Військовий комісаріат барселони 20 страница
— Коли побачимося знову?
— Я зателефоную тобі завтра або післязавтра, — відповіла вона.
— Обіцяєш?
Вона кивнула головою.
— Можеш дзвонити додому або до книгарні. За тим самим номером. У тебе ж він є, правда?
Вона знов кивнула.
Я попросив водія зупинитися на розі Мунтанер та Діпутасьйон. Запропонував Беа провести її до дверей, але вона відмовилася й пішла геть, не дозволивши ні поцілувати її, ні навіть потримати за руку.
Я визирнув з таксі. Беа бігла до дверей. Світло в помешканні Аґіларів було увімкнене, й я побачив свого приятеля Томаса, який поглядав на мене з вікна спальні, де ми провели так багато вечорів разом, розмовляючи та граючи в шахи. Із вимушеною посмішкою, яку він навряд чи побачив, я помахав йому рукою, та він не привітався у відповідь — залишався непорушним, мов приклеєним до шибки, холодно дивлячись на мене. За кілька секунд він відійшов, і у вікні стало темно. «Він чекав на нас», — подумав я.
Діставшись додому, я знайшов на столі залишки вечері на двох. Батько вже пішов спати; мені було цікаво, чи вистачило в нього сміливості запросити Мерседітас на обід. Я навшпиньки прокрався до своєї кімнати й увійшов, не вмикаючи світла.
У кімнаті хтось був. Хтось лежав у ліжку в темряві — немов мрець, зі схрещеними на грудях руками. Я відчув спазм у шлунку, але за мить почув знайоме хропіння й упізнав профіль із незрівнянним носом. Увімкнув світло на столику біля ліжка й побачив Ферміна Ромеро де Торреса, який лежав, розпластавшись у ліжку, загубившись у благословенних снах, тихо постогнуючи від задоволення.
Я голосно зітхнув, і Фермін розплющив очі. Побачивши мене, він наче здивувався — вочевидь, уві сні він перебував у дещо іншому товаристві. Протерши очі, Фермін озирнувся навколо.
— Сподіваюсь, я тебе не налякав. Бернарда каже, що коли сплю, я схожий на іспанського Бориса Карлоффа[Boris Karloff — псевдонім англійця Вільяма Генрі Пратта (1887—1969), відомого голівудського актора, який знімався переважно у фільмах жахів. Особливо популярним був створений ним образ потвори у фільмі «Франкенштейн» (1931). (Прим. перекл.)].
— Що ти робиш у моєму ліжку, Ферміне?
Він солодко замружився.
— Сню про Керол Ломбард. Ми були в Танжері в якихось турецьких лазнях, я намащував її олією — тією, що продають для дитячих сідниць... Ти коли-небудь намащував жінку олією з голови до ніг?
— Ферміне, вже пів на першу ночі, я ледь тримаюсь на ногах.
— Будь ласка, вибач, Даніелю. Це твій батько наполіг на тому, щоб я піднявся нагору й повечеряв з ним. Після вечері я відчув надзвичайну сонливість. Яловичина має на мене наркотичний вплив, розумієш. Твій батько запропонував, щоб я трохи полежав. Він сказав, що ти не заперечуватимеш...
— Я не заперечую, Ферміне. Ти просто застав мене зненацька. Залишайся в ліжку й повертайся до Керол Ломбард; вона, певно, чекає на тебе. І вкривайся добре. Ніч стоїть вітряна, якщо не вкриєшся, застудишся. Я піду до їдальні.
Фермін покірно кивнув. Синці в нього на обличчі починали жовтішати; голова з рідким волоссям та обличчя, вкрите дводенною щетиною, — усе це разом було схоже на стиглий фрукт, що впав з дерева. Я витяг із шухляди ковдри й дав одну Фермінові, потім вимкнув світло й повернувся до їдальні, де на мене чекало улюблене батьківське крісло. Загорнувся у ковдру, скрутився, як міг, калачиком, переконаний, що не стулю повік. Образи двох білих трун врізалися в мою пам’ять. Я заплющив очі й спробував відігнати примару. Уявив собі Беа у світлі свічок, як вона лежить оголена на ковдрах у ванній кімнаті... Віддався цим мріям. Мені вже вчувався віддалений шум моря, і я сам здивувався: невже я таки засинаю?.. Мабуть, я плив до Танжеру... Ні, то Фермін хропе... Ніколи досі не було в мене такого солодкого й глибокого сну, як тієї ночі.
Настав ранок, і пішов дощ. Вулиці затопило; злива злісно гамселила у вікна. Телефон задзвонив о пів на восьму. Я вистрибнув з крісла й схопив слухавку; серце моє калатало як скажене. Фермін у халаті та кімнатних черевиках і мій батько з кавником у руці обмінялися поглядами, до яких я вже почав звикати.
— Беа? — прошепотів я у слухавку, повернувшись до них спиною.
Мені здалося, що на протилежному кінці зітхнули.
— Беа, це ти?
Відповіді не було. Кілька секунд по тому кинули слухавку.
Хвилину я стояв, витріщаючись на телефон у сподіванні, що він знову задзвонить.
— Даніелю, вони передзвонять. Ходи снідати, — сказав батько.
Вона зателефонує пізніше, казав я собі. Певно, її хтось застукав із телефоном. Нелегко подолати поліцейський режим пана Аґілара. Нема чого панікувати.
Я таки змусив себе поснідати з батьком та Ферміном; можливо, то через дощ, але їжа геть утратила смак.
Злива не вщухала увесь ранок. Невдовзі після того, як ми відчинили книгарню, в районі відключили електрику — до обіду.
— Тільки цього нам бракувало! — зітхнув батько.
О третій почали з’являтися перші течі. Фермін запропонував піднятися до Мерседітас та попросити в неї цеберок, мисок та іншого посуду. Батько суворо заборонив це робити.
Злива тривала. Щоб заспокоїти нерви, я розповів Фермінові, що сталося вчора, хоча й промовчав про те, що побачив у склепі. Фермін слухав як зачарований; він дуже наполягав, та я все ж таки відмовився розповісти йому про форму, будову та міцність грудей Беа.
Отак потроху минав день. Після обіду, під приводом того, що хочу піти розім’яти ноги, я залишив батька читати й пішов до будинку Беа. Діставшись туди, зупинився на розі й подивився на великі вікна квартири. Запитав себе: що я роблю? Шпигую? Утручаюся у приватне життя? Чи просто клею дурня?.. Навіть якщо й так, — може, мені бракувало почуття власної гідності, але я був достатньо тепло вдягнений, щоб сховатися біля під’їзду на протилежному боці вулиці й з півгодини дивитися на вікна Аґіларів. Я бачив силуети пана Аґілара та його дружини. Але жодних ознак Беа.
Уже було близько опівночі, коли я повернувся додому, тремтячи від холоду, з тягарем на душі. Вона зателефонує завтра, — тисячі разів казав я собі, поки намагався заснути.
Але Беа не зателефонувала. Ні завтра, ні післязавтра. Вона не дзвонила цілий тиждень — найдовший у моєму житті.
Я вирішив померти.
Лише той, кому залишилося жити останній тиждень, може марнувати свій час так, як марнував його я. Усе, що я робив, — дивився на телефон і гриз себе думками; такий собі в’язень власної сліпоти, який навіть не припускав, що приготувала для нього доля. У понеділок удень я пішов до літературного факультету на Університетській площі, сподіваючись побачити Беа. Я знав, що вона не зрадіє, якщо я там з’явлюся й нас побачать разом; але краще накликати на себе її гнів, ніж далі жити в непевності.
Я запитав у канцелярії, де відбувається лекція професора Веласкеса, й вирішив почекати, поки звідти вийдуть студенти. Чекати довелося хвилин двадцять. Нарешті двері відчинилися, й я побачив зухвале, випещене обличчя професора Веласкеса, оточеного, як зазвичай, невеличкою групкою шанувальниць. Минуло п’ять хвилин — жодного натяку на Беа. Я вирішив підійди до дверей аудиторії й заглянути всередину. Троє дівчат скупчилися, як у недільній церковній школі, щебечучи й обмінюючись чи то конспектами, чи то секретами. Та, що скидалася на ватажка цієї компанії, помітила мою присутність і урвала свій монолог, кидаючи на мене допитливий погляд.
— Перепрошую, я шукаю Беатріс Агілар. Не знаєте, вона відвідує ці заняття?
Дівчата обмінялися недобрими поглядами.
— Ви її наречений? — спитала одна з них. — Офіцер?
Я дурнувато всміхнувся, й вони сприйняли це як ствердну відповідь. Лише одна з трьох дівчат усміхнулася до мене у відповідь, сором’язливо відводячи погляд. Решта здавалися зухвалими, поводилися майже виклично.
— Я не таким вас уявляла, — сказала очільниця цієї групи командос.
— А де ваша форма? — спитала її колежанка, з підозрою розглядаючи мене.
— Я у відпустці. Не знаєте, Беатріс уже пішла?
— Беатріс сьогодні не було на заняттях, — повідомила дівчина-ватажок.
Дві дівчини пройшли, покосившись на мене зі зневагою. Третя трохи відстала, спинилась біля мене і, пересвідчившись, що інші її не бачать, прошепотіла мені на вухо:
— Беатріс і в п’ятницю не було.
— Не знаєте, чому?
— Ви ж не її наречений, правда?
— Ні. Просто друг.
— Я вважаю, що вона захворіла.
— Захворіла?
— Так сказала одна з дівчат, що телефонувала їй. Мені треба йти.
Я не встиг і подякувати їй за допомогу, а дівчина вже зникла, приєднавшись до двох інших, отих, із нищівними поглядами, які чекали на неї у віддаленому кінці критої аркади.
— Даніелю, напевно, щось трапилось. Або померла двоюрідна бабуся, або в папуги свинка, або вона застудилася, бо надто легко вдягалася. Бог знає, що могло статися. Усупереч твоєму переконанню, земля не обертається навколо твоєї промежини.
— Гадаєш, я цього не розумію? Здається, ти мене зовсім не знаєш, Ферміне.
— Любий, якби Бог наділив мене ширшими стегнами, я міг би стати тобі за матусю, настільки добре я тебе знаю. Прислухайся до мене. Викинь усі ці хворобливі думки з голови, подихай свіжим повітрям. Очікування шкідливе для здоров’я.
— Отже, я здаюся тобі пришелепуватим.
— Ні. Примхливим. Розумію, що у твоєму віці можна будь-яку дрібницю сприймати як кінець світу, але у всього є межа. Сьогодні ввечері ми з тобою підемо до клубу на вулиці Платерія, це дуже модне місце. Я чув, туди приїхали кілька новеньких скандинавських дівчат зі Сьюдад Реаль — справжні красуні. Гуляємо моїм коштом!
— А що скаже Бернарда?
— Дівчата для тебе. Я почекаю в передпокої, почитаю журнал і подивлюся на прекрасний крам здаля, бо я навернувся до моногамії, якщо не in mentis[Фактично, у діях. (Прим. перекл.)].
— Дуже вдячний тобі, Ферміне, але...
— Вісімнадцятирічний юнак, який відмовляється від такої пропозиції, не при здоровому глузді. Потрібно щось негайно робити. Ось.
Він пошукав у кишенях та простягнув мені кілька монеток. Я здивувався: невже цими копійками він збирався фінансувати візит до розкішного сералю іберійських німф?
— Із цим ми далеко не підемо, Ферміне.
— Ти один з тих, хто падає з дерева, але так і не досягає землі. Невже ти насправді вважаєш, що я поведу тебе до дому розпусти, а назад приведу з гонореєю — до твого батька, найсвятішого чоловіка, якого я коли-небудь зустрічав? Я розповів тобі про дівчат, щоб подивитися на твою реакцію, звертаючись до єдиної частини твого тіла, яка, здається, залишилася в робочому стані. Монети для тебе, щоб ти пішов до таксофона на розі й наодинці подзвонив своїй коханій.
— Беа досить ясно сказала, щоб я їй не телефонував.
— Вона також сказала, що сама зателефонує у п’ятницю. Сьогодні вже понеділок. Утім, як хочеш. Вірити в жінок — одне, вірити в те, що вони кажуть, — зовсім інше.
Переконаний його доводами, я вислизнув з книгарні, пішов до громадського таксофона на розі вулиці й набрав номер Аґіларів.
На п’ятому сигналі хтось на іншому кінці мовчки підняв слухавку, не озиваючись. Минуло п’ять секунд.
— Беа? — прошепотів я. — Це ти?
Голос, що відповів, наче вдарив мене у живіт бияком.
— Ти, сучий сину, присягаюся, я тебе заб’ю до смерті!
То був металевий голос, сповнений справжньої злості. Крижаний та спокійний. Саме це налякало мене безмежно. Я уявляв, як пан Аґілар у передпокої тримає слухавку телефонного апарата — того самого, яким я нерідко користувався, щоб подзвонити батькові та сказати, що запізнюся, бо проведу вечір у Томаса. Я залишався на місці, слухаючи дихання батька Беа й мовчки розмірковуючи, чи впізнав він мій голос.
— Бачу, тобі бракує сміливості розмовляти, покидьку. Будь-який мерзотник може скоїти те, що скоїв ти, але тільки справжньому чоловікові дістане мужності показати своє обличчя. Я б помер від сорому на саму думку, що сімнадцятирічна дівчинка хоробріша за мене, — бо вона не назвала твого імені й не зробить цього. Я її знаю. Отже, якщо ти не маєш мужності показати своє обличчя задля Беатріс, розплачуватися за те, що зробив ти, буде вона.
Коли я поклав слухавку, руки мої тремтіли. Я навіть не подумав: через мій дзвінок справи Беа стали ще гіршими. Єдине, що мене турбувало, — це можливість залишитися невпізнаним. Я зрікався людини, яку на словах кохав, але насправді лише використовував. Я робив так і раніше, коли інспектор Фумеро бив Ферміна. Я зробив так знову, коли покинув напризволяще Беа. Я робитиму так знов і знов, як тільки цього вимагатимуть обставини.
Хвилин десять я залишався на вулиці, намагаючись заспокоїтися, перш ніж повертатися до крамниці. Може, слід знов подзвонити панові Аґілару й зізнатися: так, це я, Даніель Семпере, і я божеволію від його дочки. Крапка. І нехай тоді він приходить сюди у своїй генеральській формі та б’є мене. Він має на це право.
На зворотному шляху я помітив, що з іншого боку вулиці за мною хтось спостерігає. Спершу мені здалося, що це пан Федеріко, годинникар, але одного погляду було достатньо, щоб помітити, що той чоловік вищий і масивніший. Я, у свою чергу, зупинився, і він, на моє здивування, кивнув, немов хотів привітатися й довести: він зовсім не заперечує, щоб я помітив його присутність. Світло одного з ліхтарів упало на його обличчя. Риси здалися мені знайомими. Чоловік зробив кілька кроків уперед, застібаючи плаща на ґудзики аж до підборіддя, потім усміхнувся до мене й пішов геть у напрямку Рамблас, змішавшись з іншими перехожими. Й лише тоді я впізнав його: то був поліціянт, який тримав мене, поки інспектор Фумеро катував Ферміна.
Коли я увійшов до книгарні, Фермін допитливо поглянув на мене.
— Чого таке обличчя?
— Ферміне, гадаю, в нас проблема.
Того ж вечора ми втілили в життя план, який задумали з паном Ґуставо Барсело.
— По-перше, слід пересвідчитися, що за нами справді стежить поліція. Ми підемо пішки до «Ельс-Кватре-Ґатс», як зазвичай, щоб побачити, чи досі той чоловік там, у засідці. Твоєму батькові — ані слова, бо в нього з’являться камені у нирках.
— А що йому сказати? Він і так уже доволі підозріло дивиться.
— Скажи, що підеш купити насіння соняшника або щось подібне.
— А чому нам потрібно йди саме до «Ельс-Кватре-Ґатс»?
— Бо там продають найсмачніші в радіусі п’яти кілометрів бутерброди із шинкою. І нам слід поговорити. Не будь занудою, Даніелю. Роби, як я кажу.
Вітаючи будь-яку справу, яка б відволікла мене від моїх думок, я скорився. За кілька хвилин я вже виходив на вулицю, запевнивши батька, що до обіду повернуся. Фермін чекав на мене на розі. Як тільки я приєднався до нього, він підвів брови, що означало: мені слід починати рухатися.
— За п’ятнадцять метрів від нас гримуча змія. Не повертай голови.
— Той самий?
— Не думаю, якщо він тільки не зменшився в розмірі від такої дощової погоди. Цей виглядає як новак. У нього газета тижневої давності. Фумеро, мабуть, набирав учнів з благодійного притулку.
В «Ельс-Кватре-Ґатс» наш поліціянт у цивільному сів за стіл у кількох метрах від нас, удаючи, що перечитує звіт про футбольні матчі за минулий тиждень. Кожні двадцять секунд він крадькома кидав на нас погляд.
— Подивись, як він, бідолашний, спітнів, — сказав Фермін, хитаючи головою. — Ти, здається, десь далеко, Даніелю. Ти розмовляв з дівчиною чи ні?
— Слухавку взяв її батько.
— І ви мали приємну дружню розмову?
— То був монолог.
— Зрозуміло. Слід припустити, що ти наразі не можеш звертатися до нього «татку»?
— Він сказав мені, що заб’є мене до смерті. Дослівно.
— Упевнений, то було риторичне перебільшення.
Цієї миті біля нас виріс офіціант. Фермін, потираючи руки з нетерплячки, замовив стільки їжі, що нею можна було б нагодувати цілий полк.
— А ти нічого не бажаєш, Даніелю?
Я заперечливо похитав головою.
Коли повернувся офіціант із двома тацями, повними бутербродів, сандвічів та келихів із пивом різного ґатунку, Фермін вручив йому значну суму й сказав, щоб решту той залишив собі.
— Слухай, хазяїне, — додав мій друг. — Бачиш чоловіка, що сидить за столом біля вікна? Отого, вбраного, як Мудрий Цвіркунчик[Персонаж казки про Буратіно. В Іспанії широко відомий завдяки мультфільмові В. Діснея «Піноккіо» (1940). (Прим. перекл.)], що хоч і занурився з головою в газету, та все одно голова в нього стирчить, мов конус?
Офіціант кивнув зі змовницьким виглядом.
— Не міг би ти сказати йому, що надійшло термінове повідомлення від інспектора Фумеро? Йому слід негайно піти на ринок Бокерія, придбати на двадцять дуро[Дуро — монета в один песо. (Прим. перекл.)] варених турецьких горіхів, а потім невідкладно доставити їх — якщо потрібно, на таксі — до поліційного відділку, інакше з його яєчок зроблять яєчню. Я маю повторити?
— Немає потреби, пане. Турецьких горіхів на двадцять дуро — або яєчня з яєчок.
Фермін дав йому ще монету.
— Благослови тебе Господь.
Офіціант поважно кивнув і підійшов до столика нашого переслідувача, щоб переказати повідомлення.
Коли той почув інструкції, його обличчя видовжилося. Ще п’ятнадцять секунд від залишався за столом, ніби вагаючись, потім прожогом вискочив на вулицю. Фермін і оком не змигнув.
За інших обставин мене б цей епізод звеселив, але того вечора Беа не виходила в мене з голови.
— Даніелю, спустися з хмар, нам слід дещо обговорити. Завтра, не відкладаючи, ти підеш до Нурії Монфорт, як ми планували.
— І що мені їй казати?
— Щось вигадай. Треба слухатися пана Барсело, він дає дуже слушні поради. Нехай вона дізнається: тобі відомо, що вона ошукала тебе щодо Каракса; що її так званий чоловік Мікель Молінер — не за ґратами, як вона каже; що ти з’ясував: саме вона — та зла рука, яка забирає пошту зі старої квартири Фортюні-Каракс, користуючись абонентською скринькою на ім’я неіснуючої юридичної фірми... Нехай у неї земля горить під ногами! Вивалиш на неї все це — і підеш, залишаючи її варитися у власному соку.
— А тим часом...
— А тим часом я буду чекати на неї — з цією метою я планую використати найостанніші техніки камуфляжу.
— Це не спрацює, Ферміне.
— Трохи талану — і спрацює!.. Тебе непокоїть погроза? Ну ж бо, що сказав тобі батько дівчини? Що він зробить із тобою? Повтори, що сказав цей божевільний?
— Правду! — випалив я.
— Правду, згідно зі святим мучеником Даніелем?
— Можеш сміятися скільки хочеш. Саме на це я заслуговую.
— Я не сміюся, Даніелю. Мені просто прикро бачити, як ти караєшся. Будь-кому здасться, що ти вдягнув волосяницю. У житті й так вистачає тортур — не варто ще ходити під місячним світлом, немов Великий інквізитор, катуючи самого себе.
— Тобі відомо про це з власного досвіду?
Фермін знизав плечима.
— Ти ніколи не розповідав, як ти натрапив на Фумеро, — сказав я.
— Хочеш почути історію з мораллю?
— Тільки якщо ти хочеш розповісти.
Фермін налив собі келих пива й вихилив одним ковтком.
— Амінь, — сказав він собі. — Те, що я можу розповісти тобі про Фумеро, — речі загальновідомі. Уперше я почув про нього, коли майбутній інспектор був бандитом і працював на анархістську профспілку. Він завоював неабияку репутацію, бо не знав ані страху, ані сумнівів. Тільки назви йому ім’я жертви — і вона серед білого дня просто на вулиці дістане кулю в голову. Такі таланти високо цінувалися за часів смути. Для Фумеро не існувало понять відданості та довіри. Він не засуджував тих, на кого працював, якщо останні допомагали йому здиратися нагору. У світі багато покидьків, але небагато хто з них має таланти Фумеро. Починав він з анархістами, потім перейшов на службу до комуністів, а від них до фашистів лише один крок. Він шпигував, продавав інформацію про одну партію іншій, а гроші отримував від обох. Я довго стежив за ним. На той час я працював на автономний уряд Каталонії. Іноді мене приймали за брата президента Компаніса[Companys — Компаніс Ховер, Луїс (1882—1940), іспанський політичний діяч, лідер Лівої республіканської партії Каталонії. У1933—1934 та у1936—1939 роках — президент автономного уряду (Ґенералідаду) Каталонії. Після поразки Республіки емігрував до Франції. У 1940 р. його було видано франкістам, які його розстріляли. (Прим. перекл.)], чим я дуже пишався.
— І чим ти займався?
— Усім потроху. Сьогоднішні радіо-опери назвали б це шпигунством, але за часів війни кожен був шпигуном. Частина моїх обов’язків полягала в тому, щоб стежити за такими як Фумеро, бо вони були вкрай небезпечні. Вони немов гадюки: жодних ідеалів та совісті. Під час війни вони з’являлися скрізь. У мирний час — натягнули маски. Але вони й досі тут. Їх тисячі. І рано чи пізно я дізнався, яку гру він вів. Радше пізно, як мені видається. За кілька днів Барселону взяли франкісти, й тепер правда була на іншому боці. Я став переслідуваним злочинцем, а мої керівники були змушені ховатися, мов щури. Природно, Фумеро вже був відповідальним за операцію «зачистки». Чистка здійснювалася відкрито, зі стріляниною на вулицях, у замку Монжуйк. Мене заарештували в порту, коли я намагався домовитися про перевіз до Франції на грецькому торгово-вантажному судні кількох моїх керівників. Мене привезли в Монжуйк і два дні протримали в дуже темній камері без води та вентиляції. Світло, яке я вперше побачив після цього, було полум’ям лютівної лампи. Фумеро й ще якийсь чоловік — він розмовляв лише німецькою — підвісили мене догори ногами. Спершу німець звільнив мене від одягу, спаливши його лютівником, і мені здалося, що рука в нього призвичаєна. Коли я залишився абсолютно голим, з обпаленим волоссям на тілі, Фумеро сказав: якщо я не розповім, де ховаються мої керівники, вони почнуть веселитися по-справжньому. Я не хоробра людина, Даніелю. І ніколи нею не був. Але, зібравши в кулак оту дещицю мужності, яку мав, я запропонував йому поцілувати мій зад. Після жесту Фумеро німець щось впорснув мені у стегно й кілька хвилин почекав. Потім, поки Фумеро палив і, посміхаючись, дивився на мене, німець почав старанно підсмалювати мене лютівником. Сліди ти бачив...
Я кивнув. Фермін розповідав спокійно — жодних емоцій.
— Ці ушкодження — дрібниця в порівнянні з тими, що лишилися всередині. Я цілу годину терпів катування лютівником — а може, минула лише хвилина... не знаю. Але наприкінці я таки видав їм імена, прізвища та розміри комірців усіх моїх керівників, навіть тих, яких не знав. Мене викинули на алеї в Пуебло-Секо, оголеного, з обпаленою шкурою. Якась добра жінка забрала мене до себе додому й два місяці доглядала мене. Комуністи застрелили її чоловіка й двох синів на порозі будинку —вона не знала, за віщо. А коли я зміг підвестися й вийти на вулицю, дізнався, що все моє керівництво заарештували і стратили лише кілька годин по тому, як я сповістив про них...
— Ферміне, якщо не хочеш розповідати...
— Ні, ні. Я волію, щоб ти почув та знав, із ким маєш справу. Коли я повернувся до свого будинку, мені сказали, що уряд сконфіскував його, з усіма моїми пожитками. Я став жебраком, навіть не усвідомлюючи цього. Намагався знайти роботу — мені відмовляли. Єдине, що я міг добути, це пляшку дешевого вина за кілька сентимо. Вино — повільна отрута, що роз’їдає твої нутрощі, немов кислота; але я сподівався, що рано чи пізно воно спрацює. Я казав собі, що колись повернуся на Кубу, до своєї мулатки. Мене заарештували, коли я намагався сісти на вантажне судно до Гавани. Не пам’ятаю, скільки я провів у тюрмі. Після першого року там починаєш утрачати розум. Коли я вийшов, то почав жити на вулицях, де ти мене пізніше і знайшов. Там було багато таких, як я, колег з тюрми або товаришів за зброєю. Лічені щасливці мали когось, на кого могли б розраховувати, місце, куди б могли повернутися. Решта приєдналася до армії «безземельних». Якщо ти одного разу отримав картку до цього клубу, ти ніколи не перестанеш бути його членом. Більшість із нас виходили вночі, коли світ спить. Я зустрічався з такими, яким був сам. Рідко коли ми бачилися знову. Життя на вулиці недовге. Люди дивляться на нас із презирством, навіть ті, хто дає милостиню; але чужа зневага — ніщо в порівнянні з тією зміною, яку відчуваєш у собі. Це все одно що бути ходячим трупом, трупом, який хоче їсти, смердить та відмовляється остаточно вмирати. Час від часу Фумеро та його молодчики заарештовували мене за безглуздими звинуваченнями у крадіжках або у набриданні дівчатам, які повертаються з монастирської школи. Ще один місяць у тюрмі Ле-Модело, ще побиття, й знов на вулицю. Я ніколи не розумів суті цих фарсів. Мабуть, поліція вважала за зручне мати в своєму розпорядженні список підозрюваних, до якого можна було б звертатися у разі потреби. Під час чергової своєї зустрічі з Фумеро, який на той час уже був досить поважною фігурою, я запитав його, чому він не вбив мене, як убив інших. Він засміявся й відповів, що існують речі гірші за смерть. Він ніколи не вбиває інформаторів, додав він. Їх він гноїть заживо.
— Ферміне, ти не інформатор. Будь-хто на твоєму місці зробив би те саме. Ти мій найкращий друг.
— Я не заслуговую на твою дружбу, Даніелю. Ви — ти і твій батько — врятували моє життя, й тепер воно належить вам обом. Задля вас я зроблю все можливе. Того дня, коли ти забрав мене з вулиці, Фермін Ромеро де Торрес народився знов.
— Це не справжнє твоє ім’я?
Фермін похитав головою.
— Я побачив його на одній афіші біля арени для бою биків. Моє справжнє ім’я поховане навік. Чоловік, який колись жив у цьому тілі, помер, Даніелю. Іноді він повертається. У кошмарах. Але ти наново навчив мене жити. Ти подарував мені сенс життя, мою Бернарду.
— Ферміне...
— Нічого не кажи, Даніелю. Просто пробач мені, якщо можеш.
Я мовчки обійняв його, й він заплакав. Люди кидали на нас здивовані погляди, я у відповідь злісно дивився на них. Урешті-решт вони вирішили не звертати на нас уваги.
Пізніше, коли ми з Ферміном прямували до його пансіону, в мого приятеля знов прорізався голос.
— Те, що я розповів тобі сьогодні... Благаю, не кажи Бернарді...
— Я не розповім ані Бернарді, ані кому іншому. Жодного слова, Ферміне.
Ми потиснули один одному руки на прощання.
Уночі я не міг заснути. Лежав у ліжку з увімкненим світлом, розглядав свою ручку «Монблан», якою вже багато років не писав; вона була мов пара рукавичок, подарована безрукому. Мене переслідувала ідея піти до будинку Аґіларів та здатися добровільно, сподіваючись на краще. Але поміркувавши, я вирішив, що вдертися в дім Беа посеред ночі — не найкращий спосіб пом’якшити ситуацію. На світанку, виснажений безсонням та збитий з пантелику невідчепними думками, я дійшов висновку: нехай усе йде своєю чергою; з часом ріка віднесе геть усю погану кров.
Зранку справи у книгарні йшли повільно, і я скористався з нагоди, щоб стоячи подрімати, зберігаючи «рівновагу та грацію фламінго», як жартував мій батько. Пообідь, як і домовлялися минулого вечора, я вдав, ніби йду на прогулянку, а Фермін запевнив батька, що йому треба до лікарні — зняти кілька швів. Наскільки я зрозумів, батько проковтнув обидві брехні. Те, що ми систематично обманювали мого батька, почало мене дратувати; я ще зранку сказав про це Фермінові, поки батько ходив виконувати замовлення.
— Даніелю, стосунки батько-син засновані на тисячі маленьких невинних обманів. Дари волхвів, чарівниця, яка приносить дітям подарунки, система заохочування та багато інших. Це просто один з таких обманів. Не відчувай за собою провини.
Отже, збрехавши вкотре, я попрямував до будинку Нурії Монфорт, чиї духмяні дотики залишили незнищенний слід у моїй пам’яті. Бруківку площі Св. Феліпе Нері окупувала зграя голубів; на іншому кінці площі не було ні душі. Під пильними поглядами десятка голубів я перетнув бруківку й даремно шукав очима Ферміна, замаскованого невідомо під кого, — він відмовився розкрити свій план.
Я наблизився до будинку Нурії. Ім’я Мікеля Молінера досі стояло на поштовій скриньці. Може, саме на це мені й слід передовсім вказати Нурії Монфорт?.. Сходячи в темряві нагору, я майже сподівався, що її немає вдома, — ніхто не відчуває такого співчуття до брехуна, як інший брехун.
Діставшись п’ятого поверху, я зупинився, щоб зібрати рештки мужності й вигадати якийсь привід на виправдання свого візиту. З іншого боку майданчика гриміло сусідське радіо; цього разу передавали вікторину на знання релігії. Вікторина проходила під назвою «З невеличкою Божою поміччю», і завдяки їй уся Іспанія, мов заворожена, щовівторка прикипала до радіоприймачів.
Питання на п’ять очок! Зараз із невеличкою Божою поміччю ви скажете нам, Бартоломе, в якій подобі постав диявол перед мудрецем, який жив у наметі, у притчі про архангела та гарбуз, що у Книзі Ісуса Навина: а) молодої кози; б) глечика торговця; в) акробата з мавпою?
Так, у хвилі оплесків слухачів зі студії Національного радіо, я опинився біля дверей Нурії Монфорт і кілька секунд натискав на дзвоник. Прислухався, як луна йде квартирою, й зітхнув із полегшенням. Уже збирався був іти, коли почув, як до дверей наближаються кроки. Вічко загорілося, як краплина світла. Я посміхнувся. Поки в замку обертався ключ, я глибоко дихав.
— Даніелю!
Блакитний дим від цигарки звивався навколо її обличчя. На її губах блищала темна помада; вони були вологими та залишали на фільтрі цигарки, яку вона тримала між вказівним та підмізинним пальцями, сліди, схожі на кров. Є люди, яких пам’ятаєш, є люди, про яких мрієш. Для мене Нурія Монфорт була немов міраж: ти не сумніваєшся в його реальності, ти просто йдеш за ним, доки він не зникне або не знищить тебе.