Розкол в українському національно-визвольному русі

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. Чехович, В. Чеховський та ін.).

Решта членів Братства тарасівців залишилася, як і раніше, на само­стійницьких позиціях. Студент Київського університету, активний член братства В. Шемет, висланий до Лубен, зумів організувати там серед місцевої мо­лоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі тарасівців.

Проте у своїй більшості тогочасне укра­їнське суспільство не поділяло ідеї само­стійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціа­лістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо дове­ла, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово від­роджувалися й набирали сили держав­ницько-самостійні настрої, що виступи­ли як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголоше­на самостійницька перспектива підготу­вала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних націо­нальних партій та груп, що дотримували­ся чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формували­ся й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х pp. XIX ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який неза­баром поділився на дві частини: радикаль­ну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмит­ром, та помірковану соціалістичну «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.

Джерела

Деякі пункти з програми Братства тарасівців:

• самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби;

• федеративна в середині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

• на чолі держави гетьман як президент і сейм;

• мета державна — передусім і над усе удер­жавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа,

• свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

• боротьба з імперіалізмом, боротьба зі сва­вільними утисками;

• Україна для українців, себто, що визнають себе українцями;

• культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог;

• не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо.

Персоналії

Володимир Чеховський (Чехівський) (1876-1938)

Визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор; народився в с. Горохуватці Київського повіту Київської губернії в родині священика. Протягом 1900—1901 pp. учителював на Київщині, у 1901 — 1903 pp. працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії, з якої 1904 року за активну національну роботу був переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905—1906 pp. учителював у Черкаську. З 1905 року належав до Української соціал-демократичної робітничої партії, за свою політичну й громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 році був обраний депутатом І Державної думи. У тому ж році за участь в українському національному русі був заарештований і засланий до Вологодської губернії, але вже 1907 року повернувся в Україну. У 1908—1917 pp. жив в Одесі, де викладав історію, психологію та логіку в середніх навчальних закладах. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і «Просвіти», редагував газету «Українське слово». У 1917 році переїхав до Києва, де активно включився в державотворчу та церковну діяльність. З квітня 1917 року був членом Української Центральної Ради від Одеси. Восе­ни 1918 року брав участь у підготовці зброй­ного повстання проти гетьмана П. Скоро­падського. У період Директорії УНР деякий час очолював Раду міністрів і Міністерство за­кордонних справ УНР.

Надзвичайно багато зробив для станов­лення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціати­вою уряд УНР 1 січня 1919 року проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-1920 pp. працю­вав професором історії культури в Державно­му українському університеті в Кам'янці-Подільському, у 1920-1922 pp. — професо­ром Вінницького інституту народної освіти та Київського медичного інституту, доцентом Київського політехнічного інституту. 29 липня 1929 року заарештований за звинуваченням у належності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19 квітня 1930 року був засуджений до страти, яку замінили на 10-річне ув'язнення. Покарання відбував у Харківському та Яро­славському політичних ізоляторах. У 1933 році його переведено до таборів особливого при­значення без права листування. Імовірно, в ув'язненні В. Чеховський загинув близько 1938 року. (За «Довідником з історії України»)

У 1897 році в Києві відбувся Всеукраїн­ський з'їзд представників громад, на яко­му була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх гу­бернських і деяких повітових містах Ук­раїни створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі, де україн­ці налагоджували тісні контакти з росій­ськими політичними організаціями.

Наши рекомендации