Прогалини в праві і засоби їх подалання та усунення 2 страница

ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призна­чають по шість суддів Конституційного Суду України». Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному тексто­вому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в Кримінальному кодексі України, поняття підприємництва в За­коні України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поши­рювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних за­конах терміни, якщо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.

Поширювальне й обмежувальне тлумачення пов'язане пере­дусім з тим, що одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст. Це викликає необхідність од­ночасного застосування і систематичного способу тлумачення норм права. Крім того, іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з точки зору законодав­чої техніки, що ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав зако­нодавець у текст нормативно-правового акта. Суб'єкт тлумачен­ня лише розкриває цей зміст, дійсний обсяг волі законодавця й робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.

Поширювальне тлумачення — це такий вид тлумачення, від­повідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосу­вання різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, Кримінальний кодекс Укра­їни перелічує обставини, що пом'якшують відповідальність осо­би, але цей перелік обставин не є вичерпним, оскільки при при­значенні покарання суд може враховувати й інші обставини, що пом'якшують провину. В ньому поширювально тлумачаться неза­вершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних ви­падках», «і в інших випадках, передбачених законодавством».

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виняткової норми, яка робить виняток з більш загальної норми. У даному ви­падку застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб'єкту застосування права суттєво уточнити

РОЗДІЛ ХХУ

зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно зі ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах «мають право брати участь громадяни України, які на день прове­дення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно про­живають відповідно на території України...». Але текст ч. З ст. 7 названого закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб'єктів, які ма­ють право участі в референдумі, та певні можливості її застосу­вання (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).

Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якої галузі законодавства завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме то­му звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини Кримінального кодексу України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але аналіз відповідних норм Загальної частини Криміналь­ного кодексу України приводять до висновку, що суб'єктом дано­го злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов'язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини Кримінального кодексу України.

Слід пам'ятати, що в певних випадках поширювальне або об­межувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поши­рювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлума­чення незавершених переліків; поширювального тлумачення по­ложень, які є винятком з загального правила.

Суб'єкт, який має на меті з'ясувати для себе чи роз'яснити зміст норми в повному обсязі завдяки тлумаченню, використову­ючи всі способи та прийоми тлумачення, не змінює, не звужує й не поширює, а тільки встановлює, пояснює й роз'яснює смисл право­вого припису.

.384

Розділ XXVI

ЗАКОННІСТЬ

І ПРАВОПОРЯДОК

§ 1. Поняття законності як багатоаспект-ного суспільно-правового явища. Законність і демократія

Категорія «законність», що посідає одне з провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем.

Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов'язку) виконувати норми права, що свідчить про її ор­ганічний, нерозривний зв'язок з правом як системою норм і прин­ципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає пра­вові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб'єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття тому і лише зго­дом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загаль­ної обов'язковості права.

Однак однієї вимоги виконання права для характеристики за­конності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це до­держання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утворення­ми, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійсню­вати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здій­снювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснен­ня таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспіль­них відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, за­конність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин нормі права (закону). Вона є певною мірою синонімом правомірної поведінки.

В умовах демократичної правової держави законність перед­бачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «за­конність» повинна відображати не тільки процес виконання, до-

13 2-547 385

РОЗДІЛ XXVI

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

держання правових законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні «пра-возаконність».

На видання правових за змістом та формою законів і на їх су­воре дотримання, неухильне виконання суб'єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин у сфері як правотвор-чості, так і правореалізації.

Зміст принципу законності становить система більш конкрет­них вимог: загальності законності, що означає обов'язковість за­конів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства пра­ва і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об'єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; неза­лежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкре­тизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулю­вання поведінки суб'єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.

Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законотворчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до по­треб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гу­манізму, справедливості, невід'ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності харак­теризують процес реалізації права, наприклад, правильне засто­сування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права; додержан­ня правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо.

Історично принцип законності з'являється разом з демо­кратією як формою здійснення політичної влади і дістає подаль­шого розвитку в умовах формування громадянського суспіль­ства, демократичної правової держави. Раніше законність не ви­магала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні (правотворчості). Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток де-

мократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, втому числі держави та її органів. От­же, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямо­вані на закріплення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б «правової» оболонки набувало. Основою правоза-конності може бути лише правовий закон.

Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпе­чували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до таких дій різних суб'єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийнятті своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушу­вали права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу.

Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним ор­ганізуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все пере­лічене — окремі форми прояву принципу законності.

Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (по­ведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин. Для визначен­ня змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог во­на характеризується як «метод » або «режим».

Законність як метод державного керування суспільними про­цесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових за­конів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямо­вані на розроблення і прийняття нормативно-правових та інди­відуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового за-

РОЗДІЛ XXVI

кону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо).

Як метод державного керування суспільством законність оз­начає, що органи держави і посадові особи діють виключно пра­вовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додер­жуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, кон­тролю тощо.

Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організо­ваного суспільства, саме від характеру дій органів держави і по­садових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні ре­жиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116,119,147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Прези­дентом, народними депутатами, — включає обов'язок додержу­ватись Конституції України і законів України (ст. 79, 104).

Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об'єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію осо­би з державою та її органами, панування права і закону у відно­синах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб'єктів суспільних відносин.

Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма орга­нами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виника­ють у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище головним чином Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особи­стості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід'ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку.

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

Більш конкретно взаємодія законності і демократії прояв­ляється у їх взаємовпливі. Вплив демократії на законність відбу­вається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демокра­тичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному ви­конанню і додержанню усіма суб'єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності гро­мадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов'язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія пе­редбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, на­роду, що логічно тягне за собою виникнення правового обов'язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в ме­жах права. За своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спри­чинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя.

У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного ре­жиму, оскільки:

законність — це умова ствердження демократії як са­мостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правови­ми рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності;

законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства;

законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адек­ватного вираження в них волі населення, його окремих груп;

законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя.

§ 2. Функції законності

Законність як соціально-правове явище має певне функціо­нальне навантаження.

РОЗДІЛ XXVI

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

Функції законності — це основні напрямки її впливу на су­спільні відносини, що виражають її сутність та соціальне при­значення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб'єктів.

Першою з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення пра­вомірних юридично значущих дій (поведінки, діяльності) в окре­мих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регу­лятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особ­ливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб'єктів права і поза ме­жами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у про­цесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індиві­дуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пря­ма дія принципу законності замінює відсутню норму права.

Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правозакріплення, правозастосування, правоохорон­на, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, — спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотвор­чості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У про­цесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає за­стосовувати норму Конституції і закону.

При впливі на волю і свідомість суб'єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб'єктів суспільних відно­син від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм.

Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзви­чайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбу­вається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню

правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особи­стості громадянина, свідомості якого притаманна певна су­купність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухня­ність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконан­ня закону, а на усвідомлення його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам'яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення іден­тифікувати себе із своїми правами, свободами, обов'язками, поз­бавитися почуття залежності від влади, яка «все може ».

Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв'язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів закон­ності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти форму­ванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку дер­жави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи відповідної поведінки в межах закону, режим закон­ності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти при спільній діяльності. Повага до закону формує у гро­мадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насиль­ства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися.

Дія функції законності в оцінці політично значущих дій дає критерій для оцінки дій суб'єктів політичної діяльності, яка здійс­нюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної

держави та ін.

Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додер­жання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демо­кратичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя.

І'ОЗЛІЛ XXVI

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯАОК

З прийняттям Конституції України 1996 року постало завдан­ня визначення функцій конституційної законності, які проявля­ються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що конституційна законність становить яд­ро усього режиму законності, який існує в країні.

§ 3. Поняття правопорядку

Поняття «правопорядок» є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії «право», «законність». Стаття 19 Консти­туції України передбачає, що «правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути приму­шений робити те, що не передбачено законодавством».

Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованос-ті, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм від­повідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.

Наведена дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна «порядок», який досить часто застосо­вується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, еко­номічний, інформаційний та інший порядок.

Правопорядку притаманна низка ознак, рис, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадсько­го порядку тощо.

1. Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості,
організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій пра-­
вовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії,
хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності
відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує
можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно
громадян, а також однієї людини щодо іншої.

2. Правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком
дії норм права, які визначають статус суб'єктів суспільних відно-­
син, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юри-­
дичними особами, а також способи, методи, процедури регулю-­
вання. Норми права містять проект упорядкованості, організова­-
ності взаємовідносин суб'єктів права в тій чи іншій сфері правової
регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає

як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава.

3. Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядко­
ваності, організованості, врегульованості суспільних відносин,
наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя.
В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат)
правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий
фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних
відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог
законності.

4. Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний пра­
вовий стан упорядкованості і організованості суспільних відно­
син складається не поза волею, а по волі учасників правопорядку.
Без вольових правомірних дій суб'єктів суспільних відносин пра­
вопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати. В цьому
аспекті його основою є правові відносини, що являють собою
юридичний вираз відповідних суспільних відносин.

5. Правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем:
суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов'язана
із життям суспільства, є, по суті, його породженням; державно-
правовим — оскільки держава як публічна політична організація
визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопо­
рядок об'єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми,
їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і
відносини по організації та функціонуванню державної влади
(сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом
правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в йо­
го рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки
це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати)
правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною
ознакою правопорядку.

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечен­ня нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту.

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти — численні учасники з їх різним функціональним наван-

РОЗДІЛ XXVI

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

таженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприєм­ства, організації, посадові особи; органи місцевого самовряду­вання; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; гро­мадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі, вони повинні бути визнані державою су­б'єктами права.

Другим структурним елементом правопорядку є акти ре­алізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяль­ність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є ре­альними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, неправомірні (незаконні) — його руй­нують.

Конституювання правопорядку здійснюється у двох напря­мах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціаль­ними утвореннями.

Третім структурним елементом правопорядку є правові відно­сини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначаль­ною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.

Правопорядок поділяється на такі окремі види.

1. За територіальною сферою поширення, або за масштаб­-
ністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в
цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб'єктів фе-­
дерації, автономних державних утворень), адміністративно-тери-­
торіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.

2. Залежно від впливу права, його структурних частин на про­-
цес формування правопорядку можна виокремити загальний, га-­
лузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок вини­
кає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обся-­
гом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком
за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на
підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий,
3.94

цивільно-процесуальний та ін.), спеціальний (інституційний) вини­кає на підставі реалізації окремих інститутів права.

3. Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ус­-
кладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладне-
ний правопорядок має місце при детальній регламентації поряд­
ку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути
притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-
процесуальній, господарсько-процесуальній та ін.). Проста або
спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інсти­тутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.