Прогалини в праві і засоби їх подалання та усунення 4 страница

По-четверте, правове регулювання повинне застосовуватися лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну зна­чущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати. У зв'язку з цим недоцільно поширювати юридич­ну регламентацію на відносини, належна упорядкованість і роз­виток яких забезпечується за рахунок інших соціальних регуля­торів (звичаїв, моральних, корпоративних, релігійних норм).

По-п'яте, правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих стосунків людей, таких як кохання, дружба

та деякі інші.

Розглянуті чинники мають об'єктивну природу. Однак існу­ють і деякі суб'єктивні (або суб'єктивно-об'єктивні) фактори, що впливають на обсяг відносин, які регулює право. Найзначнішими серед них є стан загальної і правової культури населення, рівень розвитку правової науки і юридичної техніки, ефективність юри­дичної практики тощо.

РОЗДІЛ XXVII

§ 2. Способи, методи та типи правового ре­гулювання. Правовий режим

Право регулює вельми неоднакові за змістом, складом учас­ників, підставами виникнення, змінення та припинення суспільні відносини. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об'єктивно вимагає особливих підходів до їхнього врегулювання. Крім того, обрання певних засобів регулятивного впливу, хоча і меншою мірою, залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, пра­вове регулювання відносин власності в нашій країні нині до­корінно відрізняється від правових форм їхнього упорядкування, що застосовувалися в радянський період. Перелічені чинники, а також характер політичної і правової систем суспільства, його історичні, культурні традиції та деякі інші обставини обумовлю­ють у кожному випадку обрання досить специфічних способів, методів та типів правового регулювання.

Під способами правового регулювання розуміють первинні засобгі правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділен­ням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних спо­собів, правового регулювання належать, як уже відомо, дозво­ли, зобов'язання та заборони.

Дозвіл полягає в наданні особі суб'єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо ре­алізації передбачених правовими нормами варіантів власної по­ведінки. Наприклад, стаття 27 Кодексу про шлюб та сім'ю Укра­їни містить дозвіл подружжю укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.

Зобов'язання і заборони, у свою чергу, знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб'єктивних юридичних обов'язків активного (таких, що спонукають до дій, приписаних нормами права) та пасивного змісту (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). Так, стаття 97 Кримінально-процесуального кодексу України зо­бов'язує прокурора, слідчого, орган дізнання приймати заяви та повідомлення про злочини вчинені або які готуються. Стаття 6 Житлового кодексу Української РСР забороняє використання житлових приміщень не за призначенням. На відміну від дозволів зобов'язання і заборони не передбачають можливості відхилення

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

адресатів правових норм від запропонованих їм варіантів по­ведінки.

Поряд з основними існують і допоміжні способи право­вого регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійно­го інструментального значення і застосовуються разом з основ­ними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.

Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості да­ють уявлення про конкретні методи правового регулювання. Як­що в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов'язків, обмежується ініціатива суб'єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про право­порушення тощо), то правове регулювання базується на імпера­тивному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддають­ся юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різно­манітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов'язки, то правове регулювання засно­вується на диспозитивному методі.

У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб'єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов'язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропону­вання, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочу­вальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб'єктів різноманітних пільг, переваг, ви­нятків з обов'язків (наприклад, звільнення окремих категорій під­приємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.

Характеристика типів правового регулювання пов'язана з ви­світленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими

РОЗДІЛ XXVII

здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відно­сини, — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних за­борон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регу­лювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.

При загальнодозволеному типі правового регулювання мож­ливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборо­на не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не супере­чить сутності і принципам права, меті і завданням правового ре­гулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.

При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне по­ложення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми по­ведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьо­му разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.

Неважко помітити, що при застосуванні як загально - , так і спеціально дозволеного типів правового регулювання законо­давець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає у встановленні загального правила (дозволу або за­борони) з наступним введенням винятків з нього.

Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регу­лювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важли­вим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове ре­гулювання повинно засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рі­вень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері дер­жавного управління), обирається спеціально дозволений тип пра­вового регулювання.

Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання да­ють уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як «правовий режим». Під правовим режимом ро­зуміють певний порядок правового регулювання, який забезпе­чується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих право­вих режимів досить великий — від жорстких до відносно м'яких.

Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов'язаних з реалі­зацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впли­ву, а домінуючими способами регулювання є зобов'язання і забо­рони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилеж­ний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.

§ 3. Види правового регулювання

Правове регулювання є досить складним, багатогранним яви­щем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особли­востей формування, задіяних у цьому процесі юридичних за­собів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децен­тралізоване правове регулювання.

Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного ре­гулювання притаманні такі ознаки:

поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на за­здалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду; адресування персонально невизначеному колу суб'єктів; встановлення нових загальних прав та обов'язків. Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування від­носин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються асі hос (тобто лише для даного випадку) і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Разом з тим, інколи індивіду­альне регулювання може набувати і самостійного значення. На­приклад, у разі виявлення прогалин у законодавстві і необхід­ності застосування такого способу їх подолання, як аналогія права, індивідуальні правові акти постають як первинні засоби правового регулювання. Найпоширенішими актами індивідуаль­ного правового регулювання є рішення та вироки судів за резуль­татами розгляду окремих юридичних справ, різноманітні припи-

РОЗДІЛ XXVII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

си правозастосовного характеру адміністративних органів (на­приклад, рішення виконкому місцевої ради про виділення грома­дянину земельної ділянки під будівництво житлового будинку, наказ ректора про виключення студента з інституту за порушен­ня навчальної дисципліни) і т. ін.

Слід зазначити, що розглянуті види юридичного регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема, завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулю­вання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів сва­вілля, суб'єктивізму).

Поділ правового регулювання на централізоване і децент­ралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.

Централізоване правове регулювання здійснюється державни­ми та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб'єктів, на які воно поширюється, оскільки не пе­редбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресова­них ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим при­кладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, систе­ми податків та інших обов'язкових платежів до бюджету.

Децентралізоване правове регулювання поділяється на коор­динаційне і автономне.

Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в са­мостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб'єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин. Коорди­наційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що по­требують додаткової правової регламентації (інколи така мож­ливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на цент­ралізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечува­тися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх поруш­ників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного тру-

дового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкрети­зуються взаємні права і обов'язки зазначених осіб.

Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб'єктів. Автономне регулювання ви­конує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правово­го регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов'язане з реалізацією правового принципу «доз­волено все, крім того, що не заборонено», коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб'єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, влас­ник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників.

§ 4. Механізм правового регулювання

Правове регулювання засновується на складній взаємодії май­же всіх правових явищ, які розглядалися в попередніх розділах підручника: правової свідомості принципів права, правових норм, актів їхнього тлумачення і застосування, юридичних фактів, пра­вових відносин, суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, актів реалізації юридичних норм, правової культури, законності і т. ін. Для відображення характеру зв'язків між цими явищами, що ви­ступають як своєрідні засоби (форми) вирішення завдань правово­го регулювання, висвітлення функціонального призначення кож­ного з них у цьому процесі, у правознавстві використовується така категорія, як механізм правового регулювання.

" Механізм правового регулювання (МПР) може бути визначений як система послідовно організованих юридичних засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання.

МПР має свій склад, до якого входять вищезазначені юридичні засоби, і структуру — способи їхнього поєднання між собою, пев­ну послідовність обов'язкових і факультативних стадій МПР, що в цілому збігаються з відповідними стадіями правового регулювання. Як правило, правове регулювання починається з формування нормативної основи МПР. Нормативна основа МПР має значен-

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Перехід до наступної стадії МПР пов'язаний з виникненням між суб'єктами права за наявністю, передбачених правовими нор­мами юридичних фактів _індивідуалізованих правових зв'язків, правовідносин, сторони яких наділяються суб'єктивними юридичними правами і обов'язками. На даному етапі дії МПР забезпе­чується деталізація, уточнення на рівні конкретних осіб загальних моделей їхніх стосунків, зафіксованих у юридичних нормах. Встановлення правових відносин дозволяє їх учасникам розпоча­ти безпосереднє здійснення програм поведінки, що становлять зміст реалізації норм. Ще однією стадією МПР є застосування_норм_права. Правозастосування може як передувати стадії виникнення правовідносин, після неї. У першому випадку застосування правових норм має оперативно виконавчий характер, тобто правозавозастосовні норми має що при цьому приймаються , відіграють

ня вихідного елементу, так би мовити, генератора МПР, оскільки сама від неї розгортається ланцюг всіх інших юридичних явищ, задіяних у цьому процесі. На даному етапі уповноважені суб'єкти формулюють (санкціонують) і викладають у різних правових джерелах (нормативно-правових актах, нормативних правових договорах та ін.) юридичні норми — правила поведінки людей за­гального характеру, в яких визначаються дозволені і необхідні правові форми взаємодії учасників суспільних відносин, а також конкретні обставини (юридичні факти), що обумовлюють зміни в їхньому правовому положенні.

Власне «запуск» МПР пов'язаний з моментом введення в дію правових норм, що були сформульовані на попередньому етапі. Залежно від того, в яких саме правових джерелах дістали закріплення відповідні юридичні приписи, ця процедура може де­що відрізнятися. Зокрема, закони (якщо спеціально не встановле­ний інший порядок) вступають у дію через десять днів з моменту офіційного оприлюднення, нормативно-правові акти уряду — од­разу після оприлюднення тощо.

Слід зазначити, що вже на першій стадії МПР право здатне впливати на характер відносин між соціальними суб'єктами через нормативне визначення їхнього правового статусу. Так, для пе­реважної більшості самої лише заборони в законі певної по­ведінки (у прямій або ж в опосередкованій формі — через вста­новлення покарання за її суспільно шкідливі прояви) достатньо, щоб утримуватися від неї. І тільки в разі, коли "заборона пору­шується, правове регулювання продовжується з використанням інших юридичних засобів.

На цій же стадії МПР на доповнення до правових норм інколи підключаються і такі юридичні засоби, як акти тлумачення право­вих норм (інтерпретаційні акти), необхідність у яких обумов­люється, з одного боку, загальним характером правових при­писів, що інколи ускладнює їх однакове розуміння, а з другого — недоліками, яких припускалися на етапі юридичної регламентації суспільних відносин. До найпоширеніших в Україні офіційних інтерпретаційних актів, що роз'ясняють окремі положення дію­чих нормативно-правових документів, належать зараз акти Кон­ституційного Суду України, прийняті у зв'язку з тлумаченням відповідних статей Конституції України та інших законів, Поста­нови Пленумів Верховного Суду України та колишнього СРСР (у тій їх частині, що не суперечать законодавству України), роз'яс­нення та інформаційні листи Вищого Господарського Суду України з питань вирішення судами деяких категорій юридичних

справ.

роль юри­дичних фактів, яких бракує для встановлення правових відносин. Наприклад, акт державної реєстрації шлюбу в органах РАГС у є однією з необхідних умов започаткування між подружжям шлюб­них правовідносин. У другому випадку правозастосовна діяльність служить додатковим забезпечувальним фактором реалізації сто­ронами правовідносин належних ним юридичних прав та обов'яз­ків (зокрема, в разі спору між їх учасниками або ж відмови особи — носія юридичного обов'язку від його добровільного виконання).

Дві останні з розглянутих стадій МПР (виникнення пра­вовідносин та застосування правових норм) не є обов'язковими. Правове регулювання може здійснюватися і без встановлення правових відносин. Саме таким чином, як це було показано раніше;відбувається в багатьох випадках правове регулювання, спрямоване на обмеження (заборону) певних видів поведінки, а також забезпечується реалізація юридичних норм, здійснення яких одними не потребує обов'язкових кореспондую­чих дій з боку інших осіб (як, наприклад, норми статті 35 Консти­туції України, що закріплює право кожного на свободу світогля­ду і віросповідання).

Так само ж і необхідність у правозастовній діяльності дер­жавних та інших уповноважених державою органів існує не завжди, а лише тоді, коли внаслідок складної структури правових відносин, неможливості їх функціонування без втручання правозастосовчих органів або ж виняткової важливості деяких со-

РОЗДІЛ XXVII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

ціальних зв'язків для суспільства є доцільним встановлення без­посереднього контролю над ними. На даному етапі суб'єкти правового спілкування здійснюють свої юри­дичні права і виконують покладені на них юридичні обов'язки. Якщо при цьому характер_поведінки вказаних осіб узгоджується з вимогами юридичних приписів, — мета правового регулювання досягнута, отже, МПР спрацював.

Особливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин відіграє правосвідомість, яка опосередковує всі стадії МПР, так чи інакше пов'язані із свідомовольовою поведінкою соціальних суб'єктів. До інших факторів, що суттєво впливають на функ­ціонування МПР, належить також правова культура населення і законність. Ці правові явища створюють своєрідне тло для право­вого регулювання і таким чином, залежно від їхнього стану, під­силюють або ж, навпаки, знижують його позитивний ефект.

§ 6. Ефективність правового регулювання

Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв'язків, що піддаються юридичному впорядку­ванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання.

Під ефективністю правового регулювання розуміють спів­відношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами.

Одним з головних критеріїв ефективності правового регулю­вання є оцінка того, чи забезпечують (і якою мірою) обрані при юридичній регламентації суспільних відносин способи регуля­тивного впливу на поведінку людей (дозволи, заборони, зо­бов'язання) відповідні ним форми реалізації правових норм (ви­користання, виконання, дотримання).

При визначенні ефективності правового регулювання не­обхідно брати до уваги ступінь наближення до всіх цілей (про­міжних і кінцевих, основних і вторинних), що ставилися при його здійсненні. Інколи правове регулювання тягне за собою не тільки заплановані, але й не прогнозовані, в тому числі і негативні, на­слідки, співвідношення між якими теж повинно враховуватися при з'ясуванні ефективності дії правових норм, особливо, якщо дані обставини переважують за своєю питомою вагою позитивні 416

зміни. Так, аж ніяк не може бути визнана ефективною спроба уряду в середині 80-х років XX століття обмежити вживання ал­когольних напоїв через посилення юридичної відповідальності за пияцтво, звуження асортименту згаданих виробів і підвищення цін на них, оскільки це не тільки не дозволило хоча б якоюсь мірою вирішити поставлені завдання, але й призвело до суттєвого скорочення доходів бюджету, значного поширення такого шкідливого явища, як наркоманія.

Важливим показником ефективності правового регулювання є сума витрат, пов'язаних з досягненням запланованого резуль­тату. За інших рівних умов більш ефективними слід вважати ті за­соби (або їх систему) правового регулювання, що дозволяють вирішувати певні завдання через залучення меншої кількості людських та матеріальних ресурсів.

З'ясування ефективності правового регулювання може здій­снюватися щодо окремих юридичних норм, а також на рівні пра­вових інститутів, галузей, права в цілому. Причому, якщо в пер­шому випадку для її вимірювання достатньо використання емпі­ричних методів пізнання, аналізу окремих проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках потрібне проведення комп­лексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу права на організацію суспільного життя.

Одним з підходів до визначення ефективності правового регу­лювання є його поетапний аналіз, що дозволяє з'ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання не повною мірою вико­нують своє призначення, і розробити систему конкретних заходів з усунення цих недоліків.

Ефективність правового регулювання залежить від багатьох факторів, які можуть бути розподілені на кілька груп.

До першої з них належать ті чинники, що стосуються доско­налості нормативної основи правового регулювання, а саме: відповідність юридичних норм загальносоціальним закономірно­стям і особливостям предмета правового регулювання, наявність відпрацьованих процедурних механізмів реалізації норм ма­теріального права (передусім через синхронний розвиток, поряд з матеріально-правовими, процесуально-правових галузей та інститутів), оптимальність побудови системи законодавства (що полегшує орієнтацію правозастосовців та населення в масиві нормативно-правового матеріалу) і його своєчасне оновлення, дотримання при підготовці нормативно-правових актів правил юридичної (законодавчої) техніки, яка забезпечує прийняття

РОЗДІЛ XXVII

логічних за побудовою і доступних за змістом нормативних пра­вових документів.

Друга група таких факторів пов'язана зі станом юридичної практики на рівні правозастосування. Зокрема, йдеться про якість підготовки і наявність стимулів для продуктивної праці фахівців, які здійснюють правозастосовну діяльність (службовців держа­парату, робітників правоохоронних структур і т. ін.), узгод­женість дій різних юридичних установ, їх матеріальну осна­щеність і авторитет серед населення.

Третя група чинників, що впливають на ефективність право­вого регулювання, охоплює соціально-правові передумови пра­вового регулювання, і насамперед ступінь збігання інтересів і по­треб учасників суспільних відносин, що піддаються правовій рег­ламентації, з її цілями, стан правової інформованості цих осіб, узгодженість між собою систем правової і моральної регуляції соціальної поведінки, сталість у суспільстві традицій шанобливо­го ставлення до права і т. ін.

ЗМІСТ

Розділ І