Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 4 страница

Набагато ближча до людини доктрина природного права, хоч її класичні різновиди також нерідко «відривали» (відокремлювали) особистість від права, стверджуючи, що право - це природне яви­ще, яке передує існуванню людини і не залежить від неї. Не відво­дилося активної ролі людині також теологічним напрямом доктрини природного права (так званим «божественним природним правом»), за яким право походить від Бога, людина ж виступала пасивним ви­конавцем його волі. Лише згодом представники названої доктрини дійшли висновку, що право не можна розглядати як щось окреме від дійсності.

З новітніх посткласичних варіантів доктрини природного права чи не найтісніше пов'язані з людиною комунікативні концепції права, в основу яких покладено так званий принцип інтерсуб'єктивності, від­повідно до якого зміст права розкривається у взаємодії (комунікації) людей. За точку відліку в цьому разі береться не людина як сторонній спостерігач, що співвідносить право з будь-яким зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Інакше кажучи, право розглядається не як нав'язана людині зовнішня сила, метою якої є підкорення людини, а як спосіб її буття (існування, життєдіяльності). Комунікативні концепції - це по суті протестна реакція на всевладдя формальних норм, що нівелюють особистість. У них реалізуються со­ціальний запит на гуманізацію правопорядку, його людиноцентричне спрямування. Сутність права відповідно до них коріниться в природі людської особистості зі всією її суперечливістю і напругою, яка з цьо­го випливає. Для того щоб залишатися людиною, індивід повинен не тільки мати право на збереження самого себе, власної свободи і неза­лежності, а й поважати свободу і незалежність інших людей, що дося­гається, зокрема, усвідомленням не лише своїх прав, а й обов'язків. їх кореляція в процесі комунікації людей має визначальне значення для правопорядку.

Вивчення права як людського феномену, тобто як права, що створю­ється людьми, спрямоване на забезпечення нормальної їхньої життє­діяльності і здійснюється людьми, є «людським» («олюдненим») пра­вом - одне з основних завдань сучасної теорії права.

Така людиноцентристська її переорієнтація має не тільки суттєве світоглядно-методологічне значення для вивчення всіх наступних тем підручника, а й відкриває набагато ширші можливості для по­шуку права в процесі практичної юридичної діяльності. Адже обсяг нормативно-правового матеріалу бурхливо і невпинно зростає, він стає все більш суперечливим, а нерідко й просто хаотичним. По­шук права в цих умовах дедалі ускладнюється, тому без орієнтації на людину - найвищу, як зазначається в статті 3 Конституції України, цінність, її права і свободи юрист-практик, навіть досвідчений, не ка­жучи вже про початківця, ризикує або заплутатися в нормативному лабіринті остаточно, або приймати рішення, що ґрунтуються на букві суперечливого чи й зовсім застарілого закону, тобто зайняти фор­мально-догматичну позицію. Як наслідок, такий догматичний підхід до правозастосування врешті-решт призводить до несправедливих, неправових рішень.

2.2. Права людини як першоджерело права, їх поняття та класифікація

Безпосереднім проявом сенсу права, забезпечення власної свободи І незалежності індивіда, у тому числі від влади, та поваги до свободи Та незалежності інших людей є права людини. Вони об'єктивно є міри­лом розвитку права в суспільстві, показником його цивілізованості. І це «розуміло. Адже за допомогою прав особистість долучається до мате­ріальних і духовних благ суспільства, до механізмів влади, до законних форм волевиявлення і реалізації власних інтересів. Від рівня забезпе­ченості прав вирішальною мірою залежить ступінь досконалості самої особистості, її життя і здоров'я, недоторканність і безпека. «Людський вимір», нарешті, є наріжним каменем і точкою відліку будь-яких пере- тиорень, які відбуваються в суспільстві.

Особливої актуальності права людини набувають на теренах постто- талітарного, пострадянського соціокультурного простору, де у ставлен­ні до них усе ще відчувається помітний вплив попередньої епохи. Досі В суспільній правовій свідомості не подолані уявлення про те, що пра­ва людини є наслідком встановлених державою норм законів та інших нормативних актів (об'єктивного права), а не навпаки права людини детермінують (визначають) зміст таких норм (об'єктивного права), є не­обхідним, невід'ємним і неминучим його компонентом. Інакше кажучи, об'єктивне право немислиме без прав людини, як і права людини (суб'єк- іивні, юридичні) неможливі без і поза правом. Це явища однієї сутності.

Попри багатовікову історію прав людини, про що йтиметься далі, і сьогодні серед фахівців - філософів і правників не існує якогось єдиного загальноприйнятного розуміння прав людини. І це не дивно. Підходи до їх розуміння залежать від багатьох чинників - цивілізаційних, ідеологічних, політичних, соціокультурних, етичних, етноправових, та їх взає­мовідносин з правом. Досі точаться дискусії (особливо серед філософів) щодо того, що собою становлять права людини моральну чи юридич­ну категорію, яке їх співвідношення з державою: передують вони їхньо­му визнанню державою чи стають правами людини лише внаслідок їх визнання нею, в яких формах таке визнання відбувається, чи існують універсально значущі, загальновизнані права людини тощо^[32].

Найяскравіше відмінності в розумінні прав людини дістають прояв у західних і східних концепціях.

«Колискою» західних (європейських) підходів до розуміння прав лю­дини є давньогрецький поліс. Відповідно до цієї концепції людина - це самостійний індивід, наділений не просто розумом, а свободою ви­бору і здатністю самостійно визначати свою долю. Така концепція, як зазначалося у розділі І, іменується індивідуалістичною.

У східних культурах (цивілізаціях) індивідуалізм не мав для свого роз­витку ні економічного, ні політичного підґрунтя. Кожний член суспіль­ства в цих цивілізаціях (культурах) сприймає себе частиною єдиного соціального організму, що виконує релігійно-моральний обов'язок - підкорятися вищій волі. Люди в таких суспільствах зв'язані загаль­но-релігійною ідеологією, звичаями і традиціями. Така концепція прав людини дістала назву колективістської.

Неправильно було б розглядати західну концепцію прав людини як єдино «правильну», «прогресивну», а східну-як «відсталу». Це про­сто різні підходи до розуміння і сприйняття прав людини, які мають як свої позитивні риси, так і недоліки. Невипадково в умовах глобалізації відбувається якщо й не зближення названих концепцій, то принаймні їх певний взаємовплив. У будь-якому разі протягом останніх десяти­річ на європейському континенті помітна тенденція до відмови від нав'язування жорсткого європоцентризму в розумінні прав людини та забезпечення збалансованості між правами особистості та публіч­ними інтересами, зокрема інтересами держави, про що йтиметься попереду.

Поняття прав людини в літературі (зарубіжній і вітчизняній) визна­чається по-різному: як можливості, необхідні для існування і розвитку людини в певних історичних умовах; як вимоги людини, адресова­ні державі й суспільству; як певні блага, потреби та інтереси людини тощо.

Узагальнюючи існуючі підходи до розуміння прав людини, можна за­пропонувати таке їх визначення: права людини - це визнані світовим співтовариством блага й умови життя, яких може домагатися осо­ба від держави і суспільства, в яких вона живе, та забезпечення яких реальне в умовах досягнутого людством прогресу.

З цього визначення випливають принаймні три характерні ознаки прав людини. По-перше, права людини - це не просто певні можли­вості людини, необхідні для її існування і розвитку, що об'єктивно ви­значаються досягнутим рівнем економічного, духовного і соціального розвитку людства, а блага, яких може домагатися особа від держави,тобто увага акцентується не на можливостях, а на словах «благо» і «до­магання». По-друге, ці блага не є суто моральною категорією, вони ма­ють бути визнаними світовим співтовариством, тобто легітимізовані у відповідних формах (міжнародних договорів, рішень міжнародних су­дових органів тощо). По-третє, забезпечення цих благ має бути реаль­ним в умовах досягнутого людством прогресу; не може бути визнане суб'єктивним, юридичним правом людини домагання, яке об'єктивно неможливо задовольнити.

Як випливає з викладеного, інститут прав людини доволі складний і багатогранний. Це обумовлено такими чинниками:

• права людини - не статичний, раз і назавжди даний інститут; вони розвиваються і збагачуються;

• права людини зачіпають найрізноманітніші сфери людського бут­тя - фізичного, духовного, політичного, економічного тощо, слугують задоволенню найрізноманітніших потреб та інтересів людини;

• права людини стосуються як окремих індивідів, так і їх співтова­риств - націй, народів тощо;

• права людини мають різні форми і механізми державного забез­печення;

• нарешті, права, навіть закріплені в законах чи інших нормативних актах, неоднакові за своїм значенням для забезпечення життєдіяль­ності людини, її існування та розвитку.

Не можна ставити в один ряд, приміром, право людини на особи­сту недоторканність, недоторканність житла і право на безоплатний проїзд у транспорті, яке мають деякі категорії населення, чи права по­купця, які виникають з договору купівлі-продажу. Права людини - це основоположні, визначальні для її життєдіяльності права, їх часто на­зивають фундаментальними.

Хоч щодо розуміння фундаментальних прав в літературі можна зу­стріти різні думки (інколи до фундаментальних відносять лише деякі з прав людини, зокрема, право на життя, право на недоторканність осо­би тощо), переважно прийнято вважати, що фундаментальними права­ми є саме права людини в тому їх розумінні, яке було сформульоване, як зазначалося, в епоху Просвітництва, тобто права, що випливають з невідчужуваних властивостей людської особистості —її гідності і свобо­ди. Вони не «даровані» державою, не є наслідком встановлених нею норм, а належать людині від народження, є її іманентною властивістю, випливають із самої людської природи. Ці права - невідчужувані, тоб­то такі, які держава на свій розсуд не може скасувати або обмежити. Обов'язок держави полягає в тому, щоб визнавати, створювати умови для реалізації та охороняти ці права. Фундаментальні права - це по суті елементарні передумови гідного людського існування. Цим вони відрізняються від інших прав, про які згадувалося вище.

Саме в невідчужуваних, фундаментальних правах людини - первіс­ний генезис права як явища, саме вони є його першоджерелом.

Фундаментальні права людини нерідко визнаються державами без­посередньо діючим правом, незалежно від того, закріплені вони в законах чи ні. Є чимало країн, в яких права людини законодавчо не зафіксовані, проте це не позбавляє кожну людину права не бути підда­ною катуванню, довільно заарештованою, неправомірно обмеженою в свободі слова тощо^[33]. Це означає, що закріплення прав людини у кон­ституціях та законах - важливий, але часто не визначальний крок для їх визнання державами. Все залежить від рівня забезпеченості прав людини, зокрема від розвинутості юридичних засобів і процедур їх ре­алізації та захисту. У зв'язку з цим варто наголосити на тому, що поло­ження частини 3 статті 22 Конституції України, яким встановлюється, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів... звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод не допускається», стосується саме фундаментальних, конституційних прав і свобод, а не будь-яких спеціальних прав, які випливають із встановлених державою численних пільг і переваг для певних категорій осіб, які часто не на­лежать до категорії людей, які потребують соціального захисту (дітей, хворих, інвалідів, людей похилого віку тощо).

Складність і багатогранність інституту прав людини обумовлюють різні підходи до їх класифікації. Вона може бути проведена за багатьма критеріями:

1)залежно від часу виникнення прав людини вони поділяються на права першого, другого і третього поколінь;

2)залежно від того, задоволенню яких потреб та інтересів люди­ни слугують права, розрізняють громадянські (особистісні), політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні права;

3)залежно від категорій людей, яких права стосуються, виділяють як окремі підвиди прав - права жінок, права дітей, права осіб з обмеже­ними фізичними можливостями тощо;

4)залежно від того, стосуються права людини окремих індивідів чи їх співтовариств, розрізняють індивідуальні і колективні права;

5)залежно від особливостей форм і механізмів державного забез­печення права людини поділяються на «негативні» і «позитивні».

Зрозуміло, що наведена класифікація не може претендувати на завершеність. Як зазначалося, інститут прав людини в процесі свого іс­торичного розвитку збагачується, поповнюється новими видами прав, що не може не позначитися на їх класифікації.

2.3. Еволюція прав людини. Покоління прав людини

Історія прав людини налічує багато тисячоліть, хоч саме поняття прав людини як окрема категорія виникло, як зазначалося, лише в епоху Просвітництва завдяки зусиллям представників доктрини природного права. їх офіційне визнання на рівні національних і міжнародних нор­мативних документів почалося з громадянських та політичних прав, які прийнято називати правами людини «першого покоління».

Громадянські, або як їх інколи іменують, особистісні права - це ті за­гальновизнані світовим співтовариством блага й імунітети (умови життя), яких може домагатися особистість від держави для забезпечення свого фізичного існування, збереження, розвитку і захисту своєї інди­відуальності.

Призначення громадянських прав - забезпечення свободи й авто­номності індивіда, його юридичної захищеності від будь-якого неза­конного зовнішнього втручання, насамперед з боку держави, її органів і посадових осіб.

Ці права часто іменують «негативними», оскільки вони забезпечують гак звану «негативну свободу» від втручання держави. В зарубіжній лі­тературі трапляється і така назва цих прав, як «права на фізичну ціліс­ність» та «права на належний процес». «Права на фізичну цілісність» - це права на життя, свободу та безпеку людини (захист від фізичного насильства, тортур, жорстоких та нелюдських покарань, безпідставного арешту, позбавлення свободи чи вигнання, рабства, втручання в осо­бисте життя), право на власність, свободу пересування, свободу думки I с лова, свободу совісті та релігії (свободу світогляду і віросповідання).

«Права на належний процес» - це право на публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом; презумпція невинуватості; гума­ністичний принцип non bis in idem (не двічі за одне і те ж саме) - ніхто не може бути покараний повторно за злочин, за який він вже був пока­раний; право на правову допомогу тощо.

Політичні права - це визнані світовим співтовариством блага, яких може домагатися особистість від держави для забезпечення своєї уча­сті в державному і громадському житті. До них належать право на гро­мадянство, право брати участь у виборах та бути обраним,право на об'єднання, право на проведення мирних зібрань та ін.

Мета цього виду прав людини-подолати відчуження особистості від влади. Політичні права - необхідна умова функціонування інших видів прав, оскільки вони є органічною складовою системи демократії і ви­ступають як цінності, якими влада має себе обмежити.

Громадянські і політичні права ґрунтуються на ліберальній філософії прав людини, відповідно до якої рівність людей розуміють як формаль­но-юридичну рівність, тобто рівність у правах і свободах та рівність пе­ред законом і судом. Однак уже наприкінці XIX - початку XX століття стало зрозуміло, що така філософія прав людини поряд з безсумнівни­ми позитивними рисами має істотні недоліки.

Досвід демократичних країн показав, що навіть закріплені в консти­туціях гарантії рівності громадянських і політичних прав людей самі по собі неспроможні подолати їхню фактичну нерівність, яка дедалі по­глиблювалася.

У зв'язку з цим поступово почала складатися нова філософія прав людини, в основу якої було покладено соціал-демократичні ідеали со­ціальної справедливості, соціальної солідарності, соціальних зобов'я­зань тощо. Вона помітно розширила уявлення про права людини: по­ряд з громадянськими і політичними вони поповнилися соціальним аспектом, що у свою чергу призвело до істотного розширення перелі­ку прав людини внаслідок його поповнення соціально-економічними (соціальними, економічними і культурними) правами, які прийнято іменувати правами «другого покоління». їхньою метою стало забез­печення інтересів передусім тих, хто працює за наймом - права на працю і пов'язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечен­ня працівників, охорону здоров'я та ін., а також прав соціально-куль­турного характеру, в гарантуванні яких зацікавлені переважно ті ж наймані працівники - права на освіту, на доступ до досягнень науки і культури тощо.

Хоч названі права знайшли своє офіційне визнання в спеціальному Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, питання про їх правову природу до цього часу залишається дис­кусійним.

Чимало зарубіжних авторів не визнають ці права юридичними, суб'єктивними, іменуючи їх «загальними», «публічними» правами, «правами-дорученнями», «намірами держави» тощо.

Основний аргумент на користь такої позиції полягає в тому, що со­ціально-економічні права, на відміну від класичних прав «першого покоління» - громадянських і політичних, не є такими, на які людина може посилатися перед владними структурами як на свої суб'єктивні права і домагатися їх забезпечення та які не підлягають судовому за­хисту- визначальній ознаці «юридичності» прав людини. До такої по­зиції приєдналися й деякі правознавці на пострадянському просторі.

Справді, механізм реалізації соціально-економічних прав має істотні особливості. На відміну від громадянських і політичних прав, які є «пра­вами людини від держави», тобто обмежують її сферу дії (обов'язок держави в забезпеченні цих прав зводиться переважно до встановлен­ня засобів і процедур їх реалізації і захисту), забезпечення соціально-е­кономічних прав вимагає позитивних зусиль держави, тобто активного втручання у відповідні сфери життєдіяльності людей для створення умов, необхідних для їх розвитку, зокрема розробки соціально-еко­номічних програм, їх належного державного фінансування, що у свою чергу обумовлюється значною мірою фінансовими можливостями дер­жави, та неухильного виконання. Ці права нерідко іменують «позитив­ними». Утім, поділ прав людини на негативні (права першого поколін­ня) і позитивні (другого покоління) є досить умовним. Так, у літературі постсоціалістичних країн, зокрема польській, існує інше, відмінне від вітчизняного, розуміння позитивних і негативних прав. Негативними правами іменуються права на свободу (prawa wolnosciowy), а позитив­ними - всі інші права, тобто не тільки соціальні, економічні, культурні, а й більшість особистісних (громадянських) і політичних прав^{[34] [35]}. Проте й така позиція не є бездоганною, оскільки позитивні обов'язки покла­даються на державу також у зв'язку з реалізацією прав на свободу, що неодноразово відзначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини. Зокрема, в рішенні у справі Plattform Arize v. Austria констату­ється позитивний обов'язок держави забезпечити реалізацію права на свободу мирних зібрань, а саме, за обставинами цієї справи, не допу­стити зриву демонстрації вороже налаштованим натовпом². Значноюмірою такі позитивні зобов'язання держави стосуються також деяких інших положень Європейської Конвенції, зокрема статті 3, присвяченої забезпеченню людської гідності, статті 10, яка закріплює право на сво­боду вираження поглядів тощо.Віддаючи належне позитивним способам забезпечення соціаль­но-економічних прав, разом зтим не можна не визнати, що основним правовим критерієм реальної дієвості положень, що закріплюють будь-яке право, є наявність розвинених і ефективних юридичних про­цедур його реалізації, включаючи можливість судового захисту права та виконання судових рішень. Без цього право залишається фікцією. Не повинні бути винятком з цього правила також соціально-еконо­мічні права, тим більше в умовах помітної тенденції до універсалі­зації прав людини, відповідно до якої всі види прав є невід'ємними, взаємообумовленими і рівнозначними. Саме таку офіційну позицію займає нині ООН.

Позбавлені засобів судового захисту, соціально-економічні права залишаються виключно результатом патерналістської турботи дер­жави, а не «невід'ємними і рівнозначними» з іншими видами прав. Це ставить людину в підлегле становище щодо держави, становище прохача, а не рівноправного партнера, що принижує людську гід­ність. Не випадково до судового захисту соціально-економічних прав дедалі частіше вдається національна та міжнародна судова практика, зокрема Європейський суд з прав людини. Попри те, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод за своїм змістом присвячена класичним правам людини, тобто правам першого поко­ління, чимало її положень сформульовані так, що вони дозволяють брати під захист також права другого покоління. Як свідчить практи­ка Суду, кількість справ у ньому за скаргами громадян європейських країн, у тому числі України, про порушення соціально-економічних прав помітно зростає.

Звичайно, для того, щоб соціально-економічні права не стали загаль­ними деклараціями, якими вони фактично є сьогодні, навіть будучи закріпленими в Конституції України, необхідне доведення їх через за­конодавче регулювання до такого рівня конкретизації, який давав би змогу захищати їх у судовому порядку. Проте це тема окремої розмови, яка виходить за межі курсу загальної теорії права, стосуючись більше конституційного права та інших галузевих наук.

Права «третього покоління» почали формуватися після Другої світо­вої війни під впливом спочатку національно-визвольних рухів (за неза­лежність, самовизначення, звільнення від колоніального гніту, тощо) а згодом й інших чинників - необхідності збереження миру, захисту Навколишнього природного середовища від негативних наслідків на­уково-технічного прогресу, розширення участі в загальній спадщині Людства, комунікації тощо.

Звідси - чергове поповнення переліку прав людини такими «колек­тивними» правами, як права певних історичних спільнот людей-нації, Народу, людства в цілому, а також екологічними правами - правом на безпечне для життя і здоров'я людини довкілля, правом на об'єктивну екологічну інформацію та безпеку тощо (їх інколи відносять до прав «четвертого покоління»).

Як наймолодша категорія прав людини права «третього покоління» викликають чи не найбільше дискусій, спектр яких досить широкий - від співвідношення «колективних» прав з індивідуальними до обґрун­тованості прирівнювання їх статусу до громадянських і політичних Прав. Як і у випадку з соціально-економічними правами, основне пи- ыння, на яке нині немає переконливої відповіді - це питання про те, чи є «колективні» права (як і деякі екологічні) правами юридичними, ЧИ вони становлять собою ідеали і цілі міжнародного співтовариства і виступають лише як «юридичні рефлекси об'єктивного права»^[36] тобто не є правами людини у класичному їх розумінні.

Очевидно, таку ситуацію на етапі становлення названих прав можна цілком пояснити. Історія прав людини-це історія «олюднення» людей, тобто дедалі глибшого самоусвідомлення ними своєї людської сутності І людської гідності. «Пізнай самого себе», - вчив Сократ. Таке самопі­знання - процес надзвичайно складний і суперечливий, результат три­валої людської еволюції, зокрема у сфері правових домагань. Варто за­значити, що навіть кваліфікація класичних прав «першого покоління»- громадянських і політичних як прав юридичних, суб'єктивних, яка нині не викликає сумнівів, далася не відразу. У процесі історичного розвит­ку вона неодноразово оспорювалася. І лише на початку XX століття ці права остаточно були визнані суб'єктивними, тобто такими, на які лю­дина може посилатися у своїх домаганнях перед державою як на свої невід'ємні права². Це ще раз підтверджує, що витоки права кореняться в природі самої особистості. З поглибленим її пізнанням самими людь­ми, що звісно ж тісно пов'язано з рівнем розвитку (економічного, по­літичного, культурного) самого суспільства, змінюються їхнє уявлення про права людини та їхнє співвідношення з іншими категоріями і по­няттями. Показовою в цьому плані є еволюція поглядів на співвідно­шення прав людини і прав громадянина, яка відбувається нині.

2.4. Права людини і права громадянина

Історично склалося так, що ці поняття хоч і вживалися разом, проте не вважалися ідентичними за своїм змістом. Різниця між ними вини­кла ще в період становлення концепції прав людини та їх офіційного визнання, про що свідчить, зокрема, сама назва французької Деклара­ції прав людини і громадянина 1789 року, в якій з'явився термін «права людини».

На той час таке розрізнення було значною мірою виправданим. Пра­ва людини розглядалися переважно не як юридична, а як моральна або соціальна категорія, тобто не вважалися, як зазначалося вище, суб'єктивними правами. Для того щоб набути статус суб'єктивних прав, вони мали перебувати під захистом тієї держави, до якої нале­жить особа, тобто для «прав громадянина» визначальне значення мав політико-правовий зв'язок особистості і держави. Інакше кажучи, в смисловому поєднанні прав людини і прав громадянина можна вба­чати своєрідний компроміс між природно-правовим і позитивістським підходами до розуміння прав. Нині термінологічне розрізнення між правами людини і правами громадянина, хоч і зберігається в багатьох сучасних конституціях, у тому числі в Конституції України, проте збері­гається переважно за традицією. В реальному житті зазначений поділ дедалі більше втрачає своє як теоретичне, так і, особливо, практичне значення, оскільки невідчужувані фундаментальні права людини ви­знаються нині всіма демократичними державами, зокрема через на­дання міжнародним актам про права людини статусу складової части­ни національного правопорядку (законодавства). Тобто права людини виступають одночасно і як права громадянина.

Певний сенс у їх розрізненні зберігається, до того ж із застережен­нями, лише стосовно окремих категорій прав, зокрема політичних (виборчих прав, права на об'єднання в політичні партії тощо), щодо користування якими існують певні обмеження для осіб без громадян­ства (апатридів) та іноземців. Хоч і тут спостерігається тенденція до зрівняння в користуванні цими правами між громадянами держави й апатридами та іноземцями, які постійно проживають на її території. За загальним же правилом апатриди й іноземці, що проживають на те­риторії тієї чи іншої держави, перебувають під юрисдикцією її законів та міжнародного права.

2.5. Обмеження прав людини

Будь-які права людини, як би не інтерпретувалася їхня природа, ре­алізуються в суспільстві, нормальне функціонування і розвиток якого можливі лише за умов співробітництва людей, підтримання балансу Інтересів окремого індивіда, особи та публічних інтересів. Як зазна­чається в статті 29 Загальної декларації прав людини, «кожна людина має обов'язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний І повний розвиток її особи».

Інакше кажучи, людина як істота не тільки біологічна, а й соціальна, не може бути зовсім вільною від суспільства. Тим більше це стосуєть­ся сучасного, доволі суперечливого суспільного життя, коли масштаби загроз і викликів для людини і суспільства з огляду на ряд причин - економічних і екологічних криз, тероризму, злочинності тощо - істот­но зростають. Ігнорування в цих умовах обов'язків та відповідальності людей один перед одним, як і суспільства і держави перед людьми, неминуче призводить до крайнього індивідуалізму, егоїзму і вседозво­леності, з одного боку, та державного свавілля - з іншого.

Звідси випливає, що безмежних, абсолютних прав людини в реаль­ному житті практично не існує. Виняток із прав людини, які можуть пре­тендувати на абсолютність, необмеженість, становлять хіба що право на людську гідність, та, можливо, ще два-три права, щодо необмеже­ності яких позиції в літературі розходяться. Всі інші права людини - гро­мадянські і політичні насамперед-є відносними, тобто такими, що мо- .жуть бути обмежені. Може йтися лише про межі такого обмеження, які у свою чергу обумовлюються змістом права, його призначенням тощо.

Оскільки основоположні фундаментальні громадянські і політичні права мають своїм призначенням передусім захист сфери свободи лю­дини від надмірного втручання держави, до визначення меж їх обме­ження слід підходити особливо виважено, залишаючи якомога менше простору для вільного розсуду держави, її органів та посадових осіб. Саме тому власне правові межі обмеження встановлюються Конститу­цією і законами.

Головним принципом, на якому мають ґрунтуватися подібні обме­ження, є принцип пропорційності. Основне його призначення - це регламентація відносин між поставленою метою і засобами та спо­собами її досягнення. «Загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що подавляє свободу окремої особи» - такий основний зміст цього принципу.

Якщо говорити конкретніше, йдеться про збалансованість, співмір- ність публічних (зокрема, державних) інтересів та інтересів окремої особи в разі виникнення потреби в обмеженні її прав. Як зазначалось в одному з рішень Федерального конституційного суду Німеччини, такі обмеження мають бути адекватними конкретній ситуації, що потребує такого обмеження, тобто знаходитись в прийнятному співвідношенні до ваги і значення основного права.

За сучасними європейськими стандартами вони: