Основні закономірності та принципи виховання
Основні закономірності процесу
виховання 235
Характеристика принципів виховання 236
Основні напрями виховання
Розумове виховання 242
Формування наукового світогляду 245
Моральне виховання 249
Статеве виховання і підготовка
до сімейного життя 254
Виховання свідомої дисципліни,
почуття обов'язку та відповідальності 260
Правове виховання 265
Виховання несприйнятливості
до наркогенних речовин 273
Екологічне виховання 276
Трудове виховання 278
Економічне виховання 284
Профорієнтаційна робота в школі 289
Естетичне виховання учнів 293
Фізичне виховання 297
Зміст виховання в зарубіжній школі 303
3.4. Загальні методи виховання
Поняття методу та прийому виховання 307
Характеристика основних груп
методів виховання 309
Організаційні форми виховної роботи
Поняття позакласної
та позашкільної виховної роботи 333
Масові, групові та індивідуальні
форми виховної роботи 335
Позашкільні навчально-виховні
заклади 343
Виховання учнівського колективу
Поняття колективу:
суть, ознаки, функції, структура 347
Шляхи згуртування колективу 350
Органи учнівського самоврядування 354
Виховний вплив колективу 360
Спільна виховна робота школи, сім'ї та громадськості
Завдання, зміст і методика
виховання дітей в сім'ї 365
Шляхи підвищення
педагогічних знань батьків 370
Види й методи роботи з батьками учнів 374
Залучення громадськості
до виховання дітей.
Церква і виховання
підростаючого покоління 378
Дитячі та юнацькі організації 382
3.8. Робота класного керівника
Завдання і функції класного керівника 389 Планування роботи класного керівника 392
4. Школознавство 4.1. Наукові засади
внутрішкільного управління
Принципи управління освітою 395
Органи освіти: їх функції та структура 397
Керівництво навчально-виховною
роботою школи 399
Планування роботи школи 403
Особливості внутрішкільного контролю 409
4.2. Методична робота в школі
Роль методичної роботи в підвищенні
рівня професійної підготовки вчителя 414
Основні форми
методичної роботи в школі 416
4.3. Вивчення, узагальнення і поширення
передового педагогічного досвіду.
Впровадження досягнень педагогічної
науки в шкільну практику
Поняття передового
педагогічного досвіду 423
Вивчення, узагальнення і поширення
передового педагогічного досвіду 425
Втілення досягнень педагогічної науки
в шкільну практику 430
Наукова організація педагогічної праці 433
5.3 історії 5.1. Педагогіка давнього світу
педагогіки Виховання у первісному суспільстві 436
Виховання і навчання в країнах
Давнього Сходу 441
Виховання і навчання
у Давній Греції та Римі 443
Елементи педагогіки у філософських
системах давнього світу 446
Розвиток школи, виховання
І педагогічних ідей у середньовічній Європі, в епоху Відродження та Реформації
Особливості освітньо-виховної
практики та педагогічної думки
в епоху середньовіччя.
Виникнення університетів 451
Школа і педагогічна думка в Європі
в епоху Відродження та Реформації 454
5.3. Становлення і розвиток
зарубіжної педагогічної науки
(XVII—XXст.)
Педагогічна система Я.-А. Коменського 458
Розвиток педагогічної теорії
і практики в працях
інших видатних педагогів 461
Реформаторська педагогіка
зарубіжних країн кінця XIX — XX ст. 469
Розвиток педагогічної думки в Росії
у XVIII — XIX ст. 474
Прогресивна педагогіка в Росії
на початку XXст. 477
Історія української школи і педагогіки
Виховання, школа
і педагогічна думка в Київській Русі 481
Освіта і педагогічна думка у період
українського Відродження
(XVI — перша половина XVII ст.) 485
Українська педагогіка другої половини
XVII— кінця XVIIIст. 491
Освіта і педагогічна думка в Україні
першої половини XIXст. 497
Педагогічна система К.Д. Ушинського 504
Освіта і педагогічна думка в Україні
в другій половині XIX —
на початку XX ст. 508
Освіта, шкільництво
і педагогічна думка в Україні у XX ст. 515
1.
Загальні засади педагогіки
1.1. Предмет і завдання педагогіки
Педагогіка як наука, її становлення і розвиток
Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Термін походить від грецьких слів «раів» («раігїоз») — дитя і «аЈ0» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «діто-водство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдаго-гос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педо-номи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.
У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.
У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забиваті учителеи своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда добро познали, те подобни голодному и измерз-
Загальні засади педагогіки
шему зимой псу, которого согрели и накормили, а он начал лаять на согревшего и накормившего его»1.
У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка.
Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.
Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сель-ских».
У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання2.
Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.
Педагогіка народознавства— напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.
Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні — це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.
1 Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. —
Тернопіль, 1994. — С. 22.
2 Див.: Волков Г.Н. Зтнопедагогика чувашского народа. —
Чебоксари, 1966. — С. 22.
Предмет і завдання педагогіки
Родинна педагогіка— складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.
Педагогічна деонтологія— народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.
Педагогіка народного календаряпередбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.
Козацька педагогіка— частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.
Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.
Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Значний внесок у розвиток педагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.
Тертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки, Він обгрунтував своєрідний містицизм: душа і навіть Бог — тіла особливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світ не вічний, створений з нічого.
Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський теолог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначена його автобіографічна «Сповідь», яка відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у західноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.
Аквінат (Фома Аквінський) (1225—1274) — філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини, кінцевої мети сущого. Визнаючи самостійність природного буття і люд-
Загальні засади педагогіки
ського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум — у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теології», «Сума проти язичників». Вчення Аквіната покладено в основу юмізму й неотомізму.
На рубежі XX—XXI ст. важливою гранню соціального життя в Україні є повернення до основ релігії. Така потреба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія є не-перевершеною і незамінною основою життєдіяльності більшості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу систему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує особистості істинну свободу.
Світська педагогікапройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах знаходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, цілі, змісту та правил виховної діяльності.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відки-даючи ідею першого поштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.
Загалом давня педагогіка була нормативно-прикладною. Вона виробила низку правил, норм і приписів виховної та навчальної діяльності відповідно до вимог тогочасного суспільства.
Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Л. Ві-вес (1492—1540) в Іспанії, Ф. Рабле (1494—1553) і М. Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамсь-кий (1469—1536) в Голландії. Гуманісти проголосили
Предмет і завдання педагогіки
людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.
В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.
Англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632—1704) у своїй праці «Думки про виховання» зосереджується на проблемі виховання джентльмена — людини, в якій поєднуються високоосвіченість з діловими якостями, тверді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.
Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784), К.-А. Гельвецій (1715— 1771), П.-А. Гольбах (1723—1789), Ж.-Ж. Руссо (1712— 1778). Вони вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у вихованні.
Демократичні ідеї французьких просвітителів розвивав видатний швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці (1746— 1827). Головне завдання виховання він вбачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи. Учений теоретично обґрунтував і практично довів доцільність поєднання праці та навчання. Збагачуючи принципи наочності, поступовості й послідовності у навчанні, Песталлоці створив методику елементарного навчання.
Певний внесок у розвиток педагогіки зробив німецький педагог Й.-Ф. Гербарт (1776—1841). Відомі його ідеї чотириступінчастої структури уроку, виховуючого навчання, системи розвиваючих вправ. Знаний німецький педагог Ф.-В.-А. Дістервег (1790—1866) виступав проти авторитарного виховання, обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, вивчав внутрішні суперечності педагогічних явищ, сформулював принципи відповідності виховання природі та культурі народу, самодіяльності у вихованні й навчанні.
В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гу-
Загальні засади педагогіки
манного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й водночас терпимості та релігійності.
У XI—XIII ст. у Київській Русі побачила світ низка перекладних і оригінальних книг — збірників статей, серед яких були й педагогічні статті та роздуми («Палеї», «Зла-тоустьі», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін.).
Педагогічні думки XV—XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці документів, зокрема у відомому «Домострої». Педагогіка «Домострою» відображала національні принципи, де суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, з вихованням почуття громадянського, патріотичного обов'язку. Поряд з настановами щодо виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості тощо «Домострой» передбачав і фізичні їх покарання: «Любя сьіна своего, учащай ему раньї... сокруши ему ребро». Однак вони не набули поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах Західної Європи.
Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщини й народу.
Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683), П. Могила (1597—1647), Ф. Прокопович (1681—1736). Ідеал особистості патріота, носія свободи оспівував І. Котляревський (1769—1838). На рівень європейських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т. Шевченко (1814—1861). Його твори дають широке уявлення про освітньо-виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, цінує мистецтво, любить працю.
Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинськии (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинськии обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого навчання, збагатив принципи навчання.
Предмет і завдання педагогіки
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.
Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.
У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України. Цінним для теорії та практики навчання в сучасній школі є його підручник для педагогів «Загальні методи навчання». У ньому детально проаналізовано філософсько-психологічні засади навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів навчання. «Головна заслуга цього педагога, — пише професор А. Погрібний, — полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу»1.
Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на створення власного науково-педагогічного центру. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне
1 Погрібний А. Освіта в Україні: час демократизації, час реформ: Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. — К., 1997. — С. 13.