III. Чим Університет має бути "насамперед". Університет, фах і наука

Спершись на згадані принципи, стаємо перед такими пи­таннями:

1. Університет — це насамперед вища освіта, яку має одер­жати пересічна людина.

2. Передовсім необхідно зробити з пересічної людини лю­дину культурну — помістити її на висоту часу. Відтак первинна й основна функція Університету — навчати найважливіших культурних дисциплін.

А вони такі:

а) Фізичний образ світу (фізика).

б) Фундаментальні питання органічного життя (біологія).

в) Історичний поступ людського роду (історія).

г) Структура та функціонування суспільного життя (соціологія).

ґ) Площина Універсуму (філософія).

3. Необхідно зробити з пересічної людини доброго фахів­ця. Крім навчання культури, Університет за допомогою інте­лектуально простіших, безпосередніших та ефективніших ме­тодів навчить її бути добрим лікарем, добрим суддею, добрим вчителем математики чи історії в школі. Проте своєрідності професійної освіти нам не збагнути, доки ми добре не обмір­куємо цього питання.

4. Немає жодної істотної причини для того, щоб пересічна людина неодмінно ставала чи мусила стати науковцем. І з цього ми маємо несподіваний наслідок: наука в питомому ро­зумінні — наукове дослідження, яке жодним безпосереднім і визначальним чином не належить до первинних обов'язків Університету й не має нічого більш-менш спільного з ними. А в якому розумінні Університет невіддільний від науки й, отже, має бути так само — чи навіть більше — науковим дослідженням, ми побачимо трохи далі.

Найімовірніше, що на цю єретичну думку впаде злива нісе­нітниць, як завжди буває при будь-якій серйозній проблемі, — буремна, мов темне, затягнуте чорними хмарами небо. Не сумніваюся, що проти моїх тверджень можна висунути вагомі заперечення; проте ще до того, як вони будуть чітко сформу­льовані, станеться, як завжди, вулканічне виверження зая­ложених банальних фраз, які переповнюють людину, коли вона говорить щось не подумавши.

Ця ж університетська площина спонукає читача погоди­тися з тим, що не варто звалювати в одну купу три такі аж надміру відмінні речі: культуру, науку й інтелектуальну про­фесію. Погано, коли усі коти здаються нам сірими, бо це дає підстави звинувачувати нас у надмірній любові до нічної тем­ряви. -

Насамперед відокремимо професію від науки. Наука — це не будь-що. Наука не полягає в тому, щоб придбати собі мікроскоп чи обладнати лабораторію, але не полягає вона й у тому, щоб пояснити чи зрозуміти суть якоїсь науки. У своєму властивому й природному розумінні наука — це тільки дослі­дження: постановка проблем, праця над їхнім розв'язанням і доходження до якогось висновку. Щойно його досягнуто, будь-що інше, що з цим висновком відбувається,¹⁵ вже не наука. Тому наука — це не опанування якоїсь науки, не її викладан­ня, не її використання чи застосування. Мабуть, доцільніше, — ми вже знаємо з якими застереженнями, — аби той, хто зобов'язався навчати науки, сам був ученим. Але, кажуть, в цьому немає необхідности, позаяк були і є блискучі викладачі, які не є дослідниками, тобто науковцями. Досить, аби вони знали свій предмет. Однак "знати" не означає "досліджува­ти". Дослідження — це відкриття якоїсь істини чи навпаки: доведення помилки. Знати — це просто добре розуміти цю істину, володіти нею, вже раніше відкритою, досягнутою. На початках науки, у стародавній Греції, коли вона ще майже не сформувалася, наука не наражалася на той самий ризик, що й тепер, — коли її змішують з чимсь, чим вона є. Зокрема слова, якими її позначали, свідчили про те, що достеменна сутність науки полягала в чистому пошукові, творчій праці, дослідженні. Ще сучасник Платона і навіть Арістотеля відчу­вав, що йому бракує терміна, який би відповідав ■— включно з його важливими двозначностями — нашому слову "наука". Він казав: "історія", "екзетасіс", "філософія", що означало, з тим чи іншим відтінком: "заняття", "практика", "дослід", "на­хил" — але не "володіння". Сама назва "філософія" виникла через потребу не плутати звичайну обізнаність у чомусь із тим видом нової діяльности, який означав не "міркувати знаючи", а "шукати якесь знання".¹⁶

Наука — це чи не найважливіше з того, що людина ро­бить і створює. Звісно, вона має більшу вагу, ніж Університет як інституція, де навчають. Тому що наука — це творчість, а педагогічна діяльність ставить собі за мету тільки навчати цієї творчости, передавати її, запроваджувати і засвоювати. Наука — це річ значна й дуже делікатна, і, хочемо ми того чи не хочемо, вона вилучає пересічну людину. Вона вимагає яко­гось дуже своєрідного покликання і доступна вкрай небага­тьом. Нині ж науковець стає таким собі сучасним ченцем.

Домагатися того, щоб нормальний студент був науковцем, — це сьогодні безглузда претензія, здатна лише, щоб прихо­вати (претензії приховують, як нежить та інші хвороби) ха­рактерно утопійну ваду багатьох попередніх поколінь. До того ж вона не є бажана — навіть в ідеалі. Наука — чи не най-значніший вид людської діяльности, але не єдиний. Є й інші, не менш важливі, й немає причини, аби саме наука заполони­ла людство, витіснивши все інше. Й передусім: це наука є чимось дуже значним, наука — а не науковець. Учений — це один зі способів людського існування, так само обмежений, як і будь-який інший, і навіть більше, ніж деякі уявні та можливі. Я не можу й не хочу заглиблюватися тепер в аналіз того, що таке учений. Це не та нагода, а дещо з того, що я сказав би, могло б завдати шкоди. Я згадаю тільки про най-відоміше, відзначивши, що надто часто справжнього науков­ця вважали, принаймні дотепер, не людиною, а якимсь ди­воглядом, маніяком, якщо не безумцем. Найважливіше, найцінніше — це те, що така людина продукує в дуже невеликій кількості: важлива перлина, а не її оболонка-мушля. Не вар­то "ідеалізувати" й уявляти собі, що було б ідеально, якби всі люди були науковцями, забуваючи при цьому, які умови — іноді дивовижні, іноді напівпатологічні — вможливлюють існу­вання науковця.¹⁷

Потрібно відокремити професійну освіту від наукового до­слідження, і щоб ні викладачі, ні юнаки не плутали одне з другим, знаючи, що одне може завдати шкоди другому, як це є тепер. Звичайно ж, опанувати професійну освіту означає насамперед одержати систематичні знання про чимало наук. Але йдеться про охоплення суті, а не про дослідження, яке цим завершується. Головна теза: нормальний студент чи учень не є учнями від науки. Лікар має навчитися лікувати, й більше йому не треба нічого вчитися: для цього він мусить знати систему класичної фізіології свого часу, проте мусить бути чи мріяти, що стане справжнім фізіологом. Навіщо наполягати на неможливому? Не розумію. В мене викликає огиду той свербіж до фантазувань (їх треба мати, але ж не призви­чаюватися до них!), та постійна манія величі, та вперта уто­пія, яка полягає в обманюванні себе, ніби чогось досягнуто, коли є якраз навпаки. Така утопія веде до педагогіки Онана. Властивість дитини — бажати, її роль — мріяти. А от властивість людини дорослої — прагнути, а її роль — робити, вводити в життя.¹⁸ Імператив щось ефективно зробити, чо­гось досягти приневолює нас до самообмеження. Таке самооб­меження — це істина, це природність життя. Тому будь-яке життя — це призначення, доля. Якби наше життя було не­обмежене в можливих формах і тривалості, не було б і долі. Молоді люди, природне життя полягає в радісному сприй­нятті неуникної долі, нашого нерозмінного обмеження! Це те, що містики з глибокою проникливістю називали перебуван­ням у "стані благодати". Той, хто одного разу по-справжньо­му прийняв свою долю, своє обмеження, той, хто сказав їм "так", є незламний. Impavidum ferient ruinae! ("Руїни вразять, але не злякають його". - Горацій, Оди, III, 3, 8.)

Той, хто має лише покликання лікаря, нехай не фліртує з наукою, — він тільки позбавить науку її смаку. Цілком до­сить, коли з нього буде добрий лікар. Те саме я скажу про того, хто планує стати вчителем історії в середній школі. Чи не буде великою помилкою збурювати його під час його на­вчання в Університеті, змушуючи повірити в те, що він стане істориком? Що це дасть? Навіщо змушувати його марнувати час на студіювання спеціяльних предметів, методичних при­йомів, необхідних для науковця-історика, але позбавлених сенсу для простого викладача історії; навіщо перешкоджати йому в опануванні однієї ясної, структурованої й простої ідеї загального корпусу людської історії, — адже він навчатиме саме її.¹⁹

Була згубною й тенденція, що призвела до панування си­стеми "досліджень" в Університеті. Вона стала причиною усу­нення найголовнішого — культури. Крім того, вона спричи­нилася до припинення інтенсивного культивування такої мети, як виховувати професіоналів ad hoc ("Для цього", "спеціяльно для цього випадку" (лат.).)

На факультетах меди­цини прагнуть навчати гіперточної фізіології або вищої хемії, та, мабуть, на жодному факультеті у світі ніхто не застанов­ляється над тим, що ж означає сьогодні бути добрим лікарем, яким має бути взірцевий тип сучасного лікаря? Професію, яка після культури є найнеобхіднішою, залишено напризво­ляще. А спричинена цим безладом шкода — взаємна. Наука також страждає від цього утопійного зближення з професіями. Педантичність і втрата рефлексії — ось найголовніші симп­томи цієї псевдонаукової недуги, від якої терпить Універси­тет. В Еспанії знаходять вияв обидві ці гідні жалю тенденції, репрезентуючи одну велику перешкоду. Кожен шалапут, що пів року провів у якійсь німецькій чи північноамериканській лабораторії або навчальному закладі, будь-який дурило, що зробив наукове відкриття, повертається додому і стає нувори­шем від науки, вискочкою-дослідником. Й не подумавши бо­дай чверть години над призначенням Університету, пропонує все безглуздіші та педантичніші реформи. Натомість свого "пред­мету" він навчити не годен, бо навіть не знає його як слід.

Отож треба добряче потрусити дерево наукових професій для того, щоб на ньому залишилося тільки найнеобхідніше й можна було б побачити там власне професії, навчання яких сьогодні перебуває у стані цілковитого невігластва. І тут усе треба починати спочатку.²⁰

Та чи інша вигадлива педагогічна раціоналізація дозволи­ла б навчати професій набагато ефективніше, за коротший час і з меншою напругою. Але тепер поговорімо про іншу відмінність — між наукою та культурою.

IV. Культура й наука

Якщо ми зведемо стосунки між фахом і наукою до їхньої суті, то натрапимо на деякі прості думки. Наприклад, меди­цина — не наука. Вона є не що інше, як одна з професій, практична діяльність. Як така вона спирається на відмінну від наукової точки зору. Завдання медицини — лікувати лю­дину або оберігати її здоров'я. Для цього вона застосовує все те, що видається їй корисним: вона звертається до науки й бере з її результатів усе, що вважає ефективним для своєї мети, але залишає все інше. Вона нехтує в науці передусім її найхарактернішу особливість: втішання проблемністю. Цьо­го вже досить, щоб докорінно відрізнити медицину від науки. Адже науці просто-таки кортить знаходити нові й нові проб­леми. Що більше в неї таких проблем, то точніше улягає вона своєму призначенню. А медицина існує для того, щоб знаходити рішення. Якщо вони наукові — тим краще. Але необхідности в тому, аби вони такими були, немає. Вони мо­жуть походити з одного лише тисячолітнього досвіду, якого наука ще досі не пояснила й навіть не схвалила.

За останні п'ятдесят років наука, можна сказати, змела медицину, що, зрадивши своє призначення, не зуміла як слід оборонити свою професійну точку зору.²¹ Вона вчинила найбільший гріх того часу: не прийняла своєї долі, відхилилася від свого шляху, захотіла бути чимось іншим — у цьому випадку, чистою наукою.

Отже, не плутаймо: наука, стаючи професією, має розчлену­ватися як наука для того, щоб організуватися як професійна техніка згідно з інакшими метою та принципом. А якщо це так, то треба вділити пильну увагу й основам навчання професій.

Щось подібне відбувається з відносинами між культурою та наукою. їхня відмінність видається мені досить очевидною. Та я хотів би не лише дати читачеві виразне уявлення про куль­туру, а й показати її основи. Це означає, що читач повинен читати не поспішаючи й добре осмислити той складний факт, що культура — це система живих ідей, якими володіє кожна історична доба. Або краще так: це система ідей, якими живе певний час. Бо від цього нікуди не дінешся: людина живе завжди якимись певними ідеями, що підпирають її життя. Ці ідеї, які я називаю "живими" або "животворними", є не менше й не більше, як реєстром наших дійових переконань щодо того, чим є наш світ і ближні світи, щодо ієрархії цінностей речей і дій: які є більше цінними, а які — менше.

Не в нашій волі володіти чи не володіти якимсь реєстром переконань. Ідеться про якусь неуникну, засадничу для всього людського життя необхідність бути тим, чим воно є. Дійсність, яку ми звично називаємо "людським життям", нашим жит­тям, життям кожного, не має нічого спільного з біологією чи наукою про організми. Біологія, як і всяка інша наука, є не більше, ніж справа, що їй деякі люди присвячують своє "жит­тя". Отож первісне та істинне значення цього слова, "життя", є не біологічним, а біографічним, як то притаманно споконвіку мові простого люду. Воно означає сукупність усього того, що ми робимо і чим ми є; той нестерпучий труд, який кожна людина мусить вершити власними силами, жити у Всесвіті, скеровувати й проводити себе саму поміж речей та істот цього світу. "Жити — це, звичайно ж, спілкуватися зі світом, звер­татися до нього, діяти в ньому, перейматися ним".²² Коли б такі дії чи працю, в яких і полягає наше життя, ми виконува­ли механічно, вони не були б життям, людським життям. Ав­томат не живе. Найважливіше в цьому є те, що життя не дається нам готовим, а — хочемо ми того чи ні — ми мусимо жити в ньому, щомить ухвалюючи нове рішення. Щохвилини мусимо вирішувати, що нам зараз робити, а це означає, що життя людини становить для неї одну безокнечну проблему. Щоб вирішити, що нам робити і як нам бути за хвилину, ми мусимо, хочемо ми того чи ні, — укласти якийсь план, хоч би який простий та наївний. І не те, щоб ми мали за обов'язок його укладати, просто не існує такого життя, високого чи ни­цого, розважливого чи безглуздого, яке б не полягало по суті в тому, щоб поводити себе згідно з тим чи тим планом.²³ Навіть полишати своє життя на самоплин у годину розпачу — озна­чає погодитися на якийсь план. Всяке життя неодмінно "пла­нує" саме себе. Або, іншими словами: плануючи кожну нашу дію, ми ухвалюємо рішення, бо нам воно видається таким, яке, з огляду на конкретні обставини, має більший сенс. Тобто кожне життя має потребу — хоче воно того чи ні — виправдати себе у власних очах. Виправдання перед самим собою є однією з природних складових нашого життя. Сказати, що жити — це поводитися згідно з планом, однаково, що сказати, що життя — це безперервне виправдання самого себе. Але цей план і це виправдання мають на увазі, що ми склали якусь думку про те, чим є світ і все, що в ньому, й про наші можливі дії стосов­но нього. Словом, людина не може жити й реаґувати на себе й на світ, не витворюючи якогось розумового витлумачення його та своєї можливої поведінки в ньому. Це витлумачення і є реєстром переконань, чи ідей про Всесвіт і про самого себе, про які згадувалося вище і які — тепер це видно чітко — не можна викинути з будь-чийого життя.²⁴

Майже всі оті переконання чи ідеї індивід не вигадує само­тужки, робінзоном — він переймає їх від свого історичного середовища, від свого часу. Природно, в цьому часі ми маємо системи дуже відмінних переконань. Якісь із них є заржавілим і тупим пережитком інших часів. Але завжди існує система живих ідей, що становить собою найвищий ступінь часу, одну цілком сучасну систему. Ця система — культура. Той, хто залишається поза нею, хто живе архаїчними ідеями, засуджує себе на якесь меншовартісне, важче, болісніше і суворі­ше життя. Так буває з некультурними людьми чи народом. їхнє існування котиться на возі, тоді як поруч мчать інші життя-па швидкісних автах. І їхнє життя має не таке певне, багате й проникливе уявлення про світ, як в отих інших. Коли людина не дотягує до життєвого рівня свого часу, вона перетворюється — більшою чи меншою мірою — на якусь, можна сказати, недолюдину.

В нашу добу культура більшою своєю частиною реалізується через науку. Та сказаного вистачає, щоб завважити, що куль­тура — це не наука. Той факт, що сьогодні в науці ство­рюється більше, ніж у будь-якій іншій сфері життя, є, своєю чергою, фактом не науковим, а радше якоюсь життєвою вірою — отже, якимсь характерним для нашої культури переконан­ням. П'ятсот років люди вірили в церковні собори, і зміст нашої культури великою часткою бере початок від них.

Отже, культура робить з наукою те саме, що раніше роби­ла професія: вона відбирає з науки все життєво найнеобхідні-ше для того, щоб тлумачити наше існування. В науці є ве­ликі фраґменти, що не є культурою, а лише суто науковою технікою. І навпаки: культура обов'язково потребує, хоче вона того чи ні, — володіти якимсь повним уявленням про світ і людину; їй не дозволено, як науці, зупинятися там, де в пев­них випадках зупиняються методи абсолютної теоретичної точности. Життя не може чекати, поки науки пояснять свої­ми науковими методами Всесвіт. Воно не може жити ad kalendas graecas ("За грецькими календами", тобто за старим часом, невідомо коли (лат.).). Найістотніша властивість існування — його не­відкладність: життя завжди нагальне. Ми живемо тут і тепер без будь-якого можливого перехідного зволікання. Життя для нас — це постріл упритул. Звичайно, й культура, що є тільки його тлумаченням, також чекати не може.

Це підтверджує її відмінність від наук. Наукою жити не можна. Якби фізик жив ідеями своєї фізики, будьте певні, він би не манірився й не сподівався б на те, що через сто років інший дослідник завершить початі ним спостереження. Він би відрікся від пошуків якогось одного, цілком точного рішення і довів би свою працю до кінця, опершись на приблизні й вірогідні попередні висновки, тобто зробив би те, на що не здатна нині — й ніколи не була здатна — строго доктриналь-на теорія фізики.

Внутрішній лад наукової діяльности не є життєво важли­вим, а культури — є. Тому наука нехтує наші доконечні по­треби й іде за своїми власними вимогами. Через те вона без­межно спеціялізується й стає дедалі-різноманітнішою; тим-то вона й незавершальна. А от культурою керує життя, і їй щомиті доводиться бути довершеною, цілісною, чітко струк-турованою системою. Вона — план життя, той дороговказ, який веде нас крізь хамзу існування.

Ця метафора про ідеї як дороги, шляхи (які дорівнюють методам) така ж давня, як і сама культура. її походження легко зрозуміти. Коли ми опиняємося у важкій, заплутаній ситуації, нам здається, що ми стоїмо перед густим, дрімучим і темним лісом, через який неможливо пройти, не заблукавши. Коли хтось з'ясовує нам цю ситуацію якоюсь вдалою думкою, ми відчуваємо ніби раптове осяяння. Це світло очевидносте. Тепер заплутаність видається нам упорядкованою в чітких лініях і структурах, що схожі на відкриті в ній дороги. Отже, вкупі йдуть слова "метод" і "осяяння", "освіта", Aufklarung (Освіта (нім.).

Сьогодні ми кажемо "людина культурна", — а не більш як сторіччя тому казали "людина освічена", — тобто людина, що бачить у повному світлі дороги життя.

Потрібно назавжди покінчити з будь-яким розпливчастим образом освіти й культури, коли їх уявляють як таку собі оздобу, що нею деякі ледарі прикрашають своє життя. Гіршого перекручення не знайти. Культура — це доконечна потреба всього життя, основоположний вимір людського існування так само, як руки — неодмінний атрибут людини.

• Людина іноді не має рук; але тоді вона також і не ділком людина, а безручко. Так само, лише набагато радикальніше, можна сказати, що життя без культури — це життя безруке, невдале й неприродне. Людина, котра не живе на висоті свого часу, живе поза тим, чим могло б бути її справжнє життя, тобто вона фальсифікує чи ошукує своє власне життя: вона його знеживлюе..

Незважаючи на певні припущення та видимості, нині ми переживаємо добу якогось жахливого безкультур'я. Можли­во, ніколи ще пересічна людина не перебувала так далеко поза своїм часом, поза тим, чого він вимагає від неї. Саме тому час ніколи так не ряснів сфальшованими, ошуканими життями. Майже ніхто не живе в собі, у своїй автентичній долі. Людина здебільшого живе якимись вивертами, обманюючи сама себе, уявляючи навколо себе світ простий і свавіль­ний, — попри те, що життєва свідомість змушує її твердо констатувати: її правдивий світ, світ, який повністю відпові­дає сучасності, — це світ страшенно складний, точно визна­чений і вимогливий. Та ця ж таки свідомість боїться, що пересічна людина сьогодні, всупереч своїм вихвалянням, дуже слабка і боїться відкритися тому справжньому світові, який би вимагав від неї більшого, а тому воліє фальсифікувати своє життя, утримуючи його герметичним у личинковому ко­коні вигаданого та спрощеного світу.

Звідси та історична важливість, що має нагадати Універ­ситетові про його найголовніше завдання.— "освіту" людини: це він має навчати її всієї культури її часу, відкривати для неї з ясністю й точністю величезний сучасний світ, у який її жит­тя має вклинитися, щоб стати автентичним.

Я зробив би стрижнем Університету й усієї освіти "фа­культет культури". Трохи вище я намалював картину його дисциплін. Кожна з них має дві назви. Наприклад:,"фізич­ний образ світу" (фізика). Цією подвійністю я хотів би нага­дати про відмінність між культурною, тобто життєвою ди­сципліною, та науковою, з якої культура живиться. На "фа­культеті культури" фізику не викладали б так, як її чита­ють тим, хто планує стати в житті дослідниками фізики й математики. Фізика культури — це строгий ідеологічний синтез образу та функціонування матеріяльного космосу, як вони висновуються з усіх фізичних дослідів, здійснених на сьогодні. Крім того, та дисципліна пояснюватиме, в чому полягає спосіб пізнання, яким послуговується фізик задля зведення своєї дивовижної споруди і який мусить проаналі­зувати принципи фізики й прояснити коротко, але дуже точ­но окресливши її історичну еволюцію. Відтак студент ясно усвідомить, чим був "світ", в якому жила людина вчора, передучора чи тисячу років тому, а також, шляхом контрас­ту, зможе повністю усвідомити особливість нашого сучасно­го "світу".

Отут саме час дати дещо загайну відповідь на заперечен­ня, що виникло на початку мого есею. Як може, — питають, — стати зрозумілим сучасний фізичний образ матерії тому, хто не обізнаний з вищою математикою? Щодня ж матема­тичний метод проникає все глибше до суті фізичної науки?

Я хотів би, щоб читач добре збагнув ту неуникну траге­дію, яка постала б для людської майбутности, якби таке розуміння було недосяжним. Тоді одне з двох: або для того, щоб не жити нездало, без усвідомлення того, що є світ, в якому ми рухаємося, всі люди мали б бути фізиками я при­святити себе²⁵ дослідженням, або ж усі мали б скоритися існуванню, котре в одному зі своїх вимірів було б безглуздим. Звичайну людину затінив би фізик як ще одна людська істота з якимось магічно-культовим знанням. Обидва рішення, поза тим, були б нісенітницями.

Але, на щастя, так не є. По-перше, підтримувана тут теорія вимагає якомога інтенсивнішої раціоналізації методів освіти — від початкової до вищої. Саме підкреслення відмінно-сти між наукою та навчанням науки вможливлює її поділ на частини для того, щоб зробити її легшою для засвоєння. Прин­цип "ощадности в освіті" не задовольняється вилученням ди­сциплін, що їх студент не може вивчити; він також заоща­джує на способах, позаяк освіта має навчитися того, як по­трібно навчати. При цьому ще й отримуємо подвійний вели­кий привід для того, щоб студент зміг, зрештою, опанувати більшу, ніж нині, кількість речей.²⁶ Отож гадаю, що завтра жоден студент не прийде до Університету, не знаючи фізичної математики настільки, щоб він міг бодай зрозуміти формули.

Математики дещо перебільшують складність їхніх знань. Хоч би якою широкою була математика, зрозуміти її — це, зрештою, як із гори збігти. Якщо нині це здається таким важким, то тільки через відсутність зусиль, спрямованих на спрощення освіти. При цій нагоді хочу, з певною урочисті­стю, вперше проголосити, що майбутнє самої науки може стати катастрофічним, якщо не заохочувати до такого виду інте­лектуальних зусиль, спрямованих не так на примноження наукових досягнень у звичному сенсі дослідження, як на спро­щення й витворення в науці п'ятисутнього синтезу без втра­ти сутности й якости.

Необхідно зупинити подрібнення та ускладнення наукової праці, якщо їх не врівноважено іншою науковою працею, яку надихав би протилежний інтерес — концентрація та опро­щення знань. Потрібно плекати та виокремлювати інтеґру-вальні таланти — в цьому і є доля самої науки.

Та, по-друге, я рішуче заперечую, що фундаментальні ідеї будь-якої дійсної науки — принципи, способи пізнання й висновки — неодмінно потребують для свого розуміння певного формально-технічного призвичаєння. Правда в протилежно­му: як тільки у якійсь науці розвиваються ідеї, що неминуче потребують технічного навику, то вони ж водночас втрачають свій фундаментальний характер і стають просто внутрішньо-науковими, тобто інструментальними²⁷ знаннями. Пануван­ня вищої математики необхідне для розвитку фізичної науки, але непотрібне для того, щоб по-людському збагнути її.

Водночас, на щастя чи на жаль, сьогоднішню науку слав­но й незаперечно очолює німецька нація. Тож німець разом зі своїм дивовижним генієм і серйозністю у ставленні до науки волочить за собою ще й одну свою вроджену ваду, яку дуже важко викоренити: він — педантичний і замкнутий. Це його природа. Але такі якості в сучасній науці призводять до того, що чимало аспектів та речей у ній насправді можуть і не бути чистою та ефективною наукою, а є радше педантичною поло­вою й "оманою для цілого світу". Одна зі справ, яку Европі необхідно негайно здійснити, — це звільнити сучасну науку від її винятково німецьких наростів, ритуалів і маній та дати волю її істотним складовим.²⁸

Европа не врятується, якщо знову не прийде до тями, й таке отямлення має бути значно тверезішим, аніж усі ті хибні, що були до сьогодні. Ніхто цього не уникне. Так само й науко­вець. Сьогодні в науці ще є чимало від феодалізму, егоїзму, недисциплінованосте, марнославства й культового жесту.

Потрібно гуманізувати науковця, який у середині XIX сто­річчя збунтувався, ганебно спотворивши євангеліє бунту, що відтоді перетворився на неймовірно вульгарну, на ґрандіозну брехню нашого часу.²⁹ Треба, щоб науковець перестав бути тим, ким він так часто, на жаль, є сьогодні — варваром, що знає багато про одну річ. На щастя, найвидатніші постаті сучасного покоління науковців через внутрішні потреби самої своєї науки відчувають зобов'язання доповнити спеціялізацію якоюсь інтегральною культурою. Інші ж неухильно просту­ють далі. Вівця завжди піде за бараном-ватажком.

Усе веде до того, щоб випробувати якусь нову сукупність знання, яке сьогодні нарізно мандрує світом. Але труди, за­кладені в це, — незмірно великі, й цього не досягти, поки не існує якоїсь методології вищої освіти, схожої принаймні на ту, що вже існує на інших рівнях освіти. Нині університет­ська педагогіка, хоч би якою оманою вона нам видавалася, відсутня цілком.

Перед людством постало вкрай невідкладне завдання — знайти якусь технологію для доцільної концентрації знань, які на сьогодні ми маємо. Якщо ж не вдасться підкорити цю рясну рослинність, то вона задушить людину. Над первісним лісом життя вивищиться ще один ліс науки, яка мала б спро­щувати життя. Якщо наука впорядкувала життя, то тепер треба буде також упорядкувати науку, організувати її, — бо регламентувати її вже неможливо, — уможливити її дальше здорове існування. Для цього науку потрібно оживити, тобто наділити формою спільною з людським життям, що її створить. Інакше-бо — і не варто вдаватися до марного оптимізму — наука випарується, а людина перестане нею цікавитись.

Поміркувавши над тим, якою мала би бути місія Універ­ситету й побачивши особливий синтетично-систематичний ха­рактер його культурних дисциплін, подивімося, в який спосіб ми переходимо до широких перспектив, виходячи за межі чистої педагогіки, і побачимо в університетській інституції орган порятунку для самої науки.

Необхідність створити ефективні синтез та систематиза­цію знань для навчання їх на "факультеті культури" сприя­тиме розвиткові одного типу наукового таланту, яким донині послуговувалися лише принагідно — таланту інтегратора. Строго кажучи, це — як і всяке творче зусилля — має призвести до певної спеціялізації; але тут людина спеціялізуватиметься саме на зведенні в сукупність. Адже рух, що спонукає дослідження безперервно подрібнюватися, розпилюватися на окремі пробле­ми, вимагає — як кожному нормально здоровому організмі — якогось компенсаційного врегулювання того руху протирухом, який перейматиме й триматиме науку, схильну до відцентро­вого руху, в певній строгій системі.

Люди, обдаровані таким талантом, стають набагато кращими викладачами, ніж ті, хто занурений у звичайне дослідження. Тому що одне з лих, до яких призвів безлад у науці й Універ­ситеті, — це сучасне передавання катедр дослідникам, які майже завжди є найгіршими викладачами і вважають викладання пус­тим гайнуванням часу, який варто було б присвятити праці в лабораторії чи в архіві. Так сталося й зі мною протягом десяти років моїх студій у Німеччині: я жив разом з багатьма найбіль­шими науковцями епохи, проте не зустрів серед них бодай одного доброго вчителя.³⁰ І хай тепер ніхто не розказує мені, нібито німецький університет є взірцем інституції!

V. Те, чим Університет має бути, "крім усього іншого"

Принцип ощадности, який є водночас і прагненням бачи­ти речі не утопійно, а такими, якими вони є, визначає для нас первісну місію Університету в такій формі:

І.Під Університетом зігісіо зепзи розумітимемо інститу­цію, в якій пересічного студента навчають бути культурною людиною і добрим фахівцем.

2. Університет не толеруватиме у своїх правилах жодного обману, тобто він вимагатиме від студента лише те, що прак­тично може вимагати.

3. Так можна буде уникнути того, щоб пересічний студент марнував частину свого часу на вдавання нібито він може стати науковцем. Для цього з університетської програми — чи, як мінімум, структури — усунути власне наукові дослідження.

4. Культурні дисципліни й професійні студії будуть пропо­нуватися в педагогічно раціоналізованій формі — синтетичній, систематичній і завершеній, — а не у формі науки, покинутої на поталу спеціяльним проблемам, "уламкам" науки, дослід­ницьким експериментам — загалом тому, чому наука віддає перевагу.

5. При обранні викладацького складу вирішуватиме не ранґ, яким володіє кандидат як дослідник, — важитиме його талант інтеґратора й викладацьке обдарування.

6. Звівши навчання в такому поступі до мінімуму за кіль­кістю і якістю, Університет буде невблаганним у своїх вимо­гах до студента.

Цей аскетизм у претензіях, ця завищена вимогливість, з допомогою яких можна розпізнати межі всього можливого, дозволить, гадаю, досягти найголовнішого в університетсько­му житті, тобто бачити в його істинності, в його обмеженості, в його внутрішній, глибинній щирості. Нове життя, як я сказав вище, потрібно реформувати, взявши за строгу вихідну точку просте прийняття своєї долі — долі індивіда чи інсти­туції. Все інше, — ким би ми хотіли, на додачу до всього, зробити себе, чи що б ми хотіли зробити з речей, з держави, з окремих інституцій, — лише тоді прищепиться й даватиме плоди, коли ми висіємо все це в ґрунт отого попереднього прийняття нашої долі — нашого мінімуму. Европа хвора, бо претендує бути виміряною одразу на десять частин, не до­клавши спершу зусиль бути однією чи двома, чи трьома. Доля — це суцільне поле для оранки, в якому можуть укорінятися людське життя й усі його інтереси. Все інше — це життя сфальшоване, життя на вітер, без життєвої автентичности, без самобутности чи закорінености.

Тепер ми можемо без застережень і пересторог розкрити й те, чим має бути Університет, "крім цього".

Звичайно не, Університет — такий, як ми його описали, — не може бути лише таким. Тепер настала законна мить для розкриття в усій її широті й істотності ролі науки у фізіології університетського єства, — єства, яке за суттю своєю є духом.

По-перше, ми побачили, що культура й фах — це не на­ука, але що вони живляться головно нею. Без науки доля європейця неможлива. Це означає, що на тлі величезної пано­рами історії людина вирішила жити за допомогою свого інте­лекту, а наука — це якраз інтелект, відповідно оформлений. Чи випадково, що університетами — поміж стількох народів — виповнена, певно, лише Европа? Університет — це розум, а отже, й наука — як інституція, так і та сутність, що обертає розум в інституцію — була особливою волею Европи перед лицем інших племен, земель і часів; і означала вона таємно ухвалене європейцем рішення жити своїм розумом і з нього. Інші вирішили жити з інших талантів та обдаровань (пригадай­те ті чудові уточнення, за допомогою яких Геґель узагальнює всесвітню історію — так алхемік переводить тонни вугілля в кілька діямантів. Персія, або світло! — коли йдеться про магіч­ну релігію. Греція, або ґрація! Індія, або сон! Рим, або влада!).³¹

Европа — це інтелект, розум. Це справді дивовижне обда­ровання; дивовижне, бо єдине, що усвідомлює власні обме­ження, а відтак випробовує, до якої ж міри розум є насправді розумним! Цей дар, що вміє стримувати сам себе, реалізується в науці.

Якби культуру та професії відокремити від Університету і позбавити їх зв'язку з безугавним бродінням у науці, дослі­дженні, вони б дуже швидко здерев'яніли, перетворившись у заціпенілу схоластику. Треба, щоб навколо того університет­ського мінімуму отаборилися наукові лабораторії, семінари, дискусійні центри. Вони мають створити гумус, у який вища освіта впустила б свої невситимі корені — щоб бути відтак відкритою лабораторіям усякого виду і водночас вивищувати­ся над ними. Всі пересічного типу студенти у вищій школі зацікавлюватимуться і приходитимуть до тих закладів в Уні­верситеті, — й навпаки, переставши ними цікавитися, відхо­дитимуть від них. Там з винятково наукового погляду викладатимуть курси про все людське й божественне. З викладачів деякі — з більшими талантами — будуть водночас і дослідни­ками, а інших — тих, що можуть бути лише вчителями, — стимулюватиме наука; вони пильно стежитимуть за її розвит­ком і завжди перебуватимуть у стані бродіння. Неприйнят­ним може бути одне — переплутати ядро, суть Університету з тією круговою смугою досліджень, що має оточувати Універ­ситет. Університет і лабораторія — це два взаємодоповнювані органи у довершеній фізіології. Але інституційний характер матиме тільки і власне Університет. Наука — це надто висо­ка й витончена діяльність, аби робити з неї інституцію. На­ука є неприборкувана, вона не піддається жодній регламен­тації. Тому вища освіта й дослідження завдають одне одному взаємної шкоди, коли їх намагаються злити в одне замість того, щоб лишити їх одне поруч одного для взаємного впли­ву, — дуже інтенсивного, але вільного, постійного, але спон­танного.

Отож можна сформулювати таке твердження: Університет — це щось відмінне, але невіддільне від наук. Я сказав би, Університет, крім усього, є ще й наукою.

Але оте, "крім усього", не означає, що наука має бути ніби якимось зовнішнім додатком до Університету, — тепер ми можемо оголосити про це з цілковитою впевненістю, — Університет має бути наукою передовсім. Атмосфера, насиче­на науковим енту.зіязмом і науковими зусиллями, — ось радикальна передумова для існування Університету. Така ат­мосфера необхідна, хоча досі її немає; сама наука — тобто всеосяжне творення точного знання — має жити нею. Без цієї передумови все сказане в цьому есеї втратило б сенс. Наука — це честь, це гідність Університету, навіть більше (адже є, в кінцевому підсумку, й ті, хто живе без чести) — це душа Університету, той самий принцип, що наповнює Університет життям і не дозволяє йому бути бездушним механізмом. Усе це свідчить за твердження, що Університет є, крім усього іншого, наукою.

Але є ще одна річ.³² Унів.ерситет під страхом закостеніння мусить постійно контактувати з наукою. Йому необхідно та­кож бути в контакті з суспільним життям, з історичною ре­альністю, з сучасністю, яка завжди є інтегральна і може сприй­матися лише у своїй тотальності й без розтинів ad usum delphinis*. Університет має бути цілком відкритий сьогоденню; ба навіть більше: він має, занурившись у нього, бути в само­му його осерді.

І я кажу це не тільки тому, що наснажливий дух вільного повітря історії міг би бути корисний для Університету, а рад­ше навпаки; бо суспільне життя конче потребує, аби Універ­ситет як такий втручався в нього.

На цю тему треба було б говорити багато. Але наразі ко­ротко обмежуся тим, що нині в суспільному житті не існує більшої "духовної сили" як журналістика. Правдиво історичне життя суспільства завжди має потребу бути керованим, хоче воно того чи ні. Саме собою воно безіменне й сліпе і не керує собою. А в нинішні часи давні "духовні сили" зникли: церква вийшла за межі сучасности; держава після тріюмфу демократії вже не керує нашим життям, а навпаки — сама керується суспільною думкою. За такої ситуації суспільне життя повністю підкорилося єдиній духовній владі, котра має за свій обов'язок піклуватися про сучасність, — журналістиці.

Мені не хотілося б тривожити своїми оцінками журналістів. Одна з причин цього — те, що і я, можливо, є не хто інший, як журналіст. Проте було б оманою закривати очі на очевидну ієрархію духовних реальностей. Журналістика посідає в ній нижній щабель. І сталося так, що на суспільну свідомість не чиниться інший тиск і вона не отримує іншого наказу, як лише від тієї найнижчої, перепущеної через газетні шпальти духовности. Вона є настільки часто найнижчою, що майже ніколи й не підноситься до духовності; ба, певним чином є антидуховністю. Через те, що суспільну душу покинули інші духовні сили, її тільки те й живить та спрямовує, що жур­наліст, а він є не лише одним із найнеосвіченіших типів сучас­ного суспільства (через певні причини, сподіваюся, він є типом минущим), але й приймає до свого, цеху скривджених псевдо-інтелектуалів, переповнених образами й ненавистю до справж­нього духу. Вже сам фах у реаліях нашого часу спонукає цих людей не гаючись робити сенсації з безперспективних, нечітко структурованих речей. Реальне життя є, зрозуміла річ, чистою актуальністю; проте журналістська візія деформує цю істину, зводячи актуальне до моментного, а моментне до резонансно­го. Звідси й постає нині світ у суспільній свідомості в якомусь ретельно вивернутому образі. Що істотнішу й довгочаснішу вагу має якась річ чи особа, то менше про неї говорять журна­лісти. Натомість вони виділяють на своїх шпальтах те, що за своєю суттю є не більш як випадком і вичерпується з одним повідомленням про себе. Такі інтереси не мали б діяти в газе­тах; треба тримати гроші непорочно ізольованими від впливу часописів на політику, і журналістиці вистачило б звіритися на своє власне покликання, щоб показати цей світ навиворіт. Чималою кількістю тих ґротескно вивернутих речей, які ми сьогодні маємо, — Европа вже довший час падає вниз голо­вою, виробляючи ногами піруети, — ми завдячуємо саме не­подільній імперії журналістики, єдиній "духовній силі".

Отож для Европи є питанням життя або смерти виправи­ти безглузду ситуацію, в якій вона опинилася. Для цього Університет мусить втрутитися в сучасність і бути таким Уні­верситетом, який розглядає найактуальніші питання дня зі свого власного погляду — культурного, фахового чи науково­го.³³ Відтак він не буде лише інституцією для студентів — таким собі відгородженим місцем ad usum delphinis, а, розмі­стившись у самому осередді життя, в його доконечних потре­бах, у його пристрастях і стражданнях, муситиме виступити як вища духовна сила супроти журналістики, показуючи ви­тримку на місці шаленства, вдумливу проникливість на місці грайливости й очевидної дурости.

Тоді Університет знову стане таким, яким він був за своїх кращих часів: провідним началом європейської історії.

Переклав з еспанської Євген ГУЛЕВИЧ'

Над першими двома розділами цього есею Ортєґи-і-Ґассета перекладач працював разом з наставником Віктором Шовкуном у рамках Проекту Центру гуманітарних досліджень "Перекладацька майстерня 2000-2001".

Примітки:

¹ Зазвичай перебільшують, наприклад, відмінність між англійськими й континентальними університетами, не помічаючи, що найбільші відмінності полягають не в Університеті, а в своєрідності англійського характеру. Значно важливішим при зіставленні одних і других є факт панівних сьогодні тенденцій в університетських закладах, а не ступінь їхньої реалізації, який, природно, є неоднаковим тут і там. Так, кон­сервативна непохитність англійця змушує його зберігати у своїх ви­щих інституціях певні зовнішні ознаки, які він сам визнає не лише чесучасними, а й такими, що для дійсности британського універси­тетського життя мають чинність пустих вигадок. Мені видалося б смішним, якби хтось повіриЕ у право якось обмежити узвичаєні при­писи англійця та переінакшувати їх тому, що той взяв собі за розкіш - бо так захотів і зміг - боронити, а ще й свідомо, ті вигадки. Та було б не менш наївно сприймати їх серйозно, тобто припустити, що англієць витворює собі ілюзію щодо їхнього фіктивного характеру. Коли я сту­діював літературу про англійські університетські заклади, то завжди потрапляв у витончену пастку англійської іронії та лоску. Не береться до уваги те, що коли Англія і зберігає "непрофесійний" вигляд своїх університетів і перуки своїх магістрів, то це не тому, що вона затято вірить у їхню актуальність, - навпаки, вони усвідомлюються як речі застарілі, минулі й зайві. Інакше не було б там ні багатства, ні спорту, ні культурности та інших, іще глибших речей, які нашукує англієць у тих зовнішніх ознаках. Але так є: з-під перуки він видобуває найсу­часніше правосуддя, а під позірно неспеціялізованим виглядом за ос­танні сорок років англійський Університет став професійнішим за будь-який інший. Також не варто у зв'язку з нашою корінною темою, тобто місією Університету, надто легковажити тим, що англійські універси­тети — це передовсім недержавні установи. Цей вельми значущий для життя й історії англійського народу факт не перешкоджає тому, що їхній Університет так само бере участь у всьому сутнісному в житті, як і континентальні державні університети. Коли ми з'ясуємо стан речей, то виявиться, що в Англії також є державні університетські заклади, - просто англієць і поняття "держава" розуміє дещо інакше, ніж на континенті. Всім цим я хочу сказати таке: по-перше, значні відмінності, що існують в університетах різних країн, — це не так відмінності між університетами, як між країнами; по-друге, найпоказовіший факт ос­танніх п'ятдесяти років — це уподібнювальний рух у всіх європейсь­ких університетах, який і далі їх гомогенізує.

² Ця кількість,має бути більшою, ніж та, якої досягнуто дотепер; але, незважаючи на це, незрівнянно меншою, ніж кількість людей інших професій.

³ Уявіть собі картину первісного життя. Одна з його характеристик -брак індивідуальної безпеки. Коли двоє чоловіків наближалося один до одного, це завжди віщувало небезпеку, бо ж увесь світ тоді носив зброю. Відтак потрібно було врегулювати таке наближення з допомогою норм і церемоній, які передбачали б, що зброю буде залишено десь обіч, а рука не зможе вихопити якусь іншу приховану зброю. Для цього найкраще, коли, наблизившись, кожен з чоловіків схопить руку іншого, - руку, яка вбиває і є зазвичай правою. Звідси походить і є дієвим потиск рук при вітанні, що тепер, відбігле від того типу життя, є незрозумілим, а отже, залишком-атавізмом.

⁴ Це не заперечує того, що за Середньовіччя могли проводити дослідження.

⁵ На початках всіх культур виникає термін "дорога" - Ьойба і теікойоз у греків, іао і Іе у китайців, "путь" і "повіз" у індійців.

⁶ Наші уявлення і переконання цілком можуть бути й антиінтелектуальними Як у мене і, загалом, як у нашому часі.

⁷ Про цю концепцію "висоти часу" дивіться мою працю "Бунт мас".

⁸ У згаданій вище книжці я аналізую ці небезпечні факти докладніше.

⁹ А що ними вже також управляє, фінансуючи, буржуазія, то конче треба поширити університетську освіту й на них.

¹⁰ Дивіться у "Бунті мас" розділ під назвою "Варварство спеціалізації".

¹¹ Цей факт такий очевидний, що може не лише слугувати загальним і безпредметним твердженням, а й бутії визначальним для всіх етапів і способів цієї дедалі більшої фрагментації, яка відбувалася протягом життя трьох поколінь XIX сторіччя.

¹² Анархізм є логічним, коли він захищає непотрібність, а отже, шкід­ливість будь-якого закладу, бо починає з твердження, що кожна люди­на є особливцем за своєю природою — добра, скромна, інтелігентна і справедлива.

ливо призвичаїтися до брехні про самого себе і при цьому не втратити самоповаги.

¹³ Сизіауо Саззеї, Ткеогеіізске Зогіаісекопотіе, 1921, с. З і далі. Почасти його праця знаменує повернення до деяких принципів класичної політичної економії на відміну від економічної науки 60-х років.

¹⁴Навіть у майже матеріяльаому розумінні Університет має бути насам­перед студентом. Абсурдно, що досі вважають, нібито університетська будівля - це дім викладача, який приймає в ньому учнів, коли все має бути навпаки: найперші господарі цього дому - студенти, яких допов­нює в інституційному організмі викладацький склад. Треба покінчити з ганебною практикою, кола викладачі разом з гвардією університет­ських наглядачів підтримують дисципліну в Університеті, призводячи до тих битв, у які, з одного боку, втягуються завідувачі катедр та їхні підлеглі, а а другого - студентська орда. Тільки дубоголовість може заспокоювати себе, перекладаючи провину за такі ситуації на студентів. Коли трапляються такі огидні факти, а тим паче коли вони трапляються часто, винних немає, окрім самої погано заснованої інституції. Саме студенти, попередньо згуртовані, повинні порядкувати в середині Уні­верситету, оберігати добропорядність правил і поведінки, запроваджу­вати дисципліну та відчувати за неї відповідальність.

¹⁵Я не беруся знову порушувати питання про нього, ще раз перетворюва­ти його на проблему (критикувати) і відтак повторювати весь той про­цес, до якого зводиться дослідження.

¹⁶ Слово "епістема" дуже добре відповідає тій сукупності значень, яку ми пов'язуємо зі словом "пізнання". Щодо дивности, з огляду на її новиз­ну, назви "філософія", то згадайте Тизсиїапае йіариіаііопеа Цицерона, V, 3.

¹⁷ Загальновідома, наприклад, та легкість, із якою вчені завжди прихи­ляються до тираній. Тут немає жодної випадковості! й майже не йдеть­ся про відповідальність. Причина цього глибока, серйозна, і навіть гідна поваги.

¹⁸ "Прагнення" відрізняється від "бажання" тим, що це завжди - "праг­нення зробити", "прагнення досягти".

¹⁹ "Не треба говорити, що він також має навчитися й знати те, що це є за техніки, за допомогою яких він опановує історію. Та це не означає, що вій змушений засвоювати ці техніки.

²⁰ Сам образ, чи прототип кожної професії - що означає бути лікарем, суддею, адвокатом, учителем у школі тощо, - сьогодні не окреслений у громадській думці, й ніхто не дбає про те, щоб дослідити й вивчити його.

²¹ Своєю чергою, коли медицина залишається вірною своїй точці зору - лікувати; як лікарська праця вона виявляється кориснішою і для науки. Сучасну фізіологію витворили (на початку XIX сторіччя) не науковці, а медики, котрі, відкинувши панівну в біології XVIII сторіччя схоластичність (анатомізм, систематику тощо), сприйняли доконечність свого призначення й почали лікувати, спираючись на практичні теорії. Дивіться про це книжку (що її читаєш, вона все цікавіша): Еааі, Нізіогіа (іе Іав іеоп'аз Ьіоіоцісаз. - Т. II. - Магігіа!: Кеуівіа сіє Оссісіепіе.

²² Я беру цей вислів зі свого есею "Держава, юність і Карнавал", опублі­кованого в Ьа Иасіоп, в Буенос-Айресі у грудні 1924 року й передруко­ваного в £1 Егресіайог. - Том VII, 1930 р. під назвою "Спортивне похо­дження держави".

²³ Високість чи ницість, розважливість чи безглуздість чийогось життя - це і є його план. Зрозуміло, що наш план не є однаковим для всього життя; він може постійно змінюватися. Найважливіше - завжди мати план, такий чи інший.

²⁴ Зрозуміло, коли така істотна складова нашого жиТтя, як спосіб ви­правдання його перед самим собою діє хибно, тоді недуга є найтяжчою. Це відбувається з людиною нового типу, яку я досліджую у своїй книзі "Бунт мас".

²⁵ Зауважте, що присвятити себе всього, якщо це справжня присвята, - це присвятити життя. Не менше.

²⁶ Саме тому, що ми заощаджуємо на освіті, отримуємо більшу кількість ефективного вчення.

²⁷ Це чиста правда, що математика має отакий цілковито інструментальний, а не фундаментальний чи реальний характер, як це стається з наукою, що застосовує мікроскоп.

²⁸ Для розуміння всіх цих натяків потрібно не забувати, що це говорить той, хто зобов'язаний Німеччині чотирма п'ятими своїх інтелектуальних здобутків і хто тепер, як ніколи, усвідомлює безперечну й грандіозну вищість німецької науки над усіма іншими.

²⁹ У моральному розумінні найбільше завдання сучасности полягає в переконуванні простолюду (бо в цю пастку ніколи не потраплять люди культурні) в тому, шо порив до такого марного, так мало вимогливого бунту є лише глупотою, що майже всі ті речі, супроти яких людина бунтує, варті того, аби їх насправді забути. Єдиний справжній бунт -це творчість, це повстання супроти небуття, це антинігілізм. Лусбель - ось хто є патроном псевдоповстань.

³⁰ Це не свідчить, що їх не було зовсім; але їх таки там нема бодай у мінімально потрібній кількості.

³¹ Не£еі, Ьессіопез йе {Повода сіє Іа Нізіогіа ІІпіиегзаІ. Уегзіоп езрапоіа. -Кеуізіа сіє Осеісіепіе, 1928.

³² Я свідомо не схотів у цьому есеї навіть згадувати про тему "універси­тетське виховання", відсторонено зосередившись на проблемі освіти. "Для користування дофіна" (лат.) - йдеться про видання, де автор­ський текст виправлено з цензурних міркувань.

³³ Незрозуміло, наприклад, чого б із такої серйозної проблеми, як гро­шовий обмін, що нею так заклопотана нині Еспанія, Університетові не запропонувати поважній публіці певний курс, сказавши своє слово в цьому складному економічному питанні.