Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 24 страница

У зв'язку з цим виникає необхідність уточнення чи навіть переосмис­лення викладення теми «Основні правові системи сучасності» як вона зазвичай називається в навчальних посібниках і підручниках із загаль­нотеоретичного правознавства. Очевидно, збереження в курсі загаль­ної теорії права теми, присвяченої правовим системам, матиме сенс лише у тому разі, якщо зміст цієї теми складатимуть не стільки питання щодо виникнення порівняльного правознавства та його основних шкіл чи навіть історія становлення та детальна характеристика основних масивів національних правових систем, як це часто має місце зараз. Це предмет науки порівняльного правознавства і відповідної навчаль­ної дисципліни, яка передбачається як обов'язкова чи вибіркова на­вчальними планами більшості вищих юридичних навчальних закладів.

У цьому підручнику автори намагалися подати цю тему виключно під кутом зору висвітлення проблем, які становлять предмет загальної те­орії права - праворозуміння, джерела права, його структура, правові інститути та установи, тенденції розвитку загальної теорії права в умо­вах посиленого взаємовпливу правових систем, викликаних процеса­ми глобалізації та інтеграції.

Окреме місце в контексті цих процесів відведене стану та перспективам розвитку національної правової системи України, оскільки без врахування національних особливостей, як і глобального в ній, загальна теорія права може виявитися простою енциклопедією права, повернення до якої (при­наймні під назвою «Загальна теорія права») навряд чи виправдане.

Характеристиці цих питань передує коротке ознайомлення з типоло­гією (класифікацією) сучасних правових систем, її критеріями та осо­бливостями основних груп цих систем.

19.2. Критерії класифікації правових систем

Масиви національних правових систем, об'єднаних подібними, ро­динними рисами, в сучасній юридичній літературі позначають по-різ­ному: правовими колами (К.-Х. Еберт, К. Цвайгерт, X. Кьотц), співтова­риствами правових систем (Ж. Сталєв), правовими сім'ями (Р. Давид, К. Жоффре-Спінозі) та ін. Як у зарубіжній, так і вітчизняній юридичній науці найбільше прижився термін «правова сім'я».

Ім'я, яким позначаються масиви правових систем, об'єднаних родин­ними рисами, не має принципового значення, якщо термінами не по­значаються різні за обсягом та природою поняття. В цьому підручнику використовується найчастіше вживаний термін «правова сім'я», яким позначаються групи правових систем, що мають подібні юридичні оз­наки, які дозволяють говорити про їх відносну єдність.

Типологія (класифікація) правових систем має відбуватися на строго визначеній основі, відповідно до певних критеріїв. Палітра точок зору щодо них досить різноманітна. Проте існує й спільне у підходах до та­ких критеріїв. Правові системи мають:

а) вбирати типові для них ознаки;

б) враховувати економічні, політичні, психологічні, антропологічні та інші умови, в яких функціонують правові системи;

в) мати об'єктивний характер.

Оскільки поняття об'єктивності у різних авторів далеко не одно­значне, критерії об'єктивності є досить різнохарактерними - від тех- ніко-юридичних до соціально-економічних, політичних, ідеологічних, культурно-історичних, релігійно-етичних, етнографічних та філософ­ських основ права.

Залежно від кількості і характеру критеріїв та їх співвідношення мож­лива найрізноманітніша класифікація правових систем, з виокремлен­ням до двох десятків правових сімей - від єгипетської до китайської і церковної. Одна з перших класифікацій правових систем була запропо­нована ще на початку XX століття французьким правознавцем А. Есме- ном на основі історії їх розвитку, загальної структури та особливостей правової системи. Він виокремлював такі правові групи - романську (латинську), германську, англосаксонську, слов'янську та ісламську.

Попри те, що цій класифікації дорікали за нечіткість критеріїв, все ж вона виявилася, за словами К. Цвайгерта, «щасливою знахідкою» для порівняльних досліджень.

Після А. Есмена вводилися додаткові критерії класифікації відоми­ми західними компаративістами А. Леві-Ульманом — правові джерела; А. Армінджоном, Б. Нольде і М. Вольфом - співвідношення загального і особливого в правовій системі тощо. Значний внесок у розвиток юри динної компаративістики зробив один із найвідомішихїї представників Р. Давид (Франція). Він запропонував такі критерії класифікації право вих систем: ідеологію (яка об'єднує релігію, філософію, економічні і со ціальні погляди), юридичну техніку (нею охоплювалися також джерела права).

На основі цих критеріїв виокремлювалися такі правові сім'ї: рома но-германська, англосаксонська, соціалістична, релігійні і традиційні системи, тобто весь інший юридичний світ, що охоплює 4/5 планети.

К. Цвайгерт і X. Кьотц класифікують правові системи за «правовим стилем», який становлять п'ять факторів: походження і еволюція пра вових систем; особливості правової доктрини та своєрідність правово го мислення; специфіка правових інститутів; природа джерел права та спосіб тлумачення; ідеологія.

На цій підставі вони виокремлюють романську, германську, сканди навську, англо-американську, соціалістичну правові сім'ї, право країн Далекого Сходу, ісламське право, індуське право¹.

Сучасний український правознавець (іноземного походження) Хашматулла Бехруз пропонує такі критерії: загальноцивілізаційні, якими охоплюється ряд культурологічних і політологічних факторів; правові або техніко-методологічні критерії (праворозуміння, система джерел, структура права, юридична техніка, система юридичної освіти тощо); рівень і характер правової розвинутості.

Відповідно до них виокремлюються: романо-германська правова сім я; сім'я загального права; змішані правові сім'ї (скандинавська і латино-американська); релігійно-традиційні правові сім'ї - ісламське право, індуське право, іудейське право, сім'я звичаєвого права, дале­косхідне право^{[110] [111]}.

Узагальнивши позиції, які існують в літературі, можна запропонува­ти такі критерії класифікації правових сімей: цивілізаційно-культуро- логічні (спільність культурно-історичного розвитку, фундаментальних засад правової культури, зокрема про місце права в суспільному жит­ті, подібність стилю юридичного мислення тощо); техніко-юридичні (схожість джерел права, його внутрішньої структури, юридичної тех­ніки, зокрема ідентичність або подібність юридичної термінології, категорій і понять, способів викладу нормативного матеріалу); про­цедурно-процесуальні (схожість юридико-процесуальних форм роз­гляду правових спорів, судочинства, юридичної аргументації судових рішень тощо).

На основі названих критеріїв можна виокремити такі правові сім'ї: романо-германську правову сім'ю, або сім'ю континентального права; англосаксонську правову сім'ю або сім'ю загального права; далеко­східну правову сім'ю; релігійні та традиційні правові сім'ї, які охоплю­ють мусульманську правову сім'ю, сім'ю звичаєвого права, індуську правову сім'ю (систему).

19.3. Характеристика видів правових сімей

Романо-германська правова сім'я або сім'я континентального пра­ва - найстародавніша і чи не найпоширеніша у світі. Вона охоплює майже всі країни континентальної Європи (звідси походить її друга назва - «сім'я континентального права»), країни Латинської Америки, деякі країни Африки, Близького Сходу.

Генезис романо-германської правової сім'ї нерозривно пов'яза­ний із Стародавнім Римом. Саме там, а точніше в римському праві, знаходяться її історичні коріння. Це по суті визначає характерні риси (особливості) цієї правової сім'ї, що відрізняють її від інших правових сімей сучасності.

У своєму формуванні і розвитку романо-германська правова сім'я пройшла декілька етапів. Більшість компаративістів виокремлюють се­ред них, як правило, три основні: етап становлення (період до XIII сто­ліття); етап ренесансу (період XIII—XVIII століть), тісно пов'язаний з відродженням римського права після його тривалого занепаду; етап широкомасштабних кодифікаційних робіт (період ХІХ-ХХ століть). Хоч для розуміння особливостей сім'ї континентального права мають зна­чення всі три етапи, для розвитку загальної теорії права, інших право­вих наук, розуміння джерел права та деяких специфічних державних інститутів особливо важливим є другий етап.

Характеризуючи цей період у розвитку романо-германської правової сім'ї, Р. Давид зазначав, що «нове суспільство знову усвідомило необ хідність права»^[112], оскільки тільки воно може забезпечити порядок і без­пеку. Одним із найпомітніших проявів ренесансу римського права ста­ла його бурхлива . Саме в цей період в правову науку і практику континентальної Європи міцно увійшли поняття власності, поділ права на приватне і публічне, майно­ві та особистісні права. У зміст права вводилися нові ідеї і теоретичні положення, обумовлені пожвавленням господарського життя, торгівлі, становленням ринкових відносин.

Рецепція римського права була пов'язана насамперед з діяльністю університетів - спочатку Болонського - найстарішого в Європі, а зго­дом й інших. Відновилося викладання права, яке було сконцентроване переважно на коментуванні відповідних джерел та їхньому тлумачен­ні. Такі тлумачення іменувалися глосами, а викладачі - глосаторами. Університетські професори розглядали право не як суто позитивне явище; вони вчили, як потрібно розуміти право.

Вплив університетської юриспруденції був надзвичайно великий не лише на теорію права, а й на юридичну практику. Про це яскраво свід­чить той факт, що у випадках сумніву суди мали право пересилати ма­теріали спірної справи на той чи інший юридичний факультет, висно­вок якого фактично набував статусу судового рішення. Активну роль відігравали університети також у законотворчості.

Словом, роль університетів у формуванні романо-германської пра­вової сім'ї, її понять, термінів, джерел та структури права важко пере­оцінити.

Саме в цей та наступний періоди остаточно формуються визначальні для романо-германської правової сім'ї риси:

• наявність писаної конституції, норми якої мають найвищу юридич­ну силу і складають серцевину правових систем, що належать до цієї сім'ї;

• пріоритет закону над іншими джерелами права - доктриною, пре­цедентом, звичаєм. Насамперед на законодавця з його правовими за своїм змістом законами фактично покладається захист громадян від владного свавілля;

• розвинутість процедури, за якою ухвалюються закони, що дістала назву «законодавчий процес»;

• яскраво виражений кодифікаційний характер норм права;

• розвинутість системи законодавства з чіткою ієрархією норматив­них актів, що входять у цю систему;

• наявність особливої європейської моделі судового контролю за конституційністю законів та інших нормативних актів, який здійснюєть­ся, на відміну від інших правових сімей, спеціалізованими органами - конституційними судами, конституційною радою; конституційним три­буналом тощо. Переважну частину їх складу з огляду на вказану вище роль університетів становлять не судді, а університетські професори;

• поділ права на приватне і публічне, що є стрижнем всіх правових систем сім'ї континентального права;

• розвинута галузева диференціація права, поділ його на галузі, під- галузі, інститути, серед яких одним з визначальних є інститут зобов'я­зального права;

• дотримання принципу спеціалізації в судовій системі, яка нерідко призводить до полісистемності судових систем країн, правові системи яких входять до сім'ї континентального права;

• своєрідність стилю юридичного мислення, побудованого пере­важно на дедукції, який дістає прояв як в наукових публікаціях, так і, особливо, в судовій аргументації.

Наявність у правових систем, що належать до сім'ї континентально­го права, названих спільних, родинних рис не означає їх повної уніфі­кації. Всередині правової сім'ї не виключена можливість додаткового поділу правових систем на окремі групи чи підсистеми, які мають свої специфічні риси, що обумовлюють їх відносну автономність в єдиній правовій сім'ї, а інколи навіть дають підстави деяким фахівцям-компаративістам виокремлювати такі правові системи в окремі правові сім'ї.

Так, в межах романо-германської правової сім'ї, як правило, виокрем­люють дві групи - романську і германську, які мають певні відмінності у розумінні приватного і публічного права, поєднанні римського приват­ного права із звичаєвим місцевим правом тощо.

Нерідко в цій же правовій сім'ї виокремлюють як підсистеми правові системи скандинавських і латиноамериканських країн або навіть на­магаються обґрунтувати їх належність до самостійних правових сімей. Погоджуючись з тим, що правові системи вказаних груп країн мають свої особливості, інколи істотні (відмінності у джерелах права, ступені їх систематизації, ролі судової практики, судовому контролі за консти­туційністю законів та інших нормативних актів тощо), разом з тим не можна не відзначити, що переважна більшість цих особливостей сто сується предмета не стільки загальної теорії права, скільки порівняль­ного правознавства.

Англосаксонська правова сім'я або сім'я загального права - одна з найпоширеніших у світі. За притаманними їй ознаками живе май же третина населення земної кулі. Включає дві групові підсистеми - англійську і американську (точніше, правову систему США). Перша на t ва цієї правової сім'ї фактично виходить з того, що центральне місце* и ній традиційно посідало і продовжує посідати англійське право. Друга назва - сім'я загального права (common law) — також англійського по ходження. Вона пов'язана із специфікою становлення, функціонування і розвитком права у Великій Британії, зокрема з роллю у цьому процесі звичаєвого права та судової практики королівських судів, яка поступо­во набувала загальнодержавного характеру.

Своїм становленням і розвитком право цієї правової сім'ї, на відмі ну від інших сімей (зокрема романо-германської, де, як зазначалося, визначальна роль у становленні відводилась університетам), зобов'я зане головним чином юридичній, передусім, судовій практиці. Його ін коли так і називають — «судове право». Саме це переважно обумовлкх інші особливості цієї правової сім'ї:

• несистематизованість і некодифікованість норм права;

• основним джерелом права у цій сім'ї був і залишається судовий прецедент;

• статутне право (statut law), тобто законодавчі акти, ухвалені пар­ламентом, хоч і має тенденцію до зростання питомої ваги в системі джерел права, проте (всупереч відносно поширеній у пострадянсько­му загальнотеоретичному правознавстві думці) не витісняє прецедент­ного права.

Відносини між прецедентним і статутним правом залишаються до­волі складними. Закон, навіть за умови проголошення його пріоритет­ності перед судовим правом, може бути реально задіяний лише у разі, якщо на його основі будуть створені прецеденти. Принципу римського права ibi jus ibi remedium (право там, де є захист), на якому значною мірою ґрунтується прецедентне право, продовжують дотримуватись в англосаксонській правовій сім'ї досить жорстко.

Саме суди тлумачать, уточняють, розвивають ухвалені парламен­том законодавчі акти, у зв'язку з чим всі вони обростають численни­ми судовими прецедентами, без яких законодавчі акти залишаються мертвими.

, Хоч право в англосаксонській правовій сім'ї не можна вважати зов­сім неструктурованим, його структура швидше стосується зовнішньої форми вираження (джерел) права, ніж звичного для внутрішньої структури романо-германської правової сім'ї поділу права на галузі та інститути.

Структура права в англійському варіанті включає загальне право — основне джерело, від якого, як зазначалося, походить назва правової сім'ї; право справедливості (equity law) - створене у попередні епохи так званим судом лорда-канцлера, яким до цього часу регулюються деякі інститути переважно цивільного права і доповнюється загальне право; статутне право парламентського походження.

Поділ права на приватне і публічне, галузі та інститути фактично відсутній або ж виражений не чітко, хоч терміни «публічне право» (public law) і «приватне право» (private law) в англійській і особливо американській літературі використовують. Щоправда, за своїм зміс­том, вони істотно відрізняються від розуміння, прийнятого в конти­нентальній Європі.

Суттєву специфіку мають юридична термінологія і юридична мова. Закони формулюються під сильним впливом судової практики, внас­лідок чого стиль законодавчої техніки набуває досить казуїстичного характеру.

Вирішальна роль суддів у процесі правотворення та інші особливості правової сім'ї обумовили розвинутість юридичного процесу, процеду­ри судового розгляду справ.

Сприйняття права як однорідного утворення, його недиферен­ційованість на галузі та інститути тісно пов'язані зі специфічністю англійської судової системи, яка на відміну від судових систем сім'ї континентального права, не має спеціалізації (таку юрисдикцію ча­сто іменують уніфікованою). Важливу роль у судовій системі тради­ційно відіграє інститут суду присяжних (навіть у цивільному судо­чинстві).

Відрізняється від континентального також стиль мислення англосак­сонських юристів, що проявляється, зокрема, у своєрідності викладен­ня юридичної літератури, аргументації судових рішень тощо. Юридич­на література часто становить собою узагальнення судових справ, а в аргументації судових рішень традиційно надається перевага індуктив­ному методу перед дедуктивним.

Базуючись на засадах англійського права, правова система США в той же час має певні відмінні від британської системи риси, що дало підстави багатьом компаративістам виокремлювати її у віднос-

но автономну підсистему сім'ї загального права. До цих рис зокре­ма, належать:

• провідне становище в правовій системі Конституції США, яка роз­глядається як центр правової системи;

• особлива роль Верховного суду США в тлумаченні Конституції;

• помітне зростання ролі консолідованих актів у правовій системі;

• своєрідність системи прецедентного права у зв'язку з федераль­ним державним устроєм США та існуванням, відповідно, правової сис­теми федерації і правових систем штатів та ін.

Далекосхідна правова сім'я, як свідчить сама її назва, охоплює пра­вові системи країн Далекого Сходу - Китаю, Індонезії, Малайзії, Японії та ін.

Критеріями виокремлення цієї правової сім'ї, на відміну від попе­редніх європейських правових сімей, є не стільки техніко-юридичні критерії — особливості джерел права, його структури, правових тра­дицій, скільки своєрідність самого розуміння права та його місця в суспільному житті.

Якщо в європейських правових системах головна роль у вирішенні конфліктів відводиться праву, яке займає визначальне місце в системі нормативних цінностей (моралі, звичаїв, традицій), то в далекосхідній правовій сім'ї право (як система норм, що походить від держави) роз­глядається як цінність другорядна, підпорядкована вищим цінностям- моральним, традиційним тощо.

Як наслідок такого ставлення до права істотні особливості мають способи розв'язання юридичних спорів: вони передусім вирішуються не шляхом їх розгляду в суді, а за допомогою інших, позасудових за­собів і процедур. Особливо яскраво ця традиція проявляється в Китаї, хоч і не обмежується ним. Вона відчувається навіть у Японії, яка ніко­ли не була під владою Китаю, проте традиційно, особливо після при­йняття Японією китайської писемності у V столітті, знаходилась під значним впливом китайської культури. Цей вплив зберігається навіть тепер, коли Японія стала однією з найбільш «вестернізованих» країн Далекого Сходу.

Отже, можна сказати, що основою далекосхідної правової сім'ї є дав­ньокитайське право. Його базу, а зрештою — й основу далекосхідного права в цілому становлять три найважливіші філософські течії — дао­сизм, конфуціанство і легізм (звідси цю правову сім'ю інколи назива­ють філософсько-традиційною). Попри їх відмінності чи навіть концеп­туальні протилежності, вони у своїй сутності підводять філософську базу під те розуміння права та його місця в системі цінностей, про яке йшлося вище. Головну роль в цьому процесі відігравало і продовжує відігравати конфуціанство - філософське вчення, пов'язане із ім'ям давньокитайського мислителя Конфуція. Не похитнули такого право- розуміння й процеси модернізації правових систем цієї сім'ї, особливо китайського і японського права, внаслідок запозичення ними джерел, юридичної техніки та деяких інших ознак з романо-германської право­вої сім'ї та «сім'ї соціалістичного права». Такий змішаний, гібридний характер правових систем позначився хіба що на деяких їх особливос­тях. Правова система Китаю, зокрема, становить собою своєрідне по­єднання давніх правових традицій, що беруть початок в конфуціанстві, та сучасного законодавства, основаного на деяких принципах рома­но-германської правової сім'ї та запозиченнях із «сім'ї соціалістичного права», передусім правової системи колишнього СРСР. Це призвело до того, що в правовій системі Китаю з'явилися риси, притаманні вказа­ним правовим сім'ям:

• в системі джерел права формально провідна роль відводиться за­кону, передусім Конституції, а також міжнародним договорам;

• визнається поділ права на приватне і публічне (за аналогією з ро- мано-германською правовою сім'єю) та його галузева структурованість (досить близька до внутрішньої структури права колишнього СРСР);

• має місце кодифікація деяких галузей права, щоправда започатко­вана ще з VII століття;

• система судоустрою зовні нагадує судові системи країн континен­тальної Європи, хоч і з певними особливостями;

• судочинство орієнтоване значною мірою на пошук компромісів і примирення сторін, що випливає із згаданих конфуціанських традицій,

• ці ж традиції обумовили розвинутість форм позасудового врегулю­вання спорів;

• одна з головних особливостей правової системи Китаю полягає в її офіційній заідеологізованості, основаній на ідеях «соціалізму з китай­ською специфікою».

Необхідно однак відзначити, що рецепція соціалістичної (а точніше, радянської) моделі права, як і окремі запозичення з романо-герман­ської правової сім'ї, не змінили природи китайської правової системи. З огляду на істотні відмінності у традиціях, запозичені правові інститу­ти, кодекси і закони не могли ефективно функціонувати в китайському суспільстві. Як слушно відзначали Р. Давид і К. Жоффре-Спінозі, «вони застосовувалися тільки тією мірою, якою вони відповідали народному відчуттю справедливості і пристойності. Навіть у тих виняткових випад­ках, коли громадяни Китаю зверталися до суду, китайські суди виноси­ли рішення за стандартами конфуціанства, замість того, щоб застосо­вувати норми писаного права»¹.

З огляду на це виникає великий сумнів з приводу віднесення право­вої системи Китаю до досі нібито існуючої соціалістичної правової сім'ї, яке інколи має місце у вітчизняній теорії права.

Більшість з характерних рис, притаманних правовій системі Китаю, властива також правовій системі Японії.

• Як і в Китаї, вирішальну роль у формуванні правової системи Японії відіграло конфуціанство;

• «вестернізація» японського права, яка особливо активно здійснювалася під політичним впливом США після Другої світової війни, хоч і вплинула на окремі складові японської правової системи (рівень систематизованості, кодифікованості і структурованості норм права, посилення судової влади тощо), проте майже не позначилася на його традиційних засадах. Запозичені західні моделі, як правило, піддавалися «японізації», тобто застосовувалися з врахуванням тих же традицій конфуціанства. Тому немає підстав відносити правову систему Японії до романо-германської правової сім'ї, як це робить, наприклад, один з відомих компаративістів на пострадянському про­сторі А.Х. Саїдов^{[113] [114]}.

Релігійні та традиційні правові сім'ї об'єднують три різновиди пра­вових систем: мусульманську правову сім'ю, сім'ю звичаєвого права та індуську правову систему. В основу виокремлення цих сімей покладені релігійно-традиційні чинники (на відміну від філософсько-традиційних та юридико-технічних, що лежать в основі виділення далекосхідної правової сім'ї та європейських правових сімей). Спільними характер­ними рисами всіх правових систем, що належать до релігійних та тра­диційних правових сімей, є:

• релігійно-общинний чи традиційно-общинний характер права, тобто поширення його дії не стільки за державно-територіальною оз­накою, скільки за ознакою відповідної общини, незалежно від країни її знаходження;

• функціонування паралельно з релігійно-общинним чи традицій­но-общинним правом ряду принципів, джерел, інститутів, процедур, запозичених з інших, передусім західних правових сімей, що є наслід­ком впливу метрополій, а також глобалізаційних та інтеграційних про­цесів, які відбуваються в сучасному світі;

• обумовлений цими процесами дуалізм правових систем, що на­лежать до релігійних та традиційних правових сімей, та необхідність у зв'язку з цим розрізнення понять «мусульманське право», «звичаєве право», «індуське право» і «право мусульманських країн», «право аф­риканських країн» (правові системи яких за цією класифікацією відне­сені до традиційно-общинної сім'ї), «право Індії»;

• практичне пристосування запозичених принципів, джерел, інсти­тутів та процедур до релігійних канонів і традицій, тобто їх «ісламіза­ція», «індусизація», «озвичаєння».

• недиференційованість правових і неправових норм - релігійних, моральних, звичаєвих;

• домінування серед джерел права релігійних, традиційних, звича­євих джерел;

• синкретичність (невідмежованість) нормативного та індивідуаль­ного регулювання;

Разом з тим кожній з трьох груп правових систем, що об'єднують­ся названими спільними рисами, притаманні суттєві особливості, які дають підстави для виокремлення їх в окремі масиви правових систем.

Для мусульманської правової сім'ї, яка охоплює переважно мусуль­манські країни (звідси назва правничої сім'ї) характерні такі риси:

• правові системи, які входять до складу правової сім'ї, базуються на єдиній релігії-ісламі;

• основним джерелом мусульманського права офіційно вважається Коран - священна книга ісламу, яка становить собою збірник релігій­них висловів (проповідей, молитов, заклинань) пророка Мухаммеда - «посланника Аллаха»;

• оскільки тексту Корану явно бракує юридичної визначеності (чіт­кості, ясності, доступності для широких мас), навіть самі мусульманські юристи не сприймають його як кодекс права;

• функціонування Корану як джерела права у зв'язку з цим вияв­ляється неможливим без його тлумачення богословами і юристами. Своєрідним наслідком такого тлумачення стало друге за значимістю джерело мусульманського права — Сунна, яка становить собою звід так званих хадисів - переказів про життя пророка Мухаммеда, його пове­дінку, вчинки, стиль мислення тощо;

• як і Коран, Сунна не містить в собі більш-менш чітких норматив­них положень. Тому при вирішенні конкретних справ судді віддають перевагу «книгам права», тобто тлумаченням Корану і Сунни автори­тетними ісламськими правознавцями. їх результатом стали так звані Іджма та Кіяс, які є фактичними джерелами права, на які посилаються ісламські (мусульманські) юристи-практики при вирішенні конкретних справ. Це зближує вказані джерела з юридичною доктриною, хоч і з очевидним релігійним забарвленням.

Серед інших особливостей мусульманської правової сім'ї варто від­значити:

• відсутність (принаймні в теорії) класичного поділу права на публіч­не і приватне, хоч в практичній діяльності такий поділ спостерігається;

• особливий стиль мислення мусульманських юристів обумовлений ірраціональною в своїй основі сакральною традицією права. Він знахо­дить свій прояв як в працях науковців, так і в юридичній аргументації судових рішень.

Сім'я звичаєвого права охоплює правові системи майже 100 країн, переважно африканських та азіатських (Середнього та Близького Схо­ду). Характерними рисами цієї правової сім'ї є:

• домінування серед джерел права правового звичаю, що дало наз­ву самій правовій сім'ї;

• звичаєво-правові норми регулюють відносини не стільки між ін­дивідами, скільки між колективами (родами, племенами, общинами, родинами тощо). У зв'язку з цим у правових системах цієї правової сім'ї не існує поняття суб'єктивного права індивіда. Але разом з тим перед­бачається можливість колективної відповідальності;

• розпорошеність комплексів звичаєвих норм в межах однієї країни, обумовлених етнічними, родовими, общинними та іншими чинниками;

• поширеність неписаних форм звичаєвого права;

• прагнення до уніфікації і систематизації звичаєвих норм та надан­ня їм текстуального вираження;

• домінування примирливих засобів і процедур вирішення спорів, що споріднює сім'ю звичаєвого права з далекосхідною правовою сім'єю;

• своєрідність стилю юридичного мислення, яка з одного боку, обумовлена тією ж сакральною традицією права (спільність з мусуль­манською правовою сім'єю), а з іншого - особливостями самих ло­кальних правових звичаїв в країнах звичаєвого права та ступенем їх поєднання з інститутами та джерелами права, запозиченими з інших правових сімей.

Індуська правова система, як вже зазначалося, власне не є право­вою системою Індії. Основу індуської правової системи складає пра­во общин, які сповідують індуїзм (звідси і назва системи). Тому воно застосовується до всіх індусів, незалежно від місця проживання, гро­мадянства чи навіть національності, отже, не обмежується територією Індії, а має певне поширення також в інших країнах, в яких проживають індуси - Бірмі, Малайзії, Непалі, Пакистані, Сінгапурі.

Індуїзм відрізняється від інших релігій тим, що індуси не зв'язані пев­ним віровченням: ним охоплюються різні віровчення - буддизм, джай­нізм, сикхізм. Незважаючи на плюралізм віровчень та свободу вибору індусів, вони мають дотримуватися певних цінностей і принципів, за­кладених у вченні індуїзму, його священних книгах — ведах, та комен­тарях до них - смріті, дхармашастрах, нібандхазах. Вони є основними джерелами традиційного індуського права, які визначають інші його особливості: