Прогалини в праві і засоби їх подалання та усунення 3 страница

4. За ступенем правової оформленості розглядають порядок,
який виникає на підставі реалізації приписів, безпосередньо вида-­
ними (установленими) органами державної влади, і порядок, який
виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.

Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утво­рення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості.

§ 4. Співвідношення права, законності

і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок

Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «пра­вопорядок» характеризується наявністю між ними складних і ба­гатоманітних зв'язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі: єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини; належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію прин­ципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водно­час засобом функціонування державної влади і демократії, забез­печувати посилення державності; бути гарантом розбудови пра­вової держави, формування громадянського суспільства тощо.

Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумов­люються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання.

РОЗДІЛ XXVI

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

1. Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних
сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні су­
спільних відносин: право як об'єктивне явище являє собою систему
норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності
суб'єктів суспільних відносин; законність — це певна правомірна
якість дій (поведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин; пра­вопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя
суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про
взаємозв'язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом
правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.

2. Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають,
формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є су­
спільні відносини — матеріальна сила, яка його породжує, а фор­
мою — закон або інший правовий акт, встановлений державою;
для законності джерелом є правомірна поведінка суб'єктів су­
спільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві,
так і в законності, що є основою його формування і розвитку як
державно-правового явища.

3. Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі
потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп,
суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини,
інтереси і волю, надає їм, таким чином, правової форми; за­конність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим
принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

4. Розрізняються вони за обсягом свого суб'єктивного складу:
суб'єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла,
як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб'єктивний склад
правопорядку. Суб'єктивний же склад законності включає тільки
дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться
правопорядок.

5. Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні
правової матерії: право — це початок її існування; законність —
це рух; правопорядок — кінцевий результат. Іншими словами,
право — це сфера дії норм і принципів; законність — це реаліза­
ція норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення
його приписів у життя на підставі вимог законності.

6. Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є
їхнє функціональне навантаження: головна функція права поля-

гає у створенні основи правопорядку; головна функція закон­ності — у його встановленні та підтримці, а функція правопоряд­ку — в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставле­них цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб'єктів соціального спілкування.

Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку — стану упорядкова­ності, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних прин­ципів і норм, які об'єктивно склалися на певному етапі розвит­ку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпе­чення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охо­рони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціаль­но-економічних умов життя соціуму.

Громадський порядок — це форма зміцнення та охорони ос­нов суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім'ї, суспільства в цілому, державності.

Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об'єктивно покликаний протистояти факто­рам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного по­рядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпе­ку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспіль­ства — соціальними групами, класами, націями, етносами тощо.

Громадський порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різно­манітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та прин­ципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за спосо­бами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо.

У системі громадського порядку особливе місце посідає право­порядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, ос­новоположних суспільних відносин, які об'єктивно вимагають ор-

РОЗДІЛ XXVI

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

ганізованості, упорядкованості на стабільних регулятивних заса­дах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку.

Громадський порядок і правопорядок характеризуються низ­кою спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виника­ють фактично як результат реалізації соціальних норм; мають во­льовий та нормативний характер і т. ін.

Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм — традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспіль­них відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок.

Різняться вони між собою і за часом свого виникнення: гро­мадський порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державою, законністю, а також за­лежно від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок — поряд з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу.

Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємо­зв'язку, впливають один на одного. Як складова частина гро­мадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості право­вої регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан громадського поряд­ку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов'язок гарантувати примусовою силою додер­жання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття «громадський порядок» використовується у вузькому розумінні — як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав грома­дян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в гро­мадських місцях — вулицях, зонах відпочинку, транспорті, куль­турних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку

в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують гро­мадському порядку; ст. 296 Кримінального кодексу України пе­редбачає кримінальну відповідальність за хуліганство — дії, які грубо порушують громадський порядок.

§ 5. Гарантії законності і правопорядку

Гарантії законності і правопорядку — це сукупність об'єктивних і су6'єктивних умов та спеціальних засобів (за­ходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режи­му законності і правопорядку. Гарантії законності і правопоряд­ку поділяють на загальні і спеціальні (юридичні).

До загальних гарантій слід віднести економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об'єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку су­спільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійсню­ється правове регулювання. На процес реалізації вимог закон­ності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Нега­тивно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає полі­тична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін.

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб'єктів суспільних відно­син. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі — матеріаль­ного добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена люди­на, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу за­хищаються режимом законності і правопорядку.

Політичні гарантії — це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Закон­ність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.

Серед політичних гарантій головна роль відводиться наяв­ності сильної державної влади. Поняття «сильна державна вла-

РОЗДІЛ XXVI

да» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парла­ментаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію право­вих за змістом законів та інших нормативно-правових актів, га­рантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток¹ суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід ви­знати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різни­ми групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх ма­теріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціально спрямовані заходи держави, благо­чинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіт­тя, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок — соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспіль­стві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і право­вих уявлень про необхідність та корисність законослухняної по­ведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достат­ньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нор­мативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення не­обхідні організація пропаганди, створення чіткої системи вихован­ня у громадян, почуття відповідальності, права і законності, ство­рення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні закла­ди, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на за-

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

безпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріп­люються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі пра­вових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально «працювали», фактично здійснювались.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.

Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабіль­ність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповіда­ти закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тен­денціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери су­спільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечнос­тей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати не­обхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює бо­ротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від жит­тя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб'єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогре­сивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конст­рукцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпо­середньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загально­людських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та пра-возастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяль­ності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забез­печенні стабільності і міцності правопорядку.

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. їх основу становить закріплений у законі обов'язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об'єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Велике значення серед правових гарантій законності і право­порядку мають конституційно-правові засоби — принципи, нор-

14 2-597 401

РОЗДІЛ XXVI

ми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Консти­туція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України.

Важливе місце серед правових гарантій законності і правопо­рядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Кон­ституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповнова­женого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх за­безпечення та захисту.

До організаційно-правових заходів як виду юридичних га­рантій законності належить діяльність суб'єктів правоустанов-люючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законо­давства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.

У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на ос­нові законів, вони спрямовані на забезпечення законності в ре­альних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб'єктами права, на ліквідацію допущених правопору­шень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійснен­ню правосуддя — діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб'єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, господар-

ЗАКОННІСТЬ 1 ПРАВОПОРЯДОК

ськими судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судови­ми органами організаційно-правові заходи захисту прав суб'єк­тів — це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб'єктів, чиї права порушені, а з другого — заходи судового контролю.

У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопо­рушників. Основною метою і функцією юридичної відповідаль­ності є загальне попередження на адресу потенційних правопо­рушників і попередження самого правопорушника.

Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи по відновленню порушених прав громадян і ор­ганізацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою са­мих суб'єктів порушених прав з їх скаргами, заявами. До таких заходів належать:

1) примусове виконання юридичних обов'язків (стягнення за
рішенням суду аліментів, податків та ін.);

2) усунення перешкод у здійсненні права (скасування неза­конного рішення, яке перешкоджає здійсненню права);

3) відновлення попереднього стану, що існував до порушення
права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити
певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у
користуванні суб'єктивними правами, відшкодування нанесеної
шкоди та ін.).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль.

Контрольні функції за політичними партіями представниць­ких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації.

Важливими організаційно-правовими заходами є профілак­тика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.

ПРАВОВЕ

регулювання суспільних відносин

Розділ XXVII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття правового регулювання

Всі правові явища, розглянуті раніше (правосвідомість, юри­дичні норми, правовідносини, акти правозастосування та ін.), досліджувалися переважно відокремлено одне від одного без вра­хування їх реального функціонування. Завдання ж цього розділу полягає у висвітленні на підставі вже набутих знань про зазначені юридичні феномени системної побудови правової дійсності, ме­ханізму взаємодії різних юридичних явищ, що її утворюють, сукуп­ним результатом динамічного поєднання яких і є правове регулю­вання суспільних відносин.

Як уже відомо, необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, природного до­бору, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце в якій посідає правове регулювання.

Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (мо­рального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуаль­ному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб'єктів, встановленні ідеаль­них моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а та­кож у стимулюванні фактичного дотримання ними даних уста­новлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.

Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна спе­цифіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.

Однією з них є тісний зв'язок правового регулювання з дер­жавою. Саме держава в особі її уповноважених органів відпо­відно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань.)Держава за­сновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, за­стосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захис­ту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання на­буває таких не завжди характерних іншим видам соціального ре­гулювання рис, як всезагальність, обов'язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.

Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній при­роді правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, але водночас таких, що діють узго­джено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм пра­ва, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що вста­новлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, що виникають на підставі за­значених приписів при наявності фактів правопорушень між осо­бами, що їх скоїли, та компетентними органами держави. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних право-застосовних актів (а саме: вироків суду, постанов зі справ про адміністративні правопорушення та ін.), які покладають на пра­вопорушників обов'язок понести передбачену законом міру юри­дичної відповідальності. Врегулювання конкретних вчинків, актів поведінки людей — ці і деякі інші юридичні явища виступають відносно даної мети як єдина система, цілісний комплекс тісно пов'язаних між собою правових засобів.

Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результа­тивністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на

РОЗДІЛ XXVII

досягнення чітко позначеного в нормах права соціального ре­зультату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього спо­собів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки право­вих суб'єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішу­вати поставлені завдання.

Правове регулювання не слід ототожнювати з більш масштаб­ним явищем — правовим впливом, що охоплює і саме правове ре­гулювання і ті прояви дії права, які безпосередньо не пов'язані з виконанням його прямого призначення в суспільстві — визначен­ням вираженої і ззовні поведінки соціальних суб'єктів. Так, право здійснює поряд з правовим регулюванням виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей.

Нетотожність правового регулювання і правового впливу зна­ходить свій вияв і в тому, що на відміну від системного характеру правового регулювання, яке реалізується, як уже було зазначено, шляхом взаємодії різноманітних юридичних засобів, джерелами правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні яви­ща, наприклад норми права, індивідуальні правові акти і т. ін.

Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпа­дається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змісто­вому плані розмежовують стадії правової регламентації суспіль­них відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулюван­ня, стадію встановлення правових відносин, а також стадії засто­сування та реалізації правових норм. Більш детально структура правового регулювання буде розглянута далі. Попередньо ж за­уважимо, що правове регулювання не завжди проходить всі пе­релічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спроще­ний механізм своєї реалізації.

Правоутворююча діяльність державних органів, наділених повноваженнями у формулюванні правових приписів, є важли­вим, але не єдиним джерелом права. Тому і правове регулювання здійснюється не тільки через державу, хоча саме вона зараз за­безпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв'язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його забезпеченні беруть участь й інші суб'єкти, у тому числі громадські об'єднання, комерційні ор­ганізації, трудові колективи. Причому, у зв'язку з помітним поси­ленням на сучасному етапі розвитку суспільства об'єктивних тен-406

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

денцій до подальшої диференціації, ускладнення соціального життя, що унеможливлює управління суспільними справами тільки в централізованому порядку, значення правового регулю­вання, здійснюваного на цьому рівні, щодалі зростатиме.

Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не нг всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв'яз­ки, які входять до предмета правового регулювання. Під предме­том правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об'єктивно потребують такого упорядкування. Визначення фак­тичного складу предмета правового регулювання пов'язане з не­обхідністю врахування низки обставин.

По-перше, правове регулювання є прийнятним тільки для во­льових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки.

По-друге, специфіка цього виду соціальної регуляції не доз­воляє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не піддаються зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повин­не) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань.

По-третє, оскільки правове регулювання базується здебіль­шого на нормативній основі, воно є найбільш ефективним для до­сить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у право­вих приписах.