним із основних джерел якого і є міжнародний нормативно-правовий договір. У межах держави такі договори також трапляються. При федеративному тери­торіальному устрої вони можуть бути укладені між суб'єктами федера­ції та в інших випадках. На локальному рівні до нормативно-правових договорів слід віднести колективні трудові договори на підприємствах, угоди державних органів з профспілками або з органами, які представ­ляють інтереси того чи іншого сегменту бізнесу, наприклад банківської сфери, зернотрейдерів, паливної галузі тощо.

11.5. Основні стадії правотворчості

Будь-який процес можна уявити як певні послідовні дії, спрямовані на досягнення певного результату. Правотворчість як процес створен­ня норм права не є винятком і, відповідно, становить собою систему стадій (етапів), на яких відбувається формулювання норми права як правила поведінки та безпосереднє прийняття правового акта, в якому ця норма фіксується.

Правотворчість є частиною більш загального явища правотворення, і певні стадії цих процесів можуть збігатися чи різнитися, залежно від форми права, в якій формулюється відповідний припис. Однак почат­кова стадія правотворення і правотворчості не збігається. Зароджен­ня процесу правотворення відбувається спонтанно, стихійно. Початок правотворчості характеризується усвідомленням потреби у правовому регулюванні суспільних відносин, які існують (хоча б у зародковому стані). Без наявності такої потреби, як і без наявності відповідних від­носин, штучно створена норма права буде «мертвонародженою» та не отримає свою суспільну легітимацію.

У подальшому процес правотворчості розгортається у певні стадії, кількість і зміст яких залежить від статусу (компетенції) суб'єктів пра­вотворчості і видів правових актів, які вони приймають.

В узагальненому вигляді основні стадії правотворчості можна уявити як:

• виявлення потреби правового регулювання існуючих суспільних відносин;

• прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта та визначення осіб, які будуть готувати проект;

• підготовка проекту нормативно-правового акта, що може включа ти як написання тексту, так і узгодження його положень із зацікавлени ми в такому акті особами, органами, проведення розрахунків ефектив ності, експертиз тощо;

• розгляд проекту нормативно-правового акта суб'єктом правотвор чості та за необхідності внесення корегувань до тексту;

• прийняття нормативно-правового акта. Ця стадія може мати певні етапи і залежно від виду нормативно-правового акта може включати етап голосування, одноосібного підписання документа або підписання документа декількома посадовими особами (контрасигнації);

• опублікування, доведення до виконавців або тих, кого це стосуєть­ся, прийнятого нормативно-правового акта.

Як вже вказувалося, зміст і кількість стадій правотворчого процесу залежить від виду правотворчості. Найбільш спрощена процедура може бути застосована до прийняття корпоративних норм юридич ними особами. Найбільш складна процедура регламентована щодо прийняття законів про внесення змін до Конституції та прийняття зви­чайних законів. З огляду на важливість законотворчого процесу він має окреме нормативне закріплення щодо стадій та їхнього змісту яку Кон­ституції, так і в регламентах або інших правових актах, які унормовують діяльність вищого представницького органу держави. Свої відповідні регламенти щодо нормотворчої процедури мають інші органи держав­ної влади - Кабінет Міністрів, Президент, міністерства та інші органи. Наявність такої правової регламентації є одним із проявів реалізації принципу законності у правотворчій діяльності.

Окремо слід звернути увагу на стадії такого виду правотворчості, як референдум. З огляду на той факт, що суб'єктом правотворчості є безпосередньо народ країни, сама процедура його волевиявлення є спорідненою з процедурою проведення виборів. Як правило, по­рядок здійснення прямого волевиявлення громадян, як на загаль­нодержавному так і на місцевому рівнях, детально регламентується відповідним законом. Законом визначається не тільки послідовність стадій проведення референдуму, а й предмет проведення референ­думу, перелік питань, за якими він може бути проведений, а також тих питань, які не можуть бути предметом референдуму. Безпосе­редньо питання, які виносяться на референдум, мають бути сформу­льовані таким чином, який передбачає тільки однозначні відповіді «так» чи «ні».

До стадій проведення референдуму слід віднести:

• ініціювання проведення референдуму;

• призначення (проголошення) проведення референдуму;

• організацію та проведення референдуму;

• підведення підсумків та оприлюднення результатів референдуму;

• офіційне опублікування акта, прийнятого на референдумі.

11.6. Суд і правотворення

Роль суду у процесі правотворення протягом всього історичного роз­витку правових систем розумілася неоднозначно. Діапазон підходів до визначення такої ролі коливався від ототожнення суду з творцем права в англосаксонській правовій традиції до органу, роль якого зводилась до «вуст закону», тобто механічного застосування тексту закону, що ви­ключає будь-які елементи правотворення. Це характерно для періоду панування юридичного позитивізму часів Третього рейху і не лише.

Нині в умовах глобалізації та обумовленого нею взаємовпливу пра­вових систем такої широкої диференціації підходів вже не існує, хоча залишаються досить відмінні позиції залежно від типу правової' систе­ми та історичної традиції.

' Так, суди країн континентальної Європи, на відміну від судів Вели­кої Британії, з часів формування римського права, а потім його від­родження у середньовічній Європі були суттєво обмежені у творенні права як волею правителів, так і наявністю відносно універсальної системи писаних нормативно-правових актів. Тим часом можливість для правотворення залишалася. Чим більшим ставав масив норма­тивно-правових актів, тим більше це спонукало суд до конкретизації правових норм та їхнього тлумачення. Протиріччя між нормами пра­ва вимагало вирішення колізій. Не врегульовані законодавцем відно­сини спонукали долати прогалини, які неминуче виникали в системі законодавства. Такі дії вимагали від суду творчого підходу, пристосу­вання норми права, передбаченої для безлічі ситуацій, до конкретно­го випадку, застосування у процесі подолання прогалин як загальних принципів права, так і норм, правил поведінки, які створювало саме життя. Тим самим суд неминуче виходив за межі законодавства, за­повнюючи прогалини та «дописуючи» ті норми права, які не доробив законодавець.

Найбільш виразно це зафіксовано у статті 1 Цивільного кодексу Швей царії 1907 року, а саме: «У випадках, коли жодне положення у вигляді закону не можна застосувати, суддя має приймати рішення відповід но до чинного звичаєвого права та, за його відсутності, відповідно до правил, які б він сам для себе встановив, діючи як законодавець При цьому він повинен суворо дотримуватися загальноприйнятої док трини та традиції»^[58].

Для сьогодення роль суду в процесі правотворення зростає, відбу вається зближення підходів, притаманних англосаксонській та конти нентальній правовим системам. Основою цього процесу є визнання невід'ємних та невідчужуваних прав людини, верховенства права, док трини конституціоналізму, а саме необхідності обмеження державної влади «вищим» правом, та покладання на суд функції з охорони цих цінностей.

В Україні законодавець не наділив суд напряму компетенцією із тво­рення права. Але здійснення правосуддя - основної функції суду, з до­триманням принципів верховенства права (справедливості, свободи, рівності та інших, у тому числі щодо неможливості відмовити у право­судді з посиланням на відсутність відповідної норми) де-факто вима­гає від суду добудовувати право там, де законодавець не зміг цього зробити або зробив з явним порушенням вказаних принципів. Подо­лання прогалин у законодавстві, вирішення колізій, невідповідність іс­нуючих нормативних приписів основоположним правам людини - це ті виключні випадки, в яких суд на підставі відповідної аргументації може виступити як суб'єкт правотворення.

Слід також вказати на особливу компетенцію Конституційного Суду України, яка відрізняється від усіх інших судів. Зокрема тим, що він має повноваження тлумачити Конституцію України, а також визнавати неконституційними закони, інші правові акти. Якщо таке трапляєть­ся тоді, з моменту винесення відповідного рішення, правовий акт чи його частина перестає бути чинною, тому в частині цих повноважень Конституційний Суд України також є як суб'єктом правотворення або як його ще називають - «негативним законодавцем».

Розділ 12

ЮРИДИЧНА МОВА.
ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА
НОРМОТВОРЧОСТІ

12.1. Особливості юридичної мови. Важливість мови юриста для професійної діяльності

Питання про юридичну мову тісно пов'язане - хоч і опосередковано, достатньо складним чином — з питанням про розуміння права та його сутності.

Вважається, що інтерес до логічної та мовної характеристик права пов'язаний з позитивістською теорією права. Засновником лінгвістич­ного напрямку позитивізму у праві вважають Герберта Харта. На його думку, завданням позитивістського правознавства є критика мови пра­ва. Оскільки мові притаманна неточність, ця її властивість характерна і для юридичної мови. Щоб надавати визначення певним поняттям, потрібно дати їх дефініції за допомогою класичного методу-через ро­дове поняття та через видостворюючі відмінності. Такий спосіб визна­чень за Хартом неможливий для застосування до юридичних термінів саме через відсутність та невизначеність родового поняття, тобто са­мого поняття права. Харт пропонує залишити даремні спроби визна­чити юридичні терміни самі по собі і вивчати їх, виходячи з їх контексту вживання. Так виникає напрям неопозитивізму - юриспруденція по­нять.

Як зазначає Харт, в науці не може бути остаточного визначення по­нять. Дефініції юридичних понять ніколи не зможуть досягти такого ступеня точності, за якого застосування відповідних понять до нових випадків стане самоочевидним. (Зрозуміло, що такий підхід призво­дить до необхідності вибору між кількома можливими рішеннями, тобто обґрунтовує свободу суддівського розсуду)¹.

Такі пояснення юридичних понять відображають суттєві особливості функціонування права в сучасному суспільстві. Визначення юридичних понять потрібно знаходити в інтерпретації конкретних випадків соці­альної комунікації, в повсякденному дискурсі, в судових дебатах.

Зроблені застереження, дають можливість нам говорити про певні особливості юридичної мови. Розглянемо ці особливості детальніше.

Юридична мова архаїчного періоду була призначена для усного мов­лення, тому їй притаманна стислість висловів, здебільшого характер­них для загального вжитку. В пізніші періоди нормативні тексти стають більш словесно наповненими. За часів Юстиніана починається активне використання в текстах законодавчих дефініцій, а ще згодом — різних юридичних конструкцій, фікцій тощо.

В юридичній сфері, де бездоганна чіткість норм права є гарантією правової безпеки, слово і формула, як зазначає Ж.-Л. Бержель, вияв­ляються обовязковими учасниками» процесу вираження юридичних правил. Юридичні документи наповнені термінами і висловами, нез­розумілими для пересічної людини, але їх юридичне значення завжди чітко визначене, і юристи не можуть без нього обійтись. Таким чином, ми не можемо не визнати особливої ролі словника, який забезпечує успішне функціонування юридичної техніки. Однак, незважаючи на очевидний характер потреби в спеціальній мові і лінгвістичні неясно­сті, які заважають правовому процесу, залишається питання про існу­вання спеціальної юридичної мови, тобто спеціального способу вира­ження юридичної думки і юридичної реальності; який включає форми, притаманні загальній мові, та елементи, для неї чужі^{[59] [60]}.

Отже, для юридичної мови є характерним використання спеціаль­ної термінології, юридичних конструкцій та інших специфічних мов­них засобів і способів вираження юридичної думки (в тому числі норм права). Це дозволяє виокремити юридичну мову як самостійний жанр літературної мови, який обумовлений особливим соціальним завдан­ням права, специфічним способом відображення предмета і характе­ризується спеціальними композиційними і стилістичними засобами, особливою будовою словникового складу мови. Ознаки цього жанру

з їх внутрішньою організацією впливають на форму і зміст правових актів. Юридичний текст владно приписує суб'єктам права певну пове­дінку, формулює вимоги, обов'язкові приписи. З позицій мовознавства юридичний текст - це певне повідомлення, об'єктивоване як офіцій­ний письмовий документ^[61].

Це дає підстави стверджувати, що юридична мова функціонує в ме­жах офіційно-ділового стилю, у якому виокремлюють нормотворчий, дипломатичний, судово-правовий і адміністративно-канцелярський підстилі.

Офіційно-діловий стиль характеризується такими ознаками:

1) однозначність, послідовність, точність викладу фактів, об'єктив­ність оцінок, чіткість висловлень, логічна завершеність висловленої дум­ки, що досягається вживанням відокремлених синтаксичних одиниць,

2) нейтральний, експресивний тон викладу, відсутність засобів обра­зності, позалітературних лексичних одиниць, словотворчих засобів ви­раження суб'єктивної оцінки, синонімічних термінологічних варіантів;

3) консервативність, стандартизація мови (доцільність використан­ня штампів, кліше, усталених словесних формул, повторювання слів, форм, зворотів, «професійних ідіом», що сприяє однотипному розу­мінню і тлумаченню документа, стислій його побудові);

4) активне функціонування усталених лексико-граматичних одиниць високого рівня стандартизації;

5) широке використання професійної термінології (відповідно до різновидів стилю);

6) перевага складних однотипних синтаксичних конструкцій з нани­зуванням однорідних членів речення, ускладненість зворотами, уточ нювальними членами речення, дотримання прямого порядку слів,

7) наявність номенклатурних назв та численних абревіатур;

8) абстрактно-узагальнений виклад інформації, з одного боку, та

максимальна конкретизація матеріалу —з іншого².

Та незважаючи на такі складні філологічні особливості офіційно-ді­лового стилю, юридична мова покликана виконувати свою основну мету — доводити до адресата (який у переважній своїй більшості пред­ставлений пересічним громадянином) значення та зміст правового тексту (юридичного документа), який повинен бути доступний для ро­зуміння. В цьому і полягає головна специфіка юридичної мови: попри свої особливості (часто — важкий для розуміння особою без спеціальної освіти та практики текст), сприяти особі у реалізації її прав та законних інтересів, у захисті и порушених прав, у досягненні найоптимальнішого правового ефекту під час вирішення юридичного конфлікту.

12.2. Вимоги, які ставляться до якості юридичної мови

Відповідно до тлумачного словника сучасної української мови слово «якість» означає ступінь цінності, придатності чого-небудь для його ви­користання за призначенням^[62]. Звідси випливає, що якість юридичної мови характеризує перед усім її придатність забезпечити комунікацію людей у правовій сфері. Для виконання цього призначення вона має відповідати певним критеріям.

Юридична мова повинна бути логічно завершеною. На практиці така завершеність досягається за допомогою дотримання вимог, згідно з якими формулювання змісту юридичного документа повинно бути точним, чітким, ясним (зрозумілим), доступним для сприйняття

Точність юридичних документів означає відповідність тексту до­кумента тій думці, що в нього закладалася особою, яка створила цей документ. Можна виокремити такі критерії точності:

• чіткість формулювань тексту (термінів, фраз, речень та інших мов­них елементів);

• відсутність в тексті юридичного документа двозначних та бага­тозначних термінів;

• перевага стверджувальних конструйованих формул, тобто викори­стання не більше одного заперечення в разі викладення однієї думки;

• неприпустимість використання не пояснюваних далі за текстом слів та словосполучень, таких як: «нерідко», «інші», «в разі необхід­ності».

Окрім вищезазначеного, юридичні документи повинні бути достат­ньо ясними (зрозумілими) для сприйняття особами, які мають будь- який стосунок до цих документів. Неясний (незрозумілий) юридичний документ не дає повного уявлення про права та обов язки осіб, при­зводить до невизначеності в їх діяльності, до невиправданих витрат часу і сил на запити щодо тлумачення, роз'яснення змісту документа, призводить до непорозумінь і помилок.

Ясність змісту залежить від вдалого добору слів, термінів, словоспо­лучень, речень, їх правильного і послідовного розташування у тексті юридичного документа. Основними показниками ясності (зрозуміло­сті) юридичного документа є:

• використання в тексті слів у їх загальновживаному значенні, а та­кож загальновідомих термінів;

• пояснення значення найбільш важливих та часто вживаних термі­нів, які використовуються в юридичному документі;

• використання простих і зрозумілих слів, термінів, відомих словни­кових зворотів, стійких висловлювань, фраз.

Отже, ясність мови тексту юридичного документа дістає прояв у од­наковому розумінні адресатами значень різних одиниць літературної мови (термінів, словосполучень, зворотів тощо).

Ясність усвідомлення змісту правового акта залежить для кожного суб'єкта від ряду факторів, таких, як його досвід, освіта, рівень загаль­ної та правової культури. Ступінь ясності визначається також залежно від того, на кого він розрахований, якої сфери відносин він безпосе­редньо стосується. Якщо це невизначене коло суб'єктів, то акти повин­ні бути написані більш простою мовою. Якщо ж правовий акт регулює досить вузьке коло суспільних відносин, він може містити спеціальні терміни, бути технічним і складнішим для розуміння звичайними, про­фесійно непідготовленими особами.

Точність і ясність змісту юридичного документа мають поєднуватися з його доступністю

Основними правилами, які роблять документ більш доступним, є:

• використання максимально простих слів, термінів, фраз, широко застосовуваних в повсякденному вжитку і які легко сприймаються біль­шістю населення;

• відмова від використання в правових актах мовних конструкцій зі складними зворотами;

• відмова від зловживання іншомовними словами;

• відмова від використання деяких канцелярських зворотів, бю­рократичних штампів, архаїчних висловлювань тощо.

Наприклад, з точки зору доступності для розуміння більшістю населення (через вживання специфічного терміна) лист податкових органів«Про оподаткування роялті» логічніше було б назвати «Про оподатку­вання авторської винагороди (роялті)».

Проте варто зазначити, що розглядаючи доступність змісту юридич­ного документа як одну з найважливіших вимог, необхідно слідкувати за тим, щоб прагнення до доступності правових актів не перетвори лось на крайнє спрощення та примітивізм¹.

Розкриваючи питання якості юридичної мови, слід врахувати ще й таку її ознаку, як чистота. Чистота мови правового акта тісно пов'язана з правильністю мови, відповідністю нормам літературної мови. Чистота мови передбачає відсутність позалітературних елементів - просторічних слів, діалектизмів, жаргонізмів, слів-паразитів, архаїзмів, суржику тощо.

Чистота мови правового акта - це його естетичність і досконалість. Усі комунікативні ознаки культури мови взаємопов'язані і взаємозалежні. Не може бути мова юридичного документа точною без правильності, логічності, чистоти мовного оформлення. Юристу, нормотворцю слід дбати про високу культуру і справжню красу мови права^{[63] [64]}.