Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 11 страница

Залежно від характеру розсуду уповноваженого суб'єкта відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, альтернативні та факуль­тативні.

6. Залежно від обсягу (сфери) (3/їнорми права поділяють на загальні та спеціальні.

Загальні норми права поширюються на всі відносини певного роду а цілому. Наприклад, згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу Украї­ни особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відносини, пов'язані з відшкодуванням майнової шкоди.

Спеціальні норми права встановлюються з метою конкретизації і деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, що належать до певного роду, врегульованого загальними нормами права. Фактично спеціальні норми є винятком Із загальних норм. Наприклад, відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом під­вищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не дове­де, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, ця норма встановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, і на відміну від загального правила, встановленого статтею 1166 Цивільно­го кодексу України, передбачає можливість відшкодування шкоди і за відсутності вини.

Слід зазначити, що поділ норм на загальні та спеціальні є певною мірою умовним. Так, норми Цивільного кодексу України, що регла­ментують відносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, які регулюють загальні умови зобов'язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визначають, наприклад, особливості роздрібної купів­лі-продажу.

7. За належністю до таких підсистем права, як матеріальне і про­цесуальне право, норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Норми матеріального права визначають певну модель поведінки шляхом встановлення прав та обов'язків суб'єктів права. Так, норми матеріального права закріплюють правове становище майна та осіб, визначають права та обов'язки учасників конституційних, адміністра­тивних, фінансових, господарських, трудових, цивільних, сімейних та інших правовідносин, підстави і межі відповідальності за правопору­шення тощо.

Частина норм матеріального права може бути реалізована в будь-якому порядку, без будь-яких додаткових передумов. Проте у де­яких випадках порядок дій має важливе значення: права та обов'яз­ки суб'єктів, передбачені нормами матеріального права, можуть бути реалізовані лише з дотриманням певних процедур, які встановлюють­ся нормами процесуального права. Вони сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки і фіксації юридичних фактів,

усунення сумнівів у наявності прав та обов'язків та уточнення їхнього змісту і обсягу, врахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх захист та охорону.

Подібне сприяння, як правило, є необхідним з огляду на значущість певного права та обов'язку, необхідність обмеження сваволі при реалізації владних повноважень, забезпечення справедливості при притягненні до юридичної відповідальності, вирішенні спорів суб'єктів права з приводу їхніх прав та обов'язків.

8. За підсистемами права (підсистема публічного і приватного пра ^ва)( до яких належать правила поведінки, норми можна поділити на норми публічного і приватного права.

Норми публічного права регулюють відносини, пов'язані з діяль­ністю публічної влади (державної влади та місцевого самоврядуван ня). Норми приватного права регулюють такі відносини між суб'єк­тами права, які прямо не стосуються публічної влади. Вони пов'язані з реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом.

9. За часом дії норми права поділяються на постійні та тимчасові.

Постійні норми права - це норми з невизначеним строком дії, що

діють до їх скасування або зміни. Переважна більшість норм є саме такими.

Тимчасові норми права — це норми, встановлені на певний строк (наприклад, норми Державного бюджету, які діють з 1 січня до 31 груд­ня відповідного календарного року).

7.4. Норми права і принципи права

Норми і принципи права як змістовні елементи системи права мають багато спільного (вони є загальними і неперсоніфікованими, обов'яз­ковими правилами, що спрямовані на регулювання поведінки суб'єктів у сфері права). Водночас між принципами права і нормами права існує суттєва різниця:

1) вони висувають різні типи вимог до поведінки. Так, норма права дає відповідь на питання «що [необхідно або можна] робити?» (напри­клад, їхати з певною швидкістю, дарувати майно, не красти). У свою чергу принципи відповідають на питання «як це робити?» (пропорцій­но, добросовісно, розумно, уникаючи дискримінації тощо);

}) існують різні правила подолання колізій між нормами права і Між принципами права. Вибір між нормами, що суперечать одна ін­шій, здійснюється за формулою «все або нічого» (тобто в усіх випад­ках, що підпадають під дію цих норм, чинною визнається лише одна І них), у той час як конфлікт між принципами вирішується в кожній конкретній ситуації шляхом оптимального вибору на підставі оцінки іаги кожного з принципів, інтенсивності їхньої дії;

3) принципи мають більш абстрактний характер, ніж норми права, нерідко окреслюючи в певній ситуації лише коридор можливостей, прямо не визначаючи конкретний варіант поведінки;

4) існують відмінності в їх застосуванні. Так, норми права безпосе­редньо зумовлюють певний правовий наслідок за наявності тих чи ін­ших фактичних обставин, тоді як принципи розраховані на опосеред­коване застосування. Вони зазвичай реалізуються за посередництвом норм права, створених на їх розвиток і конкретизацію. Проте навіть за відсутності норм права суд не може прийняти рішення, посилаючись лише на принцип: на основі принципу як стандарту він має запропону­вати правило з чітко сформульованою гіпотезою і диспозицією, діючи при цьому замість законодавця, і вже на підставі цього правила вирі­шити конкретну справу;

5) вони характеризуються різною глибиною усвідомлення. Прин­ципи, які пов'язані із суспільними цінностями, мають більш глибокий рівень усвідомлення, ніж норми; їх порушення загрожує втратою влас­ної правової ідентичності, а обов'язковість підтримується насамперед завдяки правосвідомості самих суб'єктів;

6) принципи і норми мають відмінності у формах їхнього зовнішньо­го вираження. Так, норми права обов'язково закріплюються в джере­лах права, у той час як принципи у деяких випадках можуть виступати самостійним джерелом права;

7) на відміну від норм права, які створюються та застосовуються за активним сприянням держави, принципи через специфіку їх аксіоло- гічної природи в механізмі правового регулювання відзначаються мен­шим впливом на їх зміст і перелік з боку держави.

Розділ 8

СИСТЕМА ПРАВА

8.1. Поняття та основні риси системи права

У вітчизняній традиції питання про систему права є питанням про його структуру. Категорія системи акцентує увагу на тому, що право складається з певних елементів, які взаємозв'язані між собою, а їх вза­ємодія породжує нові (інтеграційні) якості: лише разом вони можуть забезпечити виконання правом його функцій - підтримання порядку та гарантування свободи.

Найбільш важливими чинниками побудови системи права, які втілю­ють прояви його сутності, є предмет і метод правового регулювання, принципи права, а також інтереси окремих осіб та загальнозначущі потреби в раціональній правовій організації.

Первинними елементами системи права за тією ж названою тради­цією є норми права, які у свою чергу утворюють відповідні структурні об'єднання.

Не відкидаючи загалом такої конструкції системи права, слід зазна­чити, що в ній знову-таки певною мірою втрачається людина зі всіма її інтелектуальними, психологічними та іншими властивостями.

Тим часом людина (громадянин) - не пасивний об'єкт створюваної поза нею системи права, а активний учасник не лише її функціонуван­ня, а й творення. Адже саме завдяки діяльності людей, як зазначалося у попередніх розділах, зароджуються елементи типізованості, норма­тивності суспільних відносин, які згодом в узагальненій формі втілю­ються у сформульованих відповідними нормотворчими органами (які також складаються з людей - державних службовців) нормах; саме через долучення людини до цінностей (яке відбувається у процесі її

соціалізації, утому числі через правову діяльність) сукупність правових норм набуває структурної єдності.

З цього випливає, що система права, як і будь-які інші правові явища, в кінцевому підсумку є продуктом людської діяльності. Вона значною мірою зумовлена історичними та соціокультурними умовами життя людей, що зрештою визначає її особливості, про що йтиметься у на­ступних розділах.

У зв'язку з цим обґрунтованими виглядають позиції тих авторів (пе­реважно зарубіжних), які центральним елементом системи права вва­жають не знеособлену («знелюднену») норму, а людину, хоч і вико­ристовують при цьому усталене поняття «суб'єкт права», намагаючись звільнити його від нашарувань догматизму, надмірної раціональності І статичності.

З урахуванням викладеного необхідно, очевидно, підходити до ви­значення поняття системи права.

Система права - це створена в результаті діяльності людей, ін­тегрована принципами права, зумовлена поєднанням приватних і публічних інтересів сукупність правових норм, внутрішня організа­ція якої характеризується їх єдністю, узгодженістю, диференціаці­єю та групуванням у відносно самостійні структурні утворення.

Сучасна система права має складну структуру: вона є поліструктур- ноюта багаторівневою. Поліструктурність означає, що система пра­ва не може досліджуватися лише під одним кутом зору; норми права утворюють кілька автономних структур. Для вітчизняної системи пра­ва, як і для багатьох інших систем (особливо континентальної Європи), важливим є поділ на публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, регулятивне й охоронне право, а також на різні галузі права. Багаторів- невість означає, що деякі структури мають кілька рівнів. Найбільш чітко це помітно у галузевій структурі права.

Система права має такі особливі риси, як:

1. Єдність. Вона зумовлена тим, що право ґрунтується на єдиних основоположних і загальних принципах та спрямоване на виконання єдиних функцій.

2. Узгодженість, яка полягає, зокрема, у наявності субординаційних І координаційних зв'язків між її структурними утвореннями (нормами, Інститутами, галузями права, підсистемами права), в неможливості їх дії ізольовано одне від одного, в доповненні і конкретизації загальних норм спеціальними. Узгодженість забезпечується функціонуванням механізмів моніторингу, експертиз, попередження, подолання та усу­нення колізій і прогалин у праві.

3. Диференціація та інтеграція. Диференціація становить собою поділ права на його структурні елементи, який обумовлений виконан­ням функцій права. Такий поділ є логічним підґрунтям подальшої ін­теграції елементів системи права за схемою: норми права (регулюють типові суспільні відносини) -> правові інститути (об'єднують норми, які регулюють відносини певного виду) підгалузі права (об'єднують норми, які регулюють відносини кількох видів) -> галузі права (об'єд­нують норми, які регулюють відносини певного роду) -> підсистеми права (приватноправова та публічно-правова, матеріально-правова та процесуально-правова, регулятивно-правова та охоронно-правова).

4. Об'єктивність та суб’єктивність. Об'єктивність означає, ідо система права не утворюється внаслідок довільного розсуду суб'єкта нормотворення, а є юридичним відображенням системи суспільних відносин, творцями яких є люди. Водночас її формування відбувається під впливом суб'єктивного чинника - особливостей суспільної право­свідомості, менталітету, традицій, переконань суб'єктів правотворчо- сті, позиції юридичної науки та практики, усвідомлених та сприйнятих суспільством ідей щодо справедливого регулювання відносин тощо.

5. Стабільність та динамізм. Система права зберігає здатність ефективно регулювати відносини в умовах соціального розвитку і вод­ночас постійно змінюється під впливом зовнішніх та внутрішніх чин­ників. Стабільність підтримується принципами та структурою системи права, а динамізм - своєчасними якісними і кількісними змінами змі­сту права, які уможливлюють його спроможність виконувати покладені на нього завдання, забезпечують його гнучкість. Стабільність та дина­мізм системи права у своїй взаємодії гарантують її стійкість.

8.2. Публічне і приватне право

Публічне і приватне право характеризують як якісно різні підсистеми права, два різних «юридичних континенти». Публічне і приватне право традиційно вважають наскрізними лініями правового розвитку системи права (правових систем) країн континентальної Європи та деяких інших країн, правові системи яких схожі на континентально-європейські.

Поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Видатний римський юристУльпіан писав, що право вивчається удвох аспектах: публічному і приватному. Публічне право - це те, що

належить до користі римської держави, приватне - те, що до користі окремих осіб.

Існує декілька теорій обґрунтування критеріїв поділу права на публіч­не і приватне: матеріальні (на основі інтересів), формальні (за юри­дичними критеріями) і змішані (поєднують матеріальні та формальні критерії). Такий поділ не заперечує традиційного галузевого поділу і истеми права, однак суттєво доповнює уявлення про її структуру.

Поділ права на публічне і приватне має починатися із розмежування відносин, що регулюються публічним і приватним правом.

Публічне право - це підсистема права, яка регулює відносини, пов'язані з діяльністю публічної влади (державної влади та місце­вого самоврядування).

Публічно-правові відносини пов'язані з реалізацією загального ін­тересу суспільства, який спирається на підтримку і захист права (пу­блічний інтерес). їх слід умовно поділити на три великих блоки.

1) відносини, пов'язані з діяльністю держави і місцевого самовряду­вання, що виникають між суб'єктами владних повноважень;

2) відносини, пов'язані з діяльністю держави і місцевого самовряду­вання, що виникають між суб'єктом владних повноважень та іншими суб'єктами права;

3) відносини між іншими суб'єктами права, коли вони прямо стосу­ються діяльності держави і місцевого самоврядування.

Приватне право-це підсистема права, що регулює такі відносини між суб'єктами права, які прямо не стосуються публічної влади. При­ватноправові відносини пов'язані з реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом (приватний інтерес).

Визначення суб'єктів публічного і приватного права. Основний суб'єкт публічного права-суб'єкт владних повноважень, а основними суб'єктами приватного права є фізичні особи та юридичні особи.

Визначення взаємного становища учасників відносин. Учасники публічно-правових відносин, як правило, є нерівними, і вступають у вертикальні (субординаційні, владні) відносини. Водночас учасники приватноправових відносин є юридично рівними, а їхні відносини ха­рактеризують як горизонтальні (координаційні).

Особливості правового режиму. Для публічного права характер­ним є імперативний метод, за якого норми безпосередньо встанов­люють права і обов'язки суб'єктів, а також порядок їх виникнення. Цей режим зазвичай відзначається централізованим і субординаційним регулюванням, спеціально-дозвільним типом регулювання, викорис- іанням імперативних норм.

Приватному праву притаманний диспозитивний метод, який надає суб'єктам можливість самостійно визначати свої права і обов'язки в межах, в^становлених нормами права. Він визнає автономію їхньої волі і правової ініціативи (зокрема, при вчиненні правочинів, визначенні їх змісту, захисті прав). Приватноправовий режим традиційно пов'язуєть ся також із децентралізованим і координаційним (договірним) право­вим регулюванням, загально-дозвільним типом регулювання, вико­ристанням диспозитивних норм.

Водночас диспозитивний метод та інші елементи приватнопра­вового режиму мають обмежене використання при регулюванні публічно-правових відносин, а імперативний метод та елементи публічно-правового режиму — при регулюванні приватноправових відносин.

До складу публічного права входять: матеріальні публічно-право­ві галузі (конституційне, адміністративне, фінансове право та ін.) та процесуальні публічно-правові галузі (кримінальне процесуальне, ци­вільне процесуальне, адміністративно-процесуальне право тощо). До складу приватного права входять галузі цивільного, сімейного пра ва, інститути трудового, житлового, земельного права та ін. При цьому слід розуміти, що забезпечення ефективного правопорядку передба­чає обов язкову взаємодію галузей та інститутів публічного і приватно­го права.

Більше того, в сучасних умовах помітного зростання обсягу соціаль­ного конструктивізму (тобто прагнення до створення простих, функціо­нально виправданих, доцільних конструкцій) критерії поділу права на галузі публічного і приватного права стають дедалі більш відносними. Яскравим прикладом цьому може слугувати кримінальне право. За усталеною вітчизняною традицією його, як правило, відносять до га­лузей публічного права. Те ж саме тривалий час мало місце в багатьох інших країнах континентальної Європи.

Тим часом кримінальне право, хоч і безпосередньо пов'язане з ді­яльністю державної влади і має на меті реалізацію публічного інтере­су - охорону правопорядку від злочинних посягань, однак не обмежу­ється публічним інтересом^[45]. Не менш, якщо не більш важливою метою кримінального права є захист суб'єктивних прав — права на життя, осо­бисту (фізичну) недоторканність, недоторканність власності тощо, тоб­то не тільки публічного, а й приватного інтересу. З огляду на це дедалільше фахівців, зокрема на Заході, не відносять кримінальне право до Лузєй публічного права. З країн континентальної Європи чи не впер­лі це відбулося у Франції; нині ж тенденція до розрізнення публічного І кримінального права помітна також за и межами^[46].

Взаємопроникнення режимів правового регулювання з публічних сфер у приватні і навпаки — одна з істотних ознак їх еволюції в сучасних »Мовах. Межі між цими сферами постійно змінюються, що зумовлено Складними і суперечливими процесами, що відбуваються в реальному житті.

Вплив економічної глобалізації та зростання у зв язку з цим регу- Лнтивної ролі транснаціональних корпорацій, наприклад, приводить до розширення приватної сфери, а отже, притаманного приватному праву режиму правового регулювання. З іншого боку, із зростанням Іігроз тероризму, загостренням екологічних, демографічних та ін­ших проблем розширюється публічна сфера з притаманними їй осо­бливостями регулювання, причому інколи за рахунок звуження при- івтної сфери ^— певних обмежень прав і свобод людини. Ці процеси, Очевидно, продовжуватимуться й надалі, що не може не відбиватися На підходах до вирішення питань співвідношення публічного і при иатного права.

8.3. Матеріальне та процесуальне право

Регулювання суспільних відносин потребує визначення не тільки правил поведінки, а й порядку, в якому вони можуть бути реалізовані. Це дає підстави для виокремлення двох підсистем права - матері­ального та процесуального права.

Так, норми матеріального права визначають певну модель пове­дінки шляхом встановлення прав та обов'язків суб'єктів права. Напри­клад, норми матеріального права закріплюють правове становище майна й осіб, визначають права та обов'язки учасників конституцій-

них, адміністративних, фінансових, господарських, трудових, цивіль­них, сімейних та інших правовідносин, підстави й межі відповідаль­ності за правопорушення тощо.

Частина норм матеріального права може бути реалізована в будь-якому порядку, без будь-яких додаткових передумов. Проте у деяких випадках порядок дій має важливе значення: права та обов'яз­ки суб'єктів, передбачені нормами матеріального права, можуть бути реалізовані лише з дотриманням певних процедур.

Подібні процедури, тобто послідовність дій, необхідних для реалі­зації передбачених матеріальним правом прав та обов'язків, встанов­люються нормами процесуального права. Вони сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки й фіксації юридичних фактів, усунення сумнівів у наявності прав і обов'язків та уточнення їх­нього змісту й обсягу, урахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх захист і охорону. Подібне сприяння, як правило, є необхідним з огляду на значущість певно­го права та обов'язку, необхідність обмеження сваволі при реалізації владних повноважень, забезпечення справедливості при притягненні до юридичної відповідальності, вирішенні спорів суб'єктів права з при­воду їхніх прав та обов'язків.

Якщо матеріальне право відповідає на питання «Що можна або що необхідно робити?», то процесуальне — «В якому порядку реалізу­ється або забезпечується відповідне правило поведінки? В якій по­слідовності вчиняти дії, щоб досягти належного результату?».

У складі процесуального права можна виокремити:

1) норми, що регламентують процедуру нормотворчості, тоб­то встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб'єкту нормотворчості для реалізації його нормотворчих повноважень (по­вноважень на встановлення, зміну або скасування нормативно-право­вих актів);

2) норми, що регламентують процедуру правозастосування,

тобто встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб'єкту правозастосування для прийняття індивідуально-владного рішення у конкретній справі. Особливе значення серед процесуальних норм цієї категорії мають правила, які визначають процедуру судочинства;

3) норми, що регламентують процедуру здійснення інших пра­вових форм діяльності (наприклад, інтерпретаційної, контрольно- наглядової);

4) норми, що визначають процедуру безпосередньої реалізації права, тобто встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб'єкту для виникнення, зміни, припинення або підтвердження його прав або обов'язків (наприклад, подібні процедури можуть регламен­тувати укладення трудового договору, передачу прав на торговельну марку, скликання та проведення загальних зборів акціонерного това- риства).

8.4.Структура системи права

Структура права є відображенням внутрішньої будови права і ів'язків між його елементами. Вона передбачає визначення п базового нормативного елемента - правової норми, врахування предмета пра­вового регулювання, що в сукупності з методом, а також принципами Та інтересами об'єднує ці норми в основні групи — інститути права, під- галузі права, галузі права, підсистеми права. Визначальну роль у фор­муванні й функціонуванні структури системи права відіграє людське начало суб'єкта права.

Отже, систему права складають такі елементи.

1 Суб'єкт права - конструкція, що уособлює людське начало в системі права, є її первинним (вихідним) елементом, що обєднує (синтезує) індивідуально-особистісне з безособистісним, формаль­но-юридичним у ній.

2. Норма права - первинний структурний елемент системи пра­ва, спрямований на регулювання типових суспільних відносин. Узгодженість, взаємопов'язаність, поділ і групування правових норм у системі права зумовлені, з одного боку, структурою предмета регу лювання (суспільними відносинами), а з іншого — прагненням суб єк- та (законодавця) ефективно врегулювати ці відносини правовими засобами.

3. Інститут права — це виокремлена група норм право, які регу­люють певний вид однорідних суспільних відносин. Інститут права є базовим рівнем поєднання правових норм (наприклад, йдеться про інститут покарання в кримінальному праві, інститут застави в цивіль­ному праві, інститут виборів у конституційному праві).

Інститут права характеризується тим, що він: а) регулює певний вид однорідних суспільних відносин; б) становить собою певну сукуп­ність норм, яка є відносно автономною у складі галузі права; в) за­безпечує цілісне, відносно завершене правове регулювання певного соціального феномена (тобто має певну автономію); г) має загальну мету, основну ідею (принципи); д) використовує специфічні поняття та юридичні конструкції.

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критеріями

• за предметом правового регулювання вони поділяються на ін ститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністратин ного, процесуального та інших галузей права;

• за своєю структурою інститути поділяються на складні, тобто ті, що складаються з субінститутів (наприклад, інститут застави, який маї у складі субінститут іпотеки), та прості, які субінститутів не містять (на приклад, інститут необхідної оборони);

• за змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду) та процесуальні (напри клад, інститут звільнення від кримінальної відповідальності);

• за функціями, які інститути виконують у правовому регулюванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу) та охорон ні (інститут звільнення від адміністративної відповідальності).

4. Підгалузь права - об'єднання взаємопов'язаних інститутів, що формується в межах однієї галузі права. Підгалузь характеризу­ється наявністю спільних принципів, способів регулювання, специ фікою норм, що входять до її складу. Наприклад, у конституційному праві виокремлюють виборче, парламентське право та ін.; у цивіль­ному праві - речове, зобов'язальне право та ін.; у фінансовому пра­ві - бюджетне, податкове, банківське право. Галузі права, для яких характерні тісна консолідація, компактність змісту, не мають у своє­му складі підгалузей права (наприклад, кримінальне процесуальне право).

5. Галузь права - це відокремлена сукупність норм права, що ре­гулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин за допомогою певних методів.

Аналіз галузей права підкреслює такі її властивості: а) галузь є центральною ланкою системи права; б) галузь права становить со­бою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосередже­ні у взаємопов'язаних правових інститутах і забезпечують регулю­вання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства; в) вона є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулю­вання. Головне її призначення - забезпечити стосовно певної галузі суспільних відносин особливий правовий режим, який визначається власними галузевими принципами, специфічним правовим статусом суб'єктів певної галузі, особливим порядком встановлення та реаліції прав і обов'язків, відповідною комбінацією способів, методів та типів правового регулювання, специфічними санкціями та обмежен­ими; г) наявність галузевого понятійного апарату, д) основними критеріями для виокремлення галузі права є предмет і метод правового регулювання.

Галузі права можна поділити на такі види:

• фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, адміністративне, цивільне, цивільне процесуальне, кримінальне, кримінальне процесуальне право. Вони є юридично пер­вісними, концентрують головні правові режими, галузеві методи пра­вового регулювання;

• спеціальні, які виникли шляхом відокремлення від фундаменталь­них галузей і в яких головні правові режими модифіковано, пристосо- ІВНО до особливих сфер життя суспільства (трудове, земельне, житлове,сімейне, кримінально-виконавче право та ін.).

6. Підсистема права - це інтегрована принципами, завданнями і функціями, зумовлена характером інтересів сукупність інститутів : І галузей права, які регулюють комплекс суспільних відносин за до- помогою подібних методів правового регулювання. Такими підсисте- ? Мами права є приватне і публічне право, процесуальне і матеріальне І право, регулятивне та охоронне право.

Розділ 9

ДЖЕРЕЛА ПРАВА

9.1. Поняття джерел права

Уявлення про джерела права та їхні види не є статичними. Разом із розвитком уявлень людини про право, виникненням різних підходів до його розуміння формувалося і змінювалося розуміння про його джерела.

Дискусія щодо змісту цього поняття триває і нині. Автори, які надають перевагу позитивістському підходу, під джерелами права розуміють спосіб зовнішнього вираження змісту правових норм, за допомогою якого вони набувають загальнообов'язкового значення. У цьому кон­тексті джерела права ототожнюються із нормативними приписами, що створюються або санкціонуються державою.

Для представників природно-правової доктрини джерелами права є природні, невідчужувані права людини, а прихильники соціологіч­ної юриспруденції джерелом права визнають типізовані взаємовідно­сини між суспільними союзами, які передують появі правової норми.

Також існують інші, більш широкі підходи до розуміння джерел пра­ва, їх розглядають як:

• джерела походження додержавного і державного права;

• змістовні джерела - фактори, що впливають на зміст права: мо­ральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, економічні, ідеоло­гічні тощо. Так, наприклад, іслам як релігія є одним із головних змістов­них джерел мусульманського права, марксистсько-ленінська ідеологія тривалий час впливала на зміст радянського права часів СРСР;

• джерела пізнання права, наприклад, історичні пам'ятки. До них належать не тільки стародавні зводи законів, звичаїв, судових рішень, а й стародавні твори літератури, міфи, легенди, народні прислів'я та приказки тощо.

Незважаючи на багатоманітність підходів до значення поняття «джел права», увага у цьому розділі зосереджена на розгляді джерел Йрава у їх формальному розумінні, як способі зовнішнього вира­ження змісту правових норм, - своєрідного «резервуару», з якого суб'єкти правозастосування черпають відповідні норми (прави­ла) для вирішення справи.