Розкол у середовищі українофілів

Загроза жорстокої розправи царату спро­вокувала в середовищі українофілів суперечки щодо цілей, тактики и навіть основних за­сад, на яких тримався український національно-визвольний рух. Відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці ро­сійського царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаю­чи, що розвиток культурної самобутності укра­їнців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошува­ли, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широко­му» всеросійському суспільству.

На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму росій­ський вплив на українських землях.

В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика й стратегія бо­ротьби проти самодержавства, за національне ви­зволення й самовизначення українського народу.

Практичне розв'язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяск­равішим представником якої був Михайло Драгоманов.

Михайло Драгоманов

Історик за фахом, М. Драгоманов був талано­витим публіцистом і мав велику популярність як в Україні, так і в Росії.

Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий) (1863-1910)

Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Хар­кові, з 1881 року вчителював на Сло­божанщині та Катеринославщині. У 1891 році разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Борови­ком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кош­ти І. Череватенка організував на під­російській Україні видавництво попу­лярних книжок українською мовою. З 1902 року жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади реда­гував «Словарь української мови» (1-4 томи, 1907-1909 pp.), з 1906 року був співробітником газети «Громад­ська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906-1909 pp. очолював київську «Просвіту». Нале­жав до гурту найвизначніших пред­ставників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві. (За «Довідником з історії України»)

Михайло Драгоманов (1841-1895)

Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, еко­номіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького по­ходження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Оле­ни Пчілки (матері Лесі Українки). У 1849—1853 pp. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гім­назії. За незалежні погляди був ви­ключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який інший навчальний заклад (за сприяння М. Пи­рогова отримав дозвіл на складання іспитів екстерном). 1859—1863 pp. на­вчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Во­лодимира, де з 1864 року працював на кафедрі античної історії. 1870 року отримав ступінь магістра загальної історії. 1870—1873 pp. перебував у закордонному відрядженні в найбіль­ших наукових центрах Європи (Берлі­ні, Римі, Гайдельберзі, Цюриху, Празі). Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, ки­ївської «Старої громади». Звільнений і університету 1875 року за рішенням Олександра II. Щоб уникнути арешту,

За своїми політичними поглядами він був по­слідовником кирило-мефодіївців, проповідував федералізм, пов'язуючи його з демократизмом західноєвропейського типу. Саме М. Драгоманов як один з провідних ідеологів «Старої громади» визначив її основні цілі; «в культурі — раціо­налізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». На його думку, українці ідеально відповідали політичним програ­мам, що органічно поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, як наголо­шував М. Драгоманов, справжній демократ має бути патріотом України, а щирий український патріот має обов'язково бути демократом.

У цілому з повагою ставлячись до марксизму, Михайло Драгоманов не сприймав у ньому ідеї класової боротьби, кінцевою метою якої прого­лошувалася диктатура пролетаріату; він ува­жав будь-який централізм непоєднуваним з де­мократизмом. М. Драгоманов критично ста­вився до польсько-шляхетського шовінізму та національного егоїзму. Він першим відкрито за­судив тактику терору російських революційних народників.

Як засвідчив подальший розвиток подій, прин­ципова позиція М. Драгоманова щодо суспільно-політичних проблем не знайшла розуміння й під­тримки серед діячів як українського національ­ного, так і загальноросійського визвольного руху. Царизм усіляко цькував і переслідував М. Драгоманова, звинувачуючи його в «малоро­сійському сепаратизмі» й пропаганді соціаліс­тичних ідей.

Звільнений у 1875 році з Київського універ­ситету, М. Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С. Подолинським та М. Павликом керівництво «Громади» відрядили М. Драгоманова за кордон для організації видання першого українського політичного журналу «Громада» (Австрія, Швейцарія), який нелегально переправлявся в Україну. 1889 року при йняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припиняв громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилася це зробити. Помер 1895 року, похований у Софії (Болгарія). (За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Михайло Павлик (1853-1915)

Громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник, народився в Монастирську Коломийського округу. Навчався в гімназіях у Коломиї та Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москвофілів. Вступив 1874 року до Львівського університету. Був дописувачем журналу «Друг», де познайо­мився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова змінив свої погляди та перейшов на національні й соціалістичні позиції. У 1878 році разом з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», потім — альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої політичні погляди був ув'язнений п'ять разів, а притягався до суду 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, у 1879 році виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 року видавав журнал «Громада». У 1889 році був редактором народницької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української радикальної партії. У 1914 році став заступником голови Головної української ради. (За «Довідником з історії України»)

організував видання українського збірника «Гро­мада» , який нелегально переправлявся в Україну. У збірнику «Громада» пропагувалася оригі­нальна концепція так званого громадівського соціалізму, що базувалася на ідеях західноєвро­пейських соціалістичних учень, народних тра­диціях суспільного життя в Україні та україн­ській суспільно-політичній думці. Видавці збір­ника розглядали соціалізм і демократію як взаємопов'язані поняття та явища й були пере­конані в тому, що соціалістична доктрина лише тоді буде корисною українському народові, коли зважатиме на його національні особливості й прагнення до національної незалежності та соціального визволення.

Ортодоксальний марксизм з його основ­ним «державно-економічним напрямом», який фактично нівелював інтереси особи й нації, видавці «Громади» не сприймали.

Погляди М. Драгоманова на національне питання були досить неоднозначні. Вони у своєму розвитку зазнали певної еволюції. У «старогромадівський» період він дотри­мувався поглядів, близьких до так званих українсько-загальноросійських, сприймав українство як рух виключно літературно-культурний. Після Емського указу почала формуватися його національно-політична концепція. У працях «Пропащий час», «Переднє слово (до «Громади», 1878 рік)», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Історична Польща і великоруська демокра­тія», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» він висловлювався за те, щоб перетворити українство на політичний рух, визнавав необхідність розгортання політичної боротьби за націо­нальну незалежність і соціальне визволення українського народу.

Прикладом нового підходу М. Драгоманова до національного питання може слугувати довге замовчування статті «Пропащий час» (1877 рік), у якій він закликає переглянути історичний досвід українсько-російських взаємин за останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись». Він дійшов висновку, що «за ті часи, як Україна пристала до Московського царства... царська сваволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва», отже, «через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись то­му добру, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться ца­рями або схне, — а зле поливається, розростається».

Після такої відкритої, безкомпромісної критики антиукраїнської вели­кодержавної політики російського самодержавства повернення М. Драго­манова на батьківщину стало неможливим. У 1886 році через ідейні роз­ходження з поміркованішими громадівцями він утратив їхню фінансову підтримку, тому змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя.