Військовий комісаріат барселони 13 страница

— Невже ви відмовите синові в єдиній можливості дізнатися про минуле батька?! — вигукнув Фермін.

Отець Фернандо, здавалося, розривався між сумнівами та раптовим бажанням пригадати, відродити в пам’яті ті втрачені дні.

— Справді, минуло вже багато років, гадаю, колишні таємниці вже втратили своє значення... Я досі пам’ятаю той день, коли Хуліан розповів нам, як він познайомився з Алдаями. Відтоді його життя змінилося назавжди, хоча він і не відразу це збагнув...

...Якось увечері у жовтні 1914, року, напроти крамниці капелюхів Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо, пригальмувала якась дивина, що її багато хто взяв за привид на колесах. З автомобіля випливла велична та самовпевнена персона. Це був пан Рікардо Алдая — на той час один з найбагатших людей не лише в Барселоні, але й у цілій Іспанії. До його текстильної імперії належали промислові цитаделі та торговельні колонії вздовж усіх річок Каталонії. У правиці пана Алдаї зосереджувалися віжки управління банками та нерухомістю у половині провінції, а ліва рука його володіла важелями впливу на провінційну раду, мерію, різноманітні відомства, церковні парафії та портову митну службу.

Того вечора чоловікові з розкішними вусами та королівськими бакенбардами, якого боялися всі в окрузі, знадобився капелюх. Він увійшов до крамниці пана Антоні Фортюні та, швидко окинувши оком усе приміщення, звернув увагу на капелюшника й на його помічника, юного Хуліана. Гість промовив:

— Мені сказали, що, незважаючи на непоказний вигляд вашої крамниці, найкращі капелюхи в Барселоні роблять саме тут. Осінь, безперечно, похмура, тож мені знадобляться шість циліндрів, дюжина котелків, кілька мисливських капелюхів та щось пристойне для появи в мадридському кортесі[Кортес — назва парламенту в Іспанії. (Прим. перекл.)]. Ви записуєте? Чи ви гадаєте, що я буду повторювати?

Це стало початком великої прибуткової справи: капелюшник із сином подвоїли зусилля, щоб виконати замовлення пана Рікардо Алдаї. Хуліан, який читав газети, добре знав суспільне становище Алдаї, тож розумів, що не може підвести батька у вирішальний момент його кар’єри. Відтоді як нога магната переступила поріг крамниці, капелюшник мало не літав від радощів. Алдая пообіцяв йому, що порекомендує його крамницю всім своїм друзям, — якщо, звичайно, виконання замовлень задовольнить багатія. Це означало, що капелюшна крамниця Фортюні з поважного, але скромного підприємства перетвориться на надзвичайно успішний бізнес. Подумати лишень: вироби Фортюні вкриватимуть голови членів парламенту, мерів, кардиналів та міністрів!

Той тиждень, здавалося, пролетів, як уві сні. Хуліан не ходив до школи, а працював на заднику крамниці по вісімнадцять-двадцять годин щодоби. Його батько, виснажений власним ентузіазмом, повсякчас обіймав його й навіть цілував, сам не усвідомлюючи, що робить. Фортюні зайшов іще далі: вперше за чотирнадцять років він подарував своїй дружині Софі сукню та пару нових черевиків. Капелюшника важко було впізнати. У неділю він не пішов до церкви, а того ж вечора, сяючи від гордощів, укотре обійняв Хуліана і сказав зі сльозами на очах:

— Дідусь би нами пишався!

У мистецтві створення капелюхів, яке нині занепадає, один з найскладніших процесів — як з технічного, так і з політичного боку, — це правильно зняти мірки. Пан Рікардо Алдая мав череп, який (згідно із класифікацією Хуліана) мав форму нерівної дині. Як тільки Фортюні побачив голову багатія, то збагнув, із якими труднощами зіткнувся. І того ж вечора, коли Хуліан сказав, що вона (голова) за рельєфом нагадала йому певні піки гір Монсеррат, Фортюні не міг із ним не погодитися.

— Вибач, тату, — сказав Хуліан, — але ж ти знаєш: коли йдеться про вимірювання, я роблю це краще за тебе, бо ти починаєш нервувати. Дозволь мені це зробити.

Капелюшник охоче погодився, й наступного дня, коли Алдая приїхав своїм «мерседес-бенцом», Хуліан привітав його та провів до майстерні. Коли Алдая зрозумів, що вимірювання робитиме чотирнадцятирічний хлопчак, він оскаженів.

— Що коїться? Дитина? Це жарт? Ви водите мене за носа?

Хуліан, який хоч і усвідомлював соціальний статус клієнта, але анітрохи не лякався, відповів:

— Пане, не знаю, що там із вашим носом, але я його чіпати не збираюся. А ось те, що ви називаєте головою, нагадує мені арену для бою биків, і якщо ми не поквапимось зробити для неї кілька капелюхів, її прийматимуть за рельєфну мапу Барселони.

Почувши ці слова, Фортюні хотів провалитися крізь землю. Алдая ж якийсь час мовчки не зводив очей з Хуліана, а потім, усім на подив, засміявся — засміявся так, як не сміявся вже багато років.

— Твоя дитина далеко піде, Фортюнато, — промовив Алдая, який ще невстиг добре запам’ятати прізвище капелюшника.

Ось так виявилося, що пан Рікардо Алдая по горло ситий тим, що його страхаються та підлещуються до нього, тим, що люди охоче кидаються під ноги, немов ті підстилки, коли він проходить поряд. Він зневажав підлабузників, боягузів, усіх, хто виявляв будь-яку слабкість — фізичну, розумову, моральну. Коли він натрапив на простого хлопця, на підмайстра, який мав сміливість посміятися з нього, Алдая вирішив, що йому пощастило, і подвоїв замовлення. Того тижня він із радістю щодня з’являвся в майстерні, тож Хуліан міг спокійно робити вимірювання та приміряти різні моделі. Гроза каталонського світського товариства до кольок у животі сміявся із жартів та історій, які розповідав йому Хуліан. Антоні Фортюні був сам не свій зі здивування: Хуліан, до якого він ніколи й не озивався, демонструє таке приголомшливе почуття гумору! Справді, Хуліан виявився незнайомцем для власного батька.

Наприкінці тижня Алдая відвів капелюшника вбік, у куточок крамниці, та приватно заговорив до нього.

— Подивись, Фортюнато, у цього твого сина величезний талант, а ти замкнув його у другорядній крамничці, де він нудьгує до смерті, припадає пилом.

— Це добрий бізнес, пане Рікардо, у хлопчика є певний нюх, навіть якщо йому й бракує твердості характеру.

— Дурниці. Яку школу він відвідує?

— Ну, звичайну міську школу...

— Яка є нічим іншим, як конвеєром для робітників. Коли хтось молодий має талант — геній, якщо волієш, — це потрібно розвивати, інакше талант, не знаходячи виходу, з’їсть людину, яка ним володіє. Талант потребує напряму. Підтримки. Ти розумієш мене, Фортюнато?

— Ви помиляєтеся щодо мого сина, пане. Ніякий він не геній. Він ледь зміг скласти географію. Його вчителі кажуть, що він легковажний, йому бракує старанності, так само як і його матері. Тут, принаймні, в нього завжди буде чесна робота і...

— Фортюнато, ти втомив мене. Сьогодні ж, не зволікаючи, я поїду до школи Св. Ґабріеля і поговорю з адміністрацією. Повідомлю їх, що вони мають прийняти твого сина в той самий клас, де навчається мій старший, Хорхе. Я не пошкодую грошей.

Очі капелюшника округлилися. Школа Св. Ґабріеля була осередком «вершків» вищого світу.

— Але, пане Рікардо, я не зможу собі дозволити...

— Ніхто й не вимагає від тебе грошей. Я сам подбаю про освіту хлопчика. Ти як батько маєш лише дати згоду.

— Звичайно, безумовно, але...

— Тоді рішення ухвалено. Звичайно, якщо Хуліан погодиться.

— Природно, він зробить так, як йому скажуть...

У цей момент Хуліан просунув голову у двері задньої кімнати. У руках він тримав лекало капелюха.

— Пане Рікардо, коли будете вільні...

— Скажи мені, Хуліане, що ти робитимеш сьогодні ввечері? — спитав Алдая.

Хуліан переводив погляд з батька на промислового магната.

— Ну, допомагатиму батькові тут, у крамниці.

— А крім цього?

— Думав піти до бібліотеки...

— Любиш книжки, так?

— Так, пане.

— Ти читав Конрада[Конрад — Джозеф Конрад (Юзеф Конрад Коженьовський), англійський письменник польського походження (1857—1924), автор пригодницьких романів. (Прим. перекл.)]? «Серце темряви»?

— Тричі.

Капелюшник насупив брови, повністю розгублений.

— А хто такий Конрад, перепрошую?

Жестом, схожим на той, який використовував на засіданнях зборів акціонерів, Алдая наказав йому замовкнути.

— У мене вдома бібліотека в чотирнадцять тисяч томів, Хуліане. Коли я був молодий, то теж багато читав, але зараз мені не вистачає часу. Тільки уяви, в мене є три примірники з автографом самого Конрада! Мого сина Хорхе навіть налигачем не затягнеш до бібліотеки. У моєму домі єдина людина, яка думає та читає, — то моя дочка Пенелопа. Без неї всі ці книжки припали б пилом. Хочеш їх побачити?

І Алдая заходився перелічувати імена авторів, а Хуліан, онімівши, тільки кивав.

Капелюшник спостерігав за цією сценою з відчуттям ніяковості, бо геть нічого не розумів. Усі ці імена були для нього незнайомі. Романи, як відомо всім, пишуть для жінок і для тих, кому нема чого робити. «Серце темряви» — звучить, щонайменше, немов смертний гріх.

— Фортюнато, твій син їде зі мною. Я хочу познайомити його зі своїм Хорхе. Не турбуйся, я привезу твого Хуліана назад. Скажи, молодий чоловіче, ти коли-небудь катався на «мерседесі»?

Хуліан припустив, що це, певно, назва отого незграбного, величного автомобіля, на якому промисловець колесив містом. Хлопець похитав головою.

— Тоді саме час. Це все одно що опинитися на небесах, тільки вмирати для цього не потрібно.

Антоні Фортюні дивився, як від’їжджало розкішне авто, і, зазирнувши собі в душу, знайшов там лише сум.

Того вечора, коли вони із Софі вечеряли (жінка була вбрана в нову сукню та черевики, а на тілі майже не було свіжих синців), Фортюні запитував себе, де помилився цього разу. Тільки-но Бог повернув йому сина, як його забирає Алдая.

— Скинь цю сукню, жінко, у ній ти схожа на шльондру. І більше щоб я не бачив на столі цього міцного вина. Розведене водою — саме те, що потрібно. Твоє марнотратство врешті-решт нас розбестить.

...Хуліан іще ніколи не бував на іншому боці проспекту Діагональ. Там, за забороненою межею, лежали штольні, незабудовані земельні ділянки та свіжі особняки, що чекали на розширення міста. Люди подейкували, ніби там ховаються казкові багатства. Коли вони проїжджали повз ті таємничі місця, Алдая розповідав Хуліанові про школу Св. Ґабріеля, про нових друзів, яких той мав завести, про майбутнє, яке хлопцеві й уві сні не могло привидітися.

— Чого ти прагнеш, Хуліане? Чого ти прагнеш у житті?

— Не знаю. Іноді мені здається, що я хотів би бути письменником. Романістом.

— Як Конрад, га? Звичайно, ти ще молодий. А чи не приваблює тебе банківська справа?

— Не знаю, пане. Чесно кажучи, це не спадало мені на думку. Я ніколи не бачив більше за три песети одночасно. Великі гроші — це для мене таємниця.

Алдая засміявся.

— Фокус у тому, щоб скласти докупи не три песети, а три мільйони, Хуліане. Можу тебе запевнити, у цьому немає ніякої загадки. Це ж не таїнство Святої Трійці!

Того вечора, сидячи в автомашині, яка їхала вздовж проспекту Тібідабо, Хуліан уявляв, що входить у ворота раю. Обабіч були палаци, схожі на собори. На півдорозі водій звернув, і вони в’їхали у браму одного з таких палаців. Палац виявився триповерховим; хлопець ніяк не міг усвідомити, що і в таких розкішних оселях теж мешкають живі люди. Він дозволив провести себе до передпокою, потім перетнув склепінчасту залу з оксамитовими шторами (від зали нагору здіймалися мармурові сходи) і нарешті увійшов до великої кімнати, стіни якої від стелі до підлоги займали книжки.

— Що скажеш? — спитав Алдая.

Хуліан майже не чув його слів.

— Даміане, перекажи Хорхе, щоб негайно спустився до бібліотеки.

Невиразний мовчазний слуга вмить вислизнув з кімнати — виконувати наказ господаря. Вправністю й легкістю рухів слухняний Даміан не поступався добре тренованій комасі.

— Тобі знадобиться новий одяг, Хуліане. Існує багато йолопів, які судять про інших із зовнішнього вигляду... Я накажу Хасінті подбати про це; тобі не слід цим перейматися. І краще, якщо ти не станеш розповідати про це своєму батькові, це може його роздратувати. Дивись, ось іде Хорхе. Хорхе, я хочу тебе познайомити з чудовим хлопцем, який стане твоїм однокласником. Його звати Хуліан Фортю...

— Хуліан Каракс, — виправив хлопець.

— Хуліан Каракс, — повторив задоволений Алдая. — Мені подобається це ім’я. А це мій син Хорхе.

Хуліан простягнув руку, Хорхе Алдая потиснув її. Його дотик був ледь теплий, у ньому не відчувалося ані найменшого ентузіазму. Обличчя Хорхе, витончене, бліде, виразно свідчило, що зростав він саме в цьому, схожому на ляльковий, світі. Хуліан подумав, що свою одіж та черевики Хорхе запозичив зі сторінок якогось роману. В очах Хорхе читалася бравада, прихована під презирливо-солодкавою ввічливістю пихатого хлопчака. Хуліанові здалося, що під цією пихою криється невпевненість у собі та самотність, і гість щиро всміхнувся до господаря.

— Чи це правда, що ти не читав жодної з цих книжок?

— Книжки нудні.

— Книжки — це дзеркало: ти бачиш у них тільки те, що вже маєш у собі самому, — відповів Хуліан.

Пан Рікардо знов засміявся.

— Гаразд, я залишу вас на самоті, щоб ви краще познайомилися. Хуліане, ось побачиш, хоча Хорхе й здається пихатим та розбещеним, не такий уже він і дурень. Щось він таки успадкував від свого батька!

Слова Алдаї, здавалося, ножами врізалися в його сина, хоча той і не переставав посміхатися. Хуліан пошкодував про свої слова, йому стало прикро за Хорхе.

— Ти, певно, син капелюшника, — незлобливо констатував Хорхе. — Мій батько останнім часом тільки про тебе й говорить.

— Оце так! Сподіваюся, ти не тримаєш каменя проти мене. Хоча я й здаюся всезнайкою, не такий уже я й дурень!

Хорхе вдячно посміхнувся до нього, і Хуліан подумав: так посміхаються люди, які не мають друзів.

— Ходімо, я покажу тобі решту будинку, — запропонував Хорхе.

Вони залишили бібліотеку й пройшли крізь парадні двері в напрямку саду. Коли вони перетнули залу зі сходами, Хуліан звів погляд і на мить побачив постать, яка сходила вгору, поклавши руку на поруччя. Йому здалося, що то промайнуло видіння. Дівчинці, мабуть, було десь років дванадцять-тринадцять; її супроводжувала доросла жінка, мініатюрна, з рожевими щоками, яка була схожа на гувернантку. На дівчинці була блакитна атласна сукня. Волосся її мало колір мигдалю, а шкіра на плечах і тонкій шиї здавалася прозорою. Зупинившись на верхній сходинці, дівчинка раптом озирнулася. На мить їхні очі зустрілися, й Хуліанові здалося, що вона ледь помітно всміхається до нього. Та вже наступної хвилини гувернантка, обійнявши дівчинку за плечі, повела її до коридору, й обидві зникли з очей.

Хуліан подивився на Хорхе.

— Це Пенелопа, моя сестра. Ти познайомишся з нею пізніше. Вона трохи дивакувата. Цілими днями читає. Ходімо, хочу вказати тобі каплицю на першому поверсі. Кухарі кажуть, що нам водяться привиди.

Хуліан покірно пішов за хлопцем, але його вже мало що цікавило. Тепер він зрозумів. Він мріяв про неї безліч разів, мріяв про зустріч на таких ось сходах, і щоб вона була саме в такій сукні! Він упізнав погляд її попелясто-сірих очей — упізнав, ще не відаючи, хто вона й чому всміхнулася до нього.

Хуліан дозволив Хорхе завести себе аж до будинків прислуги та тенісних кортів, які простягалися по той бік саду. Озирнувшись, він побачив силует дівчинки у вікні на третьому поверсі. Він ледь міг розглядіти її обриси, але знав, що вона теж усміхається до нього — усміхається, бо теж упізнала його.

Протягом усього першого тижня в школі Св. Ґабріеля Хуліан тільки й думав, що про той перебіжний погляд Пенелопи Алдаї, який вона подарувала йому, стоячи наверху сходів. Його новий світ зовсім йому не подобався: учні поводилися наче бундючні принци, а вчителі — немов покірні прислужники. Першим хлопцем (окрім Хорхе Алдаї), з яким заприятелював Хуліан, був юнак на ім’я Фернандо Рамос, син одного зі шкільних кухарів. Фернандо ніколи й не гадав, що багатьма роками пізніше облачиться в сутану священика та викладатиме в тій самій школі, де виріс сам. Фернандо, якого інші попихали та дражнили «кухонним сміттям», був хлопцем жвавим та кмітливим, але майже не мав друзів. Його єдиним приятелем був ексцентричний хлопець Мікель Молінер. Із часом він стане найкращим другом Хуліана.

Мікелеві Молінеру, який мав забагато розуму й замало терпіння, подобалося дратувати вчителів, піддаючи сумніву кожне їх твердження, використовуючи дотепні аргументи, у яких ховалось отруйне жало. Усі побоювалися його гострого язика й вважали Молінера представником якогось іншого виду. У певному розумінні вони не так уже й помилялися: незважаючи на свої богемні риси обличчя та епатажний спосіб висловлюватися, Мікель був сином ділка, який непристойно збагатився завдяки торгівлі зброєю.

— Ти Каракс, так? Мені розповідали, твій батько робить капелюхи, — сказав Мікель Хуліанові, коли Фернандо Рамос відрекомендував їх один одному.

— Для друзів я Хуліан. А мені розповідали, що твій робить гармати.

— Насправді він ними лише торгує. Єдине, що він уміє робити, так це гроші. А мої друзі, до яких я відношу лише Ніцше та Фернандо, звуть мене Мікелем.

Мікель Молінер був сумовитим хлопцем. Він страждав на нездорове захоплення смертю та похоронними атрибутами; розмірковуванню над подібними речами він присвячував більшість свого часу та душевних сил. Його мати загинула три роки тому внаслідок дивного нещасного випадку, який дурні лікарі наважилися кваліфікувати як самогубство. Саме Мікель знайшов її тіло — воно виднілося під водою на дні колодязя, що був на подвір’ї літньої вілли в Аржентоні. Коли труп за допомогою мотузок витягли, виявилося, що кишені пальта мертвої жінки напхані камінням, а в одній з них між камінням знайшли лист. Листа було написано німецькою, рідною мовою Мікелевої матері, але пан Молінер, який ніколи не обтяжував себе вивченням німецької, спалив листа того ж вечора, не дозволивши нікому прочитати його. Відтоді Мікелеві Молінеру скрізь увижалася смерть: вона була в пожовклому листі, у жалісному попискуванні пташенят, що випали з гнізда, в очах старих людей, у дощі, який все змиває геть. Мікель мав надзвичайний хист до малювання; нерідко він цілими годинами просиджував над папером, роблячи начерки вугіллям — начерки, на яких жінка (Хуліан вважав, що то Мікелева мати) з’являлася на тлі імли чи посеред пустинного пляжу.

— Ким ти хочеш стати, коли подорослішаєш, Мікелю?

— Я ніколи не подорослішаю, — загадково відповідав він.

Крім малювання та суперечок із кожною живою істотою, Мікеля цікавили праці загадкового австрійського лікаря, який невдовзі став відомий як Зиґмунд Фройд. Завдяки покійній матері Мікель Молінер відмінно читав та писав німецькою, і в нього було кілька книжок цього віденського лікаря. Начитавшись Фройда, Мікель почав тлумачити сни: бува, запитував людей, що їм снилося, а потім ставив «діагноз». Він завжди казав, що помре молодим і що не заперечує проти цього. Хуліан гадав, що Мікель, так багато розмірковуючи про смерть, урешті-решт почав знаходити в ній більше сенсу, ніж у житті.

— Того дня, коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм, Хуліане, — казав Мікель. — Усе, за винятком моїх снів.

Крім Фернандо Рамоса, Молінера та Хорхе Алдаї, Хуліан приятелював із сором’язливим, відлюдькуватим хлопцем на ім’я Хав’єр — єдиним сином шкільного сторожа, який мешкав у скромному будиночку, розташованому біля входу до платанового саду. Хав’єр, котрого, як і Фернандо, решта учнів уважала хіба що за причепливого слугу, блукав на самоті шкільним подвір’ям та садом. Хлопець достеменно вивчив кожен куточок, кожну щілину шкільної будівлі, починаючи з підвальних тунелів і закінчуючи коридорами горішніх башт. Він знав безліч схованок, про які інші не мали ані найменшого уявлення. Це був таємний світ, у якому жив Хав’єр.

Син сторожа завжди носив із собою складаний ніж, що його поцупив з батькової шухляди; він різьбив з дерева фігурки й ховав їх у шкільному голубнику. Батько Хав’єра, сторож Рамон, був ветераном кубинської війни, на якій він утратив руку та, як подейкували недоброзичливці, праве яєчко; це лихо начебто сталося внаслідок пострілу картеччю, що його зробив сам Теодор Рузвельт під час рейду берегом затоки Кочінос. Переконаний, що ледарство — мати всіх гріхів, Рамон Пів-яйця (так дражнили його школярі) змушував сина збирати у лантух усе пожовкле листя від соснового бору аж до шкільного фонтана.

Утім, Рамон був добрий чоловік, хоча й не дуже чемний. Йому фатально не щастило з друзями, надто ж із дружиною. Та була рослою, але дурною бабою з манією величі й виглядом посудомийниці; вона мала звичку ходити перед сином та іншими хлопцями майже оголеною, й це являло собою нескінченний привід для школярського глузування. При народженні їй дали ім’я Марія Крапонція, але сама вона називала себе Івонною, бо вважала це ім’я елегантнішим. Івонна пишалася тим, що її син навчається разом із дітьми барселонської еліти, й нерідко розпитувала свого сина про маєтки його товаришів та перспективи такої дружби; говорячи про це, Івонна уявляла, як вона, вбрана в найкращі шовки, чаює в найкращих вітальнях вищого світу.

Тож Хав’єр намагався якомога менше часу проводити вдома й був удячний батькові за доручену роботу, якою б вона не була, — будь-який привід годився, щоб побути на самоті, втекти у свій потаємний світ та вирізьблювати дерев’яні фігурки.

Коли школярі бачили вдалині Хав’єрову постать, вони сміялися та жбурляли в нього камінням. Одного дня Хуліан Каракс побачив, як каменюка глибоко поранила Хав’єрові лоба і збила хлопця з ніг на купу кругляків; Хуліанові стало так прикро за хлопця, що він поспішив йому на допомогу.

Спершу Хав’єрові здалося, що Хуліан наближається, аби прикінчити його на втіху іншим.

— Мене звуть Хуліан, — сказав хлопець, протягуючи руку. — Ми з друзями збираємось пограти в шахи в сосновому бору. Може, приєднаєшся до нас?

— Я не вмію грати у шахи.

— Я теж не вмів іще два тижні тому. Але з Мікеля чудовий учитель...

Хав’єр підозріло подивився на Хуліана, очікуючи чергової капості.

— А твої друзі пристануть на те, щоб я грав із вами?

— Вони ж самі запропонували. То що скажеш?

Відтоді Хав’єр інколи приєднувався до хлопців, коли закінчував доручену йому справу. Зазвичай він помовчував, але уважно слухав та спостерігав за іншими. Алдая дещо побоювався його. Фернандо, який через своє просте походження на власній шкурі відчув зневагу інших, намагався бути привітним із цим дивакуватим хлопцем. Мікель Молінер, який навчив Хав’єра грати в шахи, пильно спостерігав за ним і взагалі був настроєний скептичніше.

— Цей хлопець — псих. Він ловить котів та голубів і годинами катує їх ножем. Потім ховає у сосновому бору. Нечувано!

— Звідки ти це взяв, Мікелю?

— Він сам якось розповів мені, коли я пояснював, як ходити конем. Він також сказав, що його мати іноді лягає вночі до нього в ліжко та пестить його.

— Він, мабуть, розігрував тебе, — припустив Хуліан.

— Сумніваюся. У цього хлопця не все гаразд із головою, Хуліане, хоча не він у цьому винний.

Хуліан щосили намагався не зважати на Мікелеві застереження, але факт залишався фактом: із сином сторожа важко було товаришувати. Івонна не схвалювала його дружби з Хуліаном та Фернандо Рамосом: адже їхні батьки не мали за душею ані копійчини. Авжеж, батько Хуліана — простий крамар, а мати — жалюгідна вчительки музики!

— Ці люди не мають ані грошей, ані смаку, ані вишуканості, мій любий, — напучувала вона сина. — Єдиний серед них, із ким слід приятелювати, — це Алдая. Він з дуже гарної родини.

— Так, мамо, — відповідав той. — Як скажеш.

Минав час, і Хав’єр, здавалося, починав довіряти своїм новим друзям. Випадково він проговорився, що вирізьблює набір шахових фігурок для Мікеля Молінера — на знак подяки за науку. Одного дня хлопці несподівано виявили, що Хав’єр уміє сміятися. Сміх у нього був невинний, дитячий.

— Бачиш? Він нормальний хлопець, — доводив Мікелеві Хуліан.

Але Мікель Молінер залишився на своїй точці зору. Він спостерігав за дивним юнаком із суворою, майже науковою допитливістю.

— Хав’єр одержимий тобою, Хуліане, — якось сказав він другові. — Усе, що він робить, він робить лише задля твого схвалення.

— Не верзи дурниць! Для цього в нього є батько з матір’ю; я лише приятель.

— Безвідповідальний — ось хто ти. Його бідолашний батько й собі ладу не дасть, а пані Івонна — гарпія з комашиним розумом, яка тільки й знає, що вдавати, нібито випадково зустрічає людей напівроздягнена. Вона переконана, що є другим утіленням Венери, хоча я особисто вжив би щодо неї брутальніший вислів. Хлопчик, цілком природно, шукає заміну, а ти — рятівник — упав з небес та простягнув йому руку. Просто святий Хуліан, заступник усіх самотніх!

— Це професор Фройд псує твій розум, Мікелю. Усім потрібні друзі. Навіть тобі.

— Але в цього хлопчини немає друзів, немає й ніколи не буде. У нього павуче серце. Якщо не віриш мені, час покаже. Цікаво, про що він мріє?..

Мікель Молінер не міг і здогадатися, що мрія Франсіско Хав’єра була як викапана схожа на мрію Хуліана Каракса.

Одного дня, кількома місяцями раніше, коли Хуліан іще не ходив до школи Св. Ґабріеля, син сторожа, прибираючи опале листя на подвір’ї біля фонтана, побачив, як під’їхав шикарний автомобіль пана Рікардо Алдаї. Того вечора магнат був не сам. Із ним було видіння, світлий янгол, закутаний у шовки. Янгол, здавалося, навіть не торкався землі; тим не менш він спокійнісінько вибрався з «мерседеса» й попрямував до одного з фонтанів, розмахуючи барвистою парасолькою. Зупинившись біля фонтана, Пенелопа Алдая — а це була саме вона — заходилася щосили плескати парасолькою по воді. Гувернантка Хасінта не відступала від дівчинки ані на крок, уважно стежачи за найменшим рухом підопічної. Утім, якби навіть гувернанток була ціла армія вони б усе одно тієї миті не існували для Хав’єра — він бачив лише Пенелопу. Він не кліпав очима — боявся, що якщо він стулить повіки, видіння зникне. Хав’єр стояв на місці, мов прикутий, затамувавши подих, і стежив за чарівним маревом.

Невдовзі дівчинка, немов відчувши його присутність, підвела очі й подивилася в Хав’єровому напрямку. Краса її обличчя пронизала хлопця, мало не позбавивши життя. Хлопцеві здалося, що він бачить ледь помітну усмішку на її вустах.

Наляканий, Хав’єр побіг геть — сховатися на самісінькому верху водної башти, біля голубника. Це була його улюблена схованка. Його руки тремтіли, коли він збирав своє різьбярське приладдя, щоб розпочати роботу над новою фігуркою. Хав’єр вирішив увічнити прекрасне обличчя, яке щойно побачив.

Коли він повернувся додому — кількома годинами пізніше, ніж звичайно, — було вже поночі. Напіводягнена, як завжди, й оскаженіла, на нього чекала мати. Хлопець опустив очі додолу, наче побоюючись, що мати побачить у них дівчину біля фонтана.

— Де ти був, малий негіднику?

— Вибач, мамо. Я пішов гуляти й загубив стежку.

— Голову ти загубив, а не стежку!..

...Минули роки, але щоразу, коли головний інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро засовував револьвер до рота в’язневі й натискав на гачок, у пам’яті його поставав день, коли голова його матері луснула, наче стиглий кавун. Це сталося в Лас-Планас, на задньому подвір’ї бару; Хав’єр не відчув нічого, крім мертвотної нудьги. Жандарми, яких викликав адміністратор бару — саме він і почув постріл, — знайшли хлопця, який сидів на валуні й тримав на колінах дробовик. Цівка ще димувала.

Хлопець байдужно дивився на обезголовлене, вкрите щойно налетілою комашнею тіло Марії Крапонції, так званої Івонни. Коли побачив жандармів, що наближалися до нього, просто знизав плечима. Його обличчя було забризкане цятками крові, які скидалися на плями від вітряної віспи.

Ідучи на звук ридань, жандарми невдовзі знайшли Рамона Пів-яйця, який припав обличчям до дерева метрах у тридцяти звідти, в підліску. Він тремтів, як дитина, й не міг говорити.

Після ретельних роздумів жандармський лейтенант написав у своєму рапорті, що ця подія, радше за все, — нещасний випадок, хоча він не зовсім певен цього.

Коли хлопця спитали, чим йому можна допомогти, Франсіско Хав’єр у свою чергу поцікавився, чи може він залишити цю стару рушницю в себе, бо хоче стати солдатом...

— З вами все гаразд, пане Ромеро де Торрес?

Випадкова поява Фумеро у розповіді отця Фернандо Рамоса здивувала мене, не кажучи вже про Ферміна. Він був білий, немов простирадло, руки його тремтіли.

— Несподіваний перепад тиску, — озвався Фермін ледь чутно. — Цей каталонський клімат, хай йому грець, недобре впливає на нас, мешканців півдня.

— Може, склянку води? — стурбовано запитав священик.

— Якщо ваша превелебність зробить мені таку ласку... І, може, шоколадну цукерочку, розумієте, для глюкози...