Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві

Особливості розвитку державної гендерної політики в Україні: експертні оцінки

З одного боку, в суспільстві спостерігаються певні зрушення щодо впровадження принципу рівності жінок і чоловіків в усіх сферах життя. Про це свідчать прийняті нормативні акти, посади уповноважених/координаторів з питань забезпечення рівних прав чоловіків і жінок, впроваджувані масові заходи гендерного спрямування. Проте, при високих оцінках рівня розвитку вітчизняного законодавства з питань забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок розвиток інших складових державної гендерної політики в українському суспільстві оцінюються надзвичайно низько. І найнижче - розвиток практики захисту від гендерної дискримінації через судові справи та подачу скарг уповноваженим особам, бюджетне фінансування, рівень інформаційно-пропагандистської роботи з населенням.

Проведене дослідження засвідчило, що проблема гендерної нерівності залишається актуальною для українського суспільства, причому характерне зростання усвідомлення цього явища і чоловіками, і жінками. Продовжує недооцінюватися роль жінки в суспільно-політичному та громадському житті, причому такі оцінки характерні навіть для експертів з гендерних питань. І якщо порівняно найкраще принцип гендерної рівності дотримується у сфері освіти та науки, то найгірше – у сфері сімейно-побутових відносин, де, як і раніше, питання гендерного паритету не вирішуються на користь жінки.

З іншого боку, прийняття прогресивних нормативно-правових актів з питань гендерної рівності часто залишається поза увагою більшої частини населення, що означає низьку готовність використовувати досягнення у впровадженні принципів гендерної рівності на практиці. Так, із числа установ, де працюють експерти з гендерних питань, залучені до участі в дослідженні, лише у кожній другій установі працівники були поінформовані належним чином про Указ Президента України, згідно з яким у органах виконавчої влади та місцевого самоврядування на одного із заступників керівника покладаються обов’язки уповноваженого з питань забезпечення рівних прав чоловіків і жінок.

Тобто інституційний механізм забезпечення гендерної рівності залишається недостатньо ефективним, оскільки не задовольняє реальних потреб населення в багатьох сферах суспільного життя. Згідно з експертними оцінками парламентський контроль за дотриманням рівних прав жінок та чоловіків здійснюється “деякою мірою”, механізм забезпечення гендерної рівності “іноді функціонує”, а серед складових національного механізму впровадження гендерної політики як найбільш розвинені оцінюється: по-перше, організація навчання державних службовців з питань реалізації рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; а по-друге, - залучення НУО і громадськості до вирішення проблем гендерної дискримінації. В той же час, сьогодні не знаходить масової підтримки в суспільстві ідея створення окремого Міністерства України з рівних прав та можливостей.

Загалом дослідження показало невисокий рівень довіри населення до різних інституцій, покликаних опікуватися питаннями гендерної рівності. З одного боку, це викликано низьким рівнем поінформованості населення щодо своїх законних прав звертатися до компетентних органів у випадках дискримінації за ознакою статі. Згідно з експертними оцінками, спільноту українських громадян можна умовно поділити порівну на дві частини: одна частина обізнана частково, а друга – не обізнана зовсім щодо своїх законних прав звертатися до компетентних органів у випадках дискримінації за ознакою статі. З іншого боку, навіть експерти з гендерних питань не бачать особливої актуальності у створенні ефективного державного механізму забезпечення гендерної рівності і вважають більш нагальними процеси виховання й пропаганди серед населення України відповідної гендерної культури, поширення просвітницької діяльності у цій сфері тощо.

Певною мірою на такі погляди впливає робота з гендерних питань, яка проводиться в різних установах та організаціях, і покликана мати різноплановий характер. Проте сьогодні найбільш популярними є заходи просвітницького характеру з гендерної проблематики (лекції, перегляд кінофільмів тощо), а найменш популярними – дії щодо гендерного балансу у кадровій політиці установ/організацій (наприклад, просування жінок на керівні посади, якщо якості кандидатів-жінок та кандидатів-чоловіків рівні). Найчастіше ініціаторами організації такої роботи гендерного спрямування виступають безпосередньо уповноважені особи з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, або керівники організації, вищої за рангом.

Наразі у більшості установ та організацій відсутнє системне навчання працівників з питань реалізації рівних прав та можливостей чоловіків і жінок. Певні зрушення відбуваються у державних установах, де відповідні навчальні програми уже працюють сьогодні чи заплановані на майбутнє. Найгірша ситуація залишається у бізнес-структурах та організаціях-роботодавцях, де проблемами ґендерної рівності особливо ніхто не опікується і відповідні навчальні програми з питань гендерної рівності для працівників відсутні.

Як недостатня оцінюється і пропаганда засобами масової інформації тематики гендерної рівності. Зокрема, експертами визначені характерні ознаки порушення гендерного балансу в телевізійних програмах, які, в першу чергу, проявляються у гендерно дискримінаційних висловлюваннях щодо обох статей та рекламних роликах, де жінки висвітлюються як особи, менш компетентні у знаннях та справах, ніж чоловіки. Найбільш актуальною темою, яку слід висвітлювати у спеціальних програмах телебачення, експерти вважають фізичне та психологічне насилля у сім’ї. На другому місці - проблема проституції та торгівлі людьми; на третьому - ґендерна дискримінація при найманні на роботу.

Серед різних організацій та установ, які працюють у сфері забезпечення рівних прав чоловіків і жінок, як найбільш активні оцінюються жіночі центри муніципального підпорядкування та науково-дослідні установи. За оцінками експертів, органи виконавчої влади та профспілки лише час від часу долучаються до конкретних процедур забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок, а правоохоронні органи та роботодавці – практично ніколи. Відповідно і контроль за дотриманням гендерного балансу під час вирішення кадрових питань здебільшого здійснюється в тих установах/організаціях, де визначені координатори або відповідальні працівники з гендерних питань.

Громадська думка щодо гендерних стереотипів та гендерних проблем

Опитування громадської думки щодо гендерних стереотипів і гендерних проблем підтверджує наявність явища гендерної нерівності в українському суспільстві, яке полягає в непропорційній представленості обох статей в різних сферах життя, різній оплаті праці жінок і чоловіків, існуванні стійких гендерних стереотипів із яскравим патріархальним забарвленням, проявах насилля та дискримінації за статевою ознакою тощо. Все це суттєво обмежує як доступ представників однієї статі до матеріальних ресурсів, так і їх можливості повноцінно реалізувати себе у різних сферах суспільного життя.

Чоловіки продовжують займати непропорційну кількість керівних державних та адміністративних постів, одержувати більшу заробітну плату, посилаючись на відсутність дискримінаційних утисків стосовно жінок. Внаслідок поширеного у суспільстві стереотипу “політика – не жіноча справа” жінкам набагато важче, ніж чоловікам, стати депутатами чи зайняти відповідальні керівні посади. І хоча жінки набагато частіше за чоловіків заявляють про складнощі зайняття ними керівних посад, чоловіки продовжують стверджувати, що кар’єрне просування не залежить від статі.

Громадська думка фіксує досить чіткий розподіл владних повноважень жінок і чоловіків в українському суспільстві, який проявляється в тому, що чоловіки мають більше владних повноважень у сферах роботи і соціально-політичного життя, а жінки – у сфері сімейних відносин. Лише третя частина українського населення схильна стверджувати, що влада між чоловіками і жінками у різних сферах суспільного життя розподілена рівномірно, проте серед чоловіків така думка поширена значно більше, ніж серед жінок. Чим вищий рівень керівної посади, тим більше населення віддає перевагу у призначенні на неї чоловіка, а не жінки. Так на посаді Президента України схильні бачити “тільки чоловіка” 47%; Прем’єр-Міністра України – 42%; Голови Верховної Ради України – 44% громадян. Відповідно частки тих, хто більше схильний бачити на вказаних посадах представників жіночої статі, становлять 19%; 16%; 9%. По мірі зменшення “політичної ваги” посади збільшується частка громадян, які вважають за можливе довірити посаду представникам обох статей.

Більшість населення України також вважає, що чоловіки мають більший доступ до державних коштів та майна, ніж жінки. Причому чим вищий рівень освіти громадян, тим більше вони переконані у наявності дисбалансу в доступі жінок і чоловіків до матеріальних ресурсів, тим більша серед них частка тих, хто вважає, що більшістю матеріальних цінностей володіють чоловіки. В той же час стосовно доступу до сімейного бюджету більшість громадян стверджують, що ніякої дискримінації за статтю тут не існує.

Сьогодні громадська думка продовжує відтворювати найгірші стереотипи гендерного сприйняття управлінських функцій в соціумі, коли традиційні сфери життєдіяльності – сім’я, культура, охорона здоров’я тощо, повинні залишатися тільки за жінками, а усіма іншими, часом технологічно більш складними сферами (економікою, підприємництвом, політикою тощо), можуть успішно займатися тільки чоловіки. Декларована теза “немає відмінності” у тому, хто очолюватиме ту чи іншу галузь виробництва, має фактично дискримінаційне впровадження її на практиці, оскільки у більшості випадків на ключових керівних посадах населення очікує бачити чоловіків.

Попри наявність ґендерних відмінностей у перешкодах на шляху кар’єрного розвитку жінок і чоловіків існують й інші причини, які не залежить від статі, зокрема недостатній рівень професіоналізму в певній сфері. За даними дослідження, чоловікам більше ніж жінкам не вистачає достатнього рівня освіти та професіоналізму (досвіду та знань). На противагу цьому, жінкам заважають здійснювати кар’єру сімейні обов‘язки (перебування у декретній відпустці, наявність сім‘ї та дітей). Також жінки частіше за чоловіків страждають від упередженості керiвництва щодо їх висунення на керiвнi посади (навiть у тому випадку, коли професiйний рiвень жiнки-працiвника рiвний або явно вищий, нiж у її колеги-чоловiка).

З іншого боку, дослідження висвітлило питання гендерного сприйняття політичних партій, показавши домінуючу байдужість населення до того, хто очолює політичну партію - чоловік чи жінка, а також яка частка місць в політичному списку виділена для жінок. Питаннями гендерного балансу у складі політичних партій цікавляться більше досвідчені і освічені люди. У цілому ж для переважної більшості населення наявність жінок у політичних списках не є пріоритетними питаннями для їх підтримки. Відповідно відсутня й масова підтримка щодо вирішення гендерного паритету у законодавчій владі шляхом штучного визначення пропорцій чоловіків і жінок у складі політичних партій.

Результати дослідження свідчать, що українське суспільство є ще досить далеким від егалітарного, що особливо позначається на сферах соціально–трудових і сімейних відносин. Чоловіка й досі переважна більшість опитаних визначають як голову сім’ї, який має повністю забезпечувати родину. При цьому вони визнаються кращими керівниками, більшості з яких притаманні наступні якості: професіоналізм, політична культура, однак в свою чергу кар’єризм, грубість та зарозумілість, імітація трудової діяльності.

У розподілі ролей в сім’ї чоловік визначається таким котрий скоріше виконує функцію матеріального забезпечення та керівництва в родині, при цьому вважається що він поряд із жінкою має брати участь у вихованні дітей, збереженні сімейного вогнища, роботі в домашньому господарстві. Але за такої досить ідеальної картини існують певні нюанси: чоловік в ролі вихователя дітей визначається меншістю населення порівняно з жінкою та тим варіантом, коли обоє батьків займаються цією справою (цей випадок визначається як найбільш прийнятний), відповідно до цього населення розділилось майже порівну на тих, хто виступає за розподіл відпустки по догляду за дитиною між чоловіком та жінкою та тих, хто проти. Але в реальності дуже мала кількість чоловіків бере таку відпустку - менше 30% респондентів чоловічої статі зазначили, що її мали. Ще однією відмінністю ролі чоловіків при розподілі сімейних обов’язків є те, що вони дійсно витрачають значно менше часу на роботу по дому, а, отже, домашні справи лягають на плечі жінок.

Звичайно, мало хто заперечує право жінки реалізувати себе у суспільній сфері, але сприяння її трудовій діяльності відсутнє. Зокрема за умов виходу на роботу на жінку лягає подвійне (робота - дім), а подекуди і потрійне (робота-дім-діти) навантаження. Більшість жінок відпрацьовує по дві зміни на добу (на роботі і вдома). Але для більшості це є необхідністю через потребу матеріального забезпечення сім’ї, що є основним мотивом дострокового (до настання дитині 3-х років) виходу на роботу жінок, а також вагомим аргументом при розгляді питання про народження (ще однієї) дитини

Однак вихід на роботу не завжди сприяє значному покращенню матеріальних умов життя жінок та їх родин, через те, що вони працюють на менш оплачуваних посадах ніж чоловіки. Причиною цього респонденти визначають зайнятість у таких економічних сферах які є менш оплачуваними За такого суспільного порядку респондентами не однозначно сприймається введення паритетної відпустки по догляду за дитиною для обох батьків, що вбачається логічним з огляду на те, що на думку респондентів, жінка в меншій мірі здатна забезпечити родину, та загалом таке завдання покладається на чоловіка

Отож у сучасному українському суспільстві, не зважаючи на проголошену гендерну рівність, існують стереотипи, що формують статево-рольові очікування, які в свою чергу заважають її настанню. Зокрема вони перешкоджають рівному доступу чоловіків та жінок до керівних посад – жінка вважається, кращим виконавцем ніж керівником, чоловіки ж навпаки. Це можна зафіксувати через наявність у свідомості більше 50% респондентів поділу професій на чоловічі та жіночі, перші як правило пов’язані із фізичною працею, роботою з різними механічними пристроями, керуванням транспортом; другі ж більше відповідають сфері послуг у секторі освіти, медицини та індустрії краси.

Не дуже схвальним є також ставлення до жінок, які займаються підприємницькою діяльністю, особливо великим бізнесом, що звичайно негативно відбивається на підприємницькій активності більшості населення України, а це в свою чергу не позитивним чином впливає на розвиток економіки. Загалом тенденція, хоча і не явна є такою, що жінці все таки відводиться місце для самореалізації у сфері сім’ї, зокрема у народженні дітей, їх вихованні, загалом у ведені домашнього господарства. А отже можна сказати в сучасному українському суспільстві наявні гендерні стереотипи у сфері соціально-трудових відносин та існує значний вплив їх на розподіл ролей у родині.