Затверджено на засіданні кафедри правознавство 14 страница

Насильство, що не є небезпечним для життя і здоров'я потерпі­лого, має місце, якщо заподіяні побої чи легке тілесне ушкодження.

Пошкодження чи знищення майна має місце у разі, якщо майно знищене чи вимагає серйозного ремонту.

Частина 3 ст. 206 передбачає відповідальність за протидію за­конній господарській діяльності, вчинену організованою групою, або службовою особою з використанням службового становища, або по­єднану з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, або та­ку, що заподіяла велику шкоду чи спричинила інші тяжкі наслідки.

Насильство, небезпечне для життя чи здоров'я — це, наприклад, заподіяння середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження.

Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів грома­дян (див. примітку до ст. 206).

До інших тяжких наслідків можна віднести самогубство потерпі­лого, заподіяння великої матеріальної шкоди декільком особам.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 206 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 206 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. З ст. 206 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209). Ця стаття вклю­чена до Кримінального кодексу відповідно до низки міжнародних угод, до яких приєдналася Україна.

Відмивання грошових коштів, здобутих злочинним шляхом (від торгівлі зброєю, наркотиками, грального і порнобізнесу, інших форм тіньового підприємництва), не тільки порушує встановлений зако­ном порядок підприємницької діяльності, але є й однією з необхід­них передумов функціонування організованої економічної злочин­ності.

Безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності.

Предмет злочину — грошові кошти та інше майно, здобуте за-відомо злочинним шляхом. Грошові кошти — це готівка та безготів­кові гроші у будь-якій національній валюті, у тому числі в гривнях. До іншого майна відносяться цінні папери, рухомі і нерухомі речі (будови, автотранспорт, сировина, матеріали, товар, земельні ділян­ки тощо). Грошові кошти та інше майно є предметом легалізації за умови, що вони здобуті завідомо злочинним шляхом.

Об'єктивна сторона злочину полягає у легалізації (відмиванні) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом. Ле­галізація означає надання грошам, що відмиваються, та майну офі­ційного характеру, маскування їх злочинного походження. Об'єк­тивна сторона злочину може виражатися у вчиненні фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, у використанні зазначених коштів для здійснення підприємницької або іншої господарської діяльності, а також у створенні організова­них груп в Україні чи за її межами для легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом.

Фінансовими вважаються операції з руху капіталу; зарахування грошових коштів на рахунок підприємства, розосередження їх на внесках в різних банках, переведення в іншу валюту, придбання на злочинно здобуті гроші цінних паперів, переведення грошових кош­тів за кордон фізичним або юридичним особам або на внески в бан­ках з подальшим їх поверненням. Операції, за допомогою яких вчи­няється легалізація, — це будь-які операції, наприклад, купівля-про-даж, застава, оренда, міна, дарування.

Використання грошових коштів та іншого майна, здобутих зло­чинним шляхом для підприємницької, банківської або іншої госпо­дарської діяльності має місце під прикриттям законних або фіктив­них операцій, оренди майна, придбання товарів або сировини, вне­сення їх до статутного капіталу будь-якого підприємства тощо.

Створення організованих груп в Україні чи за її межами для ле­галізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, має місце у разі, якщо створені хоча б дві такі групи.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з вказаних дій, що створюють його об'єктивну сторону.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 209 передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 209 — штраф від п'ятисот до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або об­меження волі на строк від трьох до п'яти років, або позбавлення во­лі на строк до трьох років, з конфіскацією грошових коштів та іншо­го майна, здобутих завідомо злочинним шляхом; за ч. 2 ст. 209 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіска­цією грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочин­ним шляхом, та з конфіскацією майна.

Порушення порядку здійснення операцій з металобрух­том (ст. 213). Частина 1 ст. 213 встановлює відповідальність за здійснення операцій з брухтом кольорових і чорних металів без дер­жавної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержан­ня якого передбачено законодавством, або надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту, організацію незаконних пунктів прийому, схо­ву та збуту металобрухту.

Безпосередній об'єкт цього злочину — суспільні відносини у сфері господарської діяльності з металобрухтом. Ці відносини регу­люються законом «Про металобрухт» від 5 травня 1999 р. та інши­ми нормативно-правовими актами.

Предмет злочину — металобрухт, тобто непридатні для прямо­го використання вироби або частина виробів, які за рішенням влас­ника втратили експлуатаційну цінність внаслідок фізичного або мо­рального зносу та містять у собі чорні або кольорові метали чи їх сплави, а також вироби з металу, що мають непоправний брак, за­лишки від виробництва та обробки чорних і кольорових металів і їх сплавів.

Об'єктивну сторону цього злочину характеризують альтерна­тивні дії: 1) здійснення операцій з брухтом кольорових і чорних ме­талів без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцен­зії), одержання якого передбачено законодавством; 2) надання при­міщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту; 3) організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту.

Операції з металобрухтом — це збирання, заготівля, перероб­ка, транспортування, реалізація брухту чорних і кольорових мета­лів, а також металургійна переробка брухту кольорових металів.

Збирання металобрухту — це діяльність фізичних або юри­дичних осіб, пов'язана з переміщенням металобрухту від місця його утворення або знаходження до території розташування спеціалізова­них або спеціалізованих металургійних переробних підприємств та їх приймальних пунктів.

Заготівля металобрухту — діяльність, пов'язана із збиран­ням, купівлею, транспортуванням, зберіганням та реалізацією мета­лобрухту.

Переробка металобрухту — діяльність, пов'язана із доведен­ням металобрухту (шляхом сортування, пресування, пакетування, дрібнення, різання тощо) до стану, який відповідає встановленим стандартам, нормам і правилам.

Транспортування металобрухту — діяльність, пов'язана із переміщенням металобрухту від місць його утворення або зберіган­ня до місць утилізації чи переробки.

Реалізація металобрухту — це діяльність, пов'язана із переда­чею права власності на металобрухт іншому власнику в обмін на ек­вівалентну суму коштів або боргових зобов'язань.

Металургійна переробка брухту кольорових металів — це переплавка металобрухту в металургійних агрегатах під час виго­товлення кольорових металів і їх сплавів або з іншою метою.

Здійснення вказаних вище операцій без державної реєстрації оз­начає зайняття особою цими видами підприємницької діяльності без реєстрації як суб'єкта такої діяльності.

Ліцензуванню підлягають заготівля, переробка, металургійна пе­реробка металобрухту кольорових і чорних металів (ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.). Не підлягає ліцензуванню діяльність фізич­них осіб, пов'язана зі збором і реалізацією побутового брухту чор­них і кольорових металів, а також діяльність фізичних осіб — суб'­єктів підприємницької діяльності та юридичних осіб, пов'язана зі збором і реалізацією промислового брухту чорних і кольорових ме­талів, що утворився внаслідок їх діяльності.

Під незаконними пунктами прийому, схову і збуту метало­брухту слід розуміти пункти, на здійснення операцій в яких особа не отримала ліцензії. Тільки спеціалізовані металургійні переробні підприємства (визначені в ст. 1 Закону «Про металобрухт»), які отримали ліцензію на здійснення операцій з металобрухтом, мають право відкривати приймальні пункти і тільки за адресами, вказани­ми в ліцензії.

Організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту — це сукупність дій з їх створення (підшукування приміщень, транспортних та фінансових засобів, співучасників; роз­робка плану функціонування пункту, конспіративних заходів; об'єд­нання або узгодження дій співучасників тощо).

Склад цього злочину формальний. Злочин вважається закінче­ним з моменту здійснення будь-якої з дій, передбачених ст. 213. Ор­ганізація незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту закінчена з моменту, коли такий пункт був створений.

Суб'єктивну сторону злочину характеризує прямий умисел. Мотив і мета можуть бути різними.

Суб'єктом злочину може бути будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 213 встановлена відповідальність за дії, передба­чені ч. 1 цієї статті, якщо вони вчинені особою, раніше судимою за цей злочин.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 213 — штраф від ста до п'я­тисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи від ста до двохсот годин; за ч. 2 ст. 213 — штраф від п'яти­сот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або об­меження волі на строк до трьох років.

Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорого­цінного каміння (ст. 214). У цій статті встановлена відповідаль­ність за ухилення від передбачених законом обов'язкової здачі на афінаж або обов'язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинене у великому розмірі, а також ухилення від обов'язкової здачі на афінаж або для обов'яз­кового продажу скуплених дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів з них або лому таких ви­робів.

Безпосередній об'єкт злочину — суспільні відносини у сфері господарської діяльності, пов'язаної із видобутком і оборотом доро­гоцінних металів та дорогоцінного каміння. Ці відносини регулюють­ся Законом України «Про державне регулювання видобутку, вироб­ництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р., а та­кож іншими нормативно-правовими актами.

Предметом злочину можуть бути дорогоцінні метали, дорого­цінне каміння, ювелірні чи побутові вироби з них або лом таких ви­робів.

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали пла­тинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Дорогоцінне каміння — це природні та штучні (синтетичні) мі­нерали в сировині, необробленому та обробленому вигляді (виро­бах): алмаз, рубін, сапфір, смарагд, олександрит тощо (повний пере­лік дається у ст. 1 Закону).

Об'єктивну сторону цього злочину характеризують дві форми ухилення особи від виконання певного обов'язку: 1) ухилення від передбачених законом обов'язкової здачі на афінаж або обов'язко­вого продажу видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного ка* міння, якщо це діяння вчинене у великому розмірі; 2) ухилення від обов'язкової здачі на афінаж або для обов'язкового продажу скупле­них дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, ювелірних чи по­бутових виробів з них або лому таких виробів.

Під ухиленням слід розуміти невчинення особою у встановле­ний строк вказаних дій. Цим вона виражає очевидне небажання ви­конувати свій обов'язок.

Афінаж дорогоцінних металів — це металургійний процес, одержання дорогоцінних металів високої чистоти шляхом відділення від них забруднюючих домішок. Тому предметом ухилення від обов'язкової здачі на афінаж виступають тільки дорогоцінні метали.

Дорогоцінні метали чи дорогоцінне каміння, видобуті із надр або отримані із вторинної сировини — результат їх вилучення певним; способом. Останнє не характерне для піднятих чи знайдених пред­метів, наприклад, самородків.

Згідно з приміткою до ст. 214 порушення правил здачі дорогоцін­них металів і дорогоцінного каміння визнається здійсненим у вели­кому розмірі, якщо вартість вказаних у цій статті предметів, не зда­них або не проданих, перевищує п'ятсот неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян.

Диспозиція цієї статті є бланкетною, тобто вимагає звернутися до інших нормативних актів для встановлення обов'язку особи здійснити зазначені у ст. 214 дії. Так, ст. 12 зазначеного вище зако­ну передбачає, що збирання, облік і здавання відходів та брухту до­рогоцінних металів і дорогоцінного каміння, які утворюються в про­цесі виробництва, провадяться суб'єктами підприємницької діяль­ності незалежно від форм власності у порядку, визначеному законо­давством України. Продукти первинної обробки відходів та брухту дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння здаються на переробні підприємства для афінажу дорогоцінних металів і рекуперації доро­гоцінного каміння у порядку, визначеному законодавством України.

Склад цього злочину формальний. Злочин вважається закінче­ним з моменту ухилення особи від здійснення будь-якої з вказаних у ст. 214 дій.

Суб'єктивну сторону злочину характеризує прямий умисел. Мотив і мета можуть бути різними.

Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного ві­ку і на яку законом покладений обов'язок здійснення дій, передба­чених у ст. 214. Зокрема, суб'єктом визнаються громадянин-підпри-ємець і службова особа суб'єкта господарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 214 — штраф від трьохсот до ти­сячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до двох років.

Змова про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін чи фіксування (ст. 228). Відповідно до ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним станови­щем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросо­вісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Стаття 228 передбачає два самостійних склади злочинів.

У частині 1 ст. 228 встановлена відповідальність за змову про штучне підвищення або підтримання монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок з метою усунення конкуренції між суб'єктами підприємницької діяльності всупереч вимогам анти-монопольного законодавства.

Безпосередній об'єкт злочину — конкурентні відносини між суб'єктами підприємницької діяльності.

Об'єктивну сторону цього злочину характеризує змова про штучне підвищення або підтримання монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок всупереч вимог антимонополь-ного законодавства.

Змова — це досягнення угоди між двома чи більше суб'єктами господарювання щодо здійснення ними у майбутньому узгоджених дій, передбачених ст. 228.

Визначення монопольної ціни дається у ст. 1 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної кон­куренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.. Це ці-на, яка встановлюється суб'єктом господарювання, що займає моно­польне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції або порушення прав споживача. Монопольне становище — це до­мінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можли­вість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішенням Антимоно-польного комітету України може визначатися монопольним станови­ще суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менше 35 відсотків. Монопольні ціни (тарифи, розцінки) можуть бу­ти монопольно високими або монопольно низькими.

Основні вимоги антимонопольного законодавства передбачені у вказаному законі від 18 лютого 1992 р. але вже у 2002 р. його замі-' нить Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січ­ня 2001 р. (повністю набере чинності через рік після опублікуван­ня). У новому законі передбачені додаткові ознаки, що характери­зують монопольне становище суб'єкта господарювання, але визнав чення монопольної ціни немає.

Склад цього злочину формальний. Злочин вважається закінче-ним, якщо змова між суб'єктами господарювання відбулася — до-' сягнута угода між ними.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умис­лом і метою усунення конкуренції між суб'єктами підприємницької, діяльності.

Суб'єктом злочину можуть бути громадяни — суб'єкти підпри­ємницької діяльності, службові особи чи інші повноважні представ­ники суб'єктів господарювання, які досягли 16-річного віку.

У частині 2 ст. 228 передбачена відповідальність за насильство, заподіяння шкоди чи погрозу ними з метою штучної зміни або штуч­ного фіксування цін.

Основний безпосередній об'єкт злочину — конкурентні відно­сини між суб'єктами господарювання. Додатковий об'єкт — жит­тя і здоров'я особи або охоронювані законом права та інтереси фі­зичних чи юридичних осіб.

З об'єктивної сторони цей злочин виражається у насильстві, заподіянні шкоди чи погрозі ними.

У назві статті ці дії характеризуються як примушування. Це оз­начає, що вони спрямовані проти певних осіб для того, щоб приму­сити їх штучно змінити або зафіксувати ціни.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство у вигляді за­подіяння тілесних ушкоджень, побоїв тощо. Якщо воно саме по собі вимагає суворішого покарання, необхідна додаткова кваліфікація як злочину проти особи. Наприклад, заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження додатково кваліфікується за стаття­ми 121 або 122.

Шкода заподіюється фізичній або юридичній особі і може вира­жатися у шкоді його власності, правам, законним, комерційним та

іншим інтересам.

Погроза насильством і заподіянням шкоди має бути реальною, тобто своїми діями винний викликає у іншої особи обгрунтоване по­боювання реалізації погрози негайно чи у майбутньому. Потерпілим і адресатом погрози в цьому злочині може бути особа, яку примушу­ють до здійснення дій, передбачених ч. 2 ст. 228, або її близькі.

Склад цього злочину формально-матеріальний. Злочин вважаєть­ся закінченим з моменту застосування насильства, заподіяння шко­ди або з моменту погрози ними.

Суб'єктивну сторону злочину характеризують прямий умисел і мета штучної зміни (підвищення чи пониження) або штучного фік­сування цін. Штучність полягає у тому, що зміна і фіксування ціни визначається волевиявленням винного, а не економічними чинни­ками.

Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку. У частині 3 ст. 228 встановлена відповідальність за дії, передба­чені ч. 2 цієї статті, вчинені:

а) організованою групою (це поняття визначене у ч. З ст. 28 КК);

б) особою, раніше судимою за злочини, передбачені цією статтею. Судимість за частинами 1 або 2 не повинна бути знята чи погашена на момент вчинення злочину.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст-. 228 — штраф від ста до трьох­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 228 — штраф від сорока до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. З ст. 228 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

Незаконне використання товарного знака (ст. 229). Основ­ний безпосередній об'єкт цього злочину — конкурентні відносини між суб'єктами господарської діяльності. Додатковий об'єкт — від­носини власності.

Предметом злочину виступають: 1) чужий знак для товарів чи послуг, 2) чуже фірмове (зареєстроване) найменування, 3) чуже маркування товару.

Знак для товарів чи послуг — це зареєстроване у встановле­ному порядку позначення, за яким товари та послуги одних осіб від­різняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Знаком мо­жуть бути словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Фірмове найменування — це зареєстроване у встановленому по­рядку найменування юридичної особи — суб'єкта господарської ді­яльності. Під маркуванням товарів слід розуміти інше, передбаче­не законодавством, позначення товарів (наприклад, маркування штриховим кодом).

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у незаконно­му використанні чужого знака для товарів чи послуг, фірмового (за­реєстрованого) найменування, маркування товару, наслідках — отриманні доходу у великих розмірах, і причинному зв'язку між дія­ми та наслідком.

Диспозиція ст. 229 бланкетна, тому для визначення незаконнос­ті дій необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів, зокрема, до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р., Паризької конвенції про охорону промислової власності тощо. Так, відповідно до зазначеного Закону громадянин або юридична особа набувають права власності на знак для товарів і послуг, а після отримання свідоцтва на знак мають ви­ключне право користуватися і розпоряджатися знаком за своїм роз­судом. Власник може передавати право власності на знак іншій осо­бі або дати їй дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Згідно з приміткою до ст. 229 отримання доходу у великих роз­мірах вважається таким, коли доход у триста і більше разів переви­щує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків — отримання доходу у великих розмірах.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотив і мета можуть бути різними.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

Покарання за злочин: за ст. 229 — штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк від ста до двохсот годин, або виправні роботи на строк до двох років.

Порушення антимонопольного законодавства (ст. 230). Безпосередній об'єкт злочину — діяльність Антимонопольного ко­мітету України, пов'язана із захистом економічної конкуренції.

Предмет злочину — документи чи інша інформація, або неправ­диві документи чи інша інформація.

Інформацією визнаються відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові за­писи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове від­творення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у неподанні документів чи іншої інформації Антимонопольному комітетові Украї­ни або його територіальному відділенню, або у поданні завідомо неправдивих документів чи іншої інформації вказаним органам, або в ухиленні від виконання законних рішень цих органів.

Умовою відповідальності за будь-яку із вказаних дій є її зв'язок з отриманням доходу у великих розмірах, тобто це дохід, розмір яко­го у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого із вказаних у ст. 230 діянь.

Суб'єктивна сторона злочину — умисел, який передбачає ус­відомлення особою того, що нею завідомо подано неправдиві доку­менти чи іншу інформацію. Мотив і мета можуть бути різними.

Суб'єкт злочину — тільки службова особа органу державної влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю, підприємства, установи, організації.

Покарання за злочин: за ст. 230 — штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення

права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправні роботи на строк до двох років.

Незаконне збирання з метою використання або викорис­тання відомостей, що становлять комерційну таємницю

(ст. 231). Безпосередній об'єкт злочину — сфера охорони комер­ційної таємниці.

Предмет злочину — комерційна таємниця. Це відомості, пов'я­зані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фі­нансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною та­ємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоду його інтересам. Об'єм інформації, що становить комерційну таємни­цю, порядок її захисту встановлюється керівником підприємства (ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні»)- Разом з тим, іс­нує перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємни­цю. Ними, наприклад, не можуть бути установчі документи, доку­менти, що дозволяють займатися підприємницькою чи господар­ською діяльністю та її окремими видами, інформація за всіма вста­новленими формами державної звітності, дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових пла­тежів тощо. Водночас законом визначене коло органів, які мають до­ступ до комерційної таємниці. Це суди, господарський суд, органи прокуратури, слідства, служби безпеки, податкова служба, аудитор­ські організації тощо.

Об'єктивна сторона злочину полягає у вчиненні дій, спрямо­ваних на отримання відомостей, що становлять комерційну таємни­цю, або у незаконному використанні таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

Закон встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, будь-яким протиправним способом (так зване комерційне шпигунство).

Наприклад, викрадення, підкуп, різні погрози та шантаж щодо осіб, які володіють комерційною таємницею, або їх близьких, пере­хоплення інформації у засобах зв'язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання різними способами, використання підслуховуючих приладів та інших спеціальних технічних засобів, проникнення у комп'ютерні мережі тощо. Злочин визнається закін­ченим незалежно від того, чи отримав винний доступ до комерційної таємниці.

Незаконне використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, полягає у розпорядженні ними будь-яким способом — продаж, обмін на іншу інформацію або матеріальні цінності, засто­сування відомостей в інтересах виробництва, для коректування сво­їх дій при укладенні договору з власником таємниці тощо. Обов'яз­ковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є спричинення іс­тотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, суть якої визна­чається кожного разу залежно від обставин справи. Злочин є закінченим з моменту спричинення істотної шкоди.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел при ко­мерційному шпигунстві поєднаний зі спеціальною метою — розголо­шення чи іншого використання цих відомостей. При незаконному використанні відомостей, що становлять комерційну таємницю, що­до наслідків у вигляді істотної шкоди у винного може бути умисел і необережність.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку.

Покарання за злочин: за ст. 231 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Розголошення комерційної таємниці (ст. 232). Безпосеред­ній об'єкт цього злочину — сфера охорони комерційної таємниці.

Предмет злочину — комерційна таємниця.

Об'єктивна сторона злочину виражається у розголошенні ко­мерційної таємниці без згоди її власника, якщо це завдало істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності. Під розголошенням відо­мостей слід розуміти передачу їх, без згоди власника, хоча б одній особі, яка не володіла такою таємницею. Злочин вважається закін­ченим з моменту завдання істотної шкоди суб'єкту господарської ді­яльності.

Суб'єктивна сторона цього злочину — щодо діяння — прямий умисел', поєднаний з корисливими чи іншими особистими мотивами, Щодо наслідків у вигляді істотної шкоди — може бути умисел або необережність.

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку, якій у зв'язку з професійною або службовою діяльністю стали відомі відо­мості, що становлять комерційну таємницю. Це, наприклад, керівни­ки і службовці комерційних організацій, банкіри, працівники подат­кових, правоохоронних, митних та інших органів.

Покарання за злочин: за ст. 232 — штраф від двохсот до п'я­тисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк.

§ 4. Злочини у сфері банкрутства

Фіктивне банкрутство (ст. 218).

Безпосередній об'єкт цього злочину — суспільні відносини в сфері виконання суб'єктами госпо­дарської діяльності своїх фінансових зобов'язань.

Об'єктивну сторону цього злочину характеризують: діяння у вигляді неправдивої офіційної заяви про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом; наслідок — велика матеріальна шкода кредиторам або державі; при­чинний зв'язок між діянням та наслідком.