Види політичних технологій

Кількість технологій, використовуваних у політичній діяльності, особливо при застосуванні маркетингового підходу до політики, постійно збільшується. Інша справа, що більшість із них не фігурують самостійно, а "вбудовані" у найрізноманітніші політичні процеси. Ще один важливий аспект: є технології, які являють собою справжні ноу-хау, фактично винаходи в політиці, а є технології прості, які тим або іншим чином формалізують рутинну політичну роботу. Тому можна виділити велику кількість підстав класифікації політичних технологій. Охарактеризуємо лише головні з них.

Основний поділ політичних технологій, звичайно, пов'язаний з тими функціями, для реалізації яких вони створюються, сферами застосування, специфікою завдань, що вирішуються. У цьому плані можна запропонувати такий (далеко не повний) перелік політичних технологій:

· електоральні технології;

· інформаційні технології;

· комп'ютерні технології;

· технології лобіювання;

· переговорні технології;

· дипломатичні технології;

· технології вивчення й використання громадської думки;

· технології політичного консультування;

· технології вирішення політичних конфліктів;

· технології прийняття політичних рішень;

· технології політичного прогнозування;

· технології політичного аналізу;

· технології управління ризиками;

· кризові політичні технології;

· агітаційно-пропогандистські технології;

· технології паблік рилейшнз;

· технології створення іміджу та інші.

За рівнем об'єктів, для вирішення політичних завдань у рамках яких використовуються технології, можна виділити:

· глобальні, пов'язані з вирішенням світових проблем;

· національно-державні;

· локальні;

· міжособистісні.

За тривалістю використання можна виділити технології:

· стратегічні;

· тактичні;

· оперативні.

За рівнем формалізованості операцій можна виділити:

· жорсткі технології;

· м'які технології.

За використовуваними при створенні технологій методами різних галузей знання і наукможна умовно виділити технології:

· політологічні;

· соціологічні та маркетингові;

· психологічні;

· фінансові;

· правові;

· журналістські;

· піарівські та ін.

Слід, нарешті, мати на увазі, що політичні технології можуть мати нормативний характер (тобто використовувані при реалізації технологій інформаційні та інші операції закріплюються законодавчо), можуть бути не так жорстко регламентовані і навіть певним чином "закритими", які йдуть у розріз із нормами законодавства (наприклад, чорні технології, використовувані при організації виборчих кампаній, див. нижче).

Описати усі політичні технології, уживані сьогодні, практично неможливо. Адже з кожної з перерахованих вище можна підготувати спеціальне і доволі цікаве видання. Наприклад, у наш час отримують усе більше розповсюдження інформаційні технології, які спираються на інформаційно-комунікативні системи, що складаються у відповідній сфері політичної діяльності. У рамках таких технологій регламентуються різноманітні завдання, які вирішуються у рамках системи і за її межами; використовуються технології вироблення і прийняття політичних рішень тощо.

Особливий інтерес викликають сучасні пропагандистські технології, які охоплюють широке коло методів і впливів на населення: від передачі (або не передачі, замовчування) якихось відомостей до прямого маніпулювання свідомістю. Причому у цій сфері підготовлена величезна кількість технологій за кордоном і в Україні, починаючи з використання спеціальних методик, розроблених у сфері соціології, політології, психології (наприклад, застосування ефектів "фургона з оркестром", "спіралі замовчування" тощо), і закінчуючи спеціальними прямими й скісними пропагандистськими прийомами впливу ("пишні загальні фрази", "наклеювання ярлика", "перенесення", "прості люди", "підтасовка" та ін., розробленими Американським інститутом пропаганди ще під час Другої світової війни і активно використовуваними до сьогодні).

Активно розвивається сьогодні такий напрямок політичного маркетингу, як розробка і застосування технологій управління політичними конфліктами. При їх підготовці використовуються такі технології управління політичними конфліктами, як їх ініціація (спеціальне загострення конфлікту з метою породження ситуації, яку можна було б використати більш ефективно); рутинізація конфлікту (свідома підтримка напруження, яке виникло у відносинах сторін з метою його використання в особистих інтересах); попередження конфлікту; урегулювання конфлікту (спрямоване на повне або часткове знімання гостроти протиборства сторін); вирішення конфлікту (яке передбачає або усунення його причин, або зміну ситуації у бік можливості безконфліктного вирішення проблеми); витіснення політичного конфлікту (перенесення відповідальності за вирішення конфлікту на інший рівень політичної системи).

Зупинимося більш детально на такому різновиді політичних технологій, як виборчі технології, які, з одного боку, найбільшою мірою відображають сутність маркетингового підходу до політики і, з іншого, – сьогодні, у період становлення політичної демократії, виступають для України як найбільш актуальні.

Виборчі технології

Та обставина, що виборчі політичні технології сьогодні більш розповсюджені і широко відомі навіть серед звичайного населення, електорату, пояснюється, звичайно ж не тільки актуальністю проблем політичної демократії. Справа і в тому, що сам політичний процес у період виборів, практично не залежно від того, які тут використовуються виборчі системи, являє собою певний набір, певну послідовність операцій, стадій організації діяльності, який найбільшою мірою (якщо говорити про політику) піддається технологізації.

Адже по суті вибори – це своєрідне опитування громадської думки. А раз так, то "... при їх проведенні, відповідно, можуть бути використані найрізноманітніші прийоми, способи роботи із громадською думкою, її організації (не виключено, звичайно, і маніпулювання нею), які можуть стимулювати, видозмінювати, закріплювати тощо різні аспекти й елементи вираження і фіксації громадської думки" [95, с.159].

Виборча технологія – це сукупність засобів, методів, прийомів спеціально формалізованого й організованого впливу на маси, населення, електорат, які дозволяють впливати на його електоральну поведінку і спонукати голоси за певного кандидата або партію.

В останні роки з'явилася певна кількість видань, у тому числі технологічного плану (див. вище і список використаної літератури), присвячених викладенню проблем виборчих технологій. Тому у цій монографії ми не намагатимемося дати достатньо повну класифікацію виборчих технологій і описати специфіку побудови й використання деяких з них, як своєрідних прикладів. Більш детально з ними слід знайомитись у спеціальній літературі.

Слід у першу чергу вказати на те, що у найзагальнішому плані виборчі технології поділяються на загальні, фундаментальні, які лежать в основі організації виборчих кампаній і показують, як буде використовуватися той або інший електоральний ресурс, і технології тактичного плану, які описують найбільш прості, прикладні операції, завдання, які доводиться вирішувати у процесі виборчої кампанії (як потрібно збирати підписи для реєстрації кандидата, де розклеювати листівки та ін.). Далі мова піде про загальні, фундаментальні технології організації найрізноманітніших аспектів виборчої кампанії. Вони можуть бути розділені, класифіковані за рядом підстав.

За характером впливу на виборців, застосовуваними методами:

· організаційно-політичні;

· соціологічні;

· інформаційно-комунікативні;

· психолого-іміджмейкерські;

· інші (наукові, художні, літературні тощо).

За етапами організації виборчої кампанії:

· пошукові;

· базові;

· прогнозні;

· пропагандистські;

· післявиборчі.

За типами впливуна виборців:

· прямі;

· непрямі.

За відповідністю законодавству та етичним нормам:

· "білі";

· "сірі";

· "чорні".

Якщо говорити про типи технологій, пов'язаних з характером, методами впливу на виборців, то сутність більшості з них цілком очевидна. Так, організаційно-політичні технології включають набір формалізованих засобів і методів розробки стратегії і тактики виборчої кампанії; організації роботи виборчого штабу; збору коштів на проведення виборчої кампанії; роботи груп добровольців та ін. Інформаційно-комунікативні технології спрямовані на організацію активного медіапланування, використання різноманітних ЗМІ, інших засобів впливу на електорат. Психолого-іміджмейкерські технології покликані здійснювати ефективний вплив на електорат шляхом застосування методів психології, активного використання у впливові на виборців символів і соціальних стереотипів, формування іміджів кандидатів і партій.

На особливу увагу заслуговують соціологічні виборчі технології, які за своїми можливостями і специфікою найбільш наближені до технологій маркетингових [79]. Саме через використання таких технологій здійснюється пошук найбільш прийнятних для балотування кандидатів регіонів і округів, виділення цільових груп електорату, позиціонування кандидатів і партій, збирання інформації щодо побудови іміджу кандидата, розробки стратегії виборчої кампанії і програми кандидата.

Технології, які виділяються за критерієм етапу оранізації виборчої кампанії, мають таку спрямованість. Пошукові технології (у першу чергу соціологічні й організаційно-політичні), призначені для ефективного пошуку округів для балотування з урахуванням стану громадської думки потенційних виборців, аналізу ресурсів (у тому числі адміністративного), які можуть бути мобілізовані на підтримку відповідного кандидата. Наприклад, при проведені Центром "СОЦІОПОЛІС" досліджень у ході виборчої кампанії до Верховної Ради у 1998 р. були ситуації, коли для одного з кандидатів пошукові дослідження проводилися у трьох округах, і був обраний саме той, де він потім переміг. З іншого боку, пошукове дослідження, проведене для іншого кандидата, показало, що у цьому окрузі у нього немає жодних шансів, і в ході виборів (він таки взяв у них участь) він не увійшов навіть у десятку кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів.

Базові технології спрямовані на виділення цільових груп виборців (на основі їх опитування), на збирання матеріалів для побудови іміджу кандидата (виявлення тих рис, які б хотіли бачити у нього виборці) і, головне, вибір, визначення ключових проблем регіону, округу, необхідність і шляхи вирішення яких відображаються потім у програмі кандидата. Прогнозні технології дозволяють забезпечити на основі використання ряду спеціальних методик доволі обґрунтоване передбачення, прогноз результатів виборів (що, у свою чергу, дозволяє кандидатам оптимізувати свою подальшу участь у виборчій кампанії або припинити її) [17; 95].

Особливе місце у процесі організації виборчої кампанії належить пропагандистським технологіям. Їх арсенал настільки великий, що тут ми вкажемо лише на ту обставину, що в цьому плані використовуються і технології організаційно-політичного плану, й інформаційно-комунікативні, і психолого-іміджмейкерські, і навіть соціологічні.

Останні виступають тут у формі так званих технологічних пуш-полівських соціологічних досліджень, опитувань громадської думки, у ході яких використовуються спеціальні прийоми, спрямовані на паралельне з виявленням думок опитуваних формування таких думок й установок [79, с.171-187].Так, один із прийомів такого типу називається "Технологія скісного інформаційного впливу". Суть її у тому, що у ході опитування громадської думки використовується прийом "гри" на вивчення (ніби) самооцінки респондентами рівня власної інформованості, тобто ставляться питання типу: "Чи знаєте Ви, що імярек є молодим бізнесменом, який добився свого положення завдяки власному таланту і праці й постійно допомагає знедоленим?". При цьому основне завдання тут не виявлення думки, а інформування респондента. Крім названого, у тому ж ключі застосовуються такі технологічні прийоми, як "Метод зсунутих альтернатив", "Технологія завдання критеріїв оцінки", "Технологія коректної дискредитації конкурента" та ін.

Спеціально слід сказати про так звані "чисті" і "брудні" технології виборів [57; 96]. З цієї проблеми останнім часом ідуть дискусії, висловлюються найрізноманітніші точки зору. Відомо, що такий поділ технологій отримав розвиток в контексті ряду виборчих кампаній другої половини 1990-х рр. в Україні й Росії, у яких активно використовувались адміністративний ресурс, втручання криміналітету, застосування незаконних методів впливу на вибір виборців і, наскільки можна судити, "корегування" небажаних для певних політичних сил результатів виборів.

Незважаючи на широкий досвід застосування і протидії таким технологіям, єдності в оцінці тих або інших конкретних технологій не спостерігається. Часто не спостерігається і логіки. Так, часто називають "брудними" технології застосування адміністративного ресурсу. Однак далеко не всі з таких технологій дійсно можна вважати неприпустимими. Наприклад, цілком природне більш активне висвітлення у ЗМІ діяльності кандидатів, які представляють органи державної влади і, відповідно, мають суттєво великі можливості у створенні інформаційних приводів.

На наш погляд, більш коректна класифікація виборчих технологій з позиції їх відповідності правовим та етичним нормам, іншими словами, чинному законодавству й суспільній моралі. Звичайно, що така класифікація не буде мати загального застосування, але буде цілком функціональна у рамках кожної окремої держави. Відзначимо той відомий факт, що у США агітація у день виборів не заборонена, тоді як в Україні це серйозне порушення законодавства, яке може призвести до визнання недійсними результатів виборів. В Україні за два тижні до виборів накладається заборона і на публікацію результатів опитувань громадської думки.

У рамках запропонованого підходу "чорними" вважаються ті політичні технології, застосування яких передбачає пряме порушення чинного законодавства. Сюди можуть належати як відверто кримінальні (замахи на суперників, підкуп членів виборчих комісій тощо), так і порівняно невинні, але все ж заборонені законом дії ("подарунки" виборцям, агітація з боку посадових осіб тощо).

Треба мати на увазі, що специфіка України, як і інших країн, які порівняно недавно перейшли до будування демократичної політичної системи і ринкової економіки, часто-густо полягає у невизначеності й непослідовності законодавства. Наприклад, українські закони про вибори і статус держслужбовця прямо забороняють участь посадових осіб у виборчих кампаніях, тоді як Конституція України, яка встановлює практично повну залежність глав міських адмініцстрацій від Президента і незалежність від виборних колективних органів, передбачає їх участь у виборах на боці чинного Президента або "партії влади". У таких випадках слід говорити скоріше не про чисто "чорні" технології (хоча порушення закону ніби наявне), а про деякий перехідний варіант до технологій "сірих".

"Сірими"слід, напевно, вважати ті технології, які не передбачають прямого порушення закону, але вступають у протиріччя з нормами суспільної моралі і прийнятими способами ведення політичної (особливо виборчої) кампанії. Наприклад, присутність на мітингу якогось політика групи його супротивників з транспорантами, листівками та іншими матеріалами опозиційного до нього змісту. З одного боку, такого роду діяльність не є порушенням закону (якщо тільки матеріали не містять наклепів на адресу політика, а самі його супротивники не порушують громадського порядку), а з другого – громадськість зазвичай засуджує такі дії, вважаючи їх порушенням неписаних правил публічних відносин політиків. Найбільш цікавими в цьому плані виступають, так звані, технології «двійників», коли для забезпечення «розсіювання» голосів виборців на додаток до кандидата, що реально балотується, реєструються ще декілька із такими ж прізвищами.

"Білими" технологіями називаються ті, які входять до офіційного реєстру дозволених і не суперечать закону. У більшості – це найбільш прості й природні технології: розклеювання інформаційних листівок, зустрічі з виборцями та ін.

Слід відзначити, що межі між цими видами технологій доволі непевні. Більш того, деякі технології можуть опинитися "чорними" або "білими" залежно від специфіки їх застосування у кожному конкретному випадку. Як приклад розглянемо типовий для демократичних виборів (реалізований у багатьох технологіях) прийом розповсюдження про суперника компрометуючих його відомостей.

У випадку, якщо відомості не відповідають дійсності (тобто є наклепом) або правдиві, але отримані незаконним шляхом (наприклад, у результаті порушення лікарської таємниці, підслуховування), ця технологія безумовно "чорна". У той же час громадськість у принципі схильна засуджувати розповсюдження навіть зовсім справедливого й отриманого виключно законними методами компромату. Хоча саме компромат у дійсності є чи не головним джерелом відносно об'єктивної інформації про політиків. У цьому відношені такі технології можна вважати "сірими".

Ще один "сірий" варіант використання компромату: приховування відповідного знання щодо порушень законодавства до того часу, коли це буде «вигідно» його держателю та опублікування у «необхідний» час. Так, в одному із чисел газети «Дзеркало тижня» Ю. Мостова цілком справедливо наводить такий приклад: коли В. Ющенко було невигідно казати про проблеми Ю. Тимошенко, пов’язані із Єдиними енергетичними системами України, він робив вигляд, що це йому невідомо. Коли ж вони «посварилися» він одразу «згадав» про цю проблему. До речі низка дослідників і політиків «закидають» тому ж Мельниченко: чому, якщо він знав про намір вбити Г. Гонгадзе, не попередив журналіста. А витягнув на світ свої плівки, коли треба було «наїхати» на Л. Кучму.

Якщо ж в руки журналіста або політика потрапляють дані про непорядну поведінку суперника в минулому (зазвичай це обман або неповне інформування виборців щодо деяких деталей біографії), його громадянським обов'язком є оповіщення про це громадськості. Дійсно, адже громадяни можуть обрати (або іншим чином підтримати) людину недостойну. Крім того, якщо незаконна діяльність політика не була у минулому розкрита правоохоронним органами, бажання втаємничити таку інформацію з "моральних" міркувань саме собою вступає у протиріччя із законом. Таким чином, у цій ситуації розповсюдження компромату про суперника – технологія "біла".

Ми вже відзначили вище, що в дійсності різноманітних політичних та виборчих технологій існує безліч. В цьому розділі монографії ми зупинимося на опису декількох з них, розробкою та використанням яких тією чи іншою мірою займаються її автори.

.

РОЗДІЛ 4