Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 9 страница

6.4. Способи впливу права на державу. Право і закон

6.4.1. Легітимність державної влади

Раніше вже йшлося про те, що право є не лише основним засобом ді­яльності держави, воно є також базою, фундаментом формування дер­жавної влади, а найголовніше - тією межею, перетин якої позбавляє державу її легітимності. Державна влада, яка відповідає зазначеним вище критеріям, сприймається людиною як правомірна влада, як така, що має правовий характер. Інакше кажучи, через оцінку відповідності праву відбувається процес легітимації, визнання державної влади.

Джерелом легітимності державної влади є людина, а точніше - п ак- іивна участь у суспільно-політичному житті держави (у правовій, полі­тичній, господарській сферах життєдіяльності). Через такі сфери участі державна влада та право набувають реальної легітимності^[43]. При цьому критерієм оцінки діяльності державної влади виступають невідчужу- вані та невід'ємні права людини. Основні права людини не даруються (надаються) державою, а визнаються нею як існуюча дійсність. Можли­вість вільної реалізації цих прав безпосередньо людиною є межею для діяльності державної влади. Порушення такої умовної межі без право­вих підстав делегітимує владу як неправову, що в свою чергу зумовлює суспільний протест, який зрештою може мирним або насильницьким шляхом змінити державну владу.

Від процесу легітимації державної влади за допомогою права, слід відрізняти процес легалізації її діяльності, яка також здійснюється за участю права. Перш за все це стосується формулювання у правових нормах компетенції державних органів, зокрема тих, що здійснюють правоохоронну діяльність, визначення підстав і меж охоронних захо­дів держави, меж державного примусу і порядку його застосування. Детальніше цей аспект буде розглянутий наприкінці цього підрозділу.

6.4.2. Правове конституювання і організація державної влади

Для досягнення наведених вище критеріїв легітимності державної влади и конституювання та організація мають відбуватися таким шля­хом, який би віддзеркалював її правовий характер. В огляду на те, що державна організація влади є результатом прогресивного розвитку су­спільства, відповідно, народ у певний історичний період формує дер­жавну владу. Це передбачає утворення у суспільстві різних за рівнем та повноваженнями органів державної влади, порядок їхнього формуван­ня, зокрема шляхом народного волевиявлення, встановлення повнова­жень, засобів контролю за їх діяльністю з боку інших органів та всього су­спільства, способи їхньої взаємодії, підзвітності, відповідальності тощо.

Зазначений процес сучасною правовою наукою охоплюється понят­тям «конституціоналізм». Останній передбачає не стільки наявність у державі конституції як нормативного акта (акта установчої влади), скільки наявність правових шляхів організації органів державної влади, регламентації взаємовідносин суспільства та особи з владою, зокрема, наявність правових способів (механізму) запобігання узурпації влади, наявність законодавчо закріпленої системи стримувань і противаг у ді­яльності органів державної влади тощо.

Одним із правових шляхів легітимації державної влади, відомих ще з давніх часів, є вибори. Під час виборів відбувається легітимація не лише органів державної влади, а й органів місцевого самоврядування. Шляхом виборів народ країни безпосередньо наділяє (делегує) влад­ними повноваженнями своїх обранців для роботи в органах держав­ної влади, але тільки на певний час. При цьому необхідною умовою легітимних виборів є дотримання певних правових принципів, таких як загальність, рівність, вільність волевиявлення, таємність тощо. Без дотримання цих вимог вибори перетворяться на фарс, ширму, за якою криється відсутність у державі правового шляху легітимації влади.

Крім процедури виборів, органи державної влади можуть бути орга­нізовані шляхом призначення чи конкурсної процедури.

Згаданий вище механізм запобігання узурпації влади як складова конституціоналізму та одна із запорук легітимації державної влади пе­редбачає правове забезпечення принципу розподілу влади. Це озна­чає, що в конституції держави або в інших нормативно-правових актах Передбачені функції та компетенція для різних державних органів, яка виключає можливість дублювання функцій одне одного, унеможлив­лює концентрацію влади в одних руках та забезпечує взаємоконтроль між гілками влади. Здійснення вказаної мети досягається правовим убезпеченням розподілу влади на різних рівнях та за різними крите­ріями. Так, розподіл влади відповідно до функцій прийнято називати функціональним. Прикладом цього є розподіл функцій між органами іаконодавчої, виконавчої і судової влади, що, як правило, відобража­ється у конституції.

Крім того, розподіл влади здійснюється на інституційному рівні між органами, які приймають рішення, та органами, які ці рішення ви­конують відповідно до всієї вертикалі влади. Для успішного виконання (здійснення) своїх функцій відповідні органи мають (чи можуть) бути наділені правом і повноваженнями ухвалювати нормативні акти, які мають відповідати актам вищих органів та спрямовані на реалізацію ними своїх функцій. Наприклад, у структурі виконавчої влади Укра­їни вищим державним органом є Кабінет Міністрів України. Відпові­дальними за виконання прийнятих у межах його компетенції рішень є відповідні міністерства і відомства як органи центральної влади, які у свою чергу мають повноваження ухвалювати нормативні акти з метою виконання покладених на них завдань.

У свою чергу рішення міністерств і відомств виконують їхні терито­ріальні органи, відділення на місцях, також маючи повноваження на ухвалення нормативних актів, які не можуть суперечити актам відпо­відних міністерств і відомств.

Особистісний розподіл влади набуває свого безпосереднього ви­раження у компетенції державних службовців. Межі такої компетенції чітко визначаються законодавством та відповідними посадовими ін­струкціями. У межах одного державного органу різні державні служ­бовці мають різний обсяг повноважень, функціональних обов'язків. Одні службовці наділені владою приймати рішення, інші мають повно- важєння готувати необхідні матеріали для підготовки рішень, ще інші наділені можливістю здійснювати контроль тощо. У будь-якому разі особистісний розподіл влади відбувається виключно у межах приписів нормативно-правових актів, які обмежують дискреційні повноваження державних службовців.

Ще одним проявом особистісного розподілу влади може бути так звана сумісність і несумісність посад державних службовців з іншими видами діяльності.

У функціональному плані державна влада є цілісним явищем, її роз­поділ зумовлений тими завданнями, які вона виконує на сучасному етапі свого розвитку, та необхідністю збереження цілісності. Але без­посередньо лише розподіл державної влади не забезпечить цілісно сті державної влади без наявності механізму стримування і противаг. Йдеться про те, що на законодавчому рівні для всіх гілок влади тією чи іншою мірою передбачена компетенція із взаємоконтролю та/або можливість участі у формуванні того чи іншого органу державної вла­ди. Так, парламенти країн як законодавчі органи можуть мати компе­тенцію щодо формування вищих органів виконавчої влади, а також контролю за діяльністю уряду, в тому числі шляхом прийняття норма­тивно-правових актів, які стосуються його діяльності.

Одним з основних завдань судової влади в сучасній демократичній державі є отримання інших гілок влади шляхом захисту від порушень закону представниками виконавчої та законодавчої влади. З огляду на це відбором і висуванням кандидатів на посаду суддів мають опіку­ватися незалежні від виконавчої і законодавчої влади органи, склад яких формується переважно із суддів, заздалегідь обраних представ­никами суддівського корпусу, а також адвокатів, представників інших юридичних спеціальностей, громадськості. Формальне призначення на посаду судді за рекомендацією такого органу може залишатись у компетенції вищого органу законодавчої влади, органів виконавчої влади або глави держави.

У свою чергу судова влада отримує повноваження із перевірки на від­повідність чинним нормативно-правовим актам дій, органів виконавчої влади, забезпечення рівного для всіх застосування закону, конституцій- ності законів та інших правових актів, дотримання прав людини тощо.

Наведені приклади не є вичерпними, механізм стримувань і проти­ваг досить складний та розгалужений, але від його дієвості залежить не лише збалансоване функціонування державного апарату, а й легітима­ція органів державної влади з боку суспільства, можливість комуніка­ції особи та суспільства з державою, наявність можливостей запобігти незаконному втручанню держави у приватне життя окремої людини.

6.4.3. Особливості взаємодії права і держави за різних форм правління та устрою

Протягом всього історичного періоду розвитку держави існували і продовжують існувати у різних кількісних і якісних пропорціях два ос­новних способи організації державної влади (форми правління) - це монархія і республіка.

Залежно від існуючої форми правління взаємодія права і держави відбувається з істотними особливостями.

Так, за абсолютної монархії система стримувань і противаг як проти­дія концентрації (узурпації) влади в одних руках повноцінно існувати не може. Оскільки основні функціональні обов'язки державної влади щодо правотворчості, правореалізації та здійснення правосуддя виконуються і а контролюються главою держави - монархом, особою, яка отримує владу, як правило, у спадок та виконує свої повноваження довічно.

Обмежена монархія, як і республіка, характеризується якісно іншою взаємодією права та держави, оскільки вони передбачають розподіл державної влади. Правотворчу функцію здійснює вищий законодавчий орган держави, обраний на певний час, але не тільки. Виконавча вла­да в державі, незалежно від того, хто її очолює — монарх, президент чи прем'єр-міністр — є відповідальною за реалізацію правових норм, які сформульовані вищим законодавчим органом. Незалежна судова гілка влади здійснює функції контролю у сфері як правотворчості, так і правореалізації.

Проте залежно від різновиду республіки чи обмеженої монархії мо­жуть існувати особливості у розподілі та здійсненні владних повнова­жень у державі і, відповідно, її взаємодії з правом. У президентських республіках реалізується найбільш «чиста» модель розподілу влади. Глава держави — президент, який обирається населенням країни на певний термін, одноосібно формує та очолює вищу виконавчу владу в державі, здійснюючи свої правореалізаційні повноваження відносно незалежно від законодавчої влади.

У парламентській республіці виконавча влада (кабінет міністрів) формується і контролюється законодавчою владою, а точніше - пар­тією або коаліцією партій, які перемогли на парламентських виборах. Таким чином, правореалізація, яку здійснює виконавча влада, перебу­ває під більшим впливом і контролем законотворчого органу (парла­менту), ніжу президентській республіці.

У республіках змішаної форми правління основні правореалізацій­ні функції розподілені між двома центрами виконавчо'! влади — прези­дентом та кабінетом міністрів країни. В дуалістичних монархіях, монарх здебільшого очолює виконавчу владу в країні. Монарх у кон­ституційних монархіях, як правило, є особою найбільш дистанційованою від правотворчості та правореалізації, які здійснюються у спосіб, подібний до парламентських республік.

Свої особливості взаємодія права та держави має залежно від тери­торіального устрою держави.

Унітарні держави характеризуються, як правило, єдиною для всієї країни та и територіальних одиниць правовою системою, єдиною сис­темою правотворчих, виконавчих і судових органів.

Федеративні держави, до складу яких входять державні утворення (штати, республіки, округи тощо), мають дворівневу правову систему. Паралельно з загальнофедеративною системою нормативно-правових актів суб'єкти федерації мають свою власну систему, яка відображає культурні, історичні, економічні та інші особливості державного утво­рення. Паралельно з загальнодержавними органами влади у суб'єктах федерації формуються і функціонують власні законодавчі, виконавчі та судові органи влади. Це відбувається у правовий спосіб, що не може суперечити правовим нормам, які сформульовані вищим законодав­чим органом федерації.

6.4.4. Межі державного втручання у приватне життя людей (громадян) та суспільне життя і право

Незважаючи на той факт, що держава є інститутом, який сформувало суспільство на певному етапі свого розвитку саме для забезпечення людських потреб та інтересів, історія його розвитку в різні історичні пе­ріоди свідчить про існуючі тенденції виходу бюрократичного апарату держави або осіб, які уособлюють вищу державну владу, з-під контро­лю суспільства. Якщо таке відбувається, людина зокрема і суспільство в цілому починають виконувати обслуговуючу функцію щодо органів державної влади, а не навпаки. А останні для забезпечення свого панівного становища намагаються максимально регламентувати та контролювати життя як всього суспільства, так і пересічних громадян, порушуючи при цьому їхні права та свободи. Це рано чи пізно при­зводить до конфліктів між людиною, суспільством, з одного боку, та державною владою - з іншого, що у свою чергу спонукає до змін або модернізації останньої.

Тисячоліття існування цієї проблеми та необхідність її подолання ви­робили у суспільства певні правові вимоги як до організації державної влади, які були розглянуті вище, так і до побудови взаємовідносин між державою, суспільством та людиною, які б могли стати запобіжником на шляху перетворення людей у гвинтик державного механізму.

Передусім ідеться про межі втручання державної влади у життя су­спільства. Відповідь на це запитання треба шукати безпосередньо в організації самого суспільства. Відомо, що суспільство є не просто су­купністю індивідів, які мешкають на певній території, це досить склад­на соціальна система, що складається із менших підсистем або ж інститутів (сім'я, соціальна група, клас, народність, етнос тощо), які мають І стійкі комунікативні зв'язки один з одним. Ця система виробляє соці- I альні норми як загальноприйнятні правила поведінки для існування своїх членів, та в цілому є самодостатньою.

Держава, як вже неодноразово вказувалося, виникає як ще один інститут суспільства на певному історичному етапі його розвитку як необхідність для подальшого прогресу суспільного розвитку, безпеки та стабільності. Відповідно, держава в очах суспільства отримує пев­ні права для досягнення цієї мети, їй делегуються відповідні повнова­ження. Але при цьому треба зважати на той факт, що відносини між людьми у суспільстві та його інститутами, які вже врегульовані відпо­відними соціальними нормами, нікуди не зникають. Суспільні інсти­тути продовжують функціонувати, розвиватися та взаємодіяти. Люди товаришують, створюють сім'ї, народжують та виховують дітей, об'єд­нуються у релігійні громади, професійні спілки, громадські об'єднання, укладають угоди тощо. Впорядкування цих процесів відбувається за допомогою різних соціальних регуляторів, у тому числі звичаїв та тра­дицій, моральних та етичних норм, договірних норм, корпоративних, релігійних норм тощо.

З огляду на це державі як інституту суспільства відводиться роль не стільки спостерігача, скільки хранителя та гаранта тих відносин, які вже впорядковані самим суспільством за допомогою соціальних регулято­рів. Саме тому межа втручання держави у суспільне життя пролягає по умовній лінії норм, які вже врегулювали відносини та залишають­ся досить стабільними і не загрожують правам інших його членів або суспільству в цілому.

Відповідно, і вказані соціальні норми, більшість з яких мають право­вий характер, не потребують державного втручання для їх зміни або заміни доти, доки вони виконують свої функції. Крім того, слід зазначи­ти, що за жодних обставин корекції у напрямі звуження не підлягають невід'ємні та невідчужувані права людини, які є абсолютною межею, за якою правомірна державна влада закінчується. Існуючи як фунда­мент і мета державної влади, права людини, з одного боку, обмежують державну владу, а з другого - наділяють її правовим змістом.

6.4.5. Право і забезпечення контролю за діяльністю державної влади

У попередніх підрозділах вказувалося, що держава формується на основі права і здійснює свою діяльність за допомогою правових норм. Свої владні повноваження державні органи та їх посадові особи здій­снюють виключно у межах та у спосіб, передбачений нормативно-пра­вовими актами. Проте протиріччя між державою та правом, які при­зводять до викривлення правових цінностей, про що вже йшлося, є об'єктивною реальністю.

Відповідно, з метою забезпечення правового порядку в державі ма­ють існувати форми правового контролю за державною владою. Одні­єю з таких форм є правосуддя, яке здійснюється виключно спеціальни­ми державними органами - судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суди (судді) у своїй діяльності є незалежними і підпорядковуються тільки праву. Правосуддя, зокрема в Україні, здійснюється у формі ци­вільного, господарського, кримінального, адміністративного, а також конституційного судочинства.

Найбільш пов'язані з контролем за діяльністю органів державної вла­ди адміністративні суди та конституційний суд. Адміністративні суди розглядають справи на відповідність праву тих чи інших аспектів реалі­зації суб'єктами владних повноважень владної компетенції. Конститу­ційний суд займає окреме місце в судовій системі як за повноваження­ми (перевірка конституційності законів та інших правових актів вищого законодавчого органу, тлумачення конституції тощо), так і за особли­вим характером процесу здійснення конституційного правосуддя.

Завершальною стадією правосуддя як форми контролю за діяльніс­тю держави є виконання судового рішення, яке є обов'язковим для всіх суб'єктів правовідносин, у тому числі державних органів та їх посадо­вих осіб.

Треба зауважити, що в разі вичерпання всіх національних засобів правового захисту особи та громадяни мають права звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ.

Ще однією правовою формою контролю за діяльністю державної влади є реалізація права осіб та громадян на звернення. Громадяни держави і не тільки, юридичні особи з метою захисту своїх прав ма­ють можливість звернутись до органів державної влади з відповідни­ми скаргами на їх діяльність, пропозиціями, заявами, запитами. Такі звернення підлягають обов'язковому розгляду у встановлені відпо­відними нормативно-правовими актами строки, після чого заявник отримує обґрунтовану відповідь по суті порушеного питання. При цьому заявник має право звернутись до суду як безпосередньо щодо питання скарги, так і в разі, якщо отримана відповідь на звернення його не задовольняє.

6.4.6. Право як засіб комунікації держави зі своїми громадянами та іншими суб'єктами права

Ще один аспект впливу права на державу зумовлений його комуні­кативною властивістю. Йдеться не стільки про комунікацію суб'єктів, яка породжує міжсуб'єктивні правові відносини, що слугують джере­лом прав та обов'язків суб'єктів, скільки про здатність безпосеред­ньо правової норми закріпити права та обов'язки суб'єктів, які на їх підставі вступають у комунікацію як між собою, так і безпосередньо В державою.

Можливість вступати у правові комунікації властива всім без винятку суб'єктам суспільних відносин - людям, їх об'єднанням, органам дер­жавної (публічної) влади.

Для того щоб комунікація дійсно виникла, така норма повинна мати певні якісні властивості, зокрема, сприйматись суб'єктами як правова, тобто така, що перш за все містить цінні, реальні (які можна виконати), .і не декларативні права та обов'язки.

Відповідно, правова норма, яка не містить у собі вказаних якісних характеристик, не здатна створити комунікацію між суб'єктами, пере­дусім це стосується норм права, які містяться у нормативно-правових актах, прийнятих державними правотворчими органами. Але є певна особливість: якщо відносини комунікації між людьми можна уявити поза правовими нормами, тобто на підставі інших соціальних регу­ляторів, то відносини між людиною і державою, між громадянином і державним службовцем, міждержавними органами поза правовими нормами перестають бути легальними.

Отже, засобом комунікації між людиною (громадянином) і держа­вою, її органами є право. Точніше права та обов'язки, які фіксуються у правових нормах і які дають можливість діяти відповідним чином.

На практиці це положення реалізується через ряд норм, закрі­плених у статтях нормативно-правових актів, які фіксують можли­вість звернення громадян, інших суб'єктів до державних органів та обов'язок державних органів на вчинення відповідних дії (вжиття іаходів, надання інформації тощо). Так само і в протилежному ви­падку, державні органи реалізують свої повноваження у межах своєї компетенції, визначеної у відповідному нормативно-правовому акті, ївертаючись до інших суб'єктів, що у свою чергу породжує відповідну комунікацію між ними.

За допомогою права здійснюється також спілкування (комунікація) держави з іншими державами, їх об'єднаннями, світовим співтовари­ством в цілому.

6.4.7. Право і державний примус

Необхідність захисту прав людини, забезпечення загальнообов'язко­вості норм права зумовлює ще одну важливу властивість державної влади - мається на увазі можливість застосування нею державного примусу.

Примус, переважно психологічний, як один із методів підтримання порядку існує в будь-якій соціальній організації: і в родині, і в громад­ському об'єднанні. Його характерною рисою, на відміну від іншого ме­тоду впливу, такого як заохочення, є необхідність здійснення певних дій незалежно від волі суб'єкта або ж навіть всупереч їй.

З додержавних часів суспільство формулювало і запроваджувало різноманітні засоби примусу для своїх, членів з метою підтримання та захисту суспільного порядку. Як самі засоби примусу, так і порядок їх­нього застосування був регламентований відповідними соціальними регуляторами. З появою державних інституцій з метою забезпечення виконання членами суспільства правових обов'язків, дотримання за­борон, захисту прав та інтересів осіб або всього суспільства, застосу­вання державного примусу ставало однією зі складових методів дер­жавного правового регулювання.

Крім переважно психологічного примусу, який більш властивий ін­ститутам громадянського суспільства, державна влада у передбачених законом випадках може застосовувати фізичний примус, включаючи обмеження волі людини. Арсенал державних можливостей щодо за­стосування примусу достатньо різноманітний, він може проявлятись як форма здійснення юридичної відповідальності, як спосіб виконан­ня судових рішень, як превентивні заходи для запобігання правопо­рушенням тощо. Але при цьому, як ми вже з'ясували, держава є пра­вовим інститутом, утворюється за правом і здійснює свою діяльність через право.

Відповідно, не можна уявити здійснення державного примусу держа­вою у неправовий спосіб, інакше такий примус автоматично перетво­рюється на свавілля. Крім того, індиферентний щодо волі суб'єкта ха­рактер примусу, можливість через нього обмежувати людину в її правах та свободах, вимагає чіткої законодавчої регламентації заходів, підстав примусу, компетенції органів, які уповноважені здійснювати примус.

Іншими словами, держава за допомогою права вводить примус у жорсткі межі, встановлює особливості його застосування у різних сфе­рах, в тому числі відповідальність за безпідставне або надмірне засто­сування заходів примусу, включаючи свій обов'язок щодо відшкоду­вання заподіяної шкоди.

В такому випадку людина отримує законодавчо закріплені правові гарантії своїх прав і свобод, вона може передбачати як негативні, так і позитивні наслідки своєї поведінки. Людина набуває правових можли­востей адекватного захисту своїх прав, в тому числі шляхом оскаржен­ня у незалежному суді будь-яких дій органів державної влади, які вона вважає протиправними. Крім цього, людина може розраховувати на відновлення своїх порушених прав та на компенсацію з боку держави заподіяної шкоди.

Інакше у разі неможливості досягнення правового компромісу між державною владою і людиною та відсутності в державі правових спо­собів цивілізованого вирішення конфліктів у людей залишається тільки їхнє природне право на громадську непокору незаконним діям дер­жавної влади, що зрештою може призвести до її зміни, джерелом якої є тільки її народ.

Розглядаючи багатоманітність способів впливу права на державу, слід також висвітлити питання впливу права на закон, творцем якого, на відміну від права, є держава. Мається на увазі закон у широкому розумінні: як нормативно-правовий акт, який приймається переважно органами державної правотворчості та є одним із основних елементів у системі державного правового регулювання.

Сучасне праворозуміння вже давно відмовилося від ототожнен­ня таких явищ, як право та закон. Право набагато складніше явище, воно багатогранне та багатоаспектне. Право народжується та черпає свої сили в глибинах людського життя. Правові норми можуть знай­ти своє реальне відображення у багатьох джерелах. Закон виступає тільки одним із таких джерел. І як можна переконатися на практиці, за певних умов закон як продукт переважно державної правотвор­чості може і не містити правових норм, тобто таких, які породжують права та обов'язки суб'єктів або ж, що ще гірше, закон може містити такі положення, які порушують невід'ємні та невідчужувані права і свободи людини.

У такому випадку ми говоримо про неправовий закон, тобто такий, що не відображає сутності та цінності права. Він не буде виконаним, оскільки був «мертвонародженим». Закон, який порушує права лю­дини, також не отримає суспільної легітимації, він не породить ре­альних правовідносин між людьми. Люди не сприйматимуть закон, який не відповідає їхнім потребам та інтересам, він буде частіше по­рушуватись.

Водночас розуміння нетотожності понять права та закону, розуміння необхідності відображення у законі загальнолюдських цінностей, прав людини, правових реалій людського життя, яке динамічно розвиваєть ся, робить закон джерелом права та, відповідно, дієвим інструментом правового регулювання суспільних відносин.

6.4.8. Протиріччя між правом і державою

Як вже вказувалося, держава і право є явищами, які мають спільне джерело походження — потреби та інтереси людини, проте вони ні коли не були і не є явищами однієї суті, залишаючись при цьому тіс­но пов'язаними одне з одним. З одного боку, організацію і діяльність держави не можливо уявити без права, а з другого - формулювання правових норм та їх застосування на практиці багато в чому залежить ВІД держави, н органів та посадових осіб. Сутнісні розбіжності та тісний взаємозв'язок неминуче призводять до конфліктів і протиріч між пра­вом та державою, які переважно, але не тільки, виникають у процесах правотворчості та правозастосування.

Так, у правотворчому процесі можуть виникати такі колізії.

1. Формулювання правової норми з подальшим її закріпленням у нормативно-правовому акті чи іншому джерелі права відбувається у процесі діяльності спеціально уповноважених для цього органів. Самі органи складаються переважно з державних службовців. Від їх осві­ти, кваліфікації, політичних вподобань, життєвого досвіду, відомчого інтересу напряму залежатиме зміст сформульованої норми. У випад­ку заангажованості правотворця або його непрофесійного ставлення до формулювання змісту правової норми, норма в подальшому не матиме суспільної легітимації, про що вже йшлося раніше, ефекту та авторитету; на практиці вона не сприятиме правовому регулюванню суспільних відносин, але основне протиріччя з державою полягатиме у тому, що формально така норма є загальнообов'язковою, а її виконан­ня гарантується державою.

2. Іншим прикладом протиріч між правом і державою є випадки, коли в процесі державної правотворчості в інтересах влади право підміняється його ідеологічним або політичним замінником, різнома­нітними деклараціями, які не мають юридичного змісту. Такі норми, наприклад, можуть декларувати права людини в найсучаснішому їх розумінні, при цьому механізм їх забезпечення та захисту державою не створюється.

3. Так само в процесі державної правотворчості за різних причин можуть прийматися нормативні акти, що суперечать один одному, виходять за межі повноважень, які має правотворчий орган. Акти, які приймають відомства або партійні органи за підтримки держави, на (практиці можуть набути вищої сили, ніж закони. При цьому держава рі створює дієвого механізму контролю за змістом таких актів, іх від­повідності актам вищої юридичної сили, принципам права, вимогам іерховенства права тощо.

І У процесі правозастосування можуть виникати такі протиріччя між державою та правом.

1. Певні правові норми не можуть бути реалізовані без рішень по­садових осіб або органів, у тому числі державних, які мають право- іастосовні повноваження. У результаті правозастосовної діяльності ібстрактні, безсторонні та безпристрасні приписи правових норм ре- ІЛІзуються у конкретних правовідносинах породжуючи, змінюючи чи припиняючи права та обов'язки іх учасників.

Внаслідок тих чи інших причин державні службовці, зокрема судді, які здійснюють правозастосування, не завжди можуть абстрагувати­ся від зовнішніх впливів та бути безпристрасними арбітрами у справі. Симпатії чи антипатії, зовнішній тиск чи власна зацікавленість можуть призвести до спотворення змісту правової норми, у результаті чого правозастосування слугуватиме не забезпеченню прав людини та вті­ленню правових цінностей, а інтересам правозастосовувача або третіх осіб. Таке явище прийнято називати корупцією.

2. Ще одне протиріччя між правом і державою в правозастосовній діяльності пов'язане з дискреційними повноваженнями посадових осіб, які її здійснюють, а точніше - межами таких повноважень. Точ­но та вичерпано сформулювати у правовій нормі права та обов'язки державного службовця бажано, але вкрай важко, а інколи просто не­можливо. Тому наявність простору для власного розсуду при прийнятті правозастосовного рішення може провокувати таке рішення, яке вихо­дить за межі правової норми або не відповідає її меті, тим самим не захищаючи, а порушуючи права осіб.