Палацово-парковий комплекс.

В Україні на кінці XVIII – XIX ст., в парковому будівництві України головну роль починають відігравати парки пейзажного типу. Більшість із них створювались в процесі багаторічної співпраці українських, російських, польських, французьких, англійських, бельгійських, голландських, німецьких фахівців і є відображенням органічного поєднання прогресивних планувальних ідей, які розвинулись в загальноєвропейському садово-парковому мистецтві з місцевими традиціями й прийомами формування пейзажу, форм та колориту.

Ще в сиву давнину парки створювалися для розваг, полювання або й усамітнення панів та коронованих осіб. Найкращі архітектури і скульптори брали участь у створенні цих парків, дивуючи своєю уявою та фантазією. Найдивовижніші споруди, фонтани, грати, лави, ліхтарі, вольєри з птахами і тваринами, клумби найрізноманітнішої форми, що утворюють чудові орнаменти чи картини, алеї з прекрасними скульптурами - все це компоненти старовинних парків, які нерідко можна побачити і зараз, щоправда в більш сучасному вигляді.

Історично склались три системи паркової планіровки

Перша з них має назву «італійська», яка передбачає розміщування парку по схилу гори і чітку виявлену ось, з розташованими на ній сходинками, пандусами, гротами, терасами, каскадами.

Друга система отримала назву французького парку. Вона також має строго симетричну планіровку, але будується на рівній місцевості. До таких парків типічна геометрична сітка алей, широке застосування стриженої трави, фонтанів, водоймищ.

Третя система планіровки парка отримала назву пейзажної (або англійськой). Пейзажні парки асиметричні по композиції, вони наслідують природних форм природи. В Україні блискучими зразками «англійського» парку можна назвати паркові ансамблі «Олександрія» у Білі Церкві, «Софіївка» на Черкащині.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества:

Палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац, який є зразковим втіленням рис раціональності і виразності планових та об`ємних рішень класицизму – палац Павла Галагана в Сокоринцах (зараз Чернігівська обл.), що був збудований у 1824-1830 р.р. за проектом Павла Дубровського. Тут вирішувався палацово-парковий комплекс при збереженні всіх зручностей міського життя та зближення з природою. Архітектурно-планувальну основу садиби становить величезний лісопарк площею 600 десятин, закладений ще наприкінці XYIII ст. до якого прилягає, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві.

Одночасно будувався тим же архітектором палац брата Петра Галаган в сусідньому маєтку в с. Дігтярах. Галагани в своїх маєтках займалися організацією українського хору, ремісничого училища, музею українського народного побуту, збиранням народних пісень, утриманням кріпацького симфонічного оркестру, сприяли піднесенню культурно-освітнього життя Чернігівщини.

Що не зробить чоловік заради улюбленої жінки?! Героїчні вчинки, квіти у ніг коханої, нескінченні серенади під вікнами, вірші, присвячені тільки Їй - єдиній й неповторній. А от один з найбагатших людей XVIII століття граф Фелікс Потоцький розв'язав піднести своїй красуні дружині Софії, грекині по походженню, більш ніж романтичний дарунок любові - прекрасний парк у місті Умань. Не чаючи душі в молодій дружині, Потоцький задумує закласти парк казкової краси, такий, щоб була в ньому й часточка Еллади, батьківщини Софії, і Єлисейські поля, і чудові рослини, скульптури, словом, усе, що розвіяло б у душі улюбленої тугу за батьківщиною.

Усього за кілька років руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки. Уманські будівельники й садівники створили на пустирі справжнє чудо, парк був подарований їй у день її іменин у травні 1802 року.

Софія була в невимовному захваті.

За задумом її творців Софіївка є наочною ілюстрацією до поем Гомера "Іліада" та "Одіссея", де кожна композиція чи мала архітектурна форма містить певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події.

СКУЛЬПТУРА

У другій половині XIX ст. розвиток скульптури позначений подальшим наближенням до життя, співіснуванням різних напрямів, активізується розподіл жанрів. Міські площі, вулиці, визначні громадські й державні споруди прикрашалися творами монументальної скульптури. У містах України на кошти громадськості були встановлені монументи І.Хмельницькому, М. Гоголю, І. Котляревському, О. Пушкіну, А. Міцкевичу. З'являються станкові скульптури побутового жанру, в яких відбиваються сцени народного життя.

Одним з найвидатніших творів монументальної пластики на Україні другої половини XIX ст. є пам'ятник Богдану Хмельницькому, встановлений на Софійській площі у Києві в 1888 р. Автор його — скульптор Михайло Йосипович Микешин (1835 — 1896). Історія спорудження пам'ятника сповнена драматичних сторінок, безперервного втручання урядовців і церкви в трактовку образу Хмельницького, у вибір місця для встановлення монумента. Дійшло навіть до того, що на відкриття пам'ятника сам Микешин не був запрошений.

Пам'ятник В. Хмельницькому чудово вписався в ансамбль площі і разом з комплексом будівель стародавнього Софійського собору створює один з найкращих куточків столиці України.

Про значні досягнення української скульптури свідчить творчість Леоніда Володимировича Позена (1849—1921), якого по праву вважають основоположником побутової скульптури, знавцем народного життя. Митець зображає лірника, шинкаря, жебрака, багатьох персонажів фольклору, а також побутові сцени — «Оранка на Україні», «Переселенці». В останньому творі відображена одна з типових картин тогочасної дійсності — переселення пограбованих реформою 1861 р. селян на схід у пошуках землі.

Найвдалішими творами на теми історії є «Скіф» і «Запорожець у розвідці». І. Рєпін назвав «Запорожця» чудовою скульптурою, яка прикрасила пересувну виставку 1888 р. Позен створив ряд скульптурних портретів, пам'ятники І. Котляревському (1896—1902) та М. Гоголю (1913 — 1915) у Полтаві. Відкриття пам'ятника І. Котляревському в 1903 р. вилилося в справжнє свято української культури. Рельєфи на постаменті відображають сцени з творів письменника: «Енеїди», «Наталки-Полтавки» й «Москаля-чарівника». Композиційне й образне вирішення рельєфів близьке до живописного. У сцені «Москаль-чарівник» передано з характерною для творчості Позена увагою до побутової деталі обстановку сільської хати.

Він найбільше уславився дрібними статуетками та групами з теракоти або воску. Звичайними сюжетами Позена були жанрові групи з сільського українського життя.

Творчість Л. Позена мала важливе значення в розвитку реалістичного відображення дійсності і була вагомим внеском у мистецтво скульптури другої половини XIX ст.

Мартос Іван Петрович (1752, м. Ічня, Чернігівська обл. — 1835) — скульптор. Визначний представник класицизму кінця XVIII — першої половини XIX ст., автор численних творів монументальної скульптури в Україні та Росії

На західноукраїнських землях центром розвитку мистецтва скульптури був, як і раніше, Львів, в якому працювали П. Війтович, Л. Модель, М. Паращук, Г. Кузневич.

Львівський театр опери і балету є справжньою окрасою міста. Ще здалеку привертають увагу три скульптурні групи над тимпаном театру. На вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою. Це велична скульптура «Слава» роботи П. Війтовича. По боках встановлено дві групи «Комедія і Драма» та «Музика». Ці алегоричні статуї своєрідною мовою пластики уособлюють зустріч глядача із світом музики й театру. Постаті виразно читаються на тлі неба, утворюючи класичний трикутник (фронтон).

Успіхи, досягнуті в скульптурі другої половини XIX ст.; свідчать про зростання ваги цього важливого виду мистецтва, який ледь розвивався в минулому.

Іван Мартос народився в Ічні, в козацькій родині. Там Мартос провів лише 12 років свого життя. У 1764 р. він переїжджає до Петербурга. В 1773 р. із золотою медаллю закінчив славнозвісну Петербурзьку академію мистецтв. Продовжував навчання в Римі, де ознайомився з римськими старожитностями та мистецтвом майстрів Ренесансу. Академічну освіту мусив побирати в Петербурзі, але найбільше його великий хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Канови. В 1779 р. Мартос повернувся з-за кордону вже як викінчений майстер, скульптор, рівного якому не було в цілій Російській державі. Призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором, а пізніше — й ректором.

В Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря. Надгробні пам’ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала ліричноелегійній вдачі Мартоса. Музикант Глинка казав про нього; що «його мармур плаче». Найбільше відомий із репродукцій пам’ятник княгині Олени Куракіної, цієї блискучої красуні Петербурга, що в молодому віці зійшла в могилу. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К.Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П.Румянцву-Задунайському в Успенському соборі в Києві. У цьому жанрі майстер працював до кінця свого життя.

Окремою сторінкою творчості Івана Мартоса є створені ним пам’ятники. Найвідоміший з них — пам’ятник К. Мініну та Д. Пожарському в Москві. В Україні відомий пам’ятник Рішельє в Одесі, над яким Мартос працював у 1823—1828 pp. На пам’ятнику K. Мініну та Д. Пожарському в Москві є напис: «Сочинилъ и изваялъ Іоаннъ Петровичъ Мартосъ родом из Ични». Так у камені увічнив своє ім’я та свою малу вітчизну видатний російський скульптор українського походження.

Вже після смерті Івана Мартоса було встановлено пам’ятник Г. Потьомкіну в Херсоні, над яким скульптор працював в останні роки життя.

Творчість І.Мартоса мала великий вплив на розвиток скульптури в Україні та Росії упродовж усього ХІХ ст. Яскравий приклад класицизму в скульптурі – пам’ятник князю Володимиру встановлений в Києві 1850-1853рр. на ознаменування Хрещення Русі. Його автори – скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор К.Тон.

Пам’ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра. Він є красою столиці України і в наші дні.

Під впливом реалістичних поглядів майстри другої половини XIX ст. намагались якнайточніше відтворити реальне життя, незалежно від того, наскільки вони пластичні. Рельєфи також перестали трактувати як скульптуру на гладкому, рівному тлі, а робили їх, наче мальовані образи — переднє тло горельєфом, а далі, віддаючи й лінійну, й повітряну перспективу, переходили в намічений барельєф. Цей реалістичний напрям на перших початках, поки пластика класичності ще не зовсім зникла, давав добрий ефект, скульптури виходили живі, а в талановитіших майстрів — і досить пластичні та монументальні. В цьому сенсі найвидатнішим українським майстром був Пармен Забіла (1830 — 1890); народився в м. Монастирище Ніжинського повіту, помер у Лос-Анжелесі в Америці; був небожем українського поета Віктора Забіли). Статуя відомого емігранта Герцена на його могилі в Ніцці роботи Забіли стоїть як жива. Безперечно, ця статуя наближається до фотографічного уподоблення, але в ній ще надто чуються розуміння живої форми та енергійна ліпка. Свого часу Забіла мав великий успіх із погруддям Шевченка, що у вісімдесятих роках було розповсюджене у великому числі гіпсових одливів. Також Пармен Забіла робив погруддя Гоголя для пам’ятника в Ніжині. Пізніше переїхав до Америки, звідки й не повернувся.

На чотири роки старший від Забіли Віктор Бродський, родом із Волині, з дрібної шляхти, вже не мав ні пластичного розуміння, ні енергійної ліпки, як Забіла, а різьбив мармур у реальній манері, солодкаво прихорошуючи натуру.

На вісім років молодший від Забіли Федір Каменський, автор одного з перших бюстів Шевченка (1862), не міг звільнитися від академічної манери, хоч і намагався бути реальним. Пізніше Каменський, як і Забіла, переїхав до Америки, жив спочатку в Канзасі, потім — у Флоріді, нарешті переїхав до Нью-Йорку, де був покликаний як професор скульптури.

Відомий одеський скульптор Борис Едуардс, може, краще за інших знайшов синтез, щоб злучити старі академічні традиції з новим реалізмом. Найбільше він різав із мармуру групи та статуї на релігійні теми. Для Харкова Едуардс виконав пам’ятник Каразіна.

В Галичині в кінці XIX ст. підтримував традиції доброго мистецтва доби класичності Петро Війтович, якого поляки прозвали «нашим Фідієм». Він працював у Відні та Будапешті, а у Львові декорував своїми скульптурами фасади великого львівського театру, головного залізничого палацу, Промислового музею та костьолу св. Галжбети.

Живопис (Т. Шевченко, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін.).

ЖИВОПИС

У другій половині XIX в живописі спостеріга­ється таке ж піднесення, як і в художній літературі. Мистецтво слова і мистецтво пензля розвиваються в напруженій боротьбі проти академіч­ного, офіційного мистецтва, під впливом новаторських звершень художників-передвижників. Головною темою стає життя народу, панів­ним напрямом — критичний реалізм. Чітко окреслились жанри станкового живопису (побутовий, історич­ний, портретний, пейзажний), причому в кожному з них вироблялися свої, характерні тільки для цього жанру особливості — як у тематиці, так і в художніх засобах.

В усій повноті й багатобарвності віддзеркалилося життя українського народу в побутовому жанрі. Такі художники, як Л. Жемчужников, К. Трутовський, П. Мартинович, М. Кузнецов, К. Костанді, М. Пимоненко у 60—90-х роках XIX ст. були справ­жніми літописцями життя народу. Демократичні тенденції в розвитку побутового жанру, започатковані в творчості Шевченка, утвердились в україн­ському образотворчому мистецтві. Їх розвитку в значній мірі сприяли розгортання діяльності передвижників, в якій активну участь брали і українські художники.

З початку XIX ст. історична тема відокремлюється в самостійний жанр. Втілення цієї теми бачимо на картинах «В'їзд Б. Хмельницького в Київ», «Битва під Хотином», «Богун під Берестечком» М. Івасюка; «Бій запорожців із татарами», «Козачий пікет», «Козаки в степу» С. Васильківського; «У похід», «Повернення» М. Пимоненка; «Проводи на Січ» О. Сластіона; «Запорожець», «Бандурист» П. Чирка; «Гість із Запоріжжя» Ф. Красицького; «Тривога» Г. Крушевського; «Похорони кошового» О. Му­рашка; «Запорожці обідають» М. Самокиша тощо.

Значного розвитку набув і жанр портрета. Портрет стає більш різноманітним і вільним за композицією. Художники прагнуть відобразити не тільки зовнішній вигляд людини, а й передати її суть, внутрішній зміст.

У жанрі портрету в цей період плідно працювали М. Кузнецов, П. Мартинович, М. Пимоненко, О. Мурашко, Г. Дядченко, М. Жук, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, Ф. Красицький, К. Устиянович, О. Новаківський, Й. Курилас, І. Труш, Я. Петрак та ряд інших митців.

Чарівна природа України вабила до себе багатьох пейзажистів. Натхненними співцями українських краєвидів були славетний мариніст І. Айвазовський, А. Куїнджі, польські художники А. Вичулковський, Я. Станіславський.

Найвагоміше місце в розвитку пейзажного жанру цього часу нале­жить українським художникам В. Орловському, С. Васильківському, С. Світославському, П. Левченку, К. Костанді, І. Трушеві, І. Похитонову, Р. Судківському, Г. Ладиженському, М. Ткаченку, А. Манастирському.

Ви­значним художником-жанристом був Костянтин Трутовський (1826—1893). Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв він часто жив на селі, багато мандрував по Україні. Основною темою кар­тин Трутовського було життя і звичаї селян — колядки, ярмарки, сва­тання, весілля тощо. Художник відображав також поміщицький побут, сатирично висміюючи його.

Згодом твори Трутовського набувають соціальної загостреності. Вже не святкове і поетичне життя селян, а горе, злидні, хвороби, що гнізди­лися тоді в кожному селі й кожній хаті, зображує він. Про тематику цього періоду виразно свідчать назви творів: «Мироїд», «Хворий», «Зби­рання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді», «Голод у Кур­ській губернії».

За драматичним звучанням картини Трутовського співзвучні літературним образам творів І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, А. Теслепка.

На початку 70-х років XIX ст. в Росії почало активну діяльність Товариство пересувних виставок. Членами цієї органі­зації й активними учасниками виставок були і українські художники М. Кузнецов, С. Світославський, М. Пимоненко, К. Костанді, П. Нілус, О. Мурашко й ін.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Корнилович Пимоненко (1862—1912). Його шлях в мистецтво був визначений вже з дитячих років — коли він ходив із батьком - іконописцем селами Київщини, коли допомогав виконувати замовлення для маленьких церківок. Можливо, і призначено було йому продовжити батьківську справу, якби не зустріч із Миколою Мурашком, засновником Київської малювальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника».

Навчання в академії, яке через слабке здоров’я довелося залишити, повернення до Києва, робота в малювальній школі Миколи Мурашка, потім — у художньому училищі, викладання малюнка в політехнічному інституті, активна участь у Товаристві пересувних виставок, і, звісно ж, щоденна праця у своїй майстерні — ось складові творчої біографії Пимоненка. Майже кожен його твір — це своєрідна розповідь про складні взаємовідносини людей. Продуманістю характерів персонажів, майстерністю компонування і поєднанням кольорів позначені картини «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Святкове ворожін­ня», «Жнива», «Хлібороб», «Ярмарок», «Суперниці», «Проводи рекру­тів», «Жертва фанатизму». У кожному з цих творів митець ставить важливі морально-етичні проблеми.

Твор­чість М. Пимоненка є цінним внеском у розвиток мистецтва. Він став справжнім «майстром побуту». Його правдиві й цікаві твори не втратили свого значення й тепер.

Одним з провідних центрів мистецького життя на Україні в другій половині XIX ст. стає Одеса. Тут працювала велика група художників, які об'єдналися в прогресивне Товариство південно-російських худож­ників, була створена рисувальна школа. Одеські майстри М. Кузнецов, К. Костанді, П. Нілус, Є. Буковецький, С. Кишинівський зробили ва­гомий внесок у розвиток побутового жанру в українському мистецтві, хоч усі вони були одночасно пейзажистами та портретистами.

Це особ­ливо помітно в творчості Киріака Костанді (1852—1921), майстра побутових сцен, розкритих глибоко психологічно. Син рибалки з села Дофинівка під Одесою, Костанді добре знав життя трудящої людини, він ставив актуальні на той час питання про безробіття, про поневіряння знедолених молодих селян і робітників. Ставили ці питання, і українські письменники, зокрема Панас Мирний у романах «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і особли­во «Повія», що писався у 80-х роках, тобто тоді ж, що й картини Костанді.

Відомий передвижник Микола Кузнецов (1850—1929) брав темою своїх картин життя селянства. З симпатією змальовує він труда­рів («На заробітки», «На сінокіс»), відпочинок на лоні природи («У свя­то»). Картини Кузнецова про поміщицький побут («Об'їзд володінь», (Мировий посередник», «Прогулянка по селу») сповнені іронічно-критичного змісту. Пани і підпанки зображені смішними в своєму бажанні виділитися, підкреслити свою пиху.

З особливою теплотою відтворював Кузнецов природу: земля, рос­лини, повітря, небо відтворені в нього з щирою задушевністю. Вагомим був внесок М. Кузнецова і у портретний жанр мистецтва України.

Історична картина. Події національно-визвольної боротьби українського народу середини XVII ст. постійно привертали увагу ху­дожників. Образ воїна й оборонця народу завжди був улюбленим. Заслугову­ють па увагу такі дні картини історичного жанру початку XX ст., як «Гість із Запоріжжя» Ф. Красицького та «Похорони кошового» О. Му­рашка.

«Похорони кошового» — єдиний твір на історичну тему славетного українського художника О л е к с а н д р а М у р а ш к а (1875 — 1919). Це дипломна робота, створена ним при закінченні Петербурзької Акаде­мії мистецтв, де він навчався під керівництвом І. Рєпіна. Вплив славет­ного живописця, автора «Запорожців» виразно відчувається в ранній творчості Мурашка.

Найбільші досягнення художника — у жанрі портрета. Він є одним з найвидатніших портретистів в українському мистецтві.

У Парижі Мурашко створив «Портрет дівчини в червоному капе­люсі», побудований на яскравих колірних контрастах. Пізніше, повернувшись на батьківщину, виконав цілу низ­ку портретів. Художник застосовує чисті прозорі тони, підібрані з почуттям доброго смаку. О. Мурашко прагнув відтворити духовний світ зображуваної людини. Його твори особливо приваблюють емоційним ладом і психологічною характеристикою. Ці риси яскраво виявилися в «Автопортреті», мальо­ваному незадовго до трагічної загибелі митця.

Олександр Мурашко глибоко знав свій народ, його психологію, на­строї і сподівання. У пору своєї мистецької зрілості він створив ряд чудових полотен на теми життя селянства, зокрема «Карусель», «Неді­ля», «Праля», «Селянська родина».

Загинув Мурашко від рук бандита в розквіті свого творчого життя. Обставини його смерті й донині не розкриті й залишаються загадковими. Пейзаж. Перехідний період від романтизованого академічного пейзажу початку і середини XIX ст. до реалістичного пейзажу другої по­лонини XIX ст. знаменується творчістю Володимира Донатовича Орловського (1842—1914). Відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шукачем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Після закінчення Петербурзької Академії Ор­ловський їде за кордон. У Франції він був свідком того, як художники працювали виключно на лоні природи і після тривалих спостережень за нею малювали напрочуд поетичні пейзажі. Орловський створив кар­тини, в яких оспівував епічну велич природи, утверджував її зв'язок з людиною. Одним з кращих творів художника є картина «Жнива», сповнена драматичного, передгрозового настрою. Картина сприймається як гімн величі й красі природи у хвилину її самооновлення. Тут, як і на інших полотнах Орловського, зображу­ється людина, оспівується її праця.

Видатним пейзажистом був Сергій В а с и л ь к і в с ь к и й (1854— 1917), автор майже трьох з половиною тисяч картин. У його творчості знайдемо зразки майже всіх жанрів живопису — монументального, побутового, портретного, проте найціннішими у Васильківського є зобра­ження природи. В пейзажі він досяг вершин майстерності і здобув європейське визнання. У Парижі, наприклад, молодому Васильківсько­му надали право виставляти картини поза конкурсом — право, якого паризький Салон удостоював лише найталановитіших іноземців.

Конкретні враження від природи він умів узагальнювати і типізу­вати так, що створювався цілісний образ рідної землі. Його краєвиди сприймаються як велична й прекрасна симфонія рідній землі. Природа для Васильківського була невичерпним джерелом для пошу­ків нових образних засобів. Умілим «вкрапленням» побутових деталей доповнювалося поетичне звучання його картин. Панорамні, розгорнуті вшир пейзажі, як правило, мають невисоку лінію горизонту. В них багато неба, сонця. Побутові сцени читаються як невід'ємна частина природи. Розписи будинку Полтавського земства, спорудженого на початку XX ст., мо­жуть бути прикладом монументальних розв'язань у творчості Василь­ківського. Сюжетами для оздоблення Васильківський узяв сцени з історичного минулого України, зокрема Полтавщини. «Обрання пол­ковником Мартина Пушкаря», «Чумацький Ромоданівський шлях», «Ко­зак Голота» — ці три великі панно для земства об'єднано одним тема­тичним і композиційним задумом.

Зразком монументального пейзажу є «Козача левада» — видатний твір не тільки в творчості такого майстра, як Васильківський, а й у всьому українському пейзажному живописі.

Автором цікавих пейзажних творів був Сергій Світославський (1857 — 1931), активний учасник пересувних виставок. Більшість його творів мала соціальний характер, тому що в них змальовано злиденне життя околиць великих міст і містечок царської Росії.

Безрадісні картини життя народу змальовував Петро Левченко (1856—1917). Природа в його картинах навіває сумний настрій. Зображуючи переважно туманні осінні або зимові дні («Осінні сутінки», «У сльоту», «Глибока осінь», «Село взимку»), Левченко неначе розповідав про тяжке життя народу, висловлював свій настрій митця-громадянина. Особливо характерна в цьому плані картина «Село взимку» (інша назва «Глухомань»).

Творчість передових російських художників — І. Рєпіна, І. Крамського, І. Шишкіна, В. Васнецова й інших — мали великий пилив на українське мистецтво. Особливе місце тут належить Іллі Репіну, який з дитинства полюбив людей і природу України (народився художник в містечку Чугуєві, на Харківщині), присвятив їй ряд чудових картин, навчав багатьох молодих українських митців в період викла­дання в Петербурзькій Академії мистецтв. Пензлеві Рєпіна належить багато картин на українську тематику, в тому числі такі загальновідомі живописні твори, як «Вечорниці», «Протодиякон», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Гайдамаки», портрети Т, Шевченка й М. Мурашка.

Своє захоплення красою природи України передав І. Крамськой у картині «Травнева ніч» навіяній однойменною повістю М. Гоголя. Російському художникові вдалося відтворити природу в місячному освітленні, де всі компоненти пейзажу оповиті сріблястим серпанком, де іскриться саме повітря. Пензлеві Крамського належать портрети Т. Шевченка, українського художника П. Мартиновича.

Романтичні українські краєвиди в місячному або вечірньому й ран­ковому сонячному освітленні малював Архип Куїнджі (1842 — 1910). Картини «Українська ніч», «Місячна ніч на Дніпрі» сповнені уро­чистого спокою, величі. Це немовби симфонії, висловлені тонко проду­маним звучанням відтінків, серед яких домінує один колір.

Ряд глибоких проникливих полотен створили М. Ярошенко, О. Ківшенко, М, Касаткін, В. Маковський. Зокрема Ярошенко й Касаткін перші в російському та українському мистецтві створили образи робіт­ників. Матеріалом для своїх картин вони обрали робітництво Донбасу, де з розвитком промисловості набула жорстоких форм капіталістична експлуатація.

Подовгу жили й працювали на Україні російські художники В. Васнецов, П. Ковалевський, М. Врубель, М. Нестеров та ін.

Визначні здобутки українського живопису другої половини XIX, поглиблення його зв'язків з мистецтвом інших народів, свідчать про зрілість української художньої культури взагалі. Живопис гідно представляв українське ми­стецтво на всеросійських, міжнародних художніх виставках, він сти­мулював розвиток інших видів мистецтва на Україні. Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Геніальна, стихійна й всеобіймаюча творчість Т.Г.Шевченка як поета залишила в тіні його образотворчу спадщину. Але саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Вихований на традиціях академічної школи класицизму, він через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Найвідомішими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі («Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чигирині», «Старости», «Судна Рада»). Малярство Шевченка було класичним доповненням його поетичної творчості, з якою створила одну органічну цілісність.

ПРИЛОЖЕНИЕ

Практическая работа (сдавать без иллюстраций, но с развернутыми ответами на вопросы)

1. До якої епохи відноситься архітектурна споруда? Що це за призначенням? Чому вона має такий колір?

_________________________________________________________________

_________________________________________(Національний універсітет ім. Шевченка)

2. Яке місто України прикрашає ця архітектурна споруда? Що вам про неї відомо?

______________________________________(Оперний театр в м. … . ХІХ ст).

3. Назвіть автора цих картин? Чим живописець відомий ще?

4. Український живописець ________________(1862-1912) написав багато робіт, які присвятив життю українського села. Він добре знав народні звичаї, любив українську природу. Про якого українського живописця написаніф ці строки? Що вам відомо про його творчість?

5. Про який парк йдеться? Що вам про нього відомо?

Пам`ятник ланшафтного типу садово-паркового мистецтва кінця XVIII-першої половини XIX ст є _____________________. Заснован у 1796 р. хозяїном міста ______, польським магнатом Станіславом Потоцьким, назвав його на честь своєї дружини Софії Вітт-Потоцької і подарував його на іменини у травні 1802 р.