Смоленский Н.И. Проблемы обьективности исторического познания \\ І Іовая и новейшая история. - 2004. - № 6. - С. 35. 1 страница

Там само. С. 37.

Хейзинга Й. Ното Іікіеш. В тени завтрашнего дня. - М., 1992. Його ж: ()сень Средневековья: Исследования форм жизненного уклада и форм мыш­ления в Х1У-ХУ веках во Франции и Нидерландах. Соч.: В 3-х т. - М., 1995. - Т. 1.-С. 372.

’ Гош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. — М.,

¹⁵ -С. 204.

Quot; Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХУ-ХУПІ ст.: В 3-х т. - К., 1995-1998. — Т 1. Структури повсякденності: можливе і немож­ливе. - С.484-485.

' Поняття «дискурс» у наукову лексику ввів 3. Харріс у значенні тексту, що аналізується в контексті соціокультурної ситуації. У сучасній науці під «дис­курсом» мається на увазі спосіб актуалізації тексту за допомогою писемної чи усної комунікації, інакше - обговорення проблем філософського, соціо­логічного чи історичного плану. Теоретик дискурсу Мішель Фуко розглядає дискурс як всеохоплюючу систему, яка поєднує в собі слова і речі.

ЛІТЕРАТУРА

Актуальные проблемы теории истории. Круглый стол \\ Вопросы ис­тории. — 1994. - № 6.

Блок М. Апология истории или ремесло историка. - М., 1973. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм: XVI-XVIII вв. В 3-х т. - М., 1988-1992.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К., 1994.

Гуревич А. Я. История историка. - М., 2004.

Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. 2-е изд. - М.,

¹⁶ Ковальченко И.Д. Теоретико-методологические проблемы исто­рических исследований. Заметки и размышления о новых подходах \\ Новая и новейшая история. - 1995. — № 1.

Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії. — К., 1996.

Кримський С. Панорамне бачення всесвітньої історії. \\ В кн.: Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998.

Леві-Строс К. Структурна антропологія. - К., 1995.

Маркс К. До критики політичної економії. Передмова \\Маркс К., Ен­гельс Ф. Твори. - Т. 13.

Маркс К. Форми, що передують капіталістичному виробництву \\ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 46.

Массон В.М. Формационный поход и конкретно-исторический ана­лиз \\ Всемирная история и Восток. - М., 1989.

Нові перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. - К., 2001.

Павленко Ю.В. Раннеклассовые общества (генезис и пути разви­тия). - К., 1989.

Тойнбі А. Дослідження історії. У 2-х т. - К., 1995.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1991.

Topolski J. Teoria wiedzy historycznej. - Poznan, 1983.

ЛЕКЦІЯ 3. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (ЧАСТИНА ДРУГА)

Сучасні теорії осмислення історії. Концепція О. Тоффлера. Си­нергетика та нова методологія історії. Минуле і сучасність, поняття мстаісторії. Проблеми методології етнічної історії та історії сучасних націй.

«... Синергетика дозволяє подол ати обмеженість класичних підходів в історії, поєднуючи ідею еволюціонізму з ідеєю багатоваріантності історичного процесу». (С.А. Гомаюнов)

З початком третього тисячоліття людство вступило в нову культур­но-історичну добу, яка потребує від історика нового світорозуміння.

Сучасна методологія дає інформацію про існуючу теорію історич­ного процесу, його пізнавальні можливості та спроможності інтегру­вати різноманітний історичний матеріал. Зокрема, аналіз кризових явищ у розвитку посткомуністичних країн Східної Європи, в тому числі й України. Вони є результатом не лише політичної трансформа­ції, а й значно глибших процесів, притаманних сучасності в планетар­них масштабах.

Світ, згідно з теорією Ольвіна Тоффлера, відомого американсько­го соціолога, у XX ст. вступив у нову стадію свого розвитку, яку він визначив як інформаційну. За О. Тоффлером, історія людства про­йшла через «три хвилі цивілізації»: аграрну, індустріальну та інфор­маційну. Країни, що утворилися на теренах колишнього СРСР, зна­ходиться ще на «другій хвилі» - індустріальній. їх зіткнення з «тре­тьою хвилею» - інформаційною призвело до кризи, якої не можна було уникнути.

Вихід з індустріального суспільства вимагає величезних енерге­тичних зусиль, освоєння нового покоління техніки та сучасних форм управління, заснованих на інформатиці. В цьому контексті найважли­вішу роль відіграє вірно організована освіта.

Теорія О. Тоффлера визнана у всьому світі, майже не отримала розповсюдження в Україні, хоч її положення співзвучні умовам та потребам розвитку суспільства. Слід додати, що О. Тоффлер наво­дить конкретні приклади: колись злиденні, напівголодні народи кра­їн Азії ставали процвітаючими, зробивши ставку на розвиток освіти, інтелекту, зберігаючи спадщину - здобутки освіти, науки та культури попередніх часів, засвоївши досягнення сучасної науки та культури. Наприклад, в Індії позитивні результати дало те, що було збережено англійську базову школу та не виведено із вжитку англійську мову.

Оточуюча людину дійсність формується як під впливом матеріаль­ного зовнішнього світу, так і людської діяльності. Ці дві її сторони є нерозривними. З цього виходить, що історичний процес - це постійне суперництво волі й примусу. Згідно з догматичних «законів» марк­сизму виступає лише примус...(«невблаганний хід історії»). Проте на протилежному боці вирішальний фактор відводиться психологіч­ним механізмам, яким підвладна «вільна у виборі людина». Насправ­ді, об’єктивні умови, обмежуючи кордони можливого, дають людині шанс «відкривати» чи «закривати» альтернативні шляхи.

Отже, історичний процес відбувається за постійного вибору аль­тернативних можливостей. Який шлях обирає людина в конкретних умовах, залежить від її свідомості. В однакових об’єктивних умовах люди обирають різні шляхи, бо різними є їх рівні свідомості, історич­ний досвід, наміри тощо.

Сучасна наука розглядає весь світ як цілісну і складно організова­ну систему, яка включає в себе світ природи і суспільства та окрему людину. Нова ідея цілісного світу увібрала в себе всі досягнення ци­вілізації: як мудрість Сходу, так і раціоналізм Заходу - від давнини до наших днів.

Революційні перетворення в науці знайшли своє втілення в теорії синергетики¹ (або самоорганізації). Вона має безпосереднє значення для методології історії. Теорія синергетики, якій присвячено праці Нобелівського лауреата І. Пригожина, дає всеосяжну модель світобу­дови². Вона розкриває, наскільки сильною є взаємодія «проблем, що стосуються культури як цілого, і внутрішніх концептуальних проблем природознавства».

Яке ж ставлення істориків до нової загальнонаукової парадигми? Чи можна говорити про узгоджену позицію щодо використання синер­гетики в історичних дослідженнях? Існують різні погляди на цю проб­лему. Відомий російський історик-методолог І.Н. Іонов зазначає, що в наш час формується постнекласична наука, загальнонауковою осно­вою якої є синергетика, яка відіграє нині роль наскрізної міждисци­плінарної теорії і активно входить в методологію сучасної історичної

Міуки\ Він погоджується з тими вченими, які вважають, що якщо не­штатна наука (кінця XIX - першої половини XX ст.) розриває єдність І цілісність окремих наук як в області теорії, так і стосовно предмета дослідження, то постнекласична наука має тенденцію до відновлення Втраченої єдності на якісно новому рівні, у формі «єдності у багатома­нітності». Розглядаючи питання про співвідношення теорії цивілізацій і Історичної синергетики, І.Н. Іонов відмічає, що саме із факту вибору, Що здійснюється у точці біфуркації⁴, виходить уявлення про історич­ний детермінізм, закономірностях в історії. І хоч вибір історичної аль­тернативи в точці біфуркації відбувається здебільшого стихійно, факт вибору, ставши історичною реальністю, вимагає від історика, щоб ми­нуле оцінювалося ретроспективно, виходячи саме з цього факту.

Пануючу в XIX ст. ідею обумовленості (детермінованості) усього ходу історії економічним розвитком і виробництвом (характерна для мпрксизму та інших теорій цього часу) сучасна наука замінила ідеєю Опгатофакторного впливу на соціокультурний процес.

Вважається, що історичний рух має вірогіднісний характер і за­вжди включає в себе альтернативні можливості. Як саме піде хід іс­торії, яким шляхом з багатьох наявних можливостей, залежить від людей, які переслідують певні цілі. Історія підкоряється вірогіднісній логіці, тому в ній поняття «можливості» означає більше, ніж закон і необхідність, - підкреслює Ю. Павленко.

Саме такі принципи вірогідності та випадковості, що вплива­ють на зміну суспільних систем і хід історії, лежать в основі си­нергетичної концепції. Синергетика є концепцією самоорганізації систем як таких: це можуть бути явища неживої природи, організми і суспільство.

Суттєвим є те, що синергетика принципово відкидає запрограмо­ваність розвитку початковими умовами, надаючи більшого значення спонтанності та випадковості. Це означає, що на зміну системи мо­жуть впливати малопомітні, незначні відхилення від «норми», внаслі­док чого система може навіть без тиску ззовні опинитися в стані не­стабільності (так звана «точка біфуркації»). Цей момент означає кри­зу системи. Розкривається «поле можливостей» - від виходу на більш високий щабель самоорганізації або повної деградації та розпаду.

В період стабільності розвиток (еволюція) системи може пояснюва­тися категоріями закономірностей; а нестабільності - коли відкривають­ся можливості вибору одного з кількох варіантів подальшого руху. Тоді реалізується одна з потенціальних можливостей, розкриваються нові можливості і весь процес руху у певному напрямку стає незворотним.

Такий вірогіднісний підхід для розуміння історичних подій і пове­дінки в них окремих осіб, що впливають на хід цих подій, застосову­ють російські дослідники.

Так, російський історик В.Б. Кобрин, аналізуючи шляхи розвитку Московського царства другої половини XVI ст., показав, що вибір між двома шляхами розвитку (альтернатива: політика «Вибраної ра­ди» проти опричнини) за накопичених країною тенденцій по сул і був вирішений самою особою Івана IV. Таким самим чином автор розглядає Смутний час початку XVII ст. Аналогічні роботи з’яви­лися щодо дослідження петровської доби, періоду правління Олек­сандра І і т.ін.

Отже, кризова ситуація в історії завжди акумулює безліч можли­востей, які потенційно в ній присутні. Проте реалізується і визначає подальший суспільний розвиток лише одна із них.

Згідно із твердженням Ю. Павленка, аналіз ситуації, яка склалася в Україні 1917-1919 рр. показав, що тут об’єктивні умови того часу давали значні шанси Україні утвердитися як незалежній і демократич­ній державі (на зразок Фінляндії, Польщі, певного мірою - прибалтій­ських країн). Україна мала територію та ресурси, які потенційно забез­печували самостійний розвиток і можливість протистояти зовнішньо­му ворогові. Але в чому слід вбачати в такому разі причину поразки? Як вважає автор, вона криється в «людському факторі», у суспільній свідомості і діяльності представників провідних політичних сил.

Саме в останній час через парадигму альтернативності історичних можливостей розробляються принципово нові підходи до осмислення капіталізму - як специфічно західноєвропейського явища, який проте відіграв вирішальну роль у масштабах всього людства.

Все сказане доводить, що альтернативні шляхи історичного роз­витку притаманні як минулому, так і сьогоденню.

У сучасних дослідженнях виокремлюється роль особи в історії. Цей фактор набуває методологічного значення і розкриває тим самим співвідношення фактора суб’єктивного (індивідуальної свободи волі) та об’єктивної історичної закономірності. Це окрема проблема мето­дології історії, до якої ми ще повернемося в наступних лекціях.

Минуле і сучасність нерозривно пов’язані між собою. Сума всіх попередніх досягнень має бути основою нового порядку речей.

З проблемою зв’язку сучасного та минулого виходимо на поняттяме- таісторії. Що ж слід розуміти під метаісторією? На це питання так від­повідає академік С. Кримський: «Історія відбувається не тільки у фізич­ному часі, у зміні стадій, епох, але й зберігає їх. Всесвіт ньо-історичний процес не пройшов повністю жодного ступеня і не лише в географічно­мурозумінні наявності суспільств-ізолянтів на різних щаблях розвитку: під первісних до феодальних, але й в ціннісному відношенні: «хоча б у формі реліктів. Ось чому мав рацію один з героїв Анатоля Франса, ка­жучи, що «середньовіччя скінчилося тільки в підручниках історії».

Як відзначає далі академік С. Кримський «...Історія, роблячи у ча­сі міжстадіальні переходи... залишає поза часом відбитки цих епох у погляді сплячих можливостей, чи в культурі, чи в ціннісній свідомос­ті». Актуалізація миігулого відбувається не за хронологією реального фізичного існування епох, а у «зворотній її руху логіці історії» - за­лежно від вимог часу. В цьому випадку діють аксіологічні (ціннісні) програми історії, або «метачасова вертикаль історії».

З цього випливає закономірність, згідно якої «явища, що чітко про­пиляються на ранніх ступенях розвитку, обов’язково розвиватимугься ііа його пізніх... фазах у панівні форми». Недарма ще Г’егель помітив, що в Стародавній Греції «ми відчуваємо себе як вдома».

На підтвердження цього положення наведемо слова видатного російського вченого М. Бахтіна про феномен так званого «епічного часу»: «Абсолютна завершеність та незамкненість є чудовою рисою ціннісно-часового епічного минулого». Як приклад такого епічного минулого наводиться Римська античність для Новоєвропейської ци­вілізації (від часів Великої Французької революції XVIII ст.); Біблій­на історія для Реформації та Англійської революції XVII ст. Культура Росії перших десятиріч XX ст. актуалізувала культуру православного середньовіччя від візантійського стилю до билинного епосу. В укра­їнському національному відродженні з часів УНР особливу роль віді­грає доба Бароко і епос козацьких часів.

Таким чином, метаісторія - «більше ніж історія», вона включає не­вмируще вічне, що перейшло з минулого в сучасність. А за М. Бердя- с.вим, «...історія з’єднує час і вічність», він розглядає історію як «вну­трішню епоху вічності». «Так метаісторія входить в історію», - зазна­чав філософ.

Актуалізація минулого саме на зламі тисячоліть проявляється в усіх сферах. Про це свідчить відродження ролі первинних колективів - ро­дини, общини, земляцтва, конфесіональних груп. В соціально-еконо­мічній сфері прикладом є швидке розповсюдження «конфуціанського капіталізму», особливого варіанту буржуазного суспільства, що про­тистоїть західноєвропейській капіталістичній цивілізації. В основу «конфуціанського капіталізму» покладені цінності азійських культур (конфуціанство, патерналізм, пріоритет особистих відносин і т. ін.),

спостерігається зростання релігійності, повернення до ідей гуманізму, що є першоджерелом всіх релігій. Особливо слід відмітити так звані «національні ренесанси», що відбуваються у багатьох країнах світу.

Таким чином, історія збагачується, ніби повертаючись назад. Та­ке звернення і вимагає метаісторичного погляду на сучасність. Отже, поняття метаісторії збагачує методологію історичного дослідження, висвітлюючи дуже важливий аспект взаємозв’язку минулого і сучас­ності.

* * *

Перейдемо до питання теорії етнічної історії (історії сучасних на­цій).

Етнічна історія і утворення сучасних націй - це одна з досить складних проблем історичних досліджень.

В пізній радянській історіографії (60-80 рр. XX ст.) було зроблено ряд важливих розробок цієї проблеми, були вироблені базові поло­ження теорії етносів та націй та категоріальний і понятійний апарат. Ми маємо на увазі перш за все праці російських дослідників: С.О. То­карева, В.І. Козлова, Ю.В. Бромлея, Л.М. Гумильова; до цих проблем зверталися й українські вчені: В.Ф. Геннінг, Ю.В. Павленко та ін.

У сучасному розумінні етногенез - це сукупність історичних явищ і процесів, що супроводжують хід формування того чи іншого етносу і його специфічних ознак. Етнос є динамічною системою. Його озна­ки повсякчас змінюються, хоч певна специфіка надає етносові більшої тривалості, ніж будь-якій іншій суспільній системі. На різних етапах історичного розвитку тип етнічної спільноти змінюється. При цьому генетичні зв’язки більш ранніх і пізніших етнічних утворень можуть зберігатися, але вони ніколи не виступають як тотожні. Наприклад, анти, Русь, українці, чи древні та сучасні греки і т. ін.

За влучним зауваженням М. Брайчсвського, утворення слов’ян­ських народів, процес етногенезу не є «міфічним розселенням прас- лов’ян з якоїсь міфічної прабатьківщини, а поступове втягування все новірс і нових етнічних груп в процесі слов’янської етногонії».

Базові положення теорії етносів та націй, якщо коротко, можна звести до двох тез: 1) етноси та нації в своїй основі є соціальними організмами , що на певному етапі свого розвитку трансформуються

N єни і < »соціальні організми; 2) етнічні та національні структури часто ИИростають в ієрархічну будову, до якої входять саме етноси та субет- ИІЧні групи, макроетнічні спільноти, цивілізаційні та політичні нації. Можна навести, наприклад, такий таксономічний ряд: запорозькі ко- НІКіі українці, Русь - східні слов’яни - слов’яни.

¹⁷ а різних етапах історії відбувається утворення нових етносів, за­гибель інших, чи входження якихось із них у нові етнічні спільноти.

Прикладом надетнічної спільноти, витоки якої почали формува­тися ще в дореволюційній Росії, був СРСР. Характерними ознаками останньої було: наявність досить сильних соціальних зв’язків, загаль­на культурна своєрідність, одна (російська) мова міжнаціонального спілкування, усвідомлення населення себе як громадян однієї держа­ки - все це свідчило про появу в рамках величезної багатонаціональ­ної держави макрополітичної нації.

Тс ж саме маємо, хоч на принципово відмінних засадах, у США (так званий плавильний казан), Індії, Бразилії, Китаї.

Можна сказати, що інтеграційні процеси, що вели до створення мак- роетнічних спільнот, є певною загальною тенденцією для XX століття.

Аналіз суперечностей, що склалися в радянському суспільстві: комуністично-атеїстична ідеологія, яка не відповідала потребам ду­ховного життя, на відміну від великих релігійно-духовних вчень, без яких існування тієї чи іншої розвиненої цивілізації немислимі, тота­літаризм в усіх сферах життя і, зокрема, неспроможність забезпечити пристойне матеріальне життя, відсутність демократичних свобод і т. ін. відкрили справжні причини краху комуністичного режиму в СРСР. ’І суспільно-політичними змінами постали питання про перегляд тео­ретичних і методологічних засад в гуманітарних науках, в тому числі і в історичній. Разом з тим, наразі слід визнати, що на якомусь етапі в якості більш сильних виступають відцентрові механізми і сильні­шою виступає тенденція до створення етнічних націй і національних держав - у етносів, які в силу історичних обставин «затримались» із своїм самовизначенням.

В питанні про українську націю не останню роль відіграють світо­глядні позиції істориків. Ще з XIX ст. українській історіографії до­водилося відстоювати свої позиції у протистоянні, з одного боку, з російською «державницькою школою», і з іншого, - з польськими іс­ториками. В одному і в другому випадку йшлося про відмову україн­цям на власну історію. У цьому контексті цікавими і змістовними, на наш погляд, є ґрунтовні дослідження з теорії та історії сучасної укра­їнської нації, що належать професорові Я. Грицаку.

Я. Грицак як приклад залежності істориків від свого світогляду наводить оцінки українського руху за незалежність і творення своєї держави, які зараз панують в сучасній російській та польській істо­ріографії. Український національний рух трактують, як «чужоземну австрійську, німецьку, польську і т.д. інтригу, або ж... як інтригу київ­ських комуністів, що в момент розпаду Радянського Союзу проголо­сили самостійність України для того, щоб зберегти свою владу». Так, за О. Солженіциним, відомим російським письменником, історіогра­фом ГУЛАГу, «українська мова є видуманою». Цей напрям завдяки російським історикам-емігрангам з 20-30-х років XX ст. і до сьогодні розповсюдився в Західній Європі та США і займає сильні позиції в європейській та американській політології та славістиці.

Про невмирущість цих поглядів свідчить робота російського вче­ного М.І. Ульянова, в якій українськість представлена виключно як «штучний» витвір. Торкаючись історії цієї проблеми, Я. Грицак вка­зує, що трактування національної історії в українській дорадянській та емігрантській історіографії виходило з кількох засад: наголошувалося на глибокому корінні, яке сягає давньоруських часів і з вічною бороть­бою за незалежність життя. Каноном стала схема М. Грушевського, яка зводила українську історію до культурно-національних процесів, які переживали українці у складі Російської та Австрійської імперій.

Цей підхід піддавався критиці з боку українських істориків, та­ких як Іван Франко, Олександр Оглоблін, який писав, що за межами «широкої повноводної» української історії залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. 1 що головне, «українська наці­онально-визвольна революція XX ст. і відродження української дер­жавності з’явилися не як наслідок історичного розвитку України у XIX ст., а як ніби-то щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути або навіть взагалі б не могло бути; а в кращому випадку як наслідок і витвір українського національно-культурного руху попередньої доби».

Я. Грицак, продовжуючи цю думку, пише, що традиційна україн­ська .історіографія не спроможна пояснити, звідки взявся феномен 1991 року. Мова йде про територію сучасної України, яка охоплює не лише терени, які населяють етнічні українці: від західних кордонів до Дніпра і на Лівобережжя, включаючи Сумську, Чернігівську та Пол­тавську області, але й значно ширші території на Сході та Півдні, де населення піддалося сильній русифікації і втратило етнічну самобут­ність. Теоретичні засади старої національної історіографії не дозво­ляють пояснити, чому в грудні 1991 р. не лише абсолютна більшість українців, але й значне число неукраїнців в Україні проголосували на референдумі за її самостійність.

Щодо української радянської історичної науки, то на відміну від школи М. Грушевського, яка ототожнювала народ з нацією за етніч­но-мовними ознаками, вона дотримувалася державницької позиції, Опираючись на соціальний та політичний критерій, але її слабкою Стороною було звуження української історії до історії політичних сліт. Насправді, за радянських часів історія народу не досліджува­лася аналітично. Це була історія, написана «зверху-вниз». Вийти за рамки такого розуміння спробували історики 20-х років (С. Єфремов, М. Сумцов, К. Харлампович, М. Василенко, А. Кримський, Л. Доро­шенко, В. Липинський та ін.), хоч деякі з них перебували під впливом марксистської методології. Сильною стороною їхніх робіт був аналіз соціально-економічної історії. Проте, не всі вони закінчили опрацьо­вувати історію України за цією програмою, одні виїхали за кордон, інші були репресовані.

Так, Я. Грицак, характеризуючи історичну науку України радян­ської доби, вважає, що «українська історіографія майже не брала участі у теоретичних дебатах XX ст.»⁵. Весь подальший її розвиток полягав у пошуку ілюстрацій до окремих (до того ж відповідно ді­браних) положень з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та тез партійних документів. Теоретичною базою радянської історіографії була дивна суміш інтернаціонального марксизму з великодержавним російським націоналізмом. Вочевидь, що такий підхід особливо шкід­ливо позначився на інтерпретаціях української історії.

В інтерпретації української історії основною темою радянської іс­торіографії був показ «віковічних прагнень українців бути разом з ве­ликим російським народом». Під цим кутом зору висвітлювалися всі події української історії, а майбутнє українців бачилося, як «злиття», «зближення» з іншими соціалістичними націями (звичайно, перш за все йшлося про російську націю) у новій історичній спільноті - ра­дянському народові».

Разом з тим, марксизм не спричинився до досліджень у галузі еко­номічної історії, якою він відзначився на Заході у виробленні теорії дослідження націотворчих процесів. Більшість істориків після 1991 року змінила ідеологію марксизму на національну ідею і дотримують­ся народницької схеми М.С. Грушевського.

Нове покоління істориків теж зберігає теоретичні засади М. Гру­шевського, але в основу своїх досліджень вони поклали роботу з істо­ричними джерелами, розширюючи обсяг фактографічних досліджень.

Цей напрямок має одну ваду: в ньому відсутні широкі узагальнення. З цього приводу український історик (в еміграції) Борис Крупницький охарактеризував цей стан такими словами: «Пошана до факту, пере­брана від Антоновича та Грушевського, приводила до якогось знео­хочення займатися ширшими висновками. Обережність у висновках, доведена до крайності... стримувала від синтетичних спроб... Цс бу­ло таким помітним явищем, що на нього звернула увагу суспільність і почала... кампанію проти «причинкових» дослідів і «причинкових» істориків, що все пишуть «до», а не «про»... Аналіза вела вперед, а синтеза мовчала».

На сучасній методології історії, прийнятій в європейській науці, засновані праці повоєнних поколінь українських істориків-смігран- тів. Вони відійшли від традиційної історіографії школи М. Грушев- сього. Я. Грицак їх заслугою вважає «писання української іс торії у за­гальному руслі європейського історичного процесу». Однією з ознак цього є обговорення проблеми цієї історії на сторінках престижних наукових видань.

Цей процес далеко не завершений. Поява публікацій, в яких кри­тично переглядаються основні положення більш ранніх досліджень, пов’язана не лише зі зміною політичної кон’юнктури на Сході Євро­пи, але й логікою розвитку самої науки, її теорії та методології.

В центрі уваги європейської теоретичної думки на цей час є праці Карла Дойча, Ернеста Еллнера, Мирослава Гроха та ін. з теорії націй та націотворення. їхня поява як нового напряму в історичній науці безперечно торкнулася і сучасних досліджень української історії.

Згідно концепції М. Гроха, мобілізації національних рухів у світі мали особливе значення серед «недержавних» народів.

Особливу увагу в цьому плані привертає українська історія XIX- XX ст. Зокрема, Богдан Кравченко дослідив зростання української національної ідентичності у контексті соціально-економічної мо­дернізації Радянської України у 1920-1970-х роках. Працюючи у тій самій методології Дойча та Гроха, Кравченко показав, що слабкість українського руху на поч. XX ст. була пов’язана з недостатнім пред­ставництвом українців у головних секторах політичного, економіч­ного та культурного життя України.

Модернізація українського суспільства в ці роки призвела до утво­рення української адміністративної еліти, технічної інтелігенції та ін­ших соціальних груп, яких бракувало у XIX ст., але русифікація та терор 30-х рр. XX ст. перешкодили просуванню цих нових слі г вго­ру по соціальній драбині саме як частини українського суспільства.

Іі, Кравченко вважає, що в цьому закладався політичний конфлікт МІЖ українцями та росіянами. Ця теорія була плідною, проте і за нею не можна було визначити, чому одні національні відродження мали уопіх, а інші зазнали поразки? За Я. Грицаком, відповідь на це питан­ии можна було б сформулювати таким чином: «Переможці і аутсайде­ри різнилися тим, що перші сприйняли ідею модернізації і перейшли до індустріального суспільства, тоді як інші продовжували плекати цінності традиційно селянського суспільства». Такий підхід дозво­ляє зрозуміти причини слабкості українського націотворчого процесу. Модернізація на українських землях проводилася здебільшого не під українськими гаслами.

Але з цих позицій неможливо пояснити феномен 1991 року: виник­нення України як незалежної держави за умови, що українці були не до кінця змодернізованою та зурбанізованою нацією.

У зв’язку з цим в науці була звернута увага на появу сильних на­ціональних рухів в індустріальних суспільствах (квебскський рух у Канаді та ін.), які нібито показали хибність модернізаційних теорій і самої ідеї «модерності» нації. Зверталась увага на роль етнічного ко­ріння у формуванні кожної нації.

Саме ця проблема повертає нас до теорії «етносу», про яку йшлося вище, в якій етнічний процес розглядався впродовж великих історич­них періодів, під час яких відбувалися еволюційні зміни і «стрибки» з утворенням нових етносоціальних організмів. Нації розглядалися як етносоціальний організм сучасної індустріальної епохи.

За Я. Грицаком, нація - це велика суспільна група людей, в якій «єдиним способом усвідомлення своєї спільності є формування уяви про цю спільноту, тобто поява національних ідеологій та формування свідомості про національну ідентичність».

В цілому, якщо порівнювати це із схемою Маркса - Енгельса про різні стадії етнічного розвитку: плем’я - народність - нація, остання пов’язана з добою капіталізму, то ці схеми утворення модерної нації близькі одна до одної. Різняться вони розумінням впливових факторів в обох випадках: в першому робиться наголос на національній свідо­мості, на національній ідеології, в другому - на економічні причини.

Отже, можна дійти висновку, що проблема утворення сучасної української нації залишається великою «білою плямою» у теоретич­них побудовах дослідників української історії. Але розвиток подій 1991 р. в Україні перекреслив багато теорій. З цього приводу Я. Гри­цак зазначає: «Історія України через складність дослідницьких проб­лем, які постають перед дослідниками, багатство інтелектуальних парадоксів, що вимагають пояснення, завдяки не розробленості ба­гатьох сюжетів набирає великої привабливості для світової історіо­графії».