Військовий комісаріат барселони 18 страница
— Утримайся від діагнозів, Мікелю.
— Так чи інак, вона, либонь, досі розмірковує: що сказати, як сказати, коли й кому. Спершу їй слід подумати про наслідки для неї самої, про можливий скандал, про чоловікову лють... Решта, насмілюся припустити, її не хвилює.
— Гадаєш, вона нічого не розповість?
— Вона помовчить день-два, але не думаю, що буде в змозі довго тримати все це в таємниці від пана Рікардо. А як план утечі? Він досі в силі?
— Більш ніж будь-коли.
— Радий це чути. Бо я справді вважаю, що зворотного шляху немає.
Тиждень тягнувся нескінченно. Очікування було нестерпним. Хуліанові здавалося, що він помирає. Щодня він на тремтячих ногах ходив до школи, але його присутність там була, так би мовити, лише позірною; він обмінювався тривожними поглядами з Мікелем Молінером, який був так само занепокоєний, як і Хуліан, якщо не більш. Хорхе Алдая мовчав. Він поводився чемно, як зазвичай. Щовечора по нього приїздив водій пана Рікардо. Хасінта більше не з’являлася.
Увечері в четвер, після занять, Хуліан почав благословляти фортуну. Здавалося, пані Алдая досі нічого нікому не розповіла. Чому? Через сором? Через власну глупоту, про яку говорив Мікель?.. Утім, це не мало значення. Головне, щоб вона мовчала до неділі. Тієї ночі, вперше за кілька днів, Хуліан зміг заснути.
Однак у п’ятницю вранці біля шкільної брами на нього чекав падре Романонес.
— Хуліане, треба поговорити.
— Що сталося, отче?
— Я завжди знав, що рано чи пізно цей день надійде, — злісно всміхнувся падре, — і мушу зізнатися, я радий повідомити тобі цю новину.
— Яку новину, отче?
— Хуліан Каракс більше не є учнем школи Святого Ґабріеля. Його присутність у закладі, класах та навіть у саду суворо заборонена. Його речі, підручники та інше майно відтепер є власністю школи.
Останніми у промові падре Романонеса були слова «негайне й остаточне виключення».
— Можна спитати про причину?
— Особисто я знаю з десяток, тож залишаю тобі обрати з них найбільш імовірну. Бувай, Караксе. І хай щастить. Щастя тобі не завадить.
Метрах у двадцятьох, біля фонтану, стояло кілька учнів. Усі вони витріщалися на Хуліана. Дехто сміявся, роблячи прощальний жест. Інші дивилися в замішанні. Лише один сумно посміхався: це був Мікель Молінер.
Мікель кивнув головою й самими губами нечутно промовив слова, які Хуліан, здавалося, прочитав у повітрі: «Побачимось у неділю».
...Повернувшись додому на вулицю Св. Антоніо, Хуліан помітив біля крамниці «Мерседес» пана Рікардо. Хлопець зупинився за рогом і чекав. Через певний час пан Рікардо вийшов з крамниці капелюхів і сів у машину. Хуліан заховався за якимись дверима, поки автомашина проїжджала в напрямку Університетської площі, а коли вона зникла за рогом, він збіг сходами нагору.
Софі була в сльозах.
— Що ти накоїв, Хуліане?.. — прошепотіла вона беззлобно.
— Вибач, мамо...
Софі пригорнула сина до себе. Вона наче схудла й постарішала, немов у неї вмить украли життя та молодість. «І я винен у цьому більше, ніж будь-хто», — подумав Хуліан.
— Послухай мене уважно, Хуліане. Твій батько та пан Рікардо Алдая вже домовилися, що за кілька днів відішлють тебе до війська. В Алдаїв чимало впливу... Ти мусиш поїхати, Хуліане. Поїхати туди, де вони не знайдуть тебе ...
Хуліанові здалося, що в материних очах промайнула якась тінь.
— Є ще щось, мамо? Щось, чого ти не сказала?
Софі подивилася на нього. Її губи тремтіли.
— Тобі... нам обом слід утекти звідси. Назавжди.
Хуліан міцно обійняв її й прошепотів у вухо:
— Не хвилюйся за мене, мамо. Не хвилюйся.
Усю суботу Хуліан провів, зачинившись у власній кімнаті, серед книг та планшетів. Капелюшник на світанку зійшов до крамниці й не повертався до глибокої ночі. «У нього не вистачає мужності сказати все мені в обличчя», — думав Хуліан. Тієї ночі Хуліан, з повними сліз очима, прощався з роками, які він провів у цій темній, холодній кімнаті, загублений серед мрій, які — тепер він знав — ніколи не здійсняться.
У неділю, на світанку, Хуліан зійшов униз з однією торбою, куди склав сякий-такий одяг та книжки; поцілував Софі в чоло, поки та спала, згорнувшись під ковдрою у їдальні, й пішов. Вулиці сповивала блакитна імла. Мідні спалахи відблискували від пласких дахів старого міста. Хуліан ішов не кваплячись, прощаючись із кожними дверима, з кожним вуличним рогом... Може, з часом у його пам’яті залишиться тільки добре, а самотність, яка так часто переслідувала його на цих вулицях, забудеться?
На Французькому вокзалі було безлюдно; залізничні платформи, від яких відбивалося палаюче сяйво світанку, вигиналися в імлі, немов блискучі шаблі. Хуліан провів кілька годин, загубившись у магії слів; у ці години він скидав із себе своє ім’я, немов власну шкіру, й намагався відчути себе іншою людиною. Він мріяв про героїв своїх іще не написаних творів — єдиний притулок, що залишився в його душі. Тоді він уже знав, що Пенелопа не прийде.
Незадовго до дванадцятої на станцію прибув Мікель Молінер, віддав Хуліанові квитки й усі свої заощадження. Двоє друзів міцно обнялися без зайвих слів. Хуліан ніколи раніше не бачив, щоб Мікель Молінер плакав.
Годинники були всюди, вони відлічували останні хвилини.
— Ще є час, — пробурмотів Мікель, не зводячи очей зі входу на станцію.
Але о п’ять хвилин на першу начальник станції дав останній дзвінок для пасажирів, які їхали до Парижа. Потяг уже почав рухатися вздовж платформи, й Хуліан обернувся, щоб востаннє попрощатися з другом. Мікель Молінер дивився на нього, тримаючи руки в кишенях.
— Пиши! — гукнув він.
— Напишу, тільки-но дістануся туди!
— Ні! Не мені! Пиши книжки. Не листи. Пиши їх задля мене, задля Пенелопи.
Хуліан кивнув головою, тільки зараз розуміючи, як йому бракуватиме друга.
— І не втрачай мрій! — гукав Мікель. — Ніколи не знаєш, коли вони знадобляться!
— Завжди, — прошепотів Хуліан, але рев потяга заглушив його слова.
— Того ж вечора, — говорила Хасінта, — коли її мати спіймала їх у моїй спальні, Пенелопа розповіла мені, що сталося. Наступного дня пані викликала мене й запитала, що мені відомо про Хуліана. Я відповіла, що майже нічого, крім того, що він приємний юнак, друг Хорхе. Пані наказала замкнути Пенелопу в спальні й не випускати. Пан Рікардо був у Мадриді й мав повернутися лише у п’ятницю. Як тільки він приїхав, пані розповіла йому про те, що бачила на власні очі. Я була присутня. Пан Рікардо підстрибнув з фотеля й дав дружині такого ляпаса, що вона впала на підлогу. Потім, волаючи, немов божевільний, він примусив її повторити все те, що вона сказала. Пані була налякана. Ми ніколи не бачили пана Рікардо в такому стані. Ніколи. Він мав такий вигляд, наче в нього вселилися усі дияволи. Клекочучи від гніву, він піднявся до Пенелопи у спальню й за волосся витяг її з ліжка; я намагалася зупинити його, але він відштовхнув мене. Того ж вечора він покликав сімейного лікаря, й той оглянув Пенелопу. Коли лікар закінчив огляд, вони з паном Рікардо довго розмовляли. Пенелопу знов замкнули в кімнаті нагорі, а мені пані наказала зібрати речі.
Мені не дозволили побачити Пенелопи. Я так і не попрощалася з нею. Пан Рікардо погрожував доповісти про мене поліції, якщо я комусь розповім про те, що сталося. Того ж вечора мене викинули геть, після вісімнадцяти років безперервної служби в будинку. Я не мала куди йти, крім пансіону на вулиці Мунтанер.
Два дні по тому до мене навідався Мікель Молінер. Він розповів, що Хуліан поїхав до Парижа. Він хотів дізнатися від мене, чому Пенелопа не прийшла на вокзал, як було домовлено.
Протягом кількох тижнів я приходила до будинку Алдаїв, благаючи, щоб мені дозволили хоч раз побачити мою дівчинку, але мене навіть у ворота не впускали. Тож щодня я влаштовувалася на протилежному боці вулиці, сподіваючись побачити Пенелопу; але я її так і не побачила — вона не виходила з будинку. Натомість пан Алдая викликав поліцію й за допомогою своїх могутніх друзів запроторив мене до психіатричної лікарні в Орті, запевняючи, що я — якась незнайома божевільна, яка завдає клопоту його родині. В Орті я провела два роки, замкнена, немов тварина. Та перше, що я зробила, коли вийшла звідти, — це знов пішла до будинку на проспекті Тібідабо, щоб побачити Пенелопу.
— І вам вдалося її побачити? — спитав Фермін.
— Будинок було зачинено та виставлено на продаж. У ньому ніхто не мешкав. Мені сказали, що сім’я Алдаїв поїхала до Арґентини. Я написала на адресу, яку мені дали, та листи повернулися нерозпечатаними...
— Що сталося з Пенелопою? Вам відомо?
Хасінта заперечливо похитала головою. Здавалося, вона ось-ось знепритомніє.
— Я ніколи її більше не бачила.
Літня жінка застогнала й розплакалася. Фермін обійняв її й почав заколисувати. Під старість Хасінта Коронадо всохла до розмірів маленької дівчинки, й поряд із нею навіть Фермін здавався гігантом.
У моїй голові роїлися запитання, але приятель зробив мені знак, що бесіду закінчено. Уставши, він оглядівся навколо себе в цій брудній холодній халупі, де Хасінта Коронадо проводила свої останні дні.
— Ну ж бо, Даніелю. Ми йдемо. Ти перший.
Виходячи, я на мить озирнувся й побачив, як Фермін став біля літньої жінки навколішки й поцілував її в чоло. Вона беззубо всміхнулася. Я почув його голос:
— Хасінто! Вам подобаються льодяники, чи не так?
На обхідному шляху до виходу ми пройшли повз справжнього пана Кольбато, власника похоронного бюро, та двох його блідих, наче мерці, помічників, які несли дешеву соснову труну, мотузку й щось, що підозріло нагадувало вживаний уже саван. На додачу до безкровної шкіри чоловіки мали виснажені, собачі вищири. Від процесії відгонило зловісним запахом формальдегіду й дешевого одеколону.
Фермін вказав на приміщення, де чекало тіло померлого, й благословив тріо. Люди поважно кивнули головами у відповідь і перехрестилися.
— Хай спочиває з миром, — пробурмотів Фермін, тягнучи мене до виходу.
Черниця, яка тримала гасову лампу, провела нас суворим, засуджуючим поглядом.
Коли ми нарешті опинилися поза стінами будинку, вулиця Монкада — цей безрадісний каньйон з каміння та темряви — здалася нам привабливою алеєю надії. Фермін глибоко, з полегшенням, зітхнув, і я зрозумів: не один я радію, залишивши притулок Св. Лусії позаду. Хасінтина розповідь вплинула на нашу свідомість більшою мірою, ніж ми передбачали.
— Послухай, Даніелю, як щодо крокетів із шинкою та парочки келихів іскристого вина тут, у Хампаньєти? — запропонував Фермін. — Лише задля того, щоб прибрати з рота цей неприємний присмак?
— Щиро кажучи, я не проти.
— Ти сьогодні не домовлявся з дівчиною про зустріч?
— Завтра.
— А, дідько... тебе важко обіграти, га? Ти швидко вчишся...
Ми ще й десяти кроків не зробили в напрямку галасливої таверни, розташованої на тій самій вулиці кількома метрами далі, коли в темряві матеріалізувалися три силуети. Двоє стали за нашими спинами, так близько, що я відчував їхній подих на потилиці. Третій, менший на зріст, але грізніший за перших двох, став на нашому шляху. Це був він. Він був одягнений у свій звичайний плащ і єлейно посміхався.
— Гляньте, хто це в нас тут? Невже це мій старий друг, людина тисячі облич! — вигукнув інспектор Фумеро.
Мені здалося, що я чую, як здригаються від жаху Фермінові кістки. Мій завжди балакучий приятель спромігся лише на глухий стогін. Двоє громил — либонь, агенти кримінальної поліції — схопили нас за барки, ладні вивернути нам руки, якщо ми тільки поворушимось.
— Бачу з твого здивованого вигляду, — глузував Фумеро, — ти вважав, що я давно втратив твій слід. Невже ти думав, що такий шматок лайна, як ти, може виповзти з ринви й видавати себе за порядного громадянина? Я знав, що ти дурний, але аж настільки?.. Крім того, мені сказали, що ти пхаєш свого носа — оцього мерзенного носа — у речі, які тебе зовсім не стосуються. Це поганий знак. Що в тебе за справи з тими жалюгідними черницями? Невже ти з одною з них зустрічаєшся, га?
— Я поважаю сідниці своїх ближніх, інспекторе, особливо якщо ці ближні живуть монастирським життям. Якби ви теж навчилися шанувати інших, це пішло б на користь перистальтиці вашої прямої кишки. Присягаюся, ви б заощадили купу грошей на ліках, — просичав Фермін.
Фумеро видав короткий смішок, у якому промайнула злість.
— Слухай, ти, пане Сталеві Яйця! Якби всі дурисвіти скидалися на тебе, моя робота була б суцільним задоволенням. Скажи мені, як ти кличеш себе сьогодні, сучий сину? Ґері Купер[Gary Cooper (1901 — 1961) — популярний актор, символ «золотого віку» Голівуду. (Прим. ред.)]? Скажи мені, якого біса ти пхаєш свого величезного носа у притулок Святої Лусії, й я відпущу тебе лише з попередженням. Ну ж бо, говори. Що вас двох сюди принесло?
— Особиста справа. Ми приходили відвідати родича.
— Родича? Тільки не кажи, що твою кляту матір! Послухай, тобі пощастило зустрітися зі мною в гарний день, а то я б забрав тебе до відділку й дав іще один урок розпеченим лютівником. Будь чемним хлопчиком і розкажи своєму старому приятелеві інспектору Фумеро правду. Трохи співпраці — й ти позбавиш мене від необхідності биття цього маленького розумного хлопчика, якого ти вибрав за спонсора.
— Якщо хоч волосина впаде з його голови, присягаюся...
— Ти налякав мене до нестями. Я щойно наклав у штани.
Фермін судомно ковтнув, немов боячись видихнути рештки хоробрості.
— Чи це не ті самі матроські штанці, які твоя шановна мати, славетна кухарка, примусила тебе надіти? Кажуть, вони добре пасували до твоїх сідниць!
Обличчя інспектора Фумеро зблідло, очі втратили будь-який вираз.
— Що ти сказав, сучий сину?!
— Я сказав: здається, ти успадкував смак і шарм пані Івонни Сотосебайос, дами вищого світу...
Фермін не був наділений міцною статурою, і першого ж удару кулаком вистачило, щоб збити його з ніг у калюжу. Він лежав, скорчившись клубком, а Фумеро осипав його градом ударів. У живіт, по нирках, по обличчі... Я дорахував до п’яти й перестав. Двоє поліціянтів, чиї залізні руки тримали мене, запобігливо реготали.
Марно силкуючись вирватися з їхніх лап, я зустрівся очима з одним із них — і впізнав його. Це був той самий чоловік із газетою, якого ми кількома днями раніше бачили в барі на площі Саррія, а потім в автобусі — він тоді ще сміявся з Фермінових жартів.
— Не втручайся, — прошепотів він мені, — я змушений буду зламати тобі руку.
— Послухай, — кричав Фумеро до Ферміна, — якого біса ти збовтуєш лайно минулого?! Дай минулому спокій! Дивися та вчися, хлопче, — озирнувся він на мене, — ти наступний.
Дивлячись, як Фумеро знищує Ферміна своїми копняками, я не міг промовити ані слова. Мені досі боляче згадувати про жахливі удари, що безжально сипалися на мого друга. Усе, що я зробив, — принишк у зручних поліцейських обіймах, тремтячи та мовчки проливаючи малодушні сльози.
Коли Фумеро втомився буцати завмерле тіло, він відгорнув свого плаща, розстебнув штани й помочився на Ферміна. Мій друг не ворушився; він був схожий на купу старого мотлоху в калюжі.
Випустивши щедрий, паруючий каскад, Фумеро застебнув штани. Він важко дихав, обличчя вкривав піт. Один з поліціянтів подав йому носову хустку. Витерши чоло й шию, інспектор підійшов ближче й витріщився на мене.
Я подумав, що настала моя черга й зараз він мене вдарить. Я навіть зрадів: це допомогло б мені подолати пекучий сором.
Але удару не було. Фумеро поплескав мене по щоці — ото й усе.
— Ти не вартий бійки, хлопче. Я не брудню рук об боягузів. Проблема в твоєму приятелі: він завжди опиняється не на тому боці. Наступного разу я дам йому такого прочухана, що він і не оговтається. Тож глядіть мені!
Двоє поліціянтів усміхнулися з явним полегшенням: «виставу» було скінчено. За мить усі троє зникли в темряві.
Я кинувся до Ферміна, який марно намагався підвестися й знайти у брудній калюжі втрачені зуби. З його рота, носа, вух, очей сочилася кров. Побачивши, що я цілий, він спробував був посміхнутися, але то була жахлива посмішка: мені здалося, що він зараз помре.
Я опустився біля нього навколішки й обійняв. Таж він легший за Беа!
— Ферміне, заради Бога, тебе негайно слід доправити до шпиталю.
Він енергійно похитав головою.
— Відвези мене до неї.
— До кого, Ферміне?
— До Бернарди. Якщо я помру, хочу померти в її обіймах.
Так я повернувся до помешкання на площі Реаль, до якого колись обіцяв собі більше не вертатися.
Двоє чи троє завсідників таверни Хампаньєта, які стояли у дверях і бачили бійку, допомогли віднести Ферміна до стоянки таксі на вулиці Принцеси. Я попросив офіціанта зателефонувати за номером Барсело й попередити про наш приїзд.
Поїздка в таксі здавалася нескінченною. Фермін утратив свідомість. Я тримав його в обіймах, пригортав до грудей, намагаючись зігріти. Я відчував, як його тепла кров просякає мій одяг, шепотів йому, непритомному, на вухо, що ми вже близько, що з ним усе буде гаразд... Мій голос тремтів. Водій крадькома поглядав на мене в дзеркало.
— Послухайте, мені не потрібні проблеми, чуєте? Якщо він помре, я вас висаджу.
— Стули пельку й дави на газ!
Коли ми дісталися вулиці Фернандо, Ґуставо Барсело та Бернарда вже чекали на нас біля парадних дверей. Разом із ними був лікар Сольдевіла. Побачивши нас у багнюці та крові, Бернарда закричала. Лікар швидко намацав пульс Ферміна й запевнив нас, що він досі живий. Учотирьох ми занесли Ферміна нагору, до Бернардиної кімнати. Медсестра, яка прийшла разом із лікарем, уже підготувала все необхідне. Щойно пацієнта було покладено в ліжко, вона почала його роздягати. Лікар Сольдевіла звелів нам залишити кімнату й не заважати йому. Він зачинив двері перед нашим носом, кинувши коротко:
— Він житиме.
У коридорі невтішно ридала Бернарда. Вона жалілася: вперше у житті зустріла порядного чоловіка, а Господь так немилосердно забирає його в неї!.. Пан Ґуставо Барсело обійняв її й повів на кухню. Там він частував її коньяком, аж доки бідолашна не сп’яніла так, що ледь трималася на ногах. Тоді книгопродавець налив келих і собі й вихилив його одним ковтком.
— Вибачте. Я не знав, куди йти... — почав був я.
— Усе гаразд. Ти добре зробив. Сольдевіла — найкращий хірург-ортопед у Барселоні. — Барсело говорив, не звертаючись ні до кого особисто.
— Дякую, — пробурмотів я.
Барсело зітхнув і капнув мені трохи коньяку у високу склянку. Я відмовився, тож склянка перейшла до Бернарди, яка вмить її спорожнила.
— Будь ласка, йди під душ. Потім перевдягнешся в чисте, — сказав мені Барсело. — Якщо ти повернешся додому в такому вигляді, твій батько дістане серцевий напад.
— Добре. Зі мною все гаразд.
— У такому разі перестань тремтіти. Іди-но, у ванній є гаряча вода. Ти знаєш дорогу. Я зателефоную твоєму батькові й скажу йому... ну, я ще не знаю, що йому скажу. Вигадаю щось.
Я кивнув.
— Це й досі ще твій дім, Даніелю, — кинув мені вслід Барсело, коли я вже підвівся, щоб іти до ванної. — Нам тебе не вистачало.
Ванну кімнату я знайшов, але не знайшов, де вмикається світло. Скинув свій брудний, заляпаний кров’ю одяг і вліз у королівську ванну. Перлинне світло сочилося крізь вікно, що виходило на патіо; цього світла вистачало, щоб бачити обриси кімнати й візерунки емальованих кахлів на підлозі та стінах. Вода виявилася приємно гарячою — не те що в нашій скромній ванній кімнаті на вулиці Св. Анни; відчуття було таке, немов я в розкішному готелі (хоча бувати в готелях мені насправді досі не доводилося).
Кілька хвилин я стояв під паруючими струменями душу, а у вухах моїх досі молотком відбивалося відлуння ударів, що півгодини тому сипалися на Ферміна. Я не міг викинути з голови обличчя поліціянта, який тримав мене.
Через певний час я помітив, що вода стає дедалі прохолоднішою, й припустив, що ресурси господарського бойлера виснажуються. Коли витекла остання крапля ледь теплої води, я закрутив кран. Пара сріблястими нитками огортала моє тіло. Крізь душову фіранку я помітив постать, яка стояла біля дверей, — постать із сяючими, мов у кішки, очима.
— Можеш виходити. Нема про що турбуватися, Даніелю. Попри всі мої пороки, я досі не здатна бачити тебе.
— Привіт, Кларо.
Вона подала мені чистий рушник. Я простягнув руку, взяв і загорнувся в нього із сором’язливістю школярки. Навіть у паруючій темряві я бачив, що Клара всміхається, вгадавши мій жест.
— Я не чув, як ти увійшла.
— А я не стукала у двері. Чому ти приймаєш душ у темряві?
— Звідки ти знаєш, що немає світла?
— Лампочка не дзижчить, — відповіла вона. — А ти... ти тоді навіть не прийшов попрощатися.
«Ні, я таки приходив, — подумав я, — то ти була зайнята».
Слова заклякли в мене на вустах; їх ворожість здалася недоречною, сміховинною.
— Вибач.
Я вийшов із ванни й став на килимок. У повітрі жевріли цяточки срібла. Тьмяне світло з вікна кидало білу вуаль на Кларине обличчя. Вона анітрохи не змінилася. Мені не допомогли й чотири роки розлуки.
— У тебе змінився голос, — зазначила вона. — І ти сам теж змінився, Даніелю.
— Я такий самий дурень, як і раніше, якщо ти це маєш на увазі.
«І ще більший боягуз», — додав я подумки.
У неї досі була та сама ламана усмішка, яка завдавала мені болю навіть у напівтемряві.
Клара простягла руку, і я, як і вісім років тому в бібліотеці, відразу збагнув її рух. Поклав її руку на своє вологе обличчя й відчув, як її пальці відкривають мене знов. Її губи мовчки ворушилися.
— Я ніколи не бажала тебе скривдити, Даніелю. Пробач мені.
Я взяв її руку й поцілував у темряві.
— Ні, це ти маєш мені пробачити.
Мелодраматичний ефект зруйнувала Бернарда, просунувши голову у двері. Хоч вона й була вже добряче напідпитку, та побачила, що світло вимкнене, а я — оголений, мокрий — тримаю Кларину руку біля своїх губ.
— Заради Христа, паничу Даніелю, невже ви сорому не маєте? Ісусе, Маріє та Йосифе! Дехто ніколи не навчиться...
Збентежена, Бернарда швидко відступила, й мені лишалося сподіватися, що протверезівши, вона забуде побачене, як забувають сни.
Клара зробила кілька кроків назад і простягнула мені одяг.
— Дядько передав тобі цей костюм. Він сам носив його замолоду. Каже, що ти вже достатньо виріс. Залишаю тебе, щоб ти вбрався. Мені не слід було заходити без стуку.
Я взяв запропонований одяг. Неквапливо натяг білизну, що пахла свіжістю та теплом, потім блідо-рожеву бавовняну сорочку, шкарпетки, жилет, штани й піджак. Поглянув на себе у дзеркало: я скидався на похмурого комівояжера.
Коли я повернувся на кухню, лікар Сольдевіла вже вийшов із кімнати й саме говорив про стан Ферміна.
— Найгірше позаду, — проголосив він. — Нема чим турбуватися. Такі рани здаються страшнішими, ніж вони є насправді. Вашому приятелеві зламано ліву руку й два ребра, він втратив три зуби, дістав багато синців та подряпин. Але, на щастя, жодної внутрішньої кровотечі ані симптомів пошкодження мозку я не виявив. Під одежею пацієнт носив згорнуті газети — як він каже, аби не мерзнути, а також для того, щоб підкреслити свою фігуру; ці газети послужили йому за щит і значно пом’якшили удари. Кілька хвилин тому пацієнт прийшов до тями й попросив мене переказати, що почувається він як двадцятирічний, бажає сандвіч із кров’яною ковбасою та свіжим часником, лимонних цукерок і плитку шоколаду. Не маю на це жодного заперечення, хоча вважаю, що краще почати з фруктового соку, йогурту і, можливо, з вареного рису. Крім того, він навів мені ще один доказ своєї сили та здоров’я: він твердить, що коли сестра Ампаріто накладала йому на ногу шви, у нього почалася ерекція, схожа на айсберг.
— О, він справжній чоловік, — пробурмотіла Бернарда.
— Коли можна його побачити? — спитав я.
— Тільки не зараз. Можливо, вранці. Йому слід трохи відпочити, щонайменше до завтра. Я б волів забрати його до шпиталю «Дель Мар», щоб йому про всяк випадок зробили томограму. Але, гадаю, ви можете бути впевнені: за кілька днів пан Ромеро де Торрес буде як нова копійка. Судячи з рубців на його тілі, цей чоловік виходив і не з таких халеп. Він справжній борець за життя. Якщо вам знадобиться копія висновку, щоб звернутися до поліції...
— У цьому немає потреби, — перервав я.
— Юначе, дозвольте вас попередити, що це може бути дуже серйозно. Слід негайно повідомити поліцію.
Барсело уважно дивився на мене. Я поглянув на нього, й він кивнув.
— Ще є час, докторе, не хвилюйтесь, — сказав пан Ґуставо. — Зараз важливо пересвідчитись, що з пацієнтом усе гаразд. Я сам повідомлю поліцію завтра вранці. Навіть представники влади вночі мають право на спокій і тишу.
Було очевидно, що лікар не поділяє мого наміру приховати цей випадок від поліції, але зрозумівши, що Барсело бере відповідальність на себе, Сольдевіла знизав плечима й попрямував до Бернардиної кімнати, де лежав Фермін.
Як тільки лікар зник за дверима, Барсело жестом наказав мені пройти до його кабінету. Бернарда, оніміла від шоку та чималенької порції коньяку, зітхнула.
— Бернардо, займись чимось. Зроби кави. Смачної та міцної.
— Так, пане. Зараз.
Я пішов за Барсело до його кабінету — печери, повитої хмарами тютюнового диму, які кружляли між стосами книжок. До наших вух долинуло безладне відлуння Клариної гри на піаніно. Було зрозуміло, що заняття з маестро Нері не дали результатів, принаймні у сфері музики.
Книгопродавець вказав мені на стілець і став набивати люльку.
— Я зателефонував твоєму батькові й повідомив, що з Ферміном стався незначний нещасний випадок, тож ти привіз його сюди.
— Він повірив?
— Не думаю.
— Зрозуміло.
Книгопродавець запалив люльку й сів у крісло за письмовий стіл. В іншому кінці помешкання Клара катувала Дебюссі[Debussy — Дебюссі, Клод (1862—1918), французький композитор, засновник імпресіонізму в музиці. (Прим. перекл.)]. Барсело підкотив очі.
— Що сталося з учителем музики? — спитав я.
— Його звільнено. Виявилося, що на піаніно недостатньо клавіш, щоб зайняти його руки.
— Зрозуміло.
— Ти впевнений, що тобі не перепало, як Фермінові? Ти на все даєш односкладні відповіді. Колись ти був балакучішим.
Двері кабінету відчинилися, і ввійшла Бернарда, тримаючи тацю з двома паруючими філіжанками кави та вазочкою з цукром. Коли вона йшла, її хитало з боку в бік, і я побоювався, що можу потрапити під душ з гарячої кави.
— Можна ввійти? Хочете краплину коньяку до кави, пане Ґуставо?
— Гадаю, пляшка «Лепанто» заслуговує сьогодні на відпочинок, Бернардо. Як і ти сама. Іди лягай спати. Ми з Даніелем побудемо тут. Оскільки Фермін у твоїй спальні, ти можеш скористатися моєю.
— Але...
— Це наказ. І не супереч мені. Щоб за п’ять хвилин ти вже спала.
— Пане Ґуставо...
— Бернардо, ти ризикуєш власною різдвяною премією.
— Як скажете, пане. Але я спатиму на покривалі. Це не обговорюється.
Барсело церемонно чекав, поки Бернарда піде. Він кинув собі аж сім кубиків цукру й заходився розмішувати каву ложечкою. За густими кружалами диму від голландського тютюну ледь виднілася його котяча усмішка.
— Як бачиш, я владарюю тут твердою рукою.
— Так, ви міцний горішок, пане Ґуставо.
— А ти солодкомовний співрозмовник. Скажи мені, Даніелю, — тепер, коли нас ніхто не чує... Чому ти не схотів повідомити поліцію про те, що сталося?
— Бо їй уже відомо.
— Ти маєш на увазі...
Я кивнув.
— У яку халепу ви двоє вскочили, дозволь спитати?
Я зітхнув.
— Може, я стану в пригоді?
Я звів погляд. Барсело всміхався до мене без злоби, навіть без своєї звичної іронії.
— Це часом не стосується книжки Каракса, яку ти колись відмовився мені продати?
Запитання захопило мене зненацька.
— Я міг би допомогти, — запропонував Барсело. — У мене є дві речі, яких вам обом бракує: гроші та здоровий глузд.
— Повірте, пане Ґуставо, я вже й так багато людей уплутав у цю історію.
— Тоді ще один погоди не зробить. Ну ж бо, довірся мені. Уяви, що я твій духівник.
— Я не сповідався вже багато років.
— Воно й видно з твого обличчя.
Ґуставо Барсело вмів слухати, як лікар або Папа Римський: здавалося, він водночас споглядає та розмірковує. Він дивився на мене, поклавши зчеплені руки під підборіддя, а лікті на стіл, ніби молився. Його очі були широко розплющені, час від часу він кивав головою, неначе виявляв у потоці моєї розповіді симптоми й складав власний діагноз. Щоразу, коли я зупинявся, книгопродавець допитливо здіймав брови, потім махав рукою, мовчки прохаючи, щоб я далі пояснював мою заплутану історію, яка, здавалося, надзвичайно його розважала. Час від часу він брав авторучку й щось занотовував, а то просто дивився у простір, ніби шукав у моїх словах підтексту. Подекуди він облизував губи й іронічно посміхався — не знаю, чи ця посмішка була компліментом моїй винахідливості, чи коментарем до нерозсудливості моїх припущень.
— Послухайте, якщо ви вважаєте, що все це безглуздя, я замовкну.