Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 6 страница

До загальних принципів права належать принципи правової визначе­ності, пропорційності, добросовісності, розумності та ін.

Основу принципу правової визначеності утворює концепція перед­бачуваності, згідно з якою суб'єктам має бути забезпечена можливість планувати свої дії із впевненістю, що вони знають про правові наслідки своїх дій. Цей принцип вимагає, зокрема, аби правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє, були ясними, точними, чіткими та несуперечливими. Застосування актів також має бути передбачува­ним для індивідів.

Принцип правової визначеності зазвичай розглядається як складова принципів верховенства права, рівності та справедливості: без цього принципу не може бути забезпечено однакове застосування права, що неминуче призводить до сваволі, яка є несумісною з верховенством права і справедливістю.

Оскільки ідеї правової визначеності мають втілюватись у процесі як нормотворчості, так і реалізації права (правозастосування), це логічно іумовлює дві групи відповідних вимог:

• вимоги до нормативних актів. Так, акти мають бути зрозумілими, несуперечливими і повинні пропонувати повне врегулювання; акти мають обов'язково оприлюднюватися, повинні не мати зворотної дії, бути стабільними і послідовними;

• вимоги до їх застосування (нормативно-правові акти повинні ви­конуватися; має існувати практика їх однакового застосування; рішен­ня судів повинні бути остаточними, обов'язковими та виконуваними).

Принцип пропорційності (співмірності) також ґрунтується на ідеї справедливості і розглядається як елемент принципу верховенства права, про що детальніше йтиметься у розділі 21. Відповідно до цього принципу юридичні дії та владні рішення мають проходити тест на пропорційність, що включає три критерії: по-перше, засіб, призначе­ний для досягнення мети влади, повинен підходити для досягнення цієї мети (доречність)-, по-друге, з усіх придатних має бути обрано той засіб, який найменше обмежує право приватної особи (необхідність)-, по-третє, збиток особи від обмеження її права повинен бути пропо­рційним вигоді від досягнення поставленої мети (пропорційність у вузькому розумінні). Пропорційність у вузькому розумінні також нерід­ко іменують принципом балансування.

Так, оцінюючи доречність певного засобу, необхідно врахувати не­можливість застосування заборонених засобів (наприклад, катувань), що робить недоречним подальший аналіз тих чи інших обмежень на предмет їх пропорційності. Крім того, оцінюванню підлягає легіти- мність мети застосування засобу, яка має випливати з конституції і за­конів. Засіб є доречним, якщо він є дійсно обґрунтованим і придатним для досягнення мети.

Водночас доречність засобу необов'язково свідчить про те, що він є єдино можливим. Якщо існують інші, менш обтяжливі засоби, то у держави немає розумних підстав використовувати засоби, що перед­бачають більше втручання: більш м'які засоби є оптимальними; вони краще відповідають інтересам громадян, при цьому рівною мірою від­повідаючи інтересам держави.

Перевірка пропорційності передбачає також порівняння інтенсив­ності втручання з метою, яка переслідується. У цій ситуації беруться до уваги правові та моральні цінності суспільства, здійснюється зважу­вання та балансування прав, інтересів та цілей сторін. Баланс можна вважати справедливим (розумним) лише за умови, що обмеження, яке запроваджується, не посягає на саму сутність того чи іншого права і не призводить до втрати його реального змісту.

Принцип добросовісності передбачає необхідність сумлінної і чес­ної поведінки суб'єктів при виконанні ними своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав. Його ідея знайшла своє втілення у сформульованих Ульпіаном трьох основних приписах права: чесно жити, не завдавати шкоди іншому, віддавати кожному належне.

Принцип добросовісності містить вимоги, які допомагають усуну- або пом'якшити недоліки абстрактної і формальної природи норм •ва, наблизити їх до ідеалів справедливості, рівності, свободи гуманізму. Цей принцип лежить в основі механізмів самозахи- правової системи, які забезпечують повагу до її кінцевих цілей і іволяють їй корегувати відхилення, що викликані використанням ридичних правил утих випадках, коли підчас нормотворчості, пра- аастосування, реалізації чи тлумаченні норм права має місце пору- ення «духу» права при відповідності його «букві». Він виступає як •зпосередній регулятор прав і обов'язків суб'єктів права, лежить в Снові важливих правових презумпцій (презумпція добросовісності Поведінки приватної особи, презумпція добросовісності законодав­ця, платника податків та ін.).

У принципі добросовісності слід виділити два аспекти:

1) добросовісність при реалізації прав і повноважень, що втілюєть­ся в концепціях неприпустимості зловживання правом, заборони обхо­ду закону, добросовісної помилки та ін.

Наприклад, неприпустимість зловживання правом зазвичай розгля­дають як один із аспектів (продовження) конституційних положень, «гідно з якими здійснення прав і свобод людини не повинне порушу­вати права і свободи інших осіб. Зловживання правом - це своєрідне спотворення права. У цьому разі особа надає своїм діям повну види­мість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права, окремі норми та інститути права в цілях, які є протилежними тим, що Переслідує саме право;

2) добросовісність при виконанні обов'язків, яка стосується як дого­вірних, так і недоговірних зобов'язань.

Принцип розумності вимагає обґрунтованості та послідовності поведінки суб'єктів права (утому числі суб'єктів владних повноважень), встановлює необхідність їх розсудливості і обачності. Суб'єкти мають Іважувати власні дії з урахуванням їхнього значення та наслідків, аби визначити шкоду, яку вони можуть завдати, зіставляти власну оцінку * оцінкою інших. Принцип розумності вимагає перевіряти дії цих осіб на відповідність здоровому глузду. Крім того, у деяких випадках (на­приклад, при регламентації поведінки суб'єктів владних повноважень, і уб'єктів підприємницької діяльності) при визначенні розумності оці­нюється також ефективність дій. Вимоги розумності лежать в основі ряду важливих юридичних стандартів: «розумна людина», «розумні строки», «поза розумним сумнівом» та «достатня підстава», «розум­ні очікування», «явна необґрунтованість» та ін. Слід зазначити, що принцип розумності нерідко розглядається як складова верховенства права, що зумовлює такі вимоги до правової системи, як розумна ста­більність, послідовність нормотворчості, існування усталеної практики реалізації права, необхідність відповідності права принципам природ­ного права тощо.

3.4. Галузеві та міжгалузеві принципи права

Поряд із основоположними і загальними принципами в системі пра­ва існують міжгалузеві та галузеві принципи, а також принципи підга- лузей права і правових інститутів. Ці принципи досліджуються насам­перед галузевими юридичними науками.

Міжгалузеві принципи права - це найбільш загальні та стабільні вимоги, що притаманні декільком галузям права, визначають їх ха­рактер та напрями подальшого розвитку.

Наприклад, процесуальні галузі права мають такі спільні принципи, як змагальність сторін, гласність судового процесу, незалежність суду, розумність строків та ін. Міжгалузевими можна вважати принцип від­повідальності за вину, заборону двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за вчинення нею одного й того самого правопорушення (non bis idem) та ін.

Галузеві принципи права - це найбільш загальні та стабільні ви­моги, що притаманні певній галузі права, визначають її характер та напрями подальшого розвитку.

Наприклад, цивільному праву притаманні такі принципи, як свобода договору, свобода підприємницької діяльності, судовий захист цивіль­ного права та інтересу тощо. Трудове право ґрунтується на принципах свободи праці і заборони примусової праці, заборони дискримінації в трудових відносинах, поєднання централізованого та локального пра­вового регулювання трудових відносин, забезпечення єдності та ди­ференціації правового регулювання трудових відносин, необхідності соціального діалогу і партнерства та ін.

Ще більш спеціальними є принципи підгалузей права і правових інститутів. Так, найважливішими вимогами виборчого права як під- галузі конституційного права є принципи загального, рівного й прямо­го виборчого права та таємного голосування. Інститут апеляції в кри­мінальному процесуальному праві ґрунтується на принципах розгляду справи в межах апеляційної скарги, недопустимості погіршення право­вого становища обвинуваченого та ін.

3.5. Фіксація та застосування принципів права

Принципи права виникають як ідеї і поступово отримують визнан­им серед юридичної спільноти, віддзеркалюються у правових актах (нормативно-правових, правозастосовних, інтерпретаційно-правових, Індивідуальних тощо). Розуміння цих ідей як принципів права зумов­лено насамперед почуттям правомірності, яке формується у суб'єктів права, визнанням їхньої значущості та доцільності для забезпечення правового порядку. Підтримання їхньої сили залежить від збереження цього почуття.

Важливе значення для формування та визнання принципів має юри­дична діяльність, особливо - судочинство. Найвища загальність і аб­страктність суспільних цінностей часто-густо залишає судам достатню свободу розсуду й оцінок у процесі вирішення конкретних справ, в яких відбувається безпосереднє зіткнення різноманітних правових інтере­сів, вимагає розвитку і конкретизації правових ідей, створення критері­їв, необхідних для їхнього практичного застосування, формування від­повідних правових позицій. Завдяки визнанню і формулюванню змісту принципів суди сприяють інтеграції в правопорядок соціальних реалій І сучасних цінностей, адаптують юридичні правила до умов суспільно­го життя, що постійно змінюються.

При цьому слід виходити з того, що формулювання принципів права має відбуватися у процесі постійної комунікації між людьми - суб'єк- іами права, суддями, спільнотою юристів та громадськістю. Відповідні судові рішення повинні бути схвалені юристами-практиками, юридич­ною наукою та мають отримати загальне суспільне визнання. Обстави­ною, що легітимує таку діяльність, є її спрямованість на забезпечення і їахист суспільних цінностей, утвердження верховенства права.

Як і правові норми, принципи зазвичай закріплюються у джерелах права - нормативно-правових актах, судових прецедентах, судовій практиці та ін. Залежно від форми викладення можна виділити прин­ципи, що безпосередньо сформульовані в джерелах права, і принци- пи, що не мають прямого вираження в джерелах права, існують в не­прямій (латентній) формі.

Водночас при застосуванні вимог деяких принципів права (основопо­ложних та загальних) не завжди існує необхідність посилатися на інше джерело права (закон, правовий звичай тощо). Встановлення факту їх­нього існування є процесом, за якого індукція з юридичних актів і пра­вових інститутів має комбінуватися з обов'язковим урахуванням пере­ваг щодо цінностей, що знаходять чітке вираження у житті відповідного суспільства. Саме тому ці принципи часто розглядають як самостійне джерело права у міжнародному та європейському праві, а також у правових системах романо-германського права. Це дає можливість су­дам застосовувати право в умовах існування прогалин і суперечностей. Крім того, це дозволяє уникнути ототожнення права із законами, запо­бігає створенню та застосуванню несправедливих, свавільних законів. У певній ситуації суд може діяти поза законом або всупереч законові, тобто приймати рішення extra legem (за межами закону), але завдяки його узгодженню з принципами - intra jus (в межах права).

Застосування принципів права відбувається в процесі як нормотвор- чості, так і реалізації норм права.

Так, у процесі нормотворчості принципи:

1) висувають вимоги до нормотворчої діяльності, що має відпові­дати певним базовим засадам (зокрема, принципам справедливості, гуманізму, правової визначеності, добросовісності, розумності);

2) визначають зміст норм права, що створюються на розвиток того чи іншого принципу або групи принципів. Наприклад, при встанов­ленні санкцій кримінально-правових норм законодавець, керуючись принципом справедливості як дороговказом, повинен забезпечити відповідний вибір покарань, що можуть застосовуватися за вчинення злочинів, додержання системної послідовності встановлення пока­рань у санкціях Особливої частини Кримінального кодексу України, від­повідність видів і розмірів (строків) покарань тяжкості злочинів, мож­ливості сукупності злочинів, додержання можливості справедливого застосування санкції до всіх категорій осіб, які підлягають кримінальній відповідальності, установлення в альтернативних санкціях проміжних за суворістю видів покарань, пропорційність підвищення і зниження розмірів (строків) покарань та ін.;

3) використовуються при перевірці правового характеру норм під час їх створення. Наприклад, при встановленні обмежень прав люди­ни законодавець повинен перевірити норми на відповідність принци­пам заборони дискримінації, пропорційності та правової визначеності.

У процесі реалізації норм права вони:

1) є орієнтиром при тлумаченні норм права. Особа, яка здійснює f тлумачення, має прагнути того варіанта тлумачення, який найкраще

Вписується в чинну правову систему. Тому найбільш обґрунтованим в є той варіант, який узгоджується з принципами права, що мають глибоке системоутворювальне значення. При встановленні змісту закону ¹ (mens, sententia, vis ас potestas legis) інтерпретатор має виходити з при­пущення, що він спрямований на забезпечення дії принципів права, а не на їх заперечення;

2) є підставами для перегляду правових актів. Посилання на прин­ципи може допомогти усунути порушення прав, що їх припустилися під час прийняття та застосування норм права. Наприклад, згідно з части­ною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України адміні- стративні суди мають повноваження перевіряти нормативно-правові та індивідуально-правові акти (рішення) суб'єктів владних повнова­жень на їх відповідність таким принципам права, як рівність, пропор­ційність, добросовісність, неупередженість тощо;

3) допомагають при подоланні юридичних недоліків (дефектів) - прогалин і колізій в законодавстві, застарілого характеру норм. Тра­диційно використання принципів права пов'язується із подоланням прогалин у законодавстві. Одним із засобів вирішення цієї проблеми е застосування аналогії права, тобто вирішення справи (за наявності прогалини і відсутності «аналогічної» правової норми) на основі за­гальних або галузевих принципів права. Важливо зазначити, що в цьо­му випадку суб'єкт правозастосування не може прийняти рішення, по­силаючись лише на принцип: на основі принципу як стандарту він має спочатку запропонувати правило з чітко сформульованими умовами його дії і наслідками, діючи при цьому замість законодавця, і вже на підставі цього правила вирішити конкретну справу.

Принципи права сприяють також подоланню колізій у законодав­стві. Основні колізійні правила (більш пізній закон скасовує дію більш раннього, акт вищої юридичної сили скасовує дію акта меншої юри­дичної сили, спеціальний закон скасовує дію загального та ін.) існують протягом багатьох століть у різних правових системах світу та завдяки • своїй імперативності розглядаються як загальні принципи права. Крім того, принципи права можуть використовуватися при подоланні колізії у разі збігу колізій (наприклад, при збігу темпоральної та змістовної або ієрархічної і змістовної колізій), а також у разі, якщо вибір між кон­фліктуючими нормами неможливо зробити на підставі традиційних правил (наприклад, у випадку колізії спеціальних норм).

Розділ 4

СОЦІАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
І ПРАВО

4.1. Поняття соціального регулювання та його система

З часів, коли люди виокремилися із природного середовища в соці­альну спільноту індивідів і почали пристосовувати навколишнє сере­довище до власних потреб, їхня поведінка не була хаотичним набором рухів, а була підпорядкована меті спільного існування. Переважно це стосувалося забезпечення власної безпеки, харчування, умов продов­ження роду тощо. Однак одна, окрема людина поза соціумом, без вза­ємодії з іншими ні в стародавні часи, ні нині виконати ці завдання не в змозі. Свідомо чи інстинктивно люди були змушені узгоджувати свою поведінку один з одним для досягнення як спільної, так і окремої мети. Саме через злагодженість своєї поведінки люди отримали можливість задовольняти свої потреби та інтереси як цілі свого існування. Ознака узгодженості з іншими характеризує таку поведінку, як «соціальну». Умови спільного існування не лише зумовлювали поведінку людини, а й вимагали від неї відповідної поведінки, впливаючи на неї за допомо­гою різних засобів. Безпосередній процес цілеспрямованого впливу на поведінку людей становить поняття соціального регулювання. У про­цесі розвитку соціального середовища, виникнення нових соціальних інститутів, явищ, ускладнення взаємозв'язків між людьми потреба узгоджених дій, спрямованих на досягнення конкретного, усвідомле­ного результату не зменшувалася, а навпаки, лише зростала. Створю­валися не тільки правила, норми поведінки, а й важелі, які спонукали людей виконувати, не порушувати такі правила, або ж нести відпові­дальність у разі ігнорування вимог соціальних регуляторів.

Тож за допомогою яких важелів здійснюється такий цілеспрямований вплив, який регулює взаємовідносини людей у власному середовищі?

Умови життя людини у суспільстві на підставі наведених вище обстани змушували людей узгоджувати свою поведінку, унормовуючи свої відносини для забезпечення їхньої користі для себе та можливостей Подальшого розвитку. Але наші пращури не мали подібного до сучасно­го рівня розвитку, знань про навколишню дійсність, які б дали їм змогу пояснити зрозумілими на сьогодні категоріями те, звідки, чому і навіщо Необхідне таке унормовування. Люди пояснювали необхідність діяти іим чи іншим чином, спираючись на тодішній світогляді власний досвід.

Можна припустити, що обґрунтування правил поведінки були не дуже різноманітними: це була переважно воля богів, рішення старій­шини або той аргумент, що так робили предки з незапам'ятних часів, Тобто звичай. Такі пояснення могли існувати як окремо, так і разом для певних правил поведінки. На початкових етапах становлення права його норми існували у тісному переплетінні з моральними, релігій­ними, звичаєвими та іншими правилами поведінки в синкретичному, невідокремленому вигляді, тобто як мононорми. І лише внаслідок іисячолітнього розвитку людства, який супроводжувався ускладнен­ням соціальних відносин усередині людської спільноти, розширенням світогляду людини, з мононорми почали виокремлюватися моральні, шіичаєві, релігійні та ін.

У різних народів у різні часи одні соціальні регулятори, або як їх ще називають, соціальні норми, могли переважати над іншими, а потім мінятися місцями. В одних цивілізаціях перевага надавалася нормі, встановленій владою, а в інших - звичаям. В одних народів право ото- южнювалося і продовжує ототожнюватися з релігією та її нормами, а в ранні періоди історії не було поділу між правом і мораллю. Але яким би регуляторам не надавалася перевага, поряд завжди існували інші. Зв'язок між ними був і залишається дуже тісний, від ототожнення до протиставлення, а в певних випадках і як джерельна база один для од­ного. Всі ці соціальні норми суспільства в дії, зв'язки, які утворюються між ними, становлять систему соціального регулювання.

На сьогодні до основних елементів системи соціального регулювання прийнято включати такі явища, як право, мораль, звичаї; релігію, кор­поративні норми, політику тощо. Цей перелік не є вичерпним. Надалі зосередимо свою увагу на його найважливіших компонентах. Всіх їх об'єднує одна ознака: вони мають спільне соціальне коріння, причини, які викликали до життя і розвитку вказані явища, пов'язані з потребами та інтересами людини і були зазначені вище. Відповідно, і всі вони, тіс­но переплітаючись одне з одним у процесі застосування, мають одну мету: регулювати поведінку людини в соціальному середовищі.

( сред названих вище регуляторів особливе місце посідають так зва ні норми позитивного права. До них належать: норми права, зокрема п, що встановлені державою, правовий звичай, корпоративні норми, юкрема норми транснаціональних корпорацій, тощо. їх виокремлення іумовлюється тим, що вони мають формалізований характер, є обов'яз ковими для суб'єктів, яких стосуються, встановлюються зовнішнім авто ритетом, і в сучасному світі їх дієвість, зокрема, але не тільки, забезпечу ється за допомогою важелів, які в своєму розпорядженні має держава.

У своїй сукупності, не заперечуючи одне одного, правила поведінки закріплені у позитивному праві, звичаях, моралі, релігійних, політич­них та інших нормах, утворюють складну матерію соціального регулю­вання, яка функціонує в будь-якому суспільстві. Залежно від історич­ного періоду, панівних правових парадигм всі ці норми разом, окремо або у частковій взаємодії одні з іншими визнавалися правом того чи іншого суспільства. Інакше кажучи, право утворювалося, черпало свій авторитет, підстави для свого розвитку та удосконалення у тісній вза­ємодії, а інколи й у протиставленні і боротьбі з усіма названими вище нормами соціального регулювання.

У межах тематики цього розділу розглянемо питання співвідношення з правом найважливіших соціальних регуляторів, а саме: моралі, зви­чаїв, релігії, корпоративних норм та політики.

4.2. Право і мораль

Співвідношення цихявищхвилюєфілософів ітеоретиків права вжене одне століття. Цьому питанню приділяли свою увагу філософи І. Кант, Г. Гегель, Й.Г. Фіхте та ін. Праці, присвячені виключно співвідношенню названих явищ, публікували такі визначні теоретики права, як Б. Кістя- ківський, М. Чижов, М. Ренненкампф та ін.

Чим можна пояснити такий інтерес до цих категорій? Як вже було зазначено, коріння всіх соціальних регуляторів спільне, одним із них є необхідність взаємоузгоджених дій людей для досягнення певних цілей. Ні в давнину, ні нині вибір як мети, так і засобів і можливостей п досягнення у людини не безмежний, як не безмежні самі людські можливості. Люди завжди вимушені обирати, порівнювати, встанов­лювати пріоритети, різноманітні засоби та шляхи досягнення окресле­ного. І саме цей внутрішній процес порівняльної оцінки, вибору мети і приоритетів є справою моралі. А єдиним, універсальним критерієм вибору в усі часи були поняття добра та зла.

Це не єдиний спосіб формування моральних норм у процесі суспіль­ною розвитку, джерелами моралі стають релігійні заповіді, соціальна цика, соціологічні або біологічні спостереження^[39].

Таким чином, через внутрішні, особистісні оцінювальні судження, що є добре, зле або ж справедливе чи ні, для кожної окремої людини чи і пільноти в тій чи іншій ситуації обирався відповідний варіант поведін­ки.

Спостерігаючи за навколишньою дійсністю, не можна не побачити, що співвідношення права і моралі набагато багатогранніше, ніж про­тиставлення чи ототожнення. Знайомі всім релігійні постулати — не вкради, не вбий - є одночасно і моральними, і правовими нормами, які закріплюють за людиною право на життя та власність. Одночасно існує дуже багато моральних норм, які напряму не відображені у праві: повага до ближнього, доброзичливість, допомога іншому у скруті, по­чуття обов'язку тощо. Ці правила винятково індивідуальні, залежно від обставин людина сама вирішує, що і як їй робити. Крім того, існує ве­лика кількість правових норм, зміст яких, на перший погляд, байдужий до моралі, наприклад, військові статути, правила дорожнього руху, державний бюджет тощо. Але моральна нейтральність таких правових норм зберігається лише у разі їх дотримання, у випадку жїх порушення як з погляду моралі, так і з правового погляду справедливо буде відно­вити порушені права, компенсувати шкоду та покарати винних.

Моральний аспект у випадку розслідування правопорушення прояв­ляється найвиразніше, досить згадати підстави притягнення до юридич­ної відповідальності. Невід'ємною частиною складу правопорушення буде доведеність вини підозрюваного. Будь-яка судова інстанція по­винна з'ясувати, який був намір (прямий чи опосередкований), ступінь усвідомлення небезпечних наслідків, мета і причини, які спонукали до дій тощо. Все перелічене стосується саме внутрішніх поведінкових регу­ляторів. Від наявності чи відсутності розкаяння (тобто власної моральної оцінки діяння) напряму може залежати суворість покарання або ж, на­впаки, можливість звільнення від юридичної відповідальності.

Більш того, у випадку здійснення правосуддя із залученням присяж­них питання, наскільки поведінка підсудного відповідала вимогам сус­пільної моралі, наскільки кара за проступок буде справедливою, мо­жуть набагато переважити за актуальністю питання тяжкості наслідків проступку або чи була підсудним взагалі порушена норма права.

Наведені вище приклади свідчать про те, що право і мораль тісно переплетені, вони ґрунтуються на спільних для них засадах справедли­вості, свободи та рівності. Визначальною як для права, так і для моралі є категорія справедливості.

Суттєвою, якщо не основною, рисою як права, так і моралі є факт по­стійного та регулярного здійснення у житті відповідних норм. При цьо­му наявність зовнішнього авторитету, який встановлює чи контролює та­кий процес, не є вирішальною.

Щоб пересвідчитися у цьому, достатньо звернути увагу на регулювання відносин між людьми у суспільствах, де з тих чи інших причин була відсутня або стала відсутня державна влада. У будь-якому випадку там, де живуть люди, між ними укладаються уго­ди, беруться шлюби, здійснюються обміни, виникають та повертаються рррги, засуджується невиконання взятих зобов'язань, надається взаємна допомога, батьки піклуються про дітей тощо. Це свідчить про те, що як мо­рильні, так і правові норми виступають насамперед у ролі внутрішніх регу­ляторів поведінки людей, хоча аспект зовнішнього регулювання також не рірто ігнорувати. Раніше вже йшлося про вплив релігії (церкви) на форму- Мння моральних норм; правові норми також можуть бути сформульовані державою й отримати відповідний захист з її боку у разі їх невиконання. Але навіть у такому випадку державний примус не стає вирішальним чин­ником для виконання як правових, так і моральних норм, як і сам факт можливості застосування іншого примусу. Норми стають обов язковими іільки тоді, коли люди вірять в їх обов'язковість і готові їм підкорятися.

Більшість із моральних норм неформалізовані, існують і виконуються без чітко визначених санкцій (наслідків) або не містять інших санкцій за їх невиконання, ніж докори сумління. У непоодиноких випадках, коли в змісті моральної норми, наприклад, вірності подружжя, ми можемо виокре­мити можливість настання несприятливих наслідків для її порушника, ви­бір варіанта поведінки залишається достатньо індивідуальною справою.

Так само реалізація правових норм, навіть тих, що сформульовані державою, у більшості життєвих ситуацій не залежить від неї. Люди вступають у правовідносини передусім не тому, що бояться державно­го репресивного апарату чи іншої кари, а тому, що це їм необхідно або вигідно для досягнення власної мети, задоволення власних потреб та інтересів. Людина може прожити повноцінне життя свідомо, інтуїтив­но чи за звичкою беручи участь у безлічі правовідносин, зокрема, з публічними інститутами, не маючи при цьому справи з судом чи з пра­воохоронними органами держави.

Для моралі та права роль держави має більше значення у випад­ку порушення існуючих моральних і правових норм. Виконуючи свої функції у сфері правотворчості та правоохорони, держава формулює правові норми, за допомогою яких можливо притягнути до юридичної відповідальності винних за порушення як правових, так, і в окремих випадках, моральних норм.

Проте тісне переплетення моралі та права не означає, що ці явища в сучасному світі є синкретичними, як це було у давнину. Правильно буде говорити про тонку грань, яка розділяє мораль від права, та про складність пошуку межі між правовими та моральними нормами.

При цьому виникає запитання: чи взагалі можливе право, яке б супере­чило моралі, інакше кажучи, чи можливе існування «аморального права»?

Загальновідомими є сучасні норми права які, на перший погляд, вступають у конфлікт із моральним нормами, наприклад, дозвіл на переривання вагітності, евтаназія, клонування людини, сурогатне ма­теринство, одностатеві шлюби, легалізація проституції або наркоти­ків тощо. У більшості ці протиріччя між мораллю і правом зумовлені релігійною основою відповідних моральних норм, тобто правилами, встановленими ще одним соціальним регулятором, але ці протиріччя однак існують. Тож, чи правильно припускати аморальний характер на­ведених вище правових норм?

Незважаючи на можливу дискусію з цього приводу, спільні засади, на яких формуються та існують як правові, так і моральні норми, перети­нання ролей у справі суспільного регулювання, не дають вагомих під­став для їх протиставлення, інакше кажучи, переваг одних над іншими. Як вже зазначалось, визначальною спільною засадою як щодо моралі, так і щодо права є категорія справедливості. Проте що є справедливим для регулювання тієї чи іншої ситуації, яка норма (права чи моралі) має превалювати? На це запитання можна відповісти, лише зважаючи на конкретні права людини, для захисту чи забезпечення яких слугувати­ме відповідна норма.

У будь-якому випадку в сучасних демократичних країнах формулю­вання державою вищезгаданих норм права можливо тільки після до­сягнення в суспільстві певного консенсусу, зокрема щодо приписів мо­ральних, релігійних чи інших соціальних норм.

Наведені вище приклади виразно демонструють, що відносини між мораллю і правом є доволі складними, і ці явища не слід ні ототожнюва­ти, ні протиставляти. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що і мо­раль, і право слугують меті соціального регулювання та містять правила поведінки в людській спільноті. Моральні норми здебільшого є внутріш­нім регулятором, встановленим власним переконанням; норми пра­ва -як внутрішнім, так і зовнішнім регулятором у суспільних відносинах. Відповідно, примус виконувати моральні і правові норми є переважно індивідуальною справою, що не виключає можливості настання зовніш­ньо опосередкованих санкцій за невиконання як правових, так і мораль­них норм. За своєю суттю правові норми не можуть бути аморальними, для своєї дієвості, особливо в частині регулювання прав людини, вони мають відповідати моральним нормам. Крім того, право, не втручаю­чись у регулювання сфер, які вже врегульовані моральними нормами, може бути застосоване для захисту цих норм від порушення.