Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания. - М., 2004. - С. 10.
42. Тош Дж. Границы исторического знания V Тош Дж. (Трем л єни е к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. - С. 164-165.
43. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания ... С. 37.
44. Там само. С. 36.
45. Эко Умберто. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки. - СПб., 2004. - С. 90.
46. Там само. С. 52.
47. Літопис руський / Пер. з давиьорус. Л.Є. Махновця. - К., 1989. - С. У.
48. Гуревич А.Я. История историка. - М., 2004. - С. 118.
ЛІТЕРАТУРА
Боряк Г.В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна Україніка»: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995.
Джерелознавство історії України: Довідник. - Київ, 1998. Документальные памятники: выявление, учет, использование. - М., 1988.
Данилевський И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. -М., 1998. Дьяконов И.М. Пути истории. - М., 1994.
Древняя Русь в свете зарубежных источников V Под ред. Е.А. Мельниковой. - М., 1999.
Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. Коломийцев В.Ф. Методология истории (От источника к исследованию). - М., 2000.
Репина Л.П. «Новая историческая наука» и социальная история. - М., 1998.
Санцевич А.В. Методика исторического исследования. - К., 1984. Стрельский В.И. Основы научно-исследовательской работы студентов. - К., 1981.
Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. -М., 2000.
Эко Умберто. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки. - СПб., 2004.
ТЕМА IV.ІСТОРІЯ ТА ОХОРОНА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
ЛЕКЦІЯ 1. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЯК СКЛАДОВА СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ
Поняття історико-культурної спадщини та теоретичні аспекти її вивчення. Пам’ятки історії та культури і їх роль в історичному дослідженні.
«І значно цінніше, ніж природні ресурси, величезна культурна спадщина, багатолика першоматерія, що пронизує наше життя на кожному кроці».
(Габріель Гарсіа Марксе)
Історичне пізнання вимагає науково-художнього осмислення минулого. Голландський історик Й. Хейзінга зазначав, що «історія - це духовна форма, в якій культура віддає собі звіт у своєму минулому». І в цьому аспекті роль культурної спадщини важко переоцінити. В культурі концентрується пам’ять народу, саме через культуру кожне нове покоління, вступаючи у життя, відчуває себе частинкою цього народу. Як природа необхідна людині для її біологічного життя, так культурне середовище необхідне для життя духовного, морального.
Культурна спадщина - це невичерпне джерело досвіду і пізнання світу. Кожне прийдешнє покоління спирається на вже створене попередниками. Але процес успадкування культурних цінностей досить суперечливий, адже спадкоємці часто критично ставляться до ідей, смаків, поглядів діячів минулого. Культурні надбання кожної історичної доби мають свої неповторні риси. Йдеться, таким чином, про творче засвоєння історико-культурної спадщини. Це не механічний процес, а збереження того, що продовжує хвилювати прийдешні покоління і є безцінною скарбницею людства. Інтерес і повага до культурної розмаїтості минулого повністю відповідає духу історизму.
Поняття «культурна спадщина людства» належить до усталених у сфері культури й міжнародного права понять, що були прийняті Гаазь- кою конвенцією ЮНЕСКО (1954 р.). У науковій літературі під всесвітньою культурною спадщиною маються на увазі об’єкти, що мають видатну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва чи науки. Україна у 1988 році ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної спадщини та природного середовища (від 1972 р.), підтвердивши не тільки внутрішні, а й міжнародні зобов’язання щодо збереження власної культурної спадщини.
Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини поняття «культурна спадщина» охоплює «пам’ятки: архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи чи структури археологічного характеру, написи, печери і групи елементів, що мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва або науки»; «ансамблі: групи ізольованих або об’єднаних будівель, єдність чи зв’язок яких з краєвидом (ландшафтом) мають значну універсальну цінність»; «пам’ятні місця: творіння людини чи спільні творіння людини й природи, а також зони, включаючи археологічні пам’ятні місця, що мають видатну універсальну цінність з погляду історії, естетики, етнології та антропології»; «природні пам’ятні місця чи твердо визначені природні зони, що мають універсальну цінність з погляду науки, збереження або природної краси»1.
На практиці розрізняють матеріальну і нематеріальну спадщину - цю останню часто називають духовною. Якщо перша охоплює не тільки архітектурні пам’ятки й ансамблі, а й колекції (предмети матеріальної культури, художні твори, рукописи, архіви), що зберігаються в музеях або бібліотеках, то друга включає знаки й символи, що відображають художні й літературні переживання, й передаються через усну традицію: мову, спосіб життя, систему цінностей, знання і навички, міфи, вірування, звичаї.
Термін «нематеріальна культурна спадщина» можна визначити як «напрацьовані людьми процеси разом зі знаннями, навичками й творчістю, що їх вони успадковують і розвивають»; ці процеси формують в існуючих громадах почуття спадкоємності стосовно попередніх поколінь і мають важливе значення для культурної самобутності, а також для збереження культурної різноманітності й творчості людства». Отже, цим терміном охоплюються такі сфери: усна культурна спадщина, мови, виконавські види мистецтва і святкові заходи, обряди та громадські ритуали, космологія й системи знань, вірувань і звичаїв, що мають відношення до природи. У Стамбульській дсклнри ції ЮНЕСКО (2002 р.) зазначено, що «численні види нематеріальної культурної спадщини є одним з фундаментальних джерел культурної ідентичності народів і громад, а також спільним надбанням усього людства». Матеріальна культурна спадщина нерозривно пов’язана і нематеріальною і тільки разом вони становлять «всесвітню спадщину людства»2.
Вивчення і збереження, всебічне використання багатогранної куль турної спадщини -- це усвідомлення всього кращого, що досягнуто людством впродовж всієї його історії. Особливо велика роль пам’яток історії та культури як чинника у взаємодії і збагаченні культур. Не випадково розвивається такий новий напрям наукового знання як пам’ятникознавство. На думку історика С.З. Зарємби «пам’ятники знавство поєднує в собі повідомлення історичні, мистецтвознавчі, архітектурні, етнографічні, археологічні, книгознавства, науки і техніки та інА «Об’єднуючим у цьому є те, що всі ці повідомлення стосуються понять «пам’ятка» або «пам’ятник».
Поняття «пам’ятка історії» вміщує у собі практично невичерпну за змістом інформацію: відображає різноманітні події, явища та фак ти суспільного-історичного значення і в той же час може мати форму якого завгодно матеріального об’єкта.4 Термінологічне оформлення самого поняття «пам’ятка історії» у більш чіткому вигляді відбулося у XX ст. Питання про вживанім поняття «пам’ятка історії та культури» залишається дискусійним. Захисники терміна «пам’ятки культури» як загального для всіх видів, груп, категорій пам’яток (В. Акуленко, В. Іваненко та ін.), виходять передусім з тієї точки зору, що кожне з понять - «культура» й «історія» - «в широкому розумінні охоплює всі без винятку цінності матеріальної і духовної культури людства». А тому, щоб уникнути змістової тавтології, доцільно обмежитися одним із них. Дещо іншу позицію займає В. Єгоров, який вважає, що «формулювання «пам’ятки історії та культури» та «історико-культур- на спадщина» по суті стверджують, що кожен вид пам’яток (археології, архітектури, мистецтва) в хронологічному аспекті належить і до пам’яток історії, оскільки являє собою матеріальне свідчення більш чи менш віддаленого минулого». Таким чином, якщо всі пам’ятки культури в широкому розумінні слова є й пам’ятками історії (мають хронологічний аспект), то не всі пам’ятки історії є пам’ятками культури. У цьому полягає перевага термінів «пам’ятки історії та культури», «історико-культурна спадщина», оскільки вони набагато місткіші і вбирають у себе абсолютно всі різновиди пам’яток5. Пам’ятки Історії та культури - це цінні носії різноманітної інформації, яку вчені можуть широко використовувати у своїх дослідженнях для більш повного відтворення і реконструкції картини минулого.
Проблема використання культурних надбань різних народів і цивілізацій нині постає особливо гостро. Адже однією з головних тенденцій нашого часу є усвідомлення глобалізації соціальних та культурних процесів у сучасному світі. «Нині ми суттєво відрізняємося один від одного як індивіди та як носії культури, але нас об’єднують спільні людські інтереси, що дають можливість кожній людині спілкуватися з будь якою іншою людиною на планеті та вступати з нею в стосунки, регульовані законами моральності», - зазначає відомий вчений американського походження Френсіс Фукуяма, автор роботи «Кінець історії й Остання людина» (1992 р.). У просторі, що постійно змінюється, в процесі взаємодії старих і нових цивілізацій дуже важливо сформувати умови, що забезпечують, за визначенням видатного російського культуролога Михайла Бахтіна, «діалог культур». Однією з цінностей, про яку багато говорять представники західної цивілізації, є позитивне сприйняття інакшості (іншої культури). Адже цивілі- заційні відмінності зберігаються як присутність тисячолітнього минулого в історико-культурній спадщині. їх не можна ні звести нанівець, ні допустити, щоб вони перейшли у стан конфлікту.
Варто зазначити, що підходи істориків, філософів, культурологів до проблеми культурної спадщини були і будуть різними. Це зумовлено тим, що горизонти історичної науки змінюються, а відтак змінюється і кут зору на сутність історичного процесу і історико-куль- турної спадщини. На першу половину XX ст. припадає пік популярності теорій про особливості культурно-історичних утворень, які й складають структуру історії (до такого типу можна зарахувати теорії, що були розвинуті О. Шпенглером, А. Тойнбі, П. Сорокіним та ін.). Головною причиною виникнення цих теорій є подолання «європоцентризму», розпад європоцентристського бачення всесвітньої історії, що було пов’язано з ознайомленням європейської громадськості із новими історичними та етнографічними фактами, які свідчили про унікальність і розмаїтість культур, про неможливість підведення культур народів Азії й Африки під єдиний тип «первісної культури». Так само глибше знайомство з культурами Сходу виявляло істотні розбіжності між культурами Китаю, Індії, Японії, арабського світу. У певних галузях, наприклад, у царині міфотворчості, медицини, побудови музичних форм, ці культури виявилися навіть багатшими, ніж європейська культура.6 Варто пригадати, іцо ще у другій половині XIX от. відомий росій ський дослідник М.Я. Данилевський у книзі «Росія і Європа» зазначав, що історія не є розвитком єдиного людства - це розвиток культур, ідо існують поруч у часі або просторі і кожна з них живе своїм самостійним життям, має власну долю, власну історію, власну систему цінностей. Культури уявлялися ним як самодостатні ут ворення, рівноцінні у своїй історичній значущості. Кожний культурно-історичний тип виробляє цивілізацію для себе за більшого чи меншого впливу попередніх йому чи сучасних цивілізацій»7. М.Я. Данилевський критикував європоцентризм, а його концепція по суті «віднімала у Європи присвоєну нею самою роль носія культури на всі часи»8. Пізніше німецький вчений О. Шпенглер влучно назвав «оптичним обманом перебування тисячолітніх цивілізацій Сходу у тіні європейської»9.
Європоцентризм долається через визнання рівноцінності усіх культур. Культу р а, як її розумів О. Шпенглер, є не що інше, як модель пояснення світу, засіб опису структури життєвих зв’язків. Ретельно простежуючи історичні форми життя людей різних епох і географічних регіонів, за допомогою беззастережного залучення до наукового обігу поняття «культура», вчений запропонував основи аналізу культури як форми визначення життєдіяльності людини.
На підставі детального розмежування характерних ознак культур О. Шпенглер доводив, що людство не можна трактувати як єдине ціле. У кожній культурі можна побачити «власну ідею», «власну пристрасть», «власне життя», «власну смерть». У кожної культури відмінні пластика, живопис, математика, фізика тощо. Єдність стилю життя О. Шпенглер помічав в усьому, від наукових відкриттів до архітектурних принципів будівництва й оздоблення глиняного посуду. Він зазначав, що «стиль в Єгипті і Китаї досяг стадії досконалості, пронизуючи всі зовнішні прояви внутрішньо незмінного життя від церемоніалу і виразу обличчя до зовнішньо прекрасних і одухотворених форм навичок у мистецтві». Відтак, глибокий сенс є лише у життєписах різних культур, наприклад, «індійці та китайці - дві різні душі, кожна з яких іде своєю дорогою» і осмислення їх культурної спадщини дасть можливість виявити «душу» кожної з них.
З концепцією локальних культур не погоджувався відомий культуролог П. Сорокін, який відстоював взаємозв’язок і подальше поглиблення їх контактів. Він наголошував на тому, що людство продовжує розвивати і вдосконалювати соціальний і морально-духовний досвід попередніх поколінь. На його думку, світ - це єдність соціального і культурного, але саме культурний чинник є вирішальним у розвитку людства. Адже культура має інтегруючу якість і може характеризувати якісний стан суспільства на кожному етапі його розвитку. Культурний чинник є показником стану науки, філософії, релігії, етики, права, політики тощо. Він зазначав, що суспільство можна описати лише через систему притаманних йому духовних цінностей, а відтак через певний рівень культури. Культурні цінності виявляються в усі періоди цивілізації людства. П. Сорокін відзначав, що всяка велика культура пронизана основним принципом і виражає якусь головну цінність (середньовічна культура - принцип християнства, цінності християнства, що знайшло свій вираз в архітектурі, скульптурі, живопису, музиці і т. ін.). Лише суспільство (а не натовп) здатне зрозуміти значення культурних цінностей, які є фундаментом кожної спільноти, народу, країни.
Заперечення спрощеного, вертикального, однолінійного підходу до історичного процесу, ствердження полілінійності, розмаїтості культур змінює і підходи до вивчення історико-культурної спадщини. Це вже не просте накопичення результатів з різних галузей знань, «не проста інвентаризація інтелектуальних багатств», а культура як вияв сенсу буття. Це не простий опис всіх складових культурної спадщини, а глибокий аналіз того, як вони були створені у ході історичного розвитку думки. Це діалог між культурами як рівноправних суб’єктів. А розуміння і взаємопорозуміння культур можливе лише як пізнання ІНШОГО. Історична свідомість також повинна пізнавати минуле в його інакшості. Адже пізнання історії - це діалог минулого і сучасності, а значить - пізнання іншого. Варто зазначити, що «інший» може розглядатися і як представник чужої культури. Він може бачити світ інакше і виражати його теж інакше, що засвідчує такий приклад. Майже в один і той самий час (XVI ст.) італійський митець Мікєланджело і японський художник Ейтоку отримали замовлення на монументальні роботи. Мікєланджело, розписуючи грандіозний плафон Сікстинської капели, рівну площу стелі розділив ілюзорними архітектурними деталями - карнизами, пілястрами, арками, цоколями. Єдиний реальний простір він перетворив на кілька окремих замкнутих композицій. При такому підході чітко виступає індивідуалізм ренесансного майстра. Біблійні персонажі відокремлені один від одного (навіть Адам, коли простягає руку до Саваофа).
Що стосується японського художника, то він на величезному просторі палацової стіни написав єдину композицію, з одним-єдиним мотивом - могутньою сосною, що розлого розкинула свої гілки. Велетенське дерево Ейтоку намалював на всю стіну, не зважаючи уваги на її конструктивні деталі, вертикальні стовпи, балки, що розділяли стіну японського замку на кілька окремих кліток. Цей необхідний кар кас ніби був набитий зверху на зображуване дерево, чий викривленні і стовбур і пишна крона тягнулися над перегородками від одного кут ка до іншого. Таке вирішення простору надавало йому внутрішньо! цілісності і виразної могутності. У такому поєднанні уособленого і єдиного криється глибока відповідність до традиційного японського способу мислення (все окреме, зв’язане з усім оточуючим, ЯК ЛИСТЯ І дерева, а могутній стовбур - це основа національного родового тіла, що виражає ідею консолідації суспільства).
Відтак, людина належить культурі так, як вона належить і суспільству. Вона живе в атмосфері культури, говорить і мислить мовою т ієї чи іншої культури, користується її поняттями і образами, поділяє корінні уявлення про оточуючий світ. Людина не може існувати «поза культурою». Сучасна культурна антропологія формує уявлення про те, що немає єдиної універсальної культури, а є розмаїтість культур. «Чужа» культура вивчається представниками «нової історичної науки» (Жак Лс Гофф, Ж. Дюбі, А.Я. Гуревич) не «ззовні», а «зсередини», виходячи з критеріїв, притаманних саме цій культурі.
Необхідно зазначити, що діалог з «чужою» культурою залучає у процесі дослідження і систему цінностей історика, який її досліджує. На основі історичних пам’яток він теж моделює певний образ реальності, який є продуктом свідомості людини. Як творець історичної пам’ятки, так і автор історичної праці залежать від культурної традиції, системи уявлень, пануючих у суспільстві. Такий підхід до вивчення культурної спадщини став імпульсом появи нових напрямків, тем, нетрадиційних методів дослідження. їхня мета - проникнути у свідомість людей різних епох, спробувати розкрити їхнє суб’єктивне сприйняття світу, що дозволить виявити як спільне, так і відмінне в культурах Сходу і Заходу.
Історико-культурна спадщина є невід’ємною складовою сучасної культури. Видатний культуролог, художник, мислитель XX століття М.К. Реріх завжди підкреслював, що людина, яка не вміє розуміти і відчувати минуле, не може мислити про майбутнє. «З давніх чудових каменів складіть щаблі Прийдешнього» - наголошував він. Культура - це те об’єднуюче поняття, що стоїть над національними, расовими, релігійними відмінностями. Культура - це єдина опора і противага хаосу і руйнації, що дозволяє утримати людство у стані рівноваги. Сучасна людина отримує через культурну спадщину певну частину досвіду людства: художньо організовану і відібрану, узагальнену і Концентровану, осмислену митцями минулого. Але у сьогоднішньому : світі ускладнюється процес пізнання і засвоєння культурної спадщини. Прискорення історичного часу приводить до того, що практичні ■ норми життя і цінності не встигають сформуватися відповідно до його вимог. Небувалий потік інформації бере в полон людину, яка не завжди вибирає найцінніше. Стрімкість змін призводить інколи до кризи особистості, має наслідком втрату орієнтирів у мистецтві, літературі, суспільній свідомості. Існує небезпека розриву часу, ланцюгу поколінь. І в цьому аспекті роль культурної спадщини у сучасному світі постійно буде зростати.
«Історія культури є не лише історія змін, але й історія накопичення цінностей, що залишаються живими і дієвими елементами культури у наступному розвитку,» - зазначав академік Д.С. Лихачов. При спілкуванні людей з цінностями минулого культура людського роду ніби переливається у світ окремого індивіда, сприяючи його інтелектуальному і моральному розвитку, духовній зрілості. Відбувається художнє освоєння світу, коли аналітично розщепленому світу повертається його цілісність. Великі творіння людського духу, долаючи історичну і національну обмеженість їхніх творців, зберігаючи свою цінність у віках, прориваються до свідомості людей нової епохи, які мають інше світобачення. «Повторення пройденого», освоєння духовного матеріалу накопиченого попередніми поколіннями дозволить з’єднати в єдиний ланцюг пам’ять про минуле, події сучасні і передбачення майбутнього.
З глибин тисячоліть і до сьогодення бачимо бажання людини залишити пам’ять про себе. Свідками далеких подій постають нині і мегалітичні споруди (менгіри, дольмени, кромлехи), і приховані від сторонніх очей язичницькі святилища слов’ян з їхніми дерев’яними і кам’яними статуями ідолів, і будівлі стародавніх міст Сходу та античних полісів, що прикрашені мармуровими і бронзовими скульптурами. Піраміди єгипетських фараонів, що здіймаються у долині Нілу, а в українських степах - кургани скіфських вождів, величні готичні собори Європи і багата спадщина Відродження, неповторні православні святині - це не лише кам’яний літопис людства, а й розпізнавані символи народів і держав. Софія Київська і Вавельський замок, Вестмінстерське абатство і Вєрсальський палац... Як символи вони зрозумілі усім. Ці пам’ятки - матеріалізована пам’ять народу. Дуже влучно визначив значення архітектурних пам’яток В. Гюго: «Від самого початку світу і аж до XV ст. архітектура була великою книгою людства, основним засобом виразу людської суті на різних стадіях розвитку людини, її сил та її духу. Архітектура виникла так само, як усяка інша писемність. Спочатку була абетка. Камінь ставили сторч, і це була літера, кожна літера була знаком... Згодом люди почали скла дати слова: камінь ставили на камінь, поєднували ці гранітові склади, з їхніх комбінацій поставало дієслово. Кельтські дольмени, етруські кургани, іудейські надмогильні горби - це слова. Нарешті стали скла дати книги... ті чудові книги, котрі водночас є чудесними будівлями: мавзолей Рамзеса у Єгипті, храм Соломона... Греція увінчувала свої пагорби храмами, що милують зір, а Індія прорізала свої гори, щоб витесати в їхніх глибинах підземні пагоди, підтримані валкою вели чезних гранітних слонів10».
Без історичних пам’яток жодне суспільство не може відтворити і зберегти свою самобутність. Неповторним і незрівнянним є світлий ансамбль Афінського Акрополя, який на фоні навколишніх гірських паем постає взірцем гармонійного поєднання творінь природи і людини. Будівничі не вступали у конфлікт з природою, не порушили священну скелю, а прийнявши природу такою, якою вона є, облагородили і прикрасили своїм мистецтвом. Гармонійним поєднанням з природою відрізняється і найбільший у світі буддійський монастир Боробудур на о. Ява в Індонезії, що вінчає вершину гори Мера, яка за легендами підтримує у рівновазі всю світобудову. І сьогодні цей храм називають «храмом навчання», бо він наочно розкриває світогляд Будди. Так само природно розташований на березі річки Сени Собор Паризької Богоматері, який схожий на велетенський корабель, що стоїть на березі.
Наш час - час гігантських впливів людини на природу. І чим сильніше порушується рівновага в природі, тим гостріше постає питання про збереження ландшафтів, пам’яток природи, так само як і інших культурних цінностей. Сучасній людині потрібна різноманітність в оточуючому її середовищі, вона боляче реагує як на одноманітність архітектурних форм, так і на нищення парків, садів, скверів. «Людина є продуктом ландшафту і тісно пов’язана з його традиційними умовами. Людина відчуває себе незатишно при відсутності об’єктів живої природи, незважаючи на вишуканий комфорт цивілізації11».
Паркове чи ландшафтне мистецтво має давні традиції. Сади парків, монастирів, палаців були витворами мистецтва, їх оспівували пости: «Старинные сады, монархов славных их Останки славные, почтенны ввек для них,
Вельмож, царей, цариц святяться именами,
И вкуса древнего им служат образцами». (А. Войейков) Варто зазначити, що в англійській традиції вважалося «краще спалити власний будинок, ніж зрубати старе благородне дерево, яке виростити можна лише роками і десятиліттями», 12 а заповідні парки живуть впродовж століть. На жаль, в умовах наступу механічно-споживацької цивілізації «запас» ландшафтного і культурного середовища зменшується з прогресуючою швидкістю у всьому світі.
На зламі 70-х років XX ст. розпочався процес поглибленого осмислення взаємозв’язків людини і природи, впливу культурного середовища на формування особистості. Академік Д.С. Лихачов у 1979 р. ввів термін «екологія культури», яким поставив знак рівності між культурним і природним середовищем. На його думку, виховуючись у певному, сформованому впродовж багатьох віків культурному середовищі, людина непомітно вбирас у себе не лише сучасне, а й минуле своїх предків. Пам’ятки, що повсякденно оточують людину, у комплексі із природним ландшафтом формують духовну культуру нації. Через віки вони несуть інформацію у часі і просторі. Відомий російський культуролог, історик і теолог О. Мень у праці «Світова художня культура» писав: «Храм у місті - це пророк, який говорить нам про вічність, його поклик ми чуємо серед гуркоту сучасної цивілізації». Саме у сучасну епоху зростає роль історико-культурної спадщини як чинника, що помітно впливає на взаємовідносини народів. Пізнаючи інші культурні світи, ми краще пізнаємо і самих себе.
* * *
Пам’ятки історії та культури є невичерпним джерелом для історика і важливі не лише як свідчення діяльності людей. Вони розповідають і про важкий шлях становлення людського духу. Муза історії Кліо ненаситна у пошуку все нових і нових свідчень, а невичерпність самого минулого і кожної із пам’яток, що дійшли до нас, змушують істориків ставити їм все нові і нові запитання. З розширенням тематики історичних досліджень, спрямованих на розкриття самосвідомості людей тієї чи іншої доби, зростає і роль пам’яток історії та культури у працях істориків. Адже без всебічного вивчення культурної спадщини неможливе повне відтворення історичного процесу. І хоч процес формулювання нової парадигми історії нині дуже складний і суперечливий, на сьогодні обнадійливі перспективи відкриваються на тих напрямках, які чільне місце відводять категорії культури, На думку англійського історика Джоиа Тоша «відтворення епізодів і атмосфери минулого вима] ає нашої уваги такою ж мірою, як і відтворення думки, що знайшла свій вираз у творах мистецтва чи літератури. Історик, подібно до літературознавця і мистецтвознавця, стоїть на сторожі нашої культурної спадщини, а знайомство з цією спадщиною дозволяє проникати у глиби н у людської природи, пізнаючи себе та інших. У цьому розумінні історія - це культурний суб’єкт, який збагачується сам по собі13». Отже, використання культурних надбань в історичних дослідженнях - це не просто любов до давнини. Роздуми про минулі епохи, що виступають сконцентровані у пам’ятках: слові написаному і слові сказаному, характері ландшафтів, предметах матеріальної культури, творах мистецтва дозволяють історику більш повно реконструювати картину життя минулих поколінь.
Пам’ятки історії та культури відіграють особливу роль у галузі історичного пізнання, даючи можливість побачити у людстві як єдність так і багатобарвність, пробуджуючи історичну пам’ять народу. Наприклад, в Італії, де велике минуле не лише постійно нагадує про себе, а й впродовж віків органічно входило і входить в життя і свідомість народу, чи не вперше у світі з’являються праці гуманістів, в яких детально описуються, аналізуються пам’ятки історії та культури як античної доби, так і епохи Відродження. Спадщина античності, що дійшла і в вигляді монументальних споруд римських міст (форумів, храмів, базилік, терм і т. ін.), й у вигляді теоретичної праці - трактату Марка Вітрувія «Про архітектуру» (І ст. до н.е.) спонукала гуманістів до більш глибокого вивчення досвіду давнини. Гуманісти заново відкрили історію. Італійський Ренесанс став часом переоцінки цінностей і пам’яток минулого: їх належало зберігати тому, що вони відображали універсальні норми і цінності. Видатний діяч культури італійського Відродження Леон Баттіста Альберті писав: «...Я жалкую, що стільки загинуло прекрасних настанов письменників... Правда, залишилися ще самі пам’ятки давнини, такі як театри і храми; від них, як від кращих наставників, багато чому можна навчитися14».
Гуманісти провели велику роботу з інвентаризації пам’яток античного Риму, детально записуючи, що збереглося і в якому стані. На цій хвилі Л.Б. Альберті створив свій «Опис Риму» (30-роки XVI ст.), додавши до нього першу топографічну карту міста. Світова слава іншого італійського гуманіста Джорджо Базарі (1511-1574) пов’язана із його ««Життєписом найелаветніших живописців, скульпторів та архітекторів». Це праця теоретична, історико-біографічна, практична, в якій уперше автор сказав про свою епоху як про епоху відродження мистецтв. Його методи аналізу творів мистецтва, поєднання біографічного і художнього матеріалу були продовжені у наступних століттях голландським вченим Карелом Ван Манделом (поч. XVII ст.) та іншими.
У XVII ст. процес дослідження давніх архітектурних споруд розпочинається і в Україні. Праця Гійома Лсвассера Боплана «Опис України» (1651 р.) не випадково містить опис пам’яток Києва, який автор по праву називає «одним із найдавніших міст Європи», про що свідчать величні «залишки старовини, а саме: висота і ширина укріплень, глибина ровів, руїни його храмів, стародавні поховання кількох королів, що в них знаходяться». З цих храмів, як зазначає Боплан, «лише два збереглося у цілості: Святої Софії і Святого Михайла, а від решти лишилися тільки руїни...15». Г.Л. Боплан детально описуючи топоірафію Києва, звертає увагу на представництво різних конфесій у місті та їхні культові споруди, не обмежуючись лише православними святинями: «Римські католики мають у цьому місті чотири костьоли, а саме: кафедральний собор, храм домініканців... бернардинів... єзуїтів; греко-русини мають близько десяти храмів...» Отже, Г.Л. Боплан відкрив, по суті, нову сторінку у справі вивчення України та ознайомлення з її історією західноєвропейської громадськості, віддавши належне й пам’яткам історії та культури.
Інтерес до вітчизняного культурного спадку, зокрема до пам’яток часів Київської Русі, виявляли відомі історики XVII ст. А. Кальнофой- ський, І. Гізель, письменник і церковний діяч С. Косов.
Новий спалах зацікавленості старовиною спостерігався у другій половині XVIII ст. З цього часу стають відомими багато вітчизняних старожитностей, а знахідки таких літературних пам’яток, як «Остро- мирове Євангеліє», «Слово про Ігорів похід» посилили інтерес до давньоруської художньої культури.16 Про старовинні архітектурні та мистецькі пам’ятки йшлося у творах українського вченого-просвіти- теля І. Фальковського. Його багата спадщина, на думку відомого історика С.З. Заремби, ще належно не досліджена. Адже саме завдяки невтомній праці І. Фальковського (1762-1843) до нас дійшло багато передруків, рукописних книг, літописів, хронік і хронографів; каталог книг Михайлівського монастиря; опис усіх церков Чигиринського повіту тощо17.
Відомості про будівництво давньоруських міст, архітектуру окремих споруд та їх оздоблення містять також дослідження російських вчених В. Татищева, М. Ломоносова. Велике значення вивченню пам’яток старовини приділяв відомий історик, церковний діяч, археограф, бібліограф, академік Петербурзької Академії Наук Євген Болхо- вітінов (1767-1837). Він залишив детальні описи церков, монастирів, монастирських бібліотек, зокрема описи Софійського собору та Ки єво-Печсрської Лаври. На його кошти і під його керівництвом здій «повалися археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви і Золотих воріт.
Почесне місце серед дослідників київської старовини належим. Максиму Берлінському (1764-1848), автору «Історії міста Києва». Його твір вирізняє використання літописів, хронік, мемуарів, архівних документів. Він зафіксував цілий ряд об’єктів, що пізніше зникли: «... Сожаления достойный остаток бывшей в древности огромной Десятинной церкви. Есть придел ее, составляющий ныне малую четверо- угольную, старинного калибера, называемую Десятинную Рождества Пресвятой Богородицы церковь, которая в нескольких саженях через дорогу к юго-западу отстоит от первой. В оной известны места погребенных в земле гробов Св. князя Владимира и супруги его греческой царевны Анны18». Ця ґрунтовна праця М. Берлінського не втратила свого значення і нині. Дослідження Є. Болховігінова і М. Берлінського можна вважати першими науковими працями про українські старожитності.
XIX століття ознаменувалося новим злетом художньої творчості, що далося взнаки і на зростанні інтересу до відкриття та вивчення мистецьких пам’яток минулого і старовини загалом. Разом з тим цьому сприяв бурхливий розвиток науки, зокрема її гуманітарних дисциплін - історії, археології, етнографії, філософії. Розширюється предметне поле досліджень.
Все більшого значення набуває історико-культурний напрям в науці, який започаткував швейцарський вчений Якоб Буркхард (1818- 1897). Він досліджував історію культури та мистецтва Стародавньої Греції, доби Відродження, бароко і дійшов висновку, що саме невмирущі культурні творіння і традиція є стрижнем історії. Від Я. Бурк- харда йде особлива лінія в історичній науці XIX ст. до німецького історика Карла Лампрехта (1856-1915), метод якого був названий культурно-історичним. Історики, які поділяли такі підходи до вивчення історичного процесу, відрізнялися широтою філософсько-історичного світогляду, тяжіли до вивчення історії як і с т о р і ї культури. Уява про цілісність тієї чи іншої епохи, про притаманну саме їй мову культури мала вплив і на істориків XX ст.
Варто зазначити, що з кінця XIX ст. спостерігається тісна взаємодія теорії і практики історичної науки. Переорієнтація теорії на вивчення духовною життя різних цивілізацій підкріплюється зростанням інтересу до ритуалів, звичаїв, поширенню культурних впливів. Відбувається перехід до принципово нового гину ні лишня. Спостерігається становлення історії мистецтв як самостійної наукової дисципліни, в університетах створюються кафедри історії та теорії мистецтв. (Видатний візантолог М. Кондаков, який викладав у Новоросійському університеті у Одесі історію візантійського мистецтва, розробив оригінальний метод вивчення цієї наукової дисципліни). М. Кондаков, а також історики Г. Котов, Є. Марков досліджували пам’ятки історії та культури Криму, починаючи з часів християнського Херсонесу до періоду Кримського ханства.
В Україні у XIX ст. розширюється поле історичних досліджень, вивчаються пам’ятки не лише періоду Київської Русі, а й інших історичних епох. Відомості про мистецькі пам’ятки ХУТІ-ХУІІІ ст. та цінні архівні матеріали знаходимо в окремих працях істориків другої половини XIX ст. М. Закревського «Описание Киева», М. Лазаревського «Описание старой Малороссии», О. Шафонського «Черниговского наместничества топографическое описание», Д. Багалія «Украинская старина». Вони описували старовинні будівлі Києва, Чернігова, Нов- город-Сіверського, Полтави, Путивля та інших міст. М. Закревський та А. Лазаревський вивчали також монастирські комплекси Лівобережної України.
Заслуговує на увагу дослідження істориками замків та монастирів Поділля, Волині, Галичини. Значну цінність становлять праці історика другої половини XIX ст. А. Чаловського, який здійснив глибокий історико-архітсктурний аналіз замків і фортець Галичини. Автор широко використав архівні матеріали, зробив малюнки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринці, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичі. Цінною є також праця А. Чаловського у співавторстві з істориком Б. Янушем, де описані замки, монастирі, церкви, костьоли та синагоги Тернопільського воєводства. А. Чаловським та Б. Янушем грунтовно досліджувалися культові споруди, а саме деякі католицькі монастирі, у яких зберсшись риси готики, ренесансу та бароко. Варто зазначити, що у Львівській бібліотеці АН України є рукописний фонд ім. А. Чаловського, у якому зберігається багато інвентарних описів ХУІІ-ХІХ ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та руйнування замків, фортець і монастирів у Львівській, Івано-Франківській і частково Тернопільській областях.
У 70-90-х роках XIX ст. видатний український історик В.Б. Антонович провів чимало археологічних обстежень і польових досліджень на Київщині, Волині й Поділлі, а також здійснив наукову подорож ми річці Дністер, в ході якої ознайомився з печерами Середнього Подт стров’я. Результатом цього стали його статті «Подорожні нариси Поді л ля», «Про скельні печери на березі Дністра» та «Бакотський скельний монастир». В.Б. Антонович провів розвідки і розкопки для вивченим минулого міст Луцька, Володимир-Волинського, Житомира, Києва та ін. Учень і послідовник В.Б. Антоновича Є. Сіцинський (1859-1937) приділив значну увагу пам’яткам історії та культури у своїх грунтов них працях «Місто Кам’янець-Подільський. Історичний опис» та «На рафії і церкви Подільської єпархії». У його історико-археологічному дослідженні описані фортифікаційні комплекси у Кам’янець-Поділь ському, Меджибожі, Сатанові, Зінькові, Жванці, Сутківцях, Ярмолин- цях, Озаринцях, Барі19.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. поступово формується поняття українсько го мистецтва як національної категорії, його історія вивчається як предмет наукових досліджень. Питанням історії української культури, проблемам етнографії було присвячено роботи видатного фольклориста та літературознавця, члена Петербурзької АН М. Сумцова (1854-1922).
Подвижницькою була діяльність видатного українського вченого, академіка Д.І. Яворницького (1855-1940). Все своє життя він провів у пошуках матеріалів з української старовини, а особливо з історії за порозького козацтва. Його глибокі знання пам’яток історії та культури доби козаччини, що пронизують історичні дослідження з етнографії, фольклористики, історії, дозволили вченому всебічно реконструювати ті часи. Праці Д.І. Яворницького надихали українських художників С.І. Васильківського, М.С. Самокиша на створення полотен про життя, побут і походи козаків. Вчений надрукував багато розвідок про українське кобзарство, опублікував чимало історичних і побутових пісень та кобзарських дум.
З початку XX ст. помітними стають спроби узагальнення матеріалів про пам’ятки історії та культури, виявлення характерних рис самобутності українського мистецтва. У радянський період (довоєнні роки) плідно працювали у цій галузі С. Таранушенко, Н. Хо- лостенко, П. Юрченко. В повоєнні роки дослідження пам’яток вели архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи, краєзнавці, етнографи, художники. У численних наукових працях відомих вчених Ю. Асєєва, Г. Логвина акцентується увага на історико-архітектурній цінності пам’яток, їх значенні у розвитку української національної культури. Важливе місце приділено пам’яткам історії та культури у монографічних дослідженнях академіка НАН України П.П. Холочка, зокрема таких як «Древній Київ» (1982), «Давньоруське феодальне місто» (1989) і «Київська Русь» (1996). Автор підкреслює, що «цілком поповому визначився образ стародавнього Києва після сенсаційних розкопок на Подолі, які відкрили квартали зрубних будівель Х-ХІІ1 ст.». Підсумовуючи відкритая археологів останніх десятиліть, академік П.П. Толочко вважає їх справді вражаючими20. Адже відомими всьому світу стали такі унікальні витвори як срібна з позолотою чаша з Гайманової могили, знаменита золота пектораль з Товстої могили та багато інших пам’яток історії та культури.
Історії дослідження пам’яток Скіфії присвячена праця відомого вченого-археолога Б.М. Мозолевського «Скіфський степ» (1983), який через пам’ятки ґрунтовно висвітлив особливості скіфського суспільства, прослідкував історію дослідження курганів та знахідок у них. Автор зробив глибокий аналіз змісту зображень і композиції унікальної золотої пекторалі (космогонічного, етичного та естетичного), зазначивши, що «усі три плани композиції, зливаючись між собою і посилюючи один одного, підносять пектораль до рівня твору величного симфонічного звучання і глибинного філософського змісту. Мов у краплі роси, в ній відбився не лише весь блиск, все сяйво скіфського золота, але й висока душа цілого народу21».
Роль пам’яток історії та культури в історичних дослідженнях з часом набуває все більшого значення. Адже вони виступають передусім як матеріалізована пам’ять, уречевлені віхи розвитку народів і держав, окремих етносів і людства у цілому, як об’єктивні історичні першоджерела, ігнорування або руйнування яких веде до знищення історичного досвіду попередніх поколінь. Дослідження вчених минулого і сучасності є різноманітними за напрямами, методологією, але в них чітко виступає глибоке розуміння неперехідного значення пам’яток старовини не лише з точки зору художньої, естетичної, а й як важливого засобу пізнання, засобу збереження історичної пам’яті і формування історичної свідомості.
Для істориків, які проводять свої дослідження у руслі історичної антропології (культурної антропології) важливим є виявлення тих глибинних зв’язків, певного співвідношення, що існує «між історією художніх пам’яток та іншою історією, історією сільськогосподарського виробництва, ярмарок, монет, політичною історією і т. ін.; до з’ясування цього співвідношення має прагнути гой, хто бажає пізнати смисл цих пам’яток», - підкреслює відомий французький історик Жорж Дюбі в одній з останніх своїх праць «Время соборов22». Сам автор своє завдання формулює так: «...Я зробив спробу витягнути із пластів пам’яті і музейного середовища зразки мистецтва і помістити їх у життєвий контекст — не наш, але тих, у чиїй свідомості народилися ці твори, хто перший захоплювався ними23». На нашу думку йому це вдалося, адже він зумів переконливо і яскраво показати, як використавши пам’ятки історії та культури в історичному дослідженні, можна стати на один із важливих шляхів пізнання: «Те, що ми називаємо мистецтвом, має лише одну мету - зробити гармонійною будову світу... Мистецтво відображає плоди споглядального життя і передає їх у простих формах, щоб зробити сприйняття для тих, хто знаходиться на перших ступенях залучення до знань. Мистецтво - це розмірковування про Бога, таке ж як літургія і музика. Воно також намагається прорубати, розчистити дорогу, пробитися до глибинних цінностей, захованих у чаші природи і священного Писання. Мистецтво показує нам внутрішню структуру тієї стрункої споруди, яка являє собою весь тварний світ»24. Отже, пам’ятки історії та культури - це «підручник життя», який читають навіть ті, хто не дуже любить читати підручники.
Сучасні історики намагаються проникнути за ідеологічну сферу, що присутня в кожній історичній пам’ятці, проникнути в соціально-психологічний світ її творців, що виражений часто ірраціонально. Формується нова дослідницька свідомість в історичній науці, орієнтована на сприйняття історичних суспільств як соціокультурної спільноти. Від історика, над якою б проблемою він не працював, вимагається ерудиція, знання епохи, що неможливо без знайомства з пам’ятками історії та культури. Без цього неможливо створити цілісну «картину світу», яка притаманна кожній історичній добі. Пам’ятки історії та культури дозволяють історику під новим кутом зору подивитись на історичний процес, отримати стереоскопічне бачення історії.
ПРИМІТКИ