Військовий комісаріат барселони 29 страница

Я визирнув і прислухався до звуків, які долинали з коридору. Кроки біля сходів. Відразу впізнав павукоподібну тінь на стінах. Чорний плащ, капелюх, схожий на каптур, насунутий на очі, і рушниця в руках виблискує, наче коса. Фумеро. Він завжди нагадував мені якусь фігуру, та тільки тепер я зрозумів, яку саме.

Загасивши пальцями свічки, я знаком звелів Беа бути тихо. Вона схопила мою руку і благально подивилась на мене. Вона не розуміла, що відбувається. А тим часом розмірені кроки Фумеро ставали дедалі чіткішими.

Я завів Беа назад у кімнату й жестом показав, щоб вона сховалася за дверима.

— Що б не трапилося, з кімнати не виходь, — прошепотів я.

— Благаю, Даніелю, не залишай мене саму.

— Я маю попередити Каракса.

Беа кинула на мене ще один благальний погляд, але я вийшов у коридор і навшпиньках дістався головних сходів. Фумеро там не було. Він зупинився десь у темряві, стояв тихо, не ворушачись. Я зробив крок назад і пішов коридором.

Проминув ряд спалень, поки не дістався передньої частини будівлі. Крізь велике вікно, вкрите памороззю, заломлювалися два промені синього світла, каламутні, немов стояча вода. Я наблизився до вікна і побачив, що перед головною брамою припарковано чорну автомашину з увімкненими фарами. То була машина лейтенанта Паласіоса. Він сидів за кермом, і в темряві тільки тліюча цигарка видавала його присутність.

Я повільно пішов назад до сходів і став спускатись, крок за кроком, обережно ступаючи на кожну сходинку. На півшляху я зупинився, вдивляючись у темряву, що сповивала весь перший поверх.

Фумеро залишив вхідні двері відчиненими. Вітер задув свічки. У передпокої кружляли пластівці снігу та мерзле листя. Притискаючись до стіни, я спустився ще на чотири сходинки. Ось великі вікна бібліотеки. Фумеро досі не було видно. Може, він пішов до підвалу або до якоїсь схованки?.. Пухкий сніг з вулиці стер його сліди.

Я зійшов сходами до самого низу та пильно вглядівся у коридор, що вів до вхідних дверей. Хвиля крижаного вітру вдарила мені в обличчя. Знадвору було видно тільки руку янгола у фонтані. Тоді я подивився в інший бік. Вхід до бібліотеки від сходів відділяли приблизно дев’ять метрів. Вестибуль, що вів до бібліотеки, лежав у тіні; мені спало на думку, що Фумеро може стояти в кількох метрах від мене й стежити за кожним моїм кроком. Я вдивився у темряву — вона була непроглядна, як вода у колодязі. Зробивши глибокий вдих, я помацки подолав ці метри, які відділяли мене від бібліотеки.

Великий овальний вестибуль був оповитий тьмяним, туманним світлом. Звідси було дуже добре видно тіні снігових заметів, які намело під вікном. Я придивився до стін, сподіваючись побачити Фумеро. Що, як він стоїть біля входу?..

У кількох метрах праворуч від мене щось випиналося зі стіни; на мить мені здалося, ніби це щось ворушиться... ні, то лише відблиск місяця на лезі. Ніж, можливо, складаний ніж із двома лезами, встромлений у дерев’яну панель. Ним до стіни прикололи клаптик паперу або картону.

Я підійшов ближче й упізнав цей клаптик. Це була точнісінька копія напівспаленої фотокартки, яку незнайомець колись залишив на прилавку нашої книгарні. На цій фотокартці ще підлітками були зображені Хуліан та Пенелопа, усміхнені, щасливі.

Ніж проколов Хуліанові груди... і тут я зрозумів: не Лаїн Куберт, не Хуліан Каракс залишили мені цю фотокартку як запрошення. То був Фумеро.

Підступна приманка. Я простягнув руку, щоб зняти світлину зі стіни, але крижаний дотик револьвера Фумеро до моєї шиї зупинив мене.

— Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, Даніелю. Якби твій батько не був таким паскудним продавцем книг, він би навчив тебе цього.

Я повільно обернувся і побачив цівку револьвера. З неї тхнуло порохом. Обличчя Фумеро нагадувало викривлену жахливу маску.

— Де Каракс? — запитав він.

— Далеко звідси. Він знав, що ти прийдеш по нього. Він пішов.

Фумеро мовчки дивився на мене.

— Я збираюся прострілити твій мозок, хлопчиську.

— Це тобі не дуже допоможе. Каракса тут немає.

— Відкрий рота, — наказав Фумеро.

— Навіщо?

— Відкрий рота, або я відкрию його сам за допомогою кулі.

Я розтулив рота. Фумеро запхав мені в горлянку револьвер.

Я відчув, як до горла підступає нудота. Фумеро поклав палець на спусковий гачок.

— А тепер подумай, чи є в тебе причини жити далі. Як гадаєш?

Я повільно кивнув.

— Тоді скажи мені, де Каракс.

Я спробував щось пробурмотіти. Фумеро прибрав револьвер.

— Де він?

— Унизу. У склепі.

— Ти відведеш мене туди. Я хочу, щоб ти був там, коли я розповім цьому покидькові, як стогнала Нурія Монфорт, коли я встромив ножа їй простісінько у...

Краєчком ока глянувши через плече Фумеро, я побачив у темряві якийсь рух. Фігура без обличчя, з палаючими від гніву очима, беззвучно наближалась до нас — здавалось, ніби вона зовсім не торкається підлоги. Фумеро побачив її віддзеркалення у моїх очах, сповнених сліз, і його обличчя знову викривилося. Він обернувся і вистрілив у темряву. Але дві спотворені руки схопили його за горло. То були руки Хуліана Каракса.

Каракс відштовхнув мене вбік і пришпилив Фумеро до стіни. Інспектор міцно стиснув револьвер і приставив його до підборіддя Каракса. Та перш ніж він натиснув на гачок, Каракс схопив його руку і вдарив зап’ястком об стіну. Він робив це знову і знову, але Фумеро не випускав револьвера. У темряві пролунав другий постріл. Куля влучила у стіну, в дерев’яній обшивці з’явилася діра. Порох та розпечені скалки потрапили Фумеро в очі. По обличчі інспектора потекли сльози. Кімнату заповнив запах горілого.

Фумеро щосили пручався, але Каракс не відпускав його. Фумеро загарчав зі злості; він крутив головою, поки не вкусив кулак Каракса. Інспектор був одержимий тваринною люттю. Я чув клацання його зубів, які впилися в мертву шкіру, і бачив, як з губ Фумеро капала кров. Не звертаючи уваги на біль — чи він просто не відчував болю, — Каракс схопив кинджал, що стирчав у стіні. Витягнув його та жорстким ударом, яким увігнав ніж у дерев’яну панель майже по самісіньке руків’я, приколов правий зап’ясток інспектора до стіни. Фумеро закричав від болю, в судомі його рука розтиснулась, і револьвер упав біля його ніг. Каракс ногою відкинув револьвер у темряву.

Ця моторошна сцена тривала якихось валька секунд. Я впав, наче спаралізований, неспроможний не лише рухатися, а й думати. Каракс повернувся до мене й глянув мені у вічі. Я теж поглянув на нього, і мені здалося, що крізь потворну маску я впізнаю його справжнє обличчя.

— Даніелю, забери звідси Беатріс. Вона знає, що слід зробити. Не спускай з неї очей. Не дозволяй нікому забрати її в тебе. Нікому і нічому. Пильнуй її. Більше за власне життя.

Я спробував кивнути, але подивився на Фумеро, який боровся з ножем, який пришпилив його руку до стіни. Нарешті йому вдалося висмикнути ножа, й інспектор упав навколішки, тримаючись за поранену руку, яка стікала кров’ю.

— Іди, — кинув мені Каракс.

Фумеро сидів на підлозі й дивився на нас. Засліплений ненавистю, він тримав кривавий ніж у лівій руці. Каракс повернувся до нього. Тут я почув швидкі кроки, що наближались до нас, і здогадався, що це Паласіос, занепокоєний пострілами, поспішав на допомогу своєму шефові.

Перш ніж Каракс устиг вирвати ніж із рук Фумеро, Паласіос увійшов до бібліотеки з револьвером у руці.

— Відійдіть назад, — попередив він.

Він глянув на Фумеро, який докладав неабияких зусиль, щоб підвестись на ноги; потім подивився на нас — спочатку на мене, потім на Каракса. Я бачив сліди страху й сумніву на його обличчі.

— Я сказав — назад.

Каракс зупинився, потім зробив крок назад. Паласіос холодно оглянув нас. Він прикидав, що йому робити далі. Його погляд зупинився на мені.

— Ти, геть звідси. Це тебе не стосується. Йди.

На деяку мить я засумнівався. Каракс кивнув.

— Ніхто не вийде з цієї кімнати, — відрізав Фумеро. — Паласіосе, дай мені свій револьвер.

Паласіос нічого не відповів.

— Паласіосе, — повторив Фумеро, вимогливо простягаючи закривавлену руку.

— Ні, — прошепотів Паласіос крізь зуби.

Фумеро кинув на нього божевільний погляд, повний зневаги та люті, вихопив револьвер та сильним ударом відштовхнув Паласіоса вбік. Я швидко подивився на Паласіоса. Я знав, що зараз мало відбутися. Фумеро повільно підвів пістолет. Його рука затремтіла, на револьвері заблищала кров. Каракс задкував, шукаючи тінь, але втекти було неможливо — цівка револьвера переслідувала його.

Коли я побачив смертельну гримасу Фумеро, побачив, як він облизує губи, наче божевільний, мені ніби ляпаса затопили, і я прокинувся. Кожен м’яз на моєму тілі горів люттю. Паласіос дивився на мене і мовчки хитав головою, та я не звертав на нього уваги. Каракс непорушно стояв посередині кімнати, очікуючи на постріл.

Фумеро не звертав уваги на мене — для нього тієї миті існував лише Каракс і його, власна, Фумерова, закривавлена рука, що тримала револьвер. Я стрибнув на інспектора. Відчув, як мої ноги відірвались від землі. Усе, здавалося, завмерло у повітрі. Наче десь удалині почув звук пострілу, ніби відлуння шторму, що вщухає.

Я не відчув жодного болю. Куля пройшла крізь ребра. Спочатку був сліпучий спалах, потім відчуття, ніби мене вдарили металевою палицею, і я пролетів кілька метрів. Я не відчув, як упав, хоча мені здалося, що стіни рухаються і на мене з шаленою швидкістю падає стеля.

Чиясь рука підняла мою голову. Я побачив обличчя Хуліана Каракса. Я побачив Каракса саме таким, яким уявляв його, ніби вогонь не спотворив його обличчя. Я помітив жах у його очах, побачив, як він поклав руку на мою грудну клітину. Цікаво, що за рідина тече між його пальцями?..

Ось тоді я відчув той пекельний вогонь у грудях. Ніби у мене всередині палало вугілля. Я намагався закричати але нічого не виходило. Я впізнав обличчя Паласіоса сповнене каяття й відчаю. Підвів очі й побачив її. Беа потроху наближалась до мене від дверей бібліотеки. Її очі були повні жаху. Рот вона затулила руками. Не в змозі промовити жодного слова, вона тремтіла й хитала головою. Я намагався сказати щось, але пронизливий холод скував мої руки, пронизав усе моє тіло.

Фумеро ховався за дверима. Беа його не помітила. Коли підскочив Каракс, Беа обернулась. Револьвер інспектора вже був націлений їй у чоло. Паласіос кинувся зупиняти Фумеро. Але він спізнився. Там уже був Каракс. Я почув його віддалений крик, в якому пролунало ім’я Беа. Спалах пострілу освітив кімнату. Куля пройшла крізь праву руку Каракса. Ще мить — і людина без обличчя падає на Фумеро.

Я озирнувся й побачив, що Беа біжить до мене, з нею все гаразд. Я очима шукав Каракса, але він зник. Замість нього я побачив іншого чоловіка. То був Лаїн Куберт. Він вчепився в очі Фумеро нігтями, наче гаками. Я побачив, як ноги Фумеро зникають у дверях бібліотеки. Побачив, як спазматично здригалося його тіло, коли Куберт безжально тягнув його до вхідних дверей. Я бачив, як інспектор бився коліньми об мармурові сходинки і як сніг падав йому на чоло; бачив, як чоловік без обличчя схопив його за шию, підняв угору, немов ляльку, й кинув у замерзлий фонтан. Рука янгола прохромила груди Фумеро, його чорна душа вилетіла й крижаними сльозами розсипалась по дзеркальній поверхні замерзлого фонтана.

Я впав знесилений, більше ні на чому не в змозі сфокусувати погляд. Біле світло наповнило мої зіниці, я більше не бачив Беа. Я заплющив очі, відчув, як вона торкається моїх щік, відчув її теплий подих, коли вона благала Господа не забирати мене від неї. Вона шепотіла мені на вухо, що кохає мене й ніколи не відпустить. Тоді мене охопило відчуття цілковитого спокою, і це відчуття позбавило мене болю, що вогнем палав у грудях.

Я бачив, як ми з Беа, постарілі, взявшись за руки, гуляємо вулицями Барселони, цього зачарованого міста. Я бачив, як мій батько та Нурія Монфорт кладуть білі троянди на мою могилу. Я бачив, як плаче Фермін на грудях у Бернарди. Я бачив мого давнього друга Томаса, який навіки втратив дар мови. Я бачив їх, як пасажир бачить незнайомців крізь вікно потяга — потяга, що рухається надто швидко.

І саме тоді, навіть не усвідомлюючи цього, я згадав обличчя своєї матері — обличчя, яке забув багато років тому. Я знайшов його, як знаходять стару газетну вирізку, коли вона раптово випадає з книжки. Світло, яке йшло від моєї матері, супроводжувало мою душу, коли вона відлітала.

Посмертно

27 листопада 1955 року

Біла палата, сяючі простирадла, серпанкові фіранки та яскраве сонячне сяйво. З вікна я бачив синє море. Одного дня мене будуть переконувати, що не можна побачити моря зі шпиталю Корачан; що його палати зовсім не білі й тим паче не неземні; що море в листопаді схоже радше на сірий ставок, холодний і ворожий; що кожного дня на тому тижні йшов сніг, доки Барселона не виявилася похованою під майже метровим шаром снігу; що навіть Фермін, вічний оптиміст, думав, що я знов помру.

Я вже помирав раніше, у кареті швидкій, на руках у Беа та лейтенанта Паласіоса, який забруднив собі моєю кров’ю всю форму. Куля, казали лікарі — вони говорили про мене, наче мене там не було, — пробила мені два ребра, зачепила серце, порвала артерію й на всій швидкості вилетіла з іншого боку, тягнучи за собою все, що ставало в неї на шляху. На шістдесят чотири хвилини моє серце перестало битися. Мені розповіли, що коли я повернувся з того світу, то розплющив очі, всміхнувсь — і знову втратив свідомість.

Лише через вісім днів я прийшов до тями. На той час газети вже надрукували новину про смерть Франсіско Хав’єра Фумеро під час сутички з озброєною бандою злочинців. Тепер влада намагалася знайти вулицю чи алею, яку б можна було перейменувати на честь видатного інспектора поліції. Лише його тіло було знайдено в особняку Алдаїв. Тіла Пенелопи та її сина так і не знайшли.

Я прокинувся на світанку. Пам’ятаю світло, схоже на рідке золото, що розливалося по простирадлах. Снігопад ущух, а морський краєвид за моїм вікном хтось поміняв на білу площу, на якій не було нічого, крім кількох гойдалок. Мій батько, який сидів у фотелі біля мого ліжка, підвів погляд і мовчки дивився на мене. Я всміхнувся до нього, й він розплакався.

Фермін, мов дитина, спав у коридорі, й Беа тримала його голову в себе на колінах. Почувши схлипування мого батька, вони підвелися й увійшли до палати. Пригадую, яким блідим та змарнілим здався мені Фермін — шкіра та кістки. Мені сказали, що кров, яка тече в моїх жилах, належить Фермінові; можливо, саме це пояснює, чому я відчув себе мудрішим, ніж учорашній Даніель. Я втратив багато крові, й тепер мій друг цілими днями набивав собі шлунок м’ясними сандвічами з їдальні шпиталю, щоб виробити більше червонокрівців, — а раптом вони мені знову знадобляться.

Пам’ятаю, квітів була сила-силенна; крізь мою палату пройшло безліч народу, починаючи від Ґуставо Барсело в супроводі Клари та Бернарди й закінчуючи моїм другом Томасом, який навіть не наважувався подивитися мені у вічі; коли ж я обійняв його, він зі сльозами вибіг надвір. Я пригадую й пана Федеріко, який прийшов разом із Мерседітас та паном Анаклето, шкільним учителем. Добре пам’ятаю Беа, яка дивилася на мене, не кажучи ані слова, поки інші розсипалися у схвальних вигуках та благословляли небеса. Пам’ятаю батька, який сім ночей провів у тому фотелі, молячись Господу, в якого не вірив.

Коли лікарі наказали всій компанії залишити палату й дати мені відпочити (хоча я цього не потребував), батько на мить наблизився до мене й сказав, що він приніс ручку, авторучку Віктора Гюґо, а ще записник — якщо я схочу писати, Фермін з дверей проголосив, що він порадився з усіма лікарями шпиталю й вони запевнили його, що від служби у війську мене звільнять. Беа поцілувала мене в чоло і повела мого батька ковтнути трохи свіжого повітря — адже він цілий тиждень не виходив з палати. Залишившись на самоті, я довго дивився на футляр, що лежав на столі біля мого ліжка, і врешті-решт, виснажений, задрімав.

Мене розбудили кроки біля дверей. Я думав, знову побачу батька або лікаря Мендосу, який не зводив з мене очей, переконаний, що моє одужання — справжнє диво. Візитер обійшов ліжко й влаштувався в батьківському кріслі. У мене пересохло в роті. Хуліан Каракс підніс мені склянку води, тримаючи мене під голову, поки я змочував губи. У його очах читалося «прощавай», і подивитись у них було достатньо, щоб зрозуміти: йому все відомо про Пенелопу. Не пам’ятаю ані його слів, ані звуку його голосу. Знаю, що він тримав мене за руку, і я відчував, ніби він благає мене жити за нього, бо більше ми не побачимось. Що я не забув, так це своєї відповіді. Я сказав йому, щоб він узяв ручку, яка завжди належала йому, й знову почав писати.

Коли я прокинувся, Беа витирала мені чоло хусткою, змоченою в одеколоні. Переляканий, я спитав, де Каракс. Вона здивовано глянула на мене й відповіла, що Каракс зник під час бурі вісім днів тому, залишивши після себе кривавий слід на снігу. Усі вважали його померлим. Я сказав, що це неправда, він був тут, зі мною, лише кілька хвилин тому. Беа всміхнулася й нічого не відповіла.

Медсестра, яка вимірювала мій пульс, похитала головою й сказала, що я спав шість годин, а вона увесь час сиділа за столом біля дверей. Вона впевнена — до моєї палати ніхто не заходив.

Увечері, перш ніж заснути, я повернув голову на подушці й помітив, що футляр відкритий. Ручка зникла.

Березнева повінь

1956

Три місяці опісля ми з Беа одружилися в церкві Св. Анни. Пан Аґілар розмовляв зі мною лише односкладово й міняти цієї звички не збирався; але позбутися мене він так і не зміг, тож мусив примиритися з нашим шлюбом. Утеча Беа поклала край його злості. Тепер він, здавалося, жив у стані постійного шоку, безсилий перед фактом, що його онук незабаром буде називати мене татом і що жорстока доля в особі пораненого негідника вкрала в нього його дівчинку — дівчинку, яку він, незважаючи на її вік, і досі бачив маленькою дитиною у гарненькій сукні для першого причастя.

Утім, за тиждень до церемонії батько Беа несподівано завітав до книгарні. Він подарував мені золотий затискач для краватки, який належав ще його батькові, та потиснув мені руку.

— Беа — це найкраще, що я маю у своєму житті, — сказав він мені. — Піклуйся про неї заради мене.

Мій батько провів його до дверей. Із сумом в очах батько спостерігав, як пан Аґілар іде вниз вулицею Св. Анни. Вони обидва розуміли, що старішають.

— Він непогана людина, — зазначив батько. — Усі ми любимо по-своєму.

Лікар Мендоса, який взагалі сумнівався в моїй спроможності простояти на ногах більш ніж півгодини, попередив мене, що вся ця весільна метушня — не найкращі ліки для людини, яка мало не померла на операційному столі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його. — Вони все одно не дозволяють мені нічого робити.

Я не брехав. Фермін Ромеро де Торрес поводився як справжній диктатор у всьому, що стосувалося церемонії, банкету та решти. Коли парафіяльний священик дізнався, що наречена йде до вівтаря вагітна, він категорично відмовився проводити церемонію та погрожував викликати нам на заваду духів святої інквізиції. Фермін розлютився й витяг священика з церкви, горлаючи, що той не гідний носити сутану й служити церкві. Якщо священик хоч пальцем ворухне, присягався Фермін, він влаштує такий скандал у єпископа, що після цього посада духівника мавп на Ґібралтарі стане для падре найкращим місцем роботи. Декілька перехожих поаплодували Фермінові, а торговець квітами на площі подарував йому білу гвоздику, яку Фермін потім носив на лацкані, аж доки пелюстки квітки не стали такого ж кольору, як і комір його сорочки.

Уже все було готове до церемонії — бракувало лише священика. Фермін пішов до школи Св. Ґабріеля і вмовив провести церемонію отця Фернандо Рамоса, хоча той цього ніколи в житті не робив: його спеціалізацією була латина, тригонометрія та гімнастика.

— Розумієте, ваша превелебносте, наречений дуже слабий, і я не можу знову його засмутити. Він бачить у вас утілення величі Матері Церкви, ви в його очах стоїте поряд зі святим Фомою, святим Авґустином та Дівою Марією. Хай цього відразу й не видно, але насправді цей хлопець — дуже, дуже побожний вірянин. Майже такий само побожний, як я. Містик. Якщо ви мені відмовите, всі так засмутяться, що весілля перетвориться на похорон...

— Ну, в такому разі...

Як мені потім розповідали — сам я цього не пам’ятаю, бо весілля завжди краще запам’ятовують гості, — перед церемонією Бернарда й Ґуставо Барсело, виконуючи детальні інструкції Ферміна, напоїли отця Фернандо мускатним вином, щоб звільнити його від страху виступати перед публікою. Коли настав час падре робити промову, він — із радісним, сяючим виразом обличчя та усмішкою святого — замість якогось там Послання до коринтян прочитав любовний сонет Пабло Неруди[Neruda — Неруда, Пабло (псевдонім Нефталі Рікардо Рейєса Басоальто) — чилійський поет (1904—1973), Нобелівський лауреат, автор багатьох збірок громадянської та любовної лірики. (Прим. ред.)]. Деякі з гостей пана Аґілара назвали сумного поета закоренілим комуністом та більшовиком, а інші марно дошукувалися цих чудових атеїстичних віршів у католицькому требнику, розмірковуючи, чи це не один з перших впливів майбутнього Вселенського Собору.

За день до весілля Фермін сказав мені, що він підготував холостяцьку вечірку і ми єдині запрошені.

— Навіть не знаю, Ферміне. Я їх не дуже полюбляю.

— Довірся мені.

У «ніч злочину» я покірно прямував за Ферміном до якоїсь брудної забігайлівки на вулиці Ескудієрес, де сморід людських тіл змішувався з найсильнішим на середземноморському узбережжі запахом їжі, яку розігрівали невідомо котрий раз. Дівчата, які «здавали в оренду» свої принади, вишикувалися в лаву й вітали нас усмішками, які могли б збудити захват хіба що у студентів-дантистів.

— Ми прийшли до Росіїто, — сказав Фермін сутенерові з короткими бакенбардами у формі Фіністерського мису.

— Ферміне, — налякано прошепотів я. — Заради Бога...

— Не хвилюйся.

Росіїто з’явилася у всій своїй красі — тринадцять коштовних каменів, не беручи до уваги шаль із пір’я та вузьку червону сукню з віскози — та оглянула мене з голови до ніг.

— Привіт, серденько. Правду кажучи, я гадала, що ти трохи старший.

— Це не клієнт, — пояснив Фермін.

Я зрозумів, у чому справа, і мої страхи зникли. Фермін ніколи не забував про свої обіцянки, особливо якщо давав він їх мені.

Ми втрьох пішли шукати таксі, яке б нас довезло до притулку Св. Лусії. Під час поїздки Фермін, поважаючи моє погане самопочуття та статус нареченого, запропонував мені сісти спереду, а сам влаштувався на задньому сидінні з Росіїто, втішаючись її принадами.

— А ти ласий шматочок, Росіїта. Чудові сідниці! Наче з-під пензля Ботічеллі.

— О, пане Ферміне, відколи ви знайшли собі подругу, то зовсім про мене забули. Негіднику!

— Ти надто розкішна жінка для мене, Росіїто, до того ж тепер я моногамний.

— Добра Росіїто вилікує вашу моногамію пеніциліновими притираннями.

Так, у супроводі чарівної Росіїто, ми об опівнічній порі дісталися вулиці Монкада. Проникли до притулку через задні двері — крізь них вивозили небіжчиків, а далі везли їх провулком, який скидався на пекло й смердів відповідно. Ми вже були під темними склепіннями «Тенебраріуму», а Фермін і досі давав Росіїто останні вказівки. Я пішов шукати стариганя, якому пообіцяв, що той станцює востаннє з Еросом, перш ніж із ним розквитається Танатос.

— Пам’ятай, Росіїто, старий дивак глухий як тетеря, тому розмовляй з ним голосно, чітко та вульгарно, як ти вмієш. Але не захоплюйся. Ми не хочемо, щоб у нього відмовило серце й він передчасно помер.

— Не хвилюйся, пупсику. Я професіоналка.

Я знайшов цього щасливця у кутку на першому поверсі. Він підвів очі та розгублено подивися на мене.

— Я помер?

— Ні, ви живісінький. Хіба ви мене не впізнаєте?

— Я пам’ятаю тебе так само добре, як свою першу пару чобіт, юначе. Але, побачивши тебе таким блідим, подумав, що ти примара з того світу. Не ображайся на мене. Тут легко втратити те, що по той бік зветься проникливістю. Отже, ти не примара?

— Ні. Чарівне видіння чекає на вас унизу, якщо ви зволите спуститися.

Я провів старого до темної кімнати. Фермін та Росіїто прикрасили її свічками й наповнили ароматом парфумів. Коли погляд дідугана зупинивсь на приголомшливій вроді Венери з Андалусії, його обличчя засяяло.

— Хай Господь благословить вас.

— Заради цього варто жити, — сказав Фермін і знаком заохотив сирену з вулиці Ескудієрес продемонструвати свою майстерність.

Із безмежною ніжністю вона пестила старого, цілувала сльози, що текли по його щоках... Ми з Ферміном залишили їх наодинці. Коли йшли цими коридорами розпачу, зустріли сестру Емілію, одну з черниць, які завідували притулком. Вона злобно подивилась на нас.

— Деякі пацієнти кажуть, що ви привели сюди повію. І тепер усі вони хочуть, щоб їм привели повій.

— Вельмишановна сестро, за кого ви нас маєте? Ми прийшли сюди з винятково релігійною метою. Ми з оцим парубком, який завтра в ім’я святої церкви укладе шлюб, прийшли дізнатися про одну з ваших пацієнток — Хасінту Коронадо.

Сестра Емілія здивовано подивилась на нас.

— Ви її родичі?

— Ми її духовні брати.

— Хасінта померла два тижні тому. За день до цього до неї приходив якийсь чоловік. Можливо, він теж ваш родич?

— Ви маєте на увазі отця Фернандо?

— То був не священик. Він сказав, що його звуть Хуліан. Я не згадаю зараз його прізвища.

Фермін подивився на мене, онімілий від здивування.

— Хуліан — мій друг, — промовив я.

Сестра Емілія кивнула.

— Він пробув з нею декілька годин. Я вже багато років не чула, як вона сміється. Після того як він пішов, Хасінта сказала мені, що вони згадували ті часи, коли були ще молодими. Ще вона сказала, що той чоловік приніс їй звістку про її дочку, Пенелопу. Я не знала, що в Хасінти була дочка. Я пам’ятаю все це, бо коли зустріла Хасінту наступного ранку, вона до мене всміхнулася. Я спитала, чому це вона так радіє, а жінка відповіла, що їде додому, до Пенелопи. Вона померла на світанку. Уві сні.

Закінчивши любовний ритуал, Росіїто передала знесиленого, але щасливого старого до рук Морфея. Фермін запропонував дівчині кругленьку суму, вдвічі більшу, ніж її звичайний гонорар, але Росіїто розплакалася й наполягла на тому, щоб ми передали ці гроші сестрі Емілії.

— Подивіться лишень на цих бідних, безпомічних людей, яких залишили і Бог, і диявол! Нехай ці бідолахи хоч гарячого шоколаду із солодкими булочками покуштують. Як на мене, це найкращий засіб забути всі життєві негаразди. О, я завжди така сентиментальна... Узяти хоча б, наприклад, цього горопашного дідугана, пане Ферміне... Єдине, що йому було потрібно, — щоб його обійняли та попестили. Це розбиває моє серце...

Ми посадили Росіїто у таксі, залишили їй непогані чайові та пішли пішки вулицею Принцеси. Оповита туманом, вулиця була пустинною.

— Уже пора повертатись додому, — сказав Фермін. — Завтра треба мати пристойний вигляд.

— Я не думаю, що зможу зараз заснути.

Ми ішли в напрямку Барселонети. Перш ніж ми це зрозуміли, ми пройшли повз хвилеріз. Місто, яке сяяло в тиші, розстилалось біля наших ніг у відблисках води в портах, було схоже на найбільший у всесвіті міраж. Ми сіли на краю дамби, щоб помилуватися краєвидом.

— Це зачароване місто, тобі про це відомо, Даніелю? Воно пробирається тобі під шкіру і краде твою душу, хоч ти цього й не помічаєш.

— Ферміне, ти вже розмовляєш точнісінько як Росіїто.

— А ти не смійся. Саме такі люди, як вона, роблять це гидке місце вартим того, щоб сюди хтось приїжджав.

— Ти повій маєш на увазі?

— Ні, не повій. Певною мірою всі ми повії. Я маю на увазі людей з добрим серцем та відкритою душею. І не дивись так на мене. Весілля роблять мене сентиментальним.

Ми сиділи, насолоджуючись чарівливою тишею, й дивились, як блищить вода.

Минув якийсь час, і світанок забарвив небо в бурштиновий колір — Барселона прокинулась. Ми почули вдалині відгомін дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар, яка щойно виринула з туману по той бік гавані.

— Як гадаєш, Каракс досі в місті? — спитав я.

— Спитай щось простіше.

— Обручки в тебе?

Фермін посміхнувся.

— Давай, ходімо. Вони вже чекають на нас, Даніелю. Життя чекає на нас.

Вона була в білій сукні — білій з відтінком кольору слонової кістки; і цілий світ відбивався в її очах. Я невиразно пам’ятаю слова священика, сповнені надією обличчя гостей, які прийшли до церкви того весняного ранку. Єдине, що я пам’ятаю, — це дотик її губ і священну обітницю, яку я завжди нестиму у своєму серці і не забуду до кінця своїх днів.

Дійові особи

1966

Хуліан Каракс закінчив «Тінь вітру» коротеньким оглядом, у якому підсумував подальші долі головних героїв. Після тієї далекої ночі 1945 року я прочитав багато книжок, але останній роман Каракса залишається моїм улюбленим твором. На сьогодні, хоч я й маю три десятки років за плечима, смаки мої не змінилися.

Поки я пишу ці слова, влаштувавшись за прилавком книгарні, мій син Хуліан, якому завтра виповнюється десять, з усмішкою стежить за мною й цікаво поглядає на купу аркушів, що росте й росте. Певно, він переконаний, що батько підхопив якусь книжкову хворобу. У Хуліана очі матері, від неї він успадкував і розум, а від мене... мені приємно думати, що від мене він успадкував здатність дивуватися зі світу.