Військовий комісаріат барселони 26 страница

Коли перед дверима кав’ярні зупинилася поліційна машина, офіціант зник у кухні, а Мікель відчув холодну, надзвичайно спокійну тишу загибелі. Каракс усе прочитав у його очах. Вони обидва одночасно обернулися й побачили біля вікна три сірих плащі, що лопотіли під поривами вітру, три обличчя, що дихали парою на шибку. Фумеро серед них не було — йому передували його стерв’ятники.

— Ходім-но звідси, Хуліане...

— Нема куди тікати, — відповів Каракс дивовижно спокійним тоном.

Мікель уважно на нього подивився — і помітив револьвер у його руці.

Дверний дзвоник перекрив звук радіо. Мікель вихопив з рук Каракса зброю й знову пильно глянув тому у вічі.

— Віддай мені свої документи, Хуліане.

Троє поліціянтів удавали, ніби прийшли посидіти в барі. Один з них скоса поглянув на Мікеля з Хуліаном. Двоє інших загорнулися в плащі.

— Твої документи, Хуліане. Негайно.

Каракс мовчки похитав головою.

— Мені залишився місяць, — переконував його Мікель, — якщо пощастить, два. Один з нас повинен вибратися звідси, Хуліане. У тебе на це більше причин, ніж у мене. Не знаю, чи знайдеш ти Пенелопу. Але Нурія чекає на тебе.

— Нурія — твоя дружина.

— Пам’ятаєш, про що ми домовлялися? Коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм...

— Усе, крім твоїх снів.

Вони востаннє всміхнулися один до одного, й Хуліан передав йому свій паспорт. Мікель поклав його до кишені пальта, поряд із примірником «Тіні вітру», який носив із собою відтоді, як роздобув.

— Незабаром побачимось, — прошепотів Хуліан.

— Не поспішай. Я зачекаю.

Поліціянти обернулися до них; Мікель підвівся з-за столу й попрямував до бару. У першу мить вони побачили просто блідого чоловіка, який тремтів і здавався напівживим. Він усміхався, але кров застигла в куточках його тонких помертвілих губ.

Коли вони помітили в його правій руці револьвер, Мікель був уже у трьох метрах від них. Один з поліціянтів хотів був закричати, але перший постріл зніс його нижню щелепу. Мертве тіло впало навколішки біля ніг Мікеля.

Решта двоє вже встигли вихопити власну зброю. Другий постріл пройшов крізь шлунок того, який здавався старшим; куля розтрощила хребет навпіл, і кишки полетіли на барну стійку.

Третього пострілу Мікель зробити не встиг. Останній поліціянт уже прицілювався в нього. Мікель відчував це ребрами, серцем, бачив свою смерть у суворих очах, у яких оселився страх.

— Не ворушися, сучий сину, — просичав поліціянт, — або, присягаюся, я розірву тебе на шматки!

Мікель посміхнувся й повільно націлив свій пістолет в обличчя поліціянта. Тому було щонайбільше двадцять п’ять. Його губи тремтіли.

— Перекажи Фумеро від Каракса: я пам’ятаю його матроський костюмчик.

Мікель не відчув ані болю, ані пострілу. Удар, немов приглушений, відкинув його до вікна; усі звуки довкола наче змовкли, барви потьмяніли. Трощачи своїм тілом віконну шибку, Мікель відчув, як сильний холод заповзає йому в горло. Світло неслося вдалину, як пил під поривом вітру. Мікель Молінер востаннє повернув голову й побачив, як його друг Хуліан біжить вулицею геть. Мікелеві було тридцять шість — більше, ніж він сподівався прожити. І коли він упав на хідник, усипаний закривавленим склом, — був уже мертвий.

Того вечора приїхав невідомий фургон — невдовзі після телефонного дзвінка від поліціянта, який убив Мікеля. Я так і не дізналася, як звали того хлопця, й не думаю, що він усвідомлював, кого вбив. Як і всі війни — особисті чи громадянські — ця була схожа на театральну виставу. Двоє чоловіків забрали тіла мертвих поліціянтів, настійно переконавши власника бару забути про все, що відбулося, якщо не бажає собі зайвих клопотів. Під час війни в людях прокидається талант забуття, Даніелю, — талант, якого не варто недооцінювати.

Тіло Мікеля Молінера було викинуте на алею в кварталі Раваль дванадцять годин по тому, тож його смерть ніяк не можна було пов’язати з двома загиблими поліціянтами. Минуло аж два дні з моменту смерті, перш ніж тіло опинилося у трупарні. Свої документи Мікель лишив удома; єдине, що знайшли службовці трупарні, — пошкоджений паспорт на ім’я Хуліана Каракса та примірник «Тіні вітру». У поліції зробили висновок, що померлий — Хуліан Каракс. У паспорті досі значилася адреса квартири Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо.

Фумеро завітав до трупарні попрощатися з Хуліаном. Там він зустрів капелюшника, якого поліція привезла на розпізнання тіла. Пан Фортюні, який уже два дні не бачив Хуліана, боявся найгіршого. Коли він побачив, що тіло належить чоловікові, який стукав у його двері лише тиждень тому й запитував Хуліана, — чоловікові, якого капелюшник прийняв за одного з Фумерових лакиз, — Фортюні скрикнув та вибіг геть. Поліція розцінила таку реакцію як скорботу батька, який упізнав свого мертвого сина.

Фумеро, який був свідком цієї сцени, наблизився до тіла й мовчки його оглянув. Він не бачив Хуліана сімнадцять років. Зрозумівши, що перед ним Мікель Молінер, інспектор зробив єдине: посміхнувся та підписав судовий звіт, у якому засвідчувалося: це тіло є тілом Хуліана Каракса. Потім Фумеро віддав наказ негайно поховати небіжчика в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк.

Довгий час я дивувалася: навіщо Фумеро це зробив? Але в цьому була своя логіка. Загинувши під іменем Хуліана, Мікель мимоволі забезпечив Фумеро ідеальне алібі. Відтоді Каракса вже ніби й не існувало. Не існувало офіційних зв'язків між Фумеро та людиною, яку він рано чи пізно сподівався знайти й знищити. Була війна, а під час війни мало хто вимагає пояснень щодо загибелі невідомих осіб. Людина без імені — все одно що тінь.

Два дні я залишалася в квартирі, чекаючи чи то на Мікеля, чи то на Хуліана, упевнена, що божеволію. На третій день, у понеділок, я повернулася до роботи у видавництві. Пана Кабестані відвезли до лікарні кількома тижнями раніше, й більше в конторі він не з’являвся. Його старший син Алваро продовжив справу. Я нікому нічого не говорила — я не мала до кого звернутися.

Того самого понеділка мені подзвонив працівник трупарні, Мануель Ґутьєррес Фонсека. Пан Ґутьєррес Фонсека повідомив, що до трупарні доправлено тіло чоловіка на ім’я Хуліан Каракс. Зіставивши паспортні дані померлого з ім’ям автора книжки, яка була в кишені загиблого, й підозрюючи, крім того, поліцію в певному нехтуванні обов’язками, а й навіть у безпосередньому порушенні правил, пан Мануель відчув: зателефонувати до видавництва та повідомити про те, що сталося, — його моральний обов’язок.

Слухаючи його, я ледь не померла. Перше, що спало на думку: це Фумерова пастка! Пан Ґутьєррес Фонсека висловлювався ввічливим тоном сумлінного громадського службовця, хоча в його голосі було ще щось, чого він і сам не міг би пояснити. Я розмовляла телефоном у кабінеті Кабестані. Дякувати Богові, Алваро пішов на обід, і я була сама. А то було б важко пояснити мої сльози й тремтіння рук, що тримали слухавку.

Пан Ґутьєррес Фонсека сказав, що вважав за доцільне повідомити про те, що трапилося. Я подякувала йому за дзвінок із удаваною формальністю, звичною для таких випадків, а поклавши слухавку, зачинила двері кабінету й мало не розбила собі кулаки, щосили намагаючись не закричати. Умилася й негайно поїхала додому, залишивши Алваро записку: почуваюся недобре, але завтра стану до роботи раніше, ніж зазвичай, щоб розібрати всю кореспонденцію. На вулиці я мусила робити над собою зусилля, щоб не побігти, щоб неспішно йти серед незнайомих сірих мовчазних людей, які не мали що приховувати.

Уставила ключ у замкову щілину — і зрозуміла: двері хтось відчиняв. Я завмерла. Ручка почала повертатися зсередини. Дивно: невже я помру ось так, на темному майданчику сходів, не знаючи, що сталося з Мікелем?.. Але двері відчинилися — і я зустрілася з темними очима Хуліана Каракса. Нехай пробачить мені Бог, але тієї миті мені здалося, що життя повертається до мене. Я подякувала небесам, що вони замість Мікеля повернули мені Хуліана.

Ми надовго завмерли в обіймах, але коли я стала шукати його вуст, Хуліан відхилився й потупив очі. Я зачинила двері і, тримаючи Хуліана за руку, повела до спальні. Ми мовчки лежали разом у ліжку. Спускалися сутінки, оселя повнилася пурпуровим світлом. Як і щовечора з початку війни, вдалині чулися постріли. Лежачи на моїх грудях, Хуліан плакав. Він був утомлений.

Пізніше, коли настала ніч, наші губи нарешті зустрілися, й під габою темряви ми скинули одіж, пропахлу страхом та смертю. Я намагалася згадати Мікеля, але не могла: мене обпікали Хуліанові руки на моєму лоні. І мені хотілося забутися — хоч там що, хай навіть на світанку, виснажені й охоплені зневагою до самих себе, ми не зможемо дивитися одне одному у вічі, не ставлячи собі запитання: ким ми стали?

Мене розбудило на світанку часте легке стукотіння крапель дощу. Ліжко було порожнім, кімната купалася в сіруватому світлі.

Я знайшла Хуліана за письмовим столом Мікеля, він погладжував клавіші друкарської машинки. Хуліан підвів погляд і всміхнувся — тією далекою, байдужною усмішкою, яка говорила: він ніколи не буде моїм. І я схотіла виплюнути правду йому в обличчя, щоб завдати йому болю. Це було б так легко. Розповісти йому, що Пенелопа мертва. Що він живе обманом. Що я — єдине, що залишилося в нього в цілому світі.

— Не слід було мені повертатися до Барселони, — пробурмотів він, хитаючи головою.

Я стала біля нього навколішки.

— Тут немає того, що ти шукаєш, Хуліане. Їдьмо звідси. Лише ми двоє. Далеко-далеко. Поки ще є час.

Хуліан довго дивився на мене, не мигаючи.

— Тобі відомо щось, чого ти не хочеш мене розповісти, чи не так? — запитав він.

Я похитала головою. Мені перехопило горло.

Хуліан лише кивнув.

— Сьогодні ввечері я повернуся туди.

— Хуліане, благаю...

— Я мушу пересвідчитися.

— Тоді я піду з тобою.

— Ні.

— Минулого разу, коли я залишилася тут чекати, втратила Мікеля. Якщо ти підеш, і я піду з тобою.

— Тебе це не стосується, Нуріє. Це стосується тільки мене. Це моя особиста справа.

Невже він не розуміє, як ображають мене його слова? А може, йому байдуже?!

— Це ти так вважаєш, — відповіла я.

Він хоті був погладити мене по щоці, але я відвела його руку.

— Ти повинна мене зневажати, Нуріє. Так буде краще.

— Так, знаю.

Цілий день ми провели на вулиці, подалі від гнітючої напівтемряви квартири, пропахлої теплом простирадл та нашими тілами. Хуліан забажав побачити море, і я повела його до Барселонети. Ми прогулювалися безлюдними пляжами; переливчастий пісок, здавалося, розчинявся в мареві літа. Ми сіли над берегом — сидіти тут люблять діти та літні люди. Хуліан усміхався й мовчав.

Коли настав вечір, ми сіли у трамвай біля водного парку й поїхали вулицею Лаєтана до Ґрасіа, а потім уздовж площі Лесепс на проспект Арґентинської Республіки, доки не дісталися кінцевої зупинки. Під час подорожі Хуліан мовчки розглядав вулиці, немов боявся знову втратити це місто. На півдорозі він узяв мою руку і, нічого не кажучи, поцілував її. Тримав мене за руку, доки ми не зійшли. Літній чоловік із маленькою дівчинкою в білому подивився на нас, посміхнувся й запитав, чи ми заручені.

Коли ми крокували вулицею Романа Макая до старого будинку Алдаїв на проспекті Тібідабо, було вже темно. Накрапав дощ, укриваючи товсті кам’яні мури сріблом. Ми вдерлися на зовнішню стіну біля тенісних кортів. Величезний незграбний будинок виріс перед нами крізь завісу дощу. Я відразу ж упізнала цей будинок. Я тисячі разів натикалася на його подобу в Хуліанових романах. У «Червоному будинку» це був зловісний особняк, більший ізсередини, ніж зовні. Він повільно змінював форму: виростали нові коридори, галереї, неймовірні мансарди, нескінченні сходи, які вели в нікуди; у темних апартаментах раптом спалахувало світло; кімнати з’являлися й зникали день у день, забираючи із собою людей, які, нічого не підозрюючи, заходили до них, і більше тих людей ніхто не бачив.

Ми зупинилися перед парадними дверима, що були замкнені ланцюгами й висячим замком завбільшки з кулак. Великі вікна другого поверху були забиті дерев’яними шалівками, що заросли плющем. У повітрі пахло бур’яном та вологою землею. Каміння, темне та слизьке від дощу, сяяло, немов луска великого плазуна.

Я хотіла була спитати Хуліана, як він збирається пройти в ці величезні дубові двері, які нагадували радше браму базиліки або тюрми. Хуліан витяг з кишені викрутку й відгвинтив верхню частину замка; звідти вийшла смердюча пара, повільно перетворюючись на синяві струмені. Тримаючи замок за один край, Хуліан налив усередину кислоти. Метал засичав, як розпечена праска; вирвався клуб жовтуватого диму. Ми зачекали кілька хвилин, а потім Хуліан підняв з бур’янів каменюку, кілька разів ударив по замку, торохнув ногою у двері — і вони повільно розчинилися, наче могила, дмухнувши важким, вологим повітрям.

По той бік дверей панувала оксамитова темрява. Хуліан заздалегідь придбав бензинову лампу, яку він і запалив, щойно ми зробили кілька кроків у передпокої. Хуліан пройшов кілька метрів, тримаючи вогонь над головою. Я пішла за ним, залишивши двері прочиненими.

Під ногами простягався килим з пилу — на ньому жодних слідів, крім наших. Голі стіни у світлі лампи набули бурштинового відтінку. Усередині не було ані меблів, ані дзеркал, ані ламп. Двері досі висіли на завісах, але бронзові ручки були вирвані. Будинок нагадував скелет. Ми зупинилися біля підніжжя сходів. Хуліан подивився вгору, потім на мить озирнувся й глянув на мене. Я хотіла посміхнутися, але при такому слабкому світлі ми ледве могли бачити очі одне одного.

Я зійшла на сходи — ті самі сходи, на яких Хуліан колись уперше побачив Пенелопу. Я знала, куди ми прямуємо, й відчувала холод. Це був холод усередині мене, він не мав нічого спільного з їдким вологим повітрям будинку.

Ми зійшли на четвертий поверх. Вузький коридор вів до південного крила будівлі. Тут стеля була набагато нижча, а двері менші. Це був технічний поверх для прислуги. Остання кімната, я знала й без Хуліана, була кімнатою Хасінти Коронадо. Хуліан неспішно, боязко наблизився до неї. Саме тут він востаннє бачив Пенелопу, саме тут він кохався з дівчиною, якій ледь виповнилося сімнадцять; а кілька місяців по тому саме тут вона помре від втрати крові... Я хотіла зупинити Хуліана, але він уже відчинив двері й зазирнув усередину. Я теж вгледілася. Невеличке приміщення, позбавлене всіх оздоб. Сліди, де раніше стояло ліжко, й досі були помітні під шаром пилу, який вкривав підлогу.

Посередині кімнати — сплетіння темних плям.

Збентежений, Хуліан майже цілу хвилину вдивлявся в порожнечу цієї кімнати. Я бачила: він ледь упізнає це місце, його спустошеність здається Хуліанові чиїмось жорстоким жартом... Я взяла його за руку й повела назад, до сходів.

— Там нічого немає, Хуліане, — шепотіла я. — Родина продала все, перш ніж поїхати до Арґентини.

Хуліан, погоджуючись, кивнув. Ми спустилися на перший поверх, і Хуліан попрямував до бібліотеки. Полиці були порожні, у каміні — кругляки. На неприродно білих стінах блимав вогник. Кредиторам та лихварям удалося винести все. Решта речей, певно, й досі валяється десь на смітнику.

— Даремно я повернувся, — пробурмотів Хуліан.

«Нехай краще так», — подумала я. Я лічила хвилини, що відділяли нас від дверей. Якщо мені вдасться забрати його звідси, у нас іще буде шанс. Я дозволила йому зануритися в руїни цього місця, виправдовуючи його бажання віддати данину спогадам.

— Ти повинен був повернутися й побачити це ще раз, — відповіла я. — Тепер ти знаєш — тут нічого немає. Це просто величезний, старий, безлюдний будинок, Хуліане. Ходімо додому.

Він подивився на мене — яке бліде в нього обличчя! — й кивнув. Я взяла його за руку, й ми попрямували коридором до виходу. Щілина, крізь яку падало світло ззовні, була в кількох метрах від нас. Я вже відчувала запах бур’яну та дощу — і раптом відчула, що більше не тримаю Хуліанової руки. Зупинилася й побачила: Хуліан стоїть нерухомий, його очі вдивляються в темряву.

— Що там, Хуліане?

Він не відповів. Дивився зачаровано у вузький коридор, що вів до кухні. Я підійшла до нього й теж пригледілася. Двері в кінці коридору були закладені цеглою — нерівно зведена стіна з червоної цегли, по кутках повиступав розчин вапна, яким вона була скріплена. Я не розуміла, що це означає, але завмерла, відчувши холодний піт на спині.

Хуліан повільно наближався до стіни. Усі інші двері — і в коридорі, і в цілому будинку — були відчинені, на них не було ані замків, ані ручок. Усі двері, крім цих.

— Хуліане, благаю, пішли...

Від удару його кулака по цегляній стіні по той бік пронеслося порожнє відлуння. Мені здалося, що його руки тремтіли, коли він поклав лампу на підлогу й жестом наказав мені відійти на кілька кроків назад.

— Хуліане...

Від першого удару посипався червоний пил. Хуліан знову вдарив. Мені здалося, що я чую, як ламаються кістки, але Хуліан залишався спокійним. Він бив знову й знову, з люттю в’язня, який рветься на свободу. На його кулаках з’явилася кров. Аж ось перша цеглина подалася та впала на той бік. У темряві, з розбитими пальцями, Хуліан щосили намагався збільшити пролом. Він важко дихав, його охопила лють — лють, на яку, я вважала, він і не здатен.

Одна за одною цеглини піддалися, стіна впала. Хуліан зупинився, весь укритий холодним потом, зі здертою шкірою на руках. Він підняв лампу та поставив її на одну з цеглин. По той бік височіли різьблені дерев’яні двері з янголами. Хуліан рукою торкнувся дерев’яного рельєфу, немов читав ієрогліфи. Двері подалися під його руками.

А за дверима — клейка темрява. Трохи вдалині можна було розглядіти сходи. Чорні кам’яні сходинки спускалися донизу, доки не зникали в темряві. Хуліан на мить озирнувся й зустрівся зі мною поглядом — поглядом, у якому я прочитала страх і відчай. Він наче відчував, що там, унизу.

Я похитала головою, мовчки благаючи його не йти. Але він пригнічено відвернувся й пірнув у морок.

Я дивилася крізь пролом і бачила, як він, хитаючись, спускається сходами. Полум’я мерехтіло, нагадуючи прозорий блакитний подих.

— Хуліане!

У відповідь — тиша.

Я бачила його тінь, що завмерла на останній сходинці. Я протиснулася крізь отвір у стіні й пішла сходами вниз.

Кімната була прямокутна, з мармуровими стінами. Від них віяло пронизливим холодом. Два надгробки були вкриті павутинням, яке від полум’я лампи розсипалося, ніби прогнилий шовк. На білому мармурі чорніли сліди сирості, схожі на кров, що сочилася з розколини, яку залишив різець гравера. Надгробки лежали поряд, немов прокляття, скуті разом.

ПЕНЕЛОПА АЛДАЯ (1902 – 1919)

ДАВИД АЛДАЯ (1919)

Я часто згадую ту мить мовчання, намагаючись уявити, що відчував Хуліан, коли дізнався, що жінка, на яку він чекав сімнадцять років, померла, що їхня дитина загинула разом із нею, що життя, про яке він мріяв, уже не існувало. Багатьом з нас пощастило — або не пощастило — простежити, як розпадається наше життя — так повільно, що ми цього майже не помічаємо. У Хуліановому випадку це трапилось за лічені секунди.

На мить мені здалося, що він побіжить сходами вгору, щоб утекти з проклятого місця, і я більше ніколи його не побачу.

Краще б так воно і сталося.

Пам’ятаю, що вогонь у лампі потроху згасав, я вже не бачила силуету Хуліана. Мої руки знайшли його в темряві; я відчула, що він, онімілий, увесь тремтить. Він ледь тримався на ногах, тож добрів до куточка. Я обійняла його й поцілувала в чоло. Він не ворушився. Я торкнулася пальцями його обличчя, але на ньому не було сліз. Я подумала: він, певно, підсвідомо знав про трагедію усі ці роки, але хотів переконатися в усьому на власні очі — переконатися, щоб звільнитися. Ми дісталися кінця шляху. Крапка. Тепер Хуліан зрозуміє, що в Барселоні його ніщо більше не тримає, й ми можемо поїхати далеко-далеко. Доля нам нарешті всміхнеться, і Пенелопа пробачить нам.

Я пошукала на підлозі лампу й запалила її знову. Хуліан байдужно витріщався в темряву, не звертаючи уваги на блакитне полум’я. Я обіруч узяла його обличчя й змусила подивитися на мене. Неживі, пусті очі, винищені злістю та втратою.

Я відчувала, як ненависть здіймається в його жилах. Я могла прочитати його думки. Він ненавидів мене за те, що я ошукала його. Він ненавидів Мікеля за те, що той подарував йому життя, яке виявилося суцільною відкритою раною. Але найдужче він ненавидів того, хто спричинив ці нещастя, цей шлейф зі смертей та страждань: себе. Він зненавидів ці мерзенні книжки, яким присвятив своє життя й до яких усім було байдуже. Він зненавидів кожну секунду, вкрадену з його життя.

Він незмигно дивився на мене — так дивляться на незнайомців, на речі... Я машинально хитала головою, мої руки шукали його рук...

Раптом він різко відхилився й підвівся. Я схопила була його за руку, але він відштовхнув мене до стіни. Я бачила, як він мовчки підіймався нагору, — чоловік, якого я більше не знала. Хуліан Каракс помер.

Коли я знов опинилася в саду, Хуліана й слід прохолов. Я здерлася парканом, зістрибнула на вулицю. Безлюдні вулиці вмивалися дощем. Крокуючи пустинним проспектом, я вигукувала ім’я Хуліана, й ніхто мені не відповідав.

Була майже четверта ранку, коли я дісталася додому. У квартирі було повно диму, смерділо паленим папером. Хуліан побував тут. Я побігла відчиняти вікна. Знайшла на своєму письмовому столі маленький футляр від авторучки, яку подарувала йому кілька років тому в Парижі, авторучки, яка коштувала купу грошей через те, що колись нібито належала Вікторові Гюґо.

Дим ішов з парового котла центрального опалення. Я відчинила засувку і побачила, що Хуліан покидав туди всі примірники своїх романів. Я змогла лише прочитати назви на шкіряних корінцях; решта перетворилася на попіл. Подивилася на полицях: усі його книжки зникли.

Кількома годинами пізніше Алваро Кабестані викликав мене до свого кабінету. Його батько навряд чи повернеться; лікарі кажуть, йому вже недовго залишилося — як і мені тут працювати. Син Кабестані повідомив, що якийсь чоловік на ім’я Лаїн Куберт прийшов рано вранці й сказав, що бажає придбати всі примірники романів Хуліана Каракса. Син видавця відповів, що їх багато на нашому складі в Пуебло-Нуево, але попит на них такий, що він наполягає на вищій ціні, ніж та, яку запропонував Куберт. Куберт не спокусився й пішов собі. Тепер Алваро Кабестані хоче, щоб я знайшла, цього чоловіка — Лаїна Куберта — й пристала на його пропозицію.

Я відповіла дурневі, що Лаїна Куберта не існує: так звати героя одного з романів Каракса. Припускаю, того Куберта цікавила не можливість придбання цих книг, а адреса складу, де ми їх зберігаємо. Я згадала, що старий пан Кабестані мав звичку залишати примірник кожної книжки, виданої його фірмою, у бібліотеці в своєму кабінеті. Твори Хуліана Каракса не були винятком. Я прослизнула до бібліотеки Кабестані й забрала їх. Того ж вечора я навідалася до свого батька на Цвинтар забутих книжок і заховала книжки там, де знайти їх не міг би ніхто, а тим паче Хуліан.

Покинувши батьків будинок, я пішла вздовж Рамблас до Барселонети, а звідти на пляж, шукаючи те місце, звідки напередодні дивилася на море разом із Хуліаном. Удалині виднілося похоронне вогнище складу в Пуебло-Нуево. Жовтаві вогні осявали море, струмені диму здіймалися в небо, немов гарячі змії. На світанку пожежникам таки вдалося впоратися з вогнем, але від складу нічого не залишилося — лише каркас із металу та цегли.

Прийшовши туди, я побачила Луїса Карбо, який уже десять років працював там сторожем. Він, не вірячи очам своїм, витріщався на тліючі руїни. Його брови й волосся на руках було обпалене, а шкіра блищала, наче волога бронза. Він розповів, що полум’я зайнялося невдовзі після опівночі й зжерло десятки тисяч книжок, а коли настав світанок, сторож побачив лише море попелу. Луїс досі тримав у руках кілька книжок, які йому вдалося врятувати: збірка віршів Вердаґера[Verdaguer — Вердаґер, Хасінт (1845—1902), каталонський поет, священик. Позбавлений сану як єретик. Автор містичних поезій та лірики в дусі народних пісень. (Прим. ред.)] й два томи «Історії Французької революції» — ось і все, що вціліло.

Один з добровольців, які допомагали пожежникам, сказав мені, що на згарищі знайшли обгоріле тіло. Спершу їм здалося, що людина мертва, але потім вони помітили, що вона ще дихає, й відправили потерпілого до найближчого шпиталю Дель-Мар.

Я впізнала його по очах. Вогонь знищив його повіки. Вогонь знищив усю шкіру, все волосся. Його тіло було суцільною відкритою раною, яка червонила бинти. Я хотіла була взяти його за руку, але одна з медсестер попередила мене, що під бинтами майже не залишилося шкіри. Його поклали самого в палату в кінці коридору, з вікна якої видно було пляж. Йому впорскували морфій і думали, що він не виживе. Але коли приїхав священик, щоб провести останній обряд, я налякала падре своїм криком.

Медсестра, яка знайшла мене на підлозі всю в сльозах, спитала, чи знайома я з потерпілим. Я відповіла: так, він мій чоловік.

Минуло три дні, а Хуліан не вмирав. Лікарі казали, що це диво, якого не могли б зробити ніякі ліки. Що це невтримне бажання жити додає йому сил. Вони помилялися. То було не бажання жити. То була ненависть.

Тижнем пізніше, переконавшись, що до смерті уражене тіло не збирається вмирати, лікарі офіційно записали потерпілого під ім’ям Мікеля Молінера. У шпиталі він залишався одинадцять місяців. Завжди мовчазний, з обгорілими очима, позбавлений душевного спокою.

Я щодня приходила до нього. Незабаром медсестри почали ставитися до мене менш офіційно й уже запрошували пообідати з ними в ординаторській. То були самотні жінки, сильні жінки, які чекали, поки з фронту повернуться їхні чоловіки. Дехто справді повертався.

Сестри навчили мене промивати Хуліанові рани, робити перев’язку, міняти простирадла й перестилати ліжко, коли на ньому лежить нерухоме тіло. Вони також допомогли мені звикнути до думки, що Хуліана — того Хуліана, якого я знала раніше, — вже нема.

Три місяці по тому зняли бинти з його обличчя, точніше, з того, що від нього залишилося. Ані губ, ані щік. Обвуглена лялька з величезними очницями. Сестри мені не зізнавалися, але його зовнішність збуджувала в них страх, змішаний з огидою. Лікарі казали: коли рани загояться остаточно, потроху виросте шкіра — шорстка пурпурова шкіра, як у рептилій. Але робити прогнози щодо розумового стану Хуліана не наважувався ніхто. Усі визнавали: у полум’ї він утратив розум. Він взагалі вижив, говорили лікарі, тільки завдяки наполегливому піклуванню дружини, яка залишалася стійкою, тоді як багато інших утекли б від жаху. Але я... дивилася йому в очі й знала, що Хуліан досі тут. Він живий. Він мучиться. Він чекає.

Він утратив губи, але голосові зв’язки значної шкоди не зазнали — опіки язика та гортані загоїлися кількома місяцями раніше. Лікарі вважали, що Хуліан не розмовляє, бо він збожеволів.

Якось удень — десь через півроку після пожежі — ми були в палаті наодинці. Я нахилилася над Хуліаном та поцілувала в чоло.

— Я кохаю тебе, — сказала я.

Його очі почервоніли від сліз, а з безгубого вищиру пролунав злий, різкий звук. Я хотіла втерти сльози хусточкою, але звук повторився.

— Покинь мене, — промовив він. — Покинь мене.

Через два місяці після пожежі на складі видавництво збанкрутіло. Старий Кабестані, який помер торік, — невиправний оптиміст до останнього подиху — передбачав, що його син знищить компанію щонайбільше за шість місяців. Я шукала роботу в інших видавництвах, але війна знищила все. Казали, що воєнні дії невдовзі припиняться, й життя покращиться. Але попереду було ще два роки війни. Два найгірші роки.

Через рік після пожежі лікарі сказали мені: вони зробили для мого чоловіка все, що можна було зробити у шпиталі. Що ситуація дуже складна, тож їм потрібні палати. Вони порадили відвезти Хуліана до санаторію, наприклад, до притулку Св. Лусії, але я відмовилася. У жовтні 1937 року я забрала його додому. Він не озивався до мене жодним словом.

Щодня я казала, що кохаю його. Я вмощувала його, загорнутого у ковдру, у фотелі біля вікна. Давала йому фруктові соки, тости, молоко, коли вдавалося все це добути. Щодня я кілька годин читала йому — Бальзака, Золя, Діккенса...

Він почав набирати сил. Незабаром після повернення додому вже ворушив пальцями рук, нахиляв голову. Іноді, коли я поверталася, бачила, що ковдра лежить на підлозі, а речі перекинуто. Якось я побачила, як він повзе по підлозі.

Однієї ночі — через півтора року після пожежі — я прокинулася від того, що хтось сидів на ліжку й гладив мене по голові. Я посміхнулася крізь сльози. Він таки знайшов одне з моїх дзеркал, хоча я всі їх заховала. Ламаним голосом він озвався до мене. Він сказав, що таки перетворився на одного зі своїх вигаданих монстрів, на Лаїна Куберта. Я хотіла була його поцілувати, щоб довести, що його зовнішність не лякає мене, але він не дозволив. Він ледве дозволяв торкатися себе.

Але з кожним днем до нього поверталася сила. Він сновигав квартирою, поки я блукала в пошуках їжі. Заощаджень, що їх залишив мені Мікель, спершу вистачало, щоб не померти з голоду, але невдовзі я вже мусила продавати коштовності та старі речі. Коли не лишилося більше нічого, я взяла авторучку Віктора Гюґо, яку купила в Парижі, й вирішила продати — звичайно, тому покупцеві, який запропонує найвищу ціну. Біля військового управління я знайшла крамницю, де торгували такими речами. На продавця, здавалося, не справила великого враження моя урочиста клятва, що авторучка належала Вікторові Гюґо, але цінність виробу він тим не менш визнав і погодився заплатити мені скільки міг — беручи до уваги скрутні часи, звичайно. Зізнаючись Хуліанові, що продала ручку, я побоювалася, що він розлютиться. Але він сказав, що я зробила добре: він-бо ніколи на такий подарунок не заслуговував.