Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 21 страница

Просування на цьому шляху можливе за умови цілісного підходу до проблеми юридичної аргументації. В основі цієї моделі лежить ідея системної єдності або когерентності, яка своїми коріннями сягає розробленої одним з основоположників історичної школи права, ні­мецьким правознавцем Ф.К. Савіньї «теорії органічного цілого» та спи­рається на положення «теорії цілісності», сформульованої згадуваним вже сучасним американським теоретиком права Р. Дворкіним.

Самостійною ця модель стає, за Р. Алексі, лише тоді, коли така єдність (когерентність) стає домінуючою ідеєю[96] [97] [98]. І хоч у чому полягає ця домі­нуюча ідея, Р. Алексі не розкриває, з його міркувань можна припустити, що нею охоплюється не лише узгоджений і взаємозв'язаний комплекс засобів, методів, прийомів, що застосовуються в аргументації, а й чи­мало інших, не менш важливих аспектів єдності (когерентності).

До них слід віднести:

• розуміння самого права як багатоаспектної цілісності, що існує, як зазначалося раніше, у різних проявах і формах, основою яких є невід- чужувані права людини;

• погляд на право, не як на статичне явище, а як на інтелектуальний процес, в якому норми мають розглядатися тільки в контексті нагро­маджених людством цінностей, численних суспільних відносин та ін­ститутів, розгалужених процедур і стилю мислення;

• усвідомлення того, що висновки у будь-якій справі мають ґрунту­ватися на єдності, цілісності доказової бази, тобто виявленні, вивченні та оцінці всіх доказів, що мають значення для справи;

• уявлення про правозастосовну аргументацію не тільки як про винятково раціональну процедуру, здійснювану за правилами логіки (Р. Алексі), а й таку, що включає «логічно недійсні аргументи, які мо­жуть бути риторично ефективними» (X. Перельман);

• усвідомлення того, що жодна модель аргументації не може пре­тендувати на завершеність і когерентність сама по собі, без її вті­лення у реальних діях людей. Отже, її цілісність можуть забезпечити лише люди через певні процедури, однією з яких є юридична аргу­ментація[99].

16.3. Особливості судової аргументації

Крім розглянутих вище моделей (типів) юридичної аргументації, в основу виокремлення яких покладені переважно застосовувані ними підходи та методи дискурсу (міркувань), вона може бути класифікова­на також за іншими ознаками.

Однією з найважливіших з них є змістовно-діяльнісна ознака, за якою аргументація поділяється, як зазначалося на початку цього розділу, на теоретичну і практичну. Як першим, так і другим видом аргументації в тому чи іншому поєднанні використовуються підхо­ди, характерні для всіх названих моделей (типів) аргументації. Проте поряд із спільними рисами вони мають суттєві відмінності, обумов­лені природою теоретичної і практичної діяльності. Якщо перша ста­новить собою форму наукової діяльності, метою якої є досягнення максимально елімінованого від суб'єкта, тобто позаособистісного знання про дійсність, то природа практичної діяльності через вплив на неї людського фактора набагато складніша, що не може не позна­чатися на особливостях аргументації.

Практична юридична аргументація за суб'єктами у свою чергу може бути поділена на аргументацію, властиву різним юридичним профе­сіям - суддям, адвокатам, прокурорам тощо, кожен з видів якої має свою специфіку. Найяскравіше вона дістає прояв у судовій аргумента­ції, яка відображає як призначення суду і особливості судочинства, так і засоби, методи і прийоми аргументації, застосовувані учасниками су­дового процесу, які в кінцевому підсумку впливають на зміст судового рішення.

Відмінності між суб'єктами науково-теоретичної і судової діяльно­сті - науковцем-дослідником і суддею полягають насамперед у тому, що перший з них - науковець - може відмовитись від надання відпо­віді на поставлене перед ним питання, пославшись на те, що наука на сьогодні не готова до розв'язання цього питання. Навіть науко- вець-правник на поставлене перед ним питання, як з наукової точки зору можна вирішити той чи інший правовий спір, може обмежитись констатацією наявності прогалини у його врегулюванні і запропону­вати її усунення через внесення змін до закону чи іншого норматив­ного акта. Для судді питань, від вирішення яких він може ухилитися при розгляді справи, пославшись на те, що він не знає, як їх вирішува­ти, оскільки закон з цих питань мовчить, не існує. Суддя не може че­кати також, коли такі питання будуть врегульовані законом. Відмова судді від вирішення з тих чи інших причин законодавчо не урегульо­ваних питань за давньою європейською традицією розцінюється як ухилення від виконання покладених на суд обов'язків, як порушення одного з визначальних загальних принципів права — «відмова у пра­восудді не допускається».

Завдання суду полягає у тому, щоб за будь-яких обставин знайти шляхи розв'язання правового спору за допомогою властивих праву

засобів, зокрема численних способів, прийомів і видів юридичного тлумачення. Це зовсім не означає, що всі передумови правильно­сті тлумачення закладені в самій системі законодавства, хай навіть в прихованій формі, і їх потрібно лише виявити. Як вже зазначало ся, законодавство ніколи не утворює якусь завершену, замкнену си­стему, з якої можна «вивести» рішення у справі за допомогою суто понятійно-логічних засобів без будь-яких власних оцінок. Жодний логічний зміст законодавства не здатний дати більше того, що в ньо­му закладено. Навіть принципи права, до яких доводиться у таких випадках звертатися суду, не завжди є результатом їх текстуального або змістовного закріплення у Конституції чи законах, як часто вважа­ється у вітчизняній літературі, про що вже згадувалося у розділі 3. Для ЇХ пошуку суду доводиться залучати додатковий нормативний матері­ал, який нерідко знаходиться за межами національних законодавчих текстів.

Втім, навіть у тих випадках, коли принципи права чітко сформульова­ні у Конституції і законах, «виведення» з них рішень неминуче перед­бачає активну участь правосвідомості, за допомогою якої надається необхідна визначеність принципу, «заповнюється» його форма стосов­но певної ситуації. Властива принципам права незаповненість форми, є тим внутрішнім двигуном, за допомогою якого формальні характери­стики принципів набувають для себе нового змісту, пристосовуючись до змін в суспільному житті. їх висока еластичність забезпечує дина­мізм принципів, дає Їм можливість краще за правові норми реагувати на вказані зміни; свою змістовну визначеність вони набувають в про­цесі їх застосування та відповідної аргументації.

Отже, судова аргументація становить собою об'єднання зусиль наці­ональних законодавчих текстів, здобутків правової доктрини, міжна­родно-правових актів, міжнародної та національної судової практики. Це означає, що суд не може виходити ні з механічного «виведення» рішення з норми, ні з абсолютної дискреції (свободи розсуду) у виборі нормативної бази та її інтерпретації.

Істотна особливість судової аргументації, на відміну від науково- теоретичної, полягає не тільки у змісті використовуваних доказів, а й у формі їх доведення до учасників судового процесу та інших присут­ніх на ньому осіб, що в свою чергу обумовлюється природою судового розгляду. Що він собою становить — виключно раціональну діяльність, де панують логічні побудови, властиві науці, чи діяльність, що більшою мірою групується на позараціональних складових, притаманних мис­тецтву?

Думки з цього питання істотно різняться. Деякі науковці вважають, що суть судового розгляду визначає логіка, відтак, він не особливо від­різняється від наукового пізнання.

І* Подібні погляди залишаються досить поширеними на пострадян­ському просторі. По суті вони є продовженням радянської доктрини теорії доказів та концепції «об'єктивної істини» в судовому процесі, проникнутої, як слушно зазначається в літературі, «надмірним техні­цизмом і логізмом», притаманним передусім природно-науковим дослідженням1. Навіть у суспільних науках до використання поняття «об'єктивна істина» слід ставитися досить обережно, пам'ятаючи про істотне значення в них «суб'єкти в а ції» об'єкта дослідження з боку са­мого дослідника, що є однією із визначальних особливостей наукового пізнання в суспільствознавстві. Тим більше це стосується судового про­цесу, побудованого на принципі змагальності. Роль людського чинника у ньому часто виявляється вирішальною.

У зв'язку з цим багато дослідників, принаймні на Заході, дотриму­ється думки, що будь-який судовий процес не є послідовно логічним, тобто підпорядкованим наперед визначеним логічним актам. У ньому переважають швидше закони мистецтва, ніж науки. Зокрема, амери­канські дослідники Б. Дейнет (В. Оапеї:) і Б. Богоч (В. Во§осб) зазнача­ють, що судовий розгляд в значній своїй частині розігрується як п'єса, в якій його учасники діють як актори. В основі цієї п'єси лежить конфлікт двох версій реальності і розвивається вона не стільки за законами логі­ки, скільки за законами жанру, який в цьому разі ближчий до «драми», оскільки в судовому процесі вирішується доля людей[100] [101]. І вирішують цю долю також люди з притаманними їм особливостями сприйняття по­чутого в судовому засіданні, його оцінки, стилю мислення, емоціями і переживаннями. Це накладає на судовий процес істотний відбиток позараціональних, психологічних чинників, без яких уявити правосуд­дя неможливо.

Можна дискутувати з приводу зведення судового змагання виключ­но до «словесної бійки, безжалісної і майже завжди брудної», в якій кожна із сторін прагне лише до досягнення власної егоїстичної мети, як ще на початку минулого століття характеризував його відомий пра­вознавець Л.Є. Владимиров1. Проте неможливо заперечити його ж слова, що судове змагання - «це не науковий спір», учасники якого своєю єдиною метою ставлять досягнення істини.

Суть судової аргументації, як писали свого часу X. Перельман і Л. Оль брехтс-Титека, пояснює не стільки логіка, скільки риторика, яка в свою чергу вимагає слухачів. Мета сторін у судовому процесі полягає у пере­конанні суду в правильності власної версії, а не в виробленні на осно ві діалогу спільної версії чи підтриманні версії противника. Тому вони піклуються передусім про посилення своїх доказів і послаблення до казів противника. Для цього використовуються різні методи і аргумен ти — аналіз фактів, суперечностей в позиції противника, реконструкція минулих подій, звернення до різних психологічних способів впливу на аудиторію, прийомів ораторського мистецтва тощо. Звісно, при цьому звертаються до надбань як логіки, так і діалектики, герменевтики та інших галузей знань. Проте якщо наукові докази ґрунтуються на аксіо мах, а отже, є істинними в формально-логічному значенні, докази сто­рін судового процесу виходять з загальних припущень і, таким чином, є не більше ніж правдоподібними[102] [103].

Це свідчить про те, що роль «об'єктивної істини» в судовому процесі не варто фетишизувати. Якби, скажімо, адвокат ставив за мету тільки встановлення «об'єктивної істини», він фактично ухилявся би від вико нання своєї основної функції-захисту свого клієнта (підзахисного). Не обмежується виключно пошуком істини і буквою закону при обґрун туванні своєї позиції також обвинувач. Він, як і адвокат, використовує різні риторичні прийоми впливу на аудиторію. Завдання ж суду полягає у тому, щоб зважити аргументи сторін і зробити вибір між ними. Та кий вибір відбувається здебільшого на основі не математично точної реконструкції минулих подій, а найбільш переконливого доведення їх вірогідності.

Складніше з пошуком об'єктивної істини в конституційному і адмі ністративному судочинстві. На відміну від цивільного і кримінального судочинства, побудованого виключно на змагальності сторін, консти туційне і адміністративне судочинство, хоч і не відкидають елементів змагальності, проте й не зводяться до неї. У цих видах судочинства істотне, а іноді навіть визначальне, значення має пошуковий, дослід ницький (інколи використовується термін «інквізиційний», хоч він з огляду на його походження зберігав переважно негативний відтінок) принцип. Як конституційні, так і адміністративні суди не обмежують­ся зважуванням доказів, наданих сторонами в судовому засіданні або витребуваних і долучених до справи судом за їх клопотанням. Ці суди можуть збирати, узагальнювати і зважувати їх за власною ініці­ативою, що для суддів загальної юрисдикції (цивільного, криміналь­ного тощо) є загалом неприпустимим. Це в свою чергу обумовлює інші особливості конституційного і адміністративного судочинства - мінімізацію фактора аудиторії, позараціональних чинників, прийомів ораторського мистецтва тощо. В цих видах судочинства переважають раціональні моменти і логічні побудови, характерні для науки. Як на­слідок зближуються з науковими (чи принаймні мають зближувати­ся) також результати конституційного і адміністративного судового розгляду.

16.4. Правила юридичного дискурсу

Правила юридичного дискурсу, як і моделі юридичної аргументації, можна класифікувати за різними критеріями. Одним з найпоширені­ших і найбільш придатних (характерних) для юридичного дискурсу є поділ таких правил на матеріальні (змістовні), тобто такі, що стосу­ються структури і змісту аргументів, та процедурні, тобто ті, які є без­посереднім предметом процедури дискурсу. Польські правознавці Є. Стельмах і Б. Брожек називають вказані групи правил відповідно «топіко-риторичними» і «нормативними»[104].

До першої групи цих правил належать, зокрема, вимоги:

• несуперечливості застосовуваних аргументів та способів їх оцінки;

• термінологічно-мовної ясності (визначеності) їх подачі (дове­дення);

• достовірності застосовуваних емпіричних передумов;

• виваженості ухвалюваних рішень, врахування їх соціальних наслід­ків тощо.

На цих правилах має базуватися будь-яка теорія практичного аргу« ментування, будь-яка модель, у тому числі монологічні різновиди юрИ‘ дичної аргументації.

Процедурні правила стосуються (в першу чергу) діалогічної моделі юридичної аргументації, тобто специфічних правил власне практично го дискурсу. Основне завдання цих правил полягає у забезпеченні без- сторонності, неупередженості практичної аргументації.

Основні процедурні правила юридичного дискурсу зводяться до такого:

• участь у дискурсі не може бути обмежена, у ньому можуть брати участь усі (за Р. Алексі - «кожен, хто може говорити»);

• кожен може піддавати сумніву будь-яке твердження інших учас ників дискурсу;

• кожен може внести в дискурс будь-яке твердження, висловлюючи свої погляди та побажання;

• жодному з учасників дискурсу (ораторові) не можна перешкоджа ти реалізації названих правил шляхом тиску в межах дискурсу чи поза ним.

Процедурні правила юридичного дискурсу гарантують права кожно му з його учасників, а також свободу і рівність в межах дискурсу.

У свою чергу вони ґрунтуються на основоположних універсальних принципах демократичної правової держави - справедливості, сво­боди і рівності, що свідчить про універсальний характер також самої теорії дискурсу[105].

Розділ 17

ЮРИДИЧНО ЗНАЧУЩА ПОВЕДІНКА
ПРАВОПОРУШЕННЯ

17.1. Юридично значуща поведінка (правомірна і протиправна): поняття, ознаки, види

Людина як істота не тільки біологічна, а й соціальна, яка живе в су­спільстві з собі подібними, може задовольняти свої потреби та інте­реси тільки у взаємодії з іншими членами суспільства. У процесі такої взаємодії вона здійснює свідомі дії і вчинки, які сприймаються оточен­ням, і, відповідно, оцінюються ними як корисні, бажані або, навпаки, шкідливі і небажані як для окремих осіб, так і для всього суспільства. Характер оцінки залежить від відповідності дій і вчинків людини при­писам соціальних, у тому числі правових норм, які існують у суспільстві. Дії і вчинки людей, доступні зовнішньому сприйняттю та оцінці з точки зору їх корисності, або, навпаки, шкідливості для суспільства, охоплю­ються поняттям соціально значущої поведінки.

Поведінка набуває юридичної значущості у тому разі, коли вона може бути оцінена з погляду вимог правових норм. При цьому норми права можуть впливати тільки на вольові дії особи, які підконтрольні свідомості людини. Якщо особа свідомо не контролює свої дії, припис норми не може бути нею реалізований.

Норми права, у свою чергу, містять формально-обов язкові крите­рії, на підставі яких можна дати юридичну оцінку відповідності або, навпаки, невідповідності поведінки нормі права. У першому випадку юридична значущість поведінки полягатиме у правомірності такої по­ведінки, у другому - у протиправності та можливості настання негатив­них юридичних наслідків. Юридично значущою також може бути така поведінка, яка формально не суперечить, проте і не відповідає нормі права. Таке можливо під час реалізації правової норми всупереч меті, для якої вона була встановлена, коли припис правової норми свідо мо виконується однією особою на шкоду інтересам іншої особи. Так.і поведінка є, зокрема, наслідком зловживання правом, про що більш детально йтиметься в кінці цього підрозділу.

Для того щоб юридично значуща поведінка вважалася правомір ною, необов'язково повинна існувати норма права, якій чітко відпові дає така поведінка. Правомірною буде така поведінка громадян та їх об єднань, що відповідає відомому принципу: «дозволено все, що не заборонено законом». Правомірна поведінка державних органів та їх посадових осіб, навпаки, полягатиме лише у діях, прямо передбачених правовими нормами, тобто для них діє принцип: «те, що не дозволено законом, заборонено».

Таким чином, можна дійти висновку, що юридично значуща пове­дінка — це соціальна поведінка особи, яка може бути оцінена з точки зору вимог правових норм та може мати певні юридичні наслідки.

Правомірна поведінка характеризується такими ознаками:

• перебуває під контролем свідомості і волі особи;

• є соціально корисною з точки зору інтересів особи, суспільства і держави;

• здатна спричинити юридичні наслідки, виступаючи у ролі юридич­ного факту, впливати на виникнення, зміну або припинення правовід­носин;

• підлягає юридичній оцінці (правовій кваліфікації) для визначення її відповідності (невідповідності) нормам права.

З погляду внутрішнього свідомого ставлення особи до здійснення правомірної поведінки її можна поділити на принципову, звичайну, конформістську і маргінальну.

Принципова поведінка має місце тоді, коли особа усвідомлює соці­альну користь від своїх дій як для себе, так і для суспільства, держа­ви. Звичайна поведінка обумовлюється повсякденною звичкою діяти правомірно. Конформістська поведінка має місце тоді, коли особа орієнтується на поведінку інших людей, пристосовуючись до ситуа­ції. Маргінальний тип правомірної поведінки характеризується так званим «граничним» станом, коли особа здійснює свої правомірні дії винятково під страхом відповідальності, а коли загроза понести від­повідальність не є явною, особа може нехтувати приписами правової норми, тим самим здійснюючи протиправну поведінку. Найбільш ви­разно можна побачити перехід певних груп людей від маргінальної до протиправної поведінки під час стихійних лих, військових конфліктів або ж громадських заворушень, коли послаблюється правоохоронна діяльність.

Протиправна поведінка характеризується іншими за змістом, ніж правомірна поведінка, ознаками:

• шкодить інтересам особи, суспільства, держави;

• викликає негативні юридичні наслідки, породжуючи правоохорон­ні правовідносини;

і • підлягає юридичній оцінці (правовій кваліфікації) для визначення можливості притягнення особи до юридичної відповідальності.

Протиправну поведінку залежно від ступеня соціальної небезпеки її наслідків, свідомого чи несвідомого здійснення, наявності вини по­діляють на такі види: правопорушення, об'єктивно протиправна пове­дінка та зловживання правом.

17.2.Поняття правопорушення: теоретичні підходи до його розуміння

Правопорушення є різновидом протиправної поведінки і характери­зується рядом специфічних ознак, за наявності яких протиправна пове­дінка кваліфікується як порушення норм права, за яке особа може бути притягнена до юридичної відповідальності.

Залежно від типу праворозуміння визнання дій правопорушенням може істотно змінюватися. Якщо право сприймати виключно як сукуп­ність норм, встановлених державою, то правопорушенням слід визна­вати будь-яке діяння, яке порушує приписи, встановлені державою у таких нормах, незалежно від оцінки їх змісту. В інших випадках право­порушення не буде.

Якщо стати на позицію творення норми права й іншими суб'єктами, крім держави, які містяться у статутах, релігійних текстах, норматив­но-правових договорах, колективних угодах тощо, то, відповідно, і правопорушенням будуть визнаватися діяння, які суперечать припи­сам, встановленим цими нормами. Наприклад, таке порушення спор­тивних правил, як вжиття допінгу, вважатиметься правопорушенням, за яке винні особи притягаються до різних видів відповідальності, передбачених нормами спортивного права (штраф, дискваліфікація тощо).

Правові норми, норми моралі та інші соціальні регулятори, за до­помогою яких здійснюється як соціальне, так і правове регулюваннн суспільних відносин, не лише змістовно можуть виходити за межі дер жавних правових приписів, а й у певних випадках можуть конкурувати або навіть суперечити нормам права, які сформульовані державою Якщо таке стається, виникає давно відома дилема: чи можна вваж.і ти по суті правопорушенням дію, яка порушує закон, що застарів, або закон, що вступає у протиріччя з правами людини? З погляду позити віста, правопорушенням буде вважатись будь-яке діяння, що супере чить закону. Оцінка цього закону з точку зору моралі (відповідає він уявленню про добро, справедливість тощо) значення не має. Dura lex sed lex (поганий закон, але закон), і він повинен виконуватися доти, доки не буде іншого. Однак історія свідчить, що часто боротьба за пра ва людини, за справедливість та свободу здійснюється через свідомі порушення заборон, закріплених у законах, приписи яких застаріли, не відповідають загальнолюдським цінностям чи суперечать загальнови знаним невідчужуваним правам людини.

Для розв'язання цієї дилеми, зближення позитивістського та природ но-правових підходів до розуміння правопорушення необхідно зверну тись до змістовної оцінки та характеристики закону, який закріплює нор ми, невідповідність поведінки яким кваліфікується як правопорушення.

Існує дві групи критеріїв такої оцінки. По-перше, це ясність, чіткість, зрозумілість, відсутність протиріч між приписами норми. По-друге, така норма повинна відповідати принципам права (навіть не зафіксо ваним в законах), сприйматись як соціально цінна та легітимна норма, базуватись на визнанні і беззастережному прийнятті найвищої цінно сті людини, її убезпеченні від свавілля владних структур та їх посадо­вих осіб.

17.3. Ознаки правопорушення. Склад правопорушення

Незважаючи на багатоманітність поглядів на сутність правопорушен­ня, всі вони мають спільні характеристики. А саме:

1) будь-яке правопорушення є діянням особи (фізичної або юридич­ної), що дістає прояв у зовнішній поведінці, яка може бути сприйнята оточенням як дія або бездіяльність. Внутрішній стан фізичної особи, її думки, переживання або навіть наміри, поки вони не реалізовані у зовнішній поведінці, не є ознакою правопорушення;

2) діяння особи (фізичної або юридичної) є суспільно небезпечним, ідо дістає прояв у спричиненні шкоди особистим чи суспільним інтере­сам чи загрозі спричинення такої шкоди;

? 3) повинна існувати правова норма, яка забороняє те чи інше сус­пільно небезпечне діяння або вбачає правопорушення у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язань.

Для правопорушень, які здійснюються індивідами - фізичними особами, характерні такі ознаки:

1) діяння має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення залежить від волі і свідомості індивіда - фізичної особи правопорушника;

2) фізична особа повинна усвідомлювати протиправність як свого діяння, так і його наслідків. Діяння, вчинене особою, яка за певних об­ставин, наприклад, при розумовому розладі, не здатна усвідомлювати протиправність своїх діянь, не може визнаватись правопорушенням. Аспект здатності усвідомлення також передбачає досягнення фізич­ною особою певного віку, з якого вона може бути притягнена до юри­дичної відповідальності. В юридичній науці можливість притягнення особи до юридичної відповідальності визначається терміном «делік- тоздатність».

Відсутність зазначених вище ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.

Реалізуючи принцип правової визначеності, в Україні діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушен­нями, визначаються виключно законами.

Винятком є тільки цивільні правопорушення, які за природою цивіль­них правовідносин можуть проявлятись у порушенні договірних зо­бов'язань, умови яких узгоджуються сторонами договору. При цьому засади (принципи) юридичної відповідальності за цивільні правопору- : шення визначаються також виключно законом.

В правових системах інших країн діяння, які є правопорушеннями, можуть бути зафіксованими у відмінних від закону правових текстах. Наприклад, в країнах мусульманського права це можуть бути релігійні тексти, в країнах, де як джерело права застосовується звичай — текст відповідного звичаю тощо.

Визнання діяння правопорушенням має свої особливості в міжна­родному праві, норми якого знаходять свою фіксацію у різноманітних джерелах, основним з яких є міжнародний нормативно-правовий до­говір.

Проте незважаючи на можливість визнання діяння правопорушен ням різними джерелами права, спільними для всіх правопорушень будуть його ознаки, які у своїй сукупності утворюють склад правопо рушення.

Склад правопорушення, охоплює такі елементи, які прийнято нази вати його структурою:

• об'єкт правопорушення;

• об'єктивна сторона правопорушення;

• суб'єкт правопорушення;

• суб'єктивна сторона правопорушення.

Склад найбільш суспільно небезпечних видів правопорушень, на­самперед кримінальних, фіксується в законах. Наявність чи відсутність в діянні складу правопорушення прямо впливає на можливість притяг нення або непритягнення особи до відповідальності.

Елементи складу правопорушень характеризуються таким чином.

Об'єкт правопорушення - де охоронювані правом суспільні відно сини, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шко да або створюється загроза заподіяння такої шкоди.

інакше кажучи, об'єкт правопорушення можна охарактеризувати як певну цінність (життя, здоров'я, майно тощо), якій тією чи іншою мірою завдається шкода.

Об'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, які характеризують зовнішню сторону складу правопорушення. Тобто ознак, що характеризують умови здійснення правопорушення та яким чином воно проявилося у поведінці особи.

Обов язковими ознаками об'єктивної сторони є: наявність суспільно небезпечного діяння, наявність негативних наслідків діяння та причин но-наслідковий зв'язок між діянням і наслідками.

Факультативними ознаками об'єктивної сторони правопорушень, тобто ознаками, які властиві не всім складам правопорушень, є: місце, час, обставини, спосіб, знаряддя здійснення діяння.

Суб'єкт правопорушення - це деліктоздатна особа (фізична, юри дична), що скоїла правопорушення. Як вже було зазначено вище, де ліктоздатність фізичної особи пов'язується з віком та станом здоров'я.

Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня сторона правопорушення, що характеризує психічний стан особи в момент здійснення правопорушення. У структурі суб'єктивної сторони рої різняють: вину, мотив, мету, емоційну складову. У такому випадку на батьків або осіб, які їх замінюють, може бути покладено обов'язок із відшкодуван­ня шкоди, яка виникла у результаті діяння неделіктоздатної особи, а до неосудної особи можуть бути застосовані заходи примусового медич­ного характеру.

Крім того, слід зауважити, що у випадку здійснення правопорушення юридичною особою, суб'єктивна сторона не встановлюється, а презю- мується, оскільки в основі будь-якого діяння юридичної особи є від­повідні дії або бездіяльність фізичних осіб, які пов'язані з юридичною особою трудовими або корпоративними відносинами, встановити сту­пінь вини яких за те чи інше правопорушення юридичної особи з до­статньою достовірністю практично неможливо.

Прийнято розрізняти такі форми вини, як умисел і необережність. Умисел буває прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідом­лює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настан­ня суспільно небезпечних його наслідків та бажає їх настання.

При непрямому умислі особа також усвідомлює суспільно небезпеч­ний характер свого діяння та передбачає настання суспільно небезпеч­них наслідків, але свідомо допускає ці наслідки або ставиться до них байдуже.

Своєю чергою, необережність поділяють на самовпевненість та не­дбалість. При самовпевненості особа передбачає можливість настан­ня суспільно небезпечних наслідків свого діяння та легковажно роз­раховує на їхнє запобігання, а при недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна і могла їх передбачати.

17.4. Вщщ правопорушень та їх причини

Правопорушення класифікуються за двома головними ознаками: за галузями права і ступенем суспільної небезпеки.

За галузями права правопорушення прийнято поділяти на криміналі, ні, адміністративні, цивільні та дисциплінарні. Але цей перелік не є ви черпним. Правопорушення можуть мати місце й в інших галузях права, якщо їх ознаки зафіксовані у відповідній правовій нормі. Так, правопо рушення можуть відбуватися і у сфері регулювання конституційного, податкового, господарського права, галузях міжнародного права тощо.

Наши рекомендации