Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 17 страница

мовами тексти законів, перекладені на всі державні мови, мають рівну юридичну силу. Те ж саме стосується права ЄС. Однак тлумачення юри дичних актів ЄС потребує обов'язкового порівняння їх текстів різними офіційними мовами. Таким чином, наявність декількох офіційних мои пов'язане із підвищеним ризиком порушення правової безпеки^[73].

Важливо зауважити, що відновлення і творення юридичного термін« в українському законодавстві повинно здійснюватися на національній основі, з урахуванням вітчизняних правових і мовних традицій та осо* бливостей.

12.6. Юридичні конструкції

Особи, вступаючи у багатоманітні правовідносини, потрапляють у різні правові ситуації, в яких права, обов'язки та відповідальність ма­ють узгоджуватися. Юридичною наукою напрацьовані типові схеми правовідносин, які через нормативне регулювання та юридичну прак тику набули характеру юридичної реальності. Ці схеми (моделі) при­йнято називати юридичними конструкціями.

Юридичні конструкції - це своєрідна модельна побудова прав, обоє язків, відповідальностіі, їх усталені схеми, в які втілюється нор­мативний матеріал. Наприклад: соціальне забезпечення, добровіль­не страхування, майнова відповідальність і т.ін. Саме такі специфічні мовно-термінологічні форми дають можливість зацікавленій особі дія­ти певним чином при реалізації своїх прав та обов'язків.

Юридичні конструкції, їх налагодженість та відпрацьованість на практиці є показником досконалості нормативного регулювання, зо­крема законодавчого. Досконалість законів та інших нормативних ак­тів значною мірою дістає прояв у тому, наскільки відпрацьовані типо­ві схеми і моделі, дані науки і практики, вимоги якості, ефективності, закони логіки.

Основними ознаками юридичних конструкцій є такі:

• вони становлять собою моделі, які є формою відтворення об'єк­тивної реальності;

• юридичні конструкції більшою чи меншою мірою відповідають 'єктам реальної дійсності, які вони відображають;

• вони створюються внаслідок здійснення логічних операцій абстра­гування та типізації;

• вони визначають основні властивості певних суспільних відносин чи їх елементів, у тому числі відображають їх структуру;

• елементи юридичних конструкцій характеризуються внутрішньою ідністю та взаємодією, що обумовлено їх єдиним змістовним та функ­ціональним призначенням; юридичні конструкції надають законам та ціленим в них нормам права нової якості^[74].

Юридичні конструкції, за певними винятками, повинні визначати: Суб'єкт та об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів), умови встанов­лення, зміни та припинення правових відносин, відповідальність за порушення норм права, механізм реалізації нормативно-правового

акта.

Юридична конструкція як ідеальна модель і найбільш висока право­ва абстракція охоплює ряд однопорядкових правових понять нижчого рівня і виявляє основне, суттєве в цих поняттях, відображає складну структурну будову урегульованих правом суспільних відносин, юри­дичних фактів. Сенс юридичних конструкцій полягає у тому, що певні поняття об'єднуються в єдине ціле, на основі чого робляться логічні висновки, які застосовуються до понять нижчого рівня. Наприклад, із різного виду договорів формується загальне поняття договору; із бага­тьох понять договору формується поняття угоди; із різних форм влас­ності формується загальне поняття власності; із різноманітних суб'єктів права формується загальне поняття суб'єкта права і т.ін. Специфічна функція юридичної конструкції в тому і полягає, що вона пов язує пра­вові норми, статті закону в органічно єдину правову систему.

При формуванні юридичної конструкції необхідно дотримуватись певних вимог. Вона повинна:

1) точно і повно охоплювати ті норми, статті закону, на базі яких фор­мулюється; бути цілісною, системною, відповідати іншим правовим конструкціям;

2) максимально відповідати цілям права;

3) вирізнятись ясністю, простотою, легкістю розуміння і реалізації.

На завершення розгляду цієї теми зробимо кілька загальних новків.

1. Тексти правових актів можуть містити складні, іноді дуже складні юридичні поняття. Разом з тим правові акти та інші юридичні докумен ти пишуться для людей. Тому нормотворцям потрібно, намагаючись досягти максимальної суворості і точності юридичних понять, одночас но дбати про зрозумілість, простоту та ясність викладу нормативного матеріалу.

2. Правові акти мають особливий, юридичний стиль викладу: вони мають бути офіційно і термінологічно досконалими, в них не повинно бути художньої краси, тексти не можна перевантажувати декларатин ними положеннями, лозунгами, закликами.

3. Мова нормативного акта - загальнолітературна, але вона маї особливості, що дозволяє умовно говорити про юридичну мову. Ці особливості — чіткість, визначеність і точність думки законодавця, спеціальна термінологія, специфічний прескриптивний характер ви кладу.

4. Усі ці особливості свідчать про те, що юридичний стиль і юри дична мова можуть бути віднесені до загальнокультурних цінностей, Специфічні формулювання покликані відобразити і «дихання» самого життя, і складний юридичний зміст, і в той же час бути дохідливими і переконливими.

Юридична мова, правові формули в самій своїй суті наповнені вели кою інтелектуальною і духовною силою, і в цьому сенсі правові акти не тільки мають регулятивно-охоронне значення, а й можуть збагатити духовний світ людини, принести їй внутрішнє духовне задоволення. Юридична мова, безперечно, належить до цінностей духовної культу­ри людства.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА
ФУНКЦІОНАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА

Розділ 13

ПРАВОВІДНОСИНИ

13.1.Поняття та основні ознаки правовідносин.

Склад (структура) правовідносин

Як зазначалося у попередніх розділах, однією з визначальних рис правової комунікації людей - суб'єктів права є кореляція взаємних прав і обов'язків. Ці поняття є провідними у розумінні правовідносин.

Як відомо, суб'єкти права мають можливість реалізовувати свої пра­ва та обов'язки як у відносинах з іншими особами, так і поза ними. Це дає підстави виокремити два шляхи їхньої реалізації:

1) використання суб'єктом його прав і виконання ним обов язків, коли він не вступає у відносини з іншими особами. Наприклад, влас­ник на власний розсуд, без допомоги інших суб'єктів може користува­тися своїм майном, особа може самостійно дотримуватися криміналь­но-правових заборон, шанувати державні символи або не завдавати шкоди навколишньому середовищу;

2) реалізація, пов'язана з необхідністю для суб'єкта вступати у правовідносини з іншими особами, що зумовлено неможливістю здій- снення прав і реалізації обов'язків без відповідних дій з боку інших суб'єктів права (наприклад, здійснення права на придбання автомобі ля вимагає контактів з його власником, права на медичну допомогу - з медичним закладом, права на вихід із громадянства - з державою; обов'язок щодо сплати податків може бути реалізований через взає­модію з фіскальними органами).

Правовідносини - це вид суспільних відносин, що виникають на ос нові права і учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Основні ознаки правовідносин:

1) вони є суспільними відносинами, які виникають між людьми та їх об'єднаннями. Суб'єктами правовідносин можуть виступати фізичні та юридичні особи, держава, її органи та посадові особи тощо;

2) вони є юридичним вираженням (формою) різноманітних суспіль них відносин (сімейних, економічних, політичних, релігійних та ін.). Ін тими словами, правовідносини виникають не самі по собі, а на основі інших суспільних відносин, як наслідок їх правового врегулювання;

3) виникають, припиняються або змінюються на основі принципів та норм права. Норми права зазвичай закріплюють модель правовід­носин, визначаючи їх об'єкти, суб'єктів, права та обов'язки останніх, а також юридичні факти, необхідні для виникнення, зміни та припинен­ня цих відносин. Водночас модель певних відносин (насамперед дея­ких приватних) безпосередньо нормами не встановлюється; їх право­ве упорядкування здійснюється за власним рішенням (домовленістю) суб'єктів, яке не суперечить принципам права і нормам, обов'язковість яких випливає з їх змісту або із суті відносин. Інколи упорядкування може здійснюватися також за допомогою інститутів аналогії закону і аналогії права;

4) субєкти правовідносин пов'язані між собою правами та обоє язками. Ця риса означає, що в кожному правовому відношенні є сторона, яка має (за допомогою інститутів аналогії закону і аналогії права) а також володіє суб'єктивним правом (уповноважена особа) та сторона, яка наділена юридичним обов'язком, що кореспондує суб'єк­тивному праву (зобов язана особа). Найчастіше у правовідносинах всі сторони мають взаємні права та обов'язки;

5) вони становлять собою індивідуалізований та конкретизований правовий зв язок. Індивідуалізація означає зв'язок між конкретними, інформованими один щодо одного суб'єктами. У свою чергу, конкре­тизація полягає у визначеності об'єкта певного правовідношення, а та­кож змісту та обсягу прав і обов'язків його суб'єктів.

Для кращого розуміння конкретних правовідносин та їх юридично­го аналізу й оцінки використовується така юридична конструкція, як склад правовідносин.

Склад правовідносин - це сукупність елементів, необхідних для їх виникнення та існування (суб'єкт, об'єкт, юридичний зміст та юри­дичний факт).

Суб'єкти правовідношення — це його учасники, які є носіями субєк- тивних прав та юридичних обов'язків.

Об'єкт правовідношення - це благо, заради якого суб'єкти вступа­ють у правовідношення.

Юридичний зміст правовідношення - це суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки його суб'єктів.

Юридичний факт - це життєва обставина, з наявністю або відсутніс­тю якої пов'язуються виникнення, зміна та припинення правовідносин. Правовідносини можуть бути класифіковані за різними критеріями:

1) за галузями права правові відносини можна класифікувати на кримінально-правові, цивільні, адміністративні, трудові та ін.;

2) за функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні. Регулятивні правовідносини виникають внаслідок правомірного використання прав та дотримання обов'язків. Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є наслідком вчинення суб'єктами правопорушень;

3) зо підсистемою права розрізняють матеріально-правові та про­цесуально-правові відносини. Якщо перші виникають на основі норм матеріального права (наприклад, правовідносини продавця та покуп­ця, що виникли на основі цивільного права), то другі - на основі проце­суального права у випадку неможливості самостійної реалізації норм матеріального права. Вони встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ (на­приклад, у випадку продажу магазином товарів неналежної якості та відмови повернути кошти покупець звертається до суду);

4) за тривалістю виокремлюють постійні, тимчасові та одномо- ментні правовідносини. Дія постійних правовідносин у момент їх ви­никнення не обмежена часом (наприклад, шлюбні відносини, постійні трудові відносини). Тимчасові правовідносини тривають певний визна­чений час (наприклад, відносини з приводу виконання підрядних ро­біт, перевезення вантажу, строкові трудові відносини). Одномоментні правовідносини виникають та припиняються внаслідок реалізації прав і обов'язків в дуже стислі терміни, в один момент (наприклад, роздріб­на купівля-продаж).

13.2. Суб'єкти правовідносин. Поняття правосуб'єктності

Суб'єкт правовідносин - це суб'єкт права, який вступив у право­відносини для реалізації прав і обов'язків.

Використовуючи усталене для вітчизняної (та й не тільки) теорії пра­ва поняття «суб'єкт правовідносин», слід ще раз наголосити на тому, що суб'єкт - це не щось аморфне, позаособистісне. Суб'єкти правовід носин - це (в кінцевому підсумку) завжди люди, які можуть перебувати в різних статусах - пересічного громадянина, державного чиновника, об'єднання людей чи співтовариства тощо.

Та чи інша особа визнається суб'єктом правовідносин, якщо вона мас здатність бути субєктом права, тобто наділена правосуб'єктністю Завдяки правосуб'єктності особа як суб'єкт права потенційно, узагалі здатна бути учасником правовідносин. Правосуб'єктність є своєрід ним правом на право.

В юридичній науці виокремлюють:

1) загальну правосуб'єктність, тобто здатність особи бути суб'єк том права в межах певної правової системи;

2) галузеву правосуб'єктність, тобто здатність особи бути учасни­ком правовідносин тієї чи іншої галузі права (наприклад, існує консти туційна, цивільна, трудова, кримінально-правова правосуб'єктність);

3) спеціальну правосуб'єктність, тобто здатність особи бути учас­ником певного кола правовідносин у межах галузі права. Наприклад, спеціальну правосуб єктність мають державні службовці, пенсіонери, банки та ін.

Правосуб'єктність має певну структуру (склад), яка включає:

• правоздатність, тобто здатність суб'єкта права мати права та обов'язки;

• дієздатність, тобто здатність суб'єкта права своїми діями набу­вати для себе права та обов'язки, самостійно їх здійснювати та вико­нувати.

Необхідність виокремлення у складі правосуб'єктності правоздат­ності і дієздатності обумовлено тим, що в деяких галузях права мож­ливість певного суб єкта мати права й обов'язки не завжди означає можливість самостійного набуття і здійснення цих прав і обов'язків. Ін­шими словами, правосуб'єктність ніби роз'єднується на відокремлені структурні елементи: правоздатність і дієздатність. Класичним прикла­дом у цьому випадку є цивільне право, яке визнає цивільну правоз- дзтність індивідів — фізичних осіб з моменту народження, у той час як цивільна дієздатність виникає поступово, з досягненням певного віку. Наприклад, часткова дієздатність встановлюється для осіб, що не до- сягли 14 років, неповна дієздатність-для осіб віком від 14 до 18 років, повна дієздатність - для осіб, які досягли 18 років.

Крім того, ураховуючи нездатність до самостійних дій деяких фізич­них осіб через їхній психічний стан, цивільне право передбачає існу­вання обмеженої дієздатності, а також визнання особи недієздатною.

І У деяких галузях (наприклад, у трудовому праві) правосуб'єктність існує як єдина праводієздатність: правоздатність і дієздатність вини­кають у особи одночасно. Це пояснюється тим, що специфіка трудових правовідносин передбачає особисте виконання працівником трудо­вих обов'язків; особа до досягнення певного віку не може здійснювати трудові обов'язки, а виконання їх іншою особою не допускається.

І Для юридичних осіб, які становлять собою організації, створені шля­хом об'єднання осіб та (або) майна і зареєстровані у встановленому порядку, право- і дієздатність зазвичай виникають одночасно.

У складі правосуб'єктності іноді виокремлюють деліктоздат- ність - здатність особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення (делікти). Проте вона не має самостійного значення і повинна розглядатись як один з аспектів дієздатності.

Слід розуміти, що поняття суб'єктів правовідносин і суб'єктів права не збігаються. Зважаючи на те, що правовідносини - не єдина форма реалізації норм права, суб'єкт права не завжди є водночас і суб єктом | правовідносин. Крім того, суб'єкт права, наприклад, може бути не заці­кавлений в реалізації своїх прав, з цієї причини не вступати в правовід­носини, а отже, не бути суб'єктом (учасником) тих чи інших правовід­носин. У той же час суб'єкт правовідносин - це фактичний, реальний учасник правовідносин.

Суб'єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізична осо­ба, посадова особа) та колективні (юридична особа, орган державної влади та ін.).

У правовідносинах у сфері приватного права беруть участь переваж­но фізичні особи як індивідуальні суб'єкти права та юридичні особи як колективні суб'єкти. Людина як учасник приватноправових відносин вважається фізичною особою, тоді як юридичною особою визнається ¹ організація, створена і зареєстрована у встановленому законом поряд­ку, яка може від свого імені набувати майнових та особистих немайно- вих прав та обов'язків і здійснювати їх, бути позивачем і відповідачем у суді. У приватноправових відносинах фізичні та юридичні особи беруть

участь як покупець і продавець, працівник і роботодавець, кредитор І боржник тощо.

Типовим суб'єктом відносин у публічному праві є суб'єкт владним повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядуван ня, їх посадові особи та ін.). Він бере участь у цих правовідносинах як контролюючий орган, розпорядник бюджетних коштів, слідчий, державний службовець та ін. Крім того, у публічні правовідносини мо жуть вступати фізичні та юридичні особи, які беруть участь в них як гро мадяни, іноземці, виборці, політичні партії, громадські організації та ін.

Специфічними суб'єктами правовідносин є держава та територі­альна громада Так, держава вступає в різні правовідносини, зокрема у міжнародні (тобто у відносини з іноземними державами та міжна родними організаціями), у публічні (наприклад, відносини щодо гро­мадянства), у приватні (відносини з приводу спадкування за заповітом на користь держави).

13.3. Зміст правовідносин

Зміст правовідносин становлять суб'єктивні права та юридичні обов'язки його суб'єктів.

Суб'єктивне право - це гарантована правом міра можливої пове­дінки особи.

Суб'єктивне право безпосередньо пов'язане із свободою особи і ви­ступає мірою цієї свободи. Воно належить уповноваженій особі, його реалізація дає змогу задовольнити певний власний інтерес. При цьому носій права вільно обирає передбачений правом варіант поведінки. Водночас межі можливої поведінки суб'єкта визначені нормами права.

Реалізація суб'єктивного права, тобто переведення передбачених ним можливостей у практичну площину, реальне здійснення відповідних пра­вомірних дій, відбувається як у межах правовідносин, так і поза ними.

У першому випадку реалізація зумовлена певними юридичними фактами (наприклад, фактом укладання договору, подачі позову, скар­ги або заяви, виданням наказу). Саме в межах правовідносин відбу­вається конкретизація суб'єктивного права, визначеного правом: здій­снюється його прив'язка до іншого суб'єкта - зобов'язаної сторони, до певного об єкта (визначеного блага), уточнюються зміст та межі дозво­леної поведінки уповноваженої особи.

У складі суб'єктивного права можна виокремити такі правомоч- ості, як:

1) право на власні дії, тобто можливість суб'єкта діяти особисто;

2) право на чужі дії, тобто можливість суб'єкта вимагати певної по­ведінки від зобов'язаної особи (вимагання);

3) право на дії уповноважених осіб, тобто можливість звертатися до уповноважених на це суб'єктів заради застосування державного при­мусу у випадках невиконання зобов'язаною особою своїх обов язків (домагання).

Юридичний обов'язок - це встановлена нормами права міра на­лежної поведінки особи.

Обов'язок покладається на зобов'язану особу, яка повинна обрати передбачений правом варіант поведінки - здійснювати певні дії або утримуватися від них. При цьому право визначає міру необхідної пове­дінки. Обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав.

Реалізація обов'язків, так само як і реалізація норм права, відбува­ється в межах правовідносин або поза ними. У межах правовідносин визначений нормою права обов'язок конкретизується: визначаються уповноважена сторона, певний об'єкт, уточнюються зміст та межі на­лежно! поведінки зобов'язаної особи.

Юридичний обов'язок передбачає:

1) необхідність здійснення певних дій або утримання від них:

2) необхідність відреагувати на законні вимоги уповноваженої особи;

3) необхідність не перешкоджати уповноваженій особі користува­тися благами, на які вона має право.

4) необхідність нести відповідальність за невиконання своїх

обов'язків.

13.4. Об'єкти правових відносин

Об'єкт правовідносин - це блага, заради одержання, передачі або використання яких суб'єкти права вступають у правовідносини.

Об'єктами правовідносин можуть бути:

1) природні об'єкти, тобто земля, її надра, атмосферне повітря, водні, лісові та інші природні ресурси; вони мають природний харак­тер, людьми не створюються, але використовуються ними для задово­лення своїх потреб;

2) речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше рухоме й перу хоме майно. Предмети матеріального світу задовольняють різнома нітні потреби людини і виступають об'єктами майнових відносин (на приклад, при купівлі-продажу, даруванні, обміні, спадкуванні);

3) немайнові блага (особистіта соціальні): життя, здоров'я, честь і гідність, свобода, недоторканність житла, права людини і громадя нина, конституційний лад, громадський порядок і безпека, довкілля, належне управління та ін. Вони визнаються значущими для суспільства і людини, унаслідок чого захищаються правом;

4) результати дій, у тому числі послуги та результати робіт Вони надаються у сферах управління, побутового обслуговування, гос подарській, культурній, освітянській та інших сферах (наприклад, соці альні, адміністративні, фінансові, побутові);

5) об'єкти права інтелектуальної власності (літературні та ху­дожні твори, комп'ютерні програми, наукові відкриття, торговельні марки та ін.). З приводу їх використання та передачі виникають різно­манітні правовідносини.

13.5. Юридичні факти та їх класифікація

Юридичні факти - це конкретні миттєві обставини, з наявністю та/або відсутністю яких норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Юридичні факти є життєвими обставинами (діями та подіями, наяв­ними або відсутніми, такими, що залежать або не залежать від волі людини), що прямо або опосередковано визначені гіпотезою норми права; саме вони є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Класифікація юридичних фактів

1. За вольовою ознакою їх поділяють на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії - це юридично значущі вчинки особи, які можуть бути правомірними та неправомірними.

Правомірні дії відповідають нормам та принципам права, протиправ­ні - їм суперечать. У свою чергу правомірні дії залежно від спрямова­ності волі суб'єкта поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки.

Юридичні акти спрямовані на досягнення певного правового ре­зультату (вчинення правочину, видання наказу, подання позову та ін.), тоді як юридичні вчинки породжують юридичні наслідки незалежно Від спрямованості волі на їх настання (створення літературного твору, наукове відкриття та ін.).

Юридичні події - це юридично значущі життєві обставини, на­стання яких не залежить від волі людини.

У свою чергу юридичні події можуть бути поділені на відносні (ви­кликані діяльністю людей - наприклад, пожежа внаслідок підпалу) та абсолютні (ті, які не пов'язані з діяльністю людей; наприклад, падіння метеориту, пожежа внаслідок самозаймання).

2. Залежно від наявності або відсутності життєвих обставин виокремлюють позитивні і негативні юридичні факти. Наприклад, наявність громадянства буде позитивним юридичним фактом для вій­ськової служби, а відсутність захворювання, що перешкоджає проход­женню військової служби, - негативним.

3. Залежно від юридичних наслідків юридичні факти поділяються на факти, що породжують правовідносини (наприклад, видання на­казу про призначення на посаду), факти, що змінюють правовід­носини (наприклад, видання наказу про переведення на іншу посаду), факти, що припиняють правовідносини (наприклад, видання нака­зу про звільнення з посади).

Певними особливостями характеризуються факти безперервної дії-правові стани (наприклад, громадянство, шлюб, судимість).

У деяких випадках для виникнення, зміни та припинення правовід­носин необхідний фактичний склад - наявність або відсутність кіль­кох юридичних фактів. Наприклад, для призову на дійсну військову службу необхідні такі юридичні факти, як українське громадянство, досягнення встановленого законом віку, належний стан здоров'я, від­сутність права на відстрочку.

Розділ 14

РЕАЛІЗАЦІЯ І ЗАСТОСУВАННЯ
НОРМ ПРАВА

14.1. Поняття реалізації норм права та її форми

Реалізація і застосування норм права, як і багато попередніх тем, у вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві зазвичай роз­глядається як обезлюднений («безлюдний») процес. Активна роль людини - суб'єкта права визначається хіба що в окремих формах ре­алізації норм права, про які йтиметься далі. Загалом же людина пе реважно виступає не як автономний і творчий суб'єкт, а фактично як обєкт права, причому нерідко навіть тоді, коли йдеться про захист прав і свобод людини^[75].

Оскільки цей розділ висвітлює тему, безпосередньо пов'язану з теорією позитивного права (інколи в пострадянській теорії держави і права її до цього часу називають догмою права, що не зовсім корек­тно), вона, звісно, не може не опиратися на надбання юридичного позитивізму у N розробці. Проте при її вивченні слід усвідомлювати що за усталеними формами реалізації норм права та традиційною позитивістською термінологією завжди стоять живі люди з їх індиві­дуальними особливостями - персональним досвідом, світоглядом менталітетом, стилем мислення тощо. І саме від них (в якому б статусі вони не ули пересічного громадянина чи професійного держав­ного службовця), врешті-решт залежить ступінь втілення вимог норм

рава в життя, тобто перетворення їх з абстрактної моделі поведінки реальну, фактичну норму, інакше кажучи з належного в наявне.

Отже, реалізація норм права - це втілення (здійснення) їх вимог у Правомірній поведінці людей - суб'єктів права.

Реалізація права може бути пов'язаною як із здійсненням правомір­них дій, так і з правомірною бездіяльністю. Результатом реалізації пра­ва є досягнення відповідності фактичних дій (бездіяльності) вимогам норм права щодо цієї поведінки суб'єктів права.

Зазвичай виокремлюють такі типи реалізації норм права:

1) безпосередню реалізацію, коли суб'єкти права самостійно, без зовнішнього втручання чи допомоги втілюють юридичні правила у сво­їй поведінці, здійснюють права та виконують обов'язки, дотримуються заборон (наприклад, власник здійснює право власності на належне йому майно, водій виконує обов'язок попередити учасників дорож­нього руху про зупинку транспортного засобу, особа утримується від зухвалої, цинічної поведінки в публічних місцях). Саме так у суспільстві реалізується переважна більшість норм права;

2) правозастосовну реалізацію, яка має місце тоді, коли права та обов'язки не можуть бути реалізовані або не реалізуються особою без залучення спеціальних суб'єктів (суб'єктів правозастосування). При цьому слід розуміти, що такими суб'єктами все одно є люди, хоч і, як правило, професійно підготовлені. Це - посадові особи відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування та інших органі­зацій, уповноважених застосовувати норми права. У цьому випадку реалізація проходить особливу стадію - застосування норм права (на­приклад, громадянин реалізує своє право на пенсію лише із залучен­ням органу Пенсійного фонду, який приймає рішення про призначення пенсії цій особі, особа виконує свій обов'язок щодо сплати пені лише після ухвалення відповідного судового рішення).

Важливе значення для розкриття природи реалізації норм права має також виокремлення її форм, яке здійснюється залежно від характеру дій, необхідних для реалізації права. У свою чергу цей характер зумов­лений способом правового регулювання, що використовується у тій чи іншій нормі права (заборона, зобов'язання або дозвіл).

Це дає можливість виділити:

1) дотримання, яке є формою реалізації заборонних норм права. Суть цієї форми полягає в бездіяльності (пасивній поведінці), тобто утриманні від здійснення дій, що знаходяться під забороною правових норм (наприклад, особа утримується від куріння, забороненого в гро­мадських місцях, або від заподіяння шкоди чужому майну);

2) виконання, яке є формою реалізації зобов'язальних норм праїм Ця форма завжди вимагає активної поведінки — дій, пов'язаних із вико* нанням суб'єктами обов'язків, покладених на них нормами права (на приклад, виконуючи свої обов'язки, платник податку сплачує податок на доходи, водій транспортного засобу зупиняється на червоне світло світлофору);

3) використання, яке є формою реалізації уповноважувальних норм права. Воно становить собою добровільне здійснення особою своїх прав і втілюється як у діях, активній поведінці (наприклад, вибо рець використовує право обирати народних депутатів), так і в безді яльності, пасивній поведінці (наприклад, особа використовує право не свідчити проти себе і своїх близьких).

14.2. Застосування норм права та його особливості.

Ознаки правозастосовної діяльності

Важливе значення в процесі правового регулювання має застосуван­ня норм права. Якщо в процесі нормотворчості створюються норми права, що містять загальні правила поведінки, то застосування норм права продовжує правове регулювання, розпочате нормотворчістю, на рівні конкретних життєвих ситуацій. Необхідність правозастосування обумовлена тим, що адресати норм права не завжди можуть реалізу­вати свої права й обов'язки самостійно, без своєрідного посередниц­тва, залучення уповноважених суб'єктів.

Застосування норм права є необхідним, зокрема:

коли закріплені нормами права і обов'язки конкретних осіб через їх підвищену соціальну значущість, можуть бути реалізовані лише після винесення індивідуально-владного рішення (так, право на підприємницьку діяльність не може бути реалізоване без реєстра­ції громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності державним реєстратором);