Міжнародна економічна інтеграція.

Економічна інтеграція –зближення та взаємопристосування окремих національних господарств (економік). Забезпечується концентрацією та переплетінням капіталів, проведенням узгодженої міждержавної економічної політики. Основні види інтеграційних об’єднань:

1) зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються відміною митних бар’єрів у взаємній торгівлі;

2) митний союз, коли вільне переміщення товарів та послуг усередині угру­повання доповнює єдиний митний тариф щодо третіх країн;

3) загальний ринок, коли ліквідуються бар’єри між країнами у взаємній торгівлі для переміщення робочої сили і капіталу;

4) економічний союз, який передбачає на додачу до всіх вищеперелічених заходів проведення державами-учасниками єдиної економічної політики.

Внутрішньою суттю інтеграції є процес формування спіль­ного світогосподарського простору, сфери підприємництва, що виходить за національні кордони і в межах якої діють економічні, технологічні, правові, соціально-культурні нимоги до суб’єктів виробничої та комерційної діяльності. Інтеграційні процеси охоплюють, перш за все, країни досить високого рівня розвитку, які мають розвинуті взаємні економічні відносини. Компактне розташування країн в одному регіоні, спільні історичні, культурні умови розвитку дають додатковий імпульс інтеграції їх в єдине економічне утворення.

Міжнародна економічна інтеграція стимулюється поширенням дії транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ), які, в свою чергу, є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. ТНК і ТНБ начебто «стягують у вузли» міжнародну економіку, перетворюючись на її своєрідні «нервові центри». Об’єктивно транснаціональні корпорації сприяють формуванню організаційної структури міжнародних економічних відносин, оскільки зосереджують регуляторні функції на транснаціональному рівні.

Інтеграція має кілька рівнів:

1) взаємодія на рівні підприємств та організацій (створен­ня ТНК, МНК);

2) взаємодія на рівні держав, партій та організацій, со­ціальних груп, окремих громадян різних країн;

3)інтеграційне угруповання як результат міжнародно­го об’єднання.

У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить такі етапи, як:

1) зона вільної торгівлі;

2) митний союз;

3) спільний ринок;

4) економічний союз;

5) повна інтеграція.

Кожний із наступних етапів передбачає ширшу інтеграцію і має свої особливості. Так, зокрема, угода про вільну торгівлю грунтується на міждержавній угоді між країнами-учасницями. Кожен член вільної торгівлі залишає за собою право на ведення самостійної економічної політики.

Митний союз (МС) має єдиний митний кордон. Митниці зберігаються, але діють тільки на зовнішніх кордонах со­юзу. На території МС діють єдині митні закони і правила щодо ввезення всіх видів товарів у будь-яку з країн-учасниць. У рамках Митного союзу провадиться єдина торгова політика, яка формується всіма країнами-учасницями.

Сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних угруповань. Серед них виділяють: в Західній Європі –Єв­ропейський Союз (ЄС) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ); у Північній Америці – Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА); в Азіатсько-Ти- хоокеанському регіоні – Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).

Крім ЄС, в Європі значна роль належить ще одному еко­номічному угрупованню – Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Її принципи діяльності суттєво відрізняються від принципів діяльності ЄС:

— за кожною країною зберігається зовнішньоторговель­на автономія і власні мита в торгівлі з третіми країна­ми, не існує єдиного митного тарифу;

— немає наднаціональних органів. Рада, в яку входять представники всіх країн-членів ЄАВТ, може ухва­лювати рішення лише одноголосно;

— країни-члени не відмовляються від свого суверенітету.

З моменту створення ЄАВТ у 1960 р. ця організація дуже пишалась складом держав-учасниць. Спочатку, в 1973 р., вийшли з її складу, у зв’язку з приєднанням до ЄС, Данія і Велика Британія, в 1986 р. – Португалія, а в 1995 р., з тих же причин, – Австрія, Фінляндія, Швеція.

Таким чином, із держав – засновників ЄАВТ залишаються Швейцарія, потім до неї ввійшли Ісландія, Ліхтенштейн.

У 1960 р. була створена субрегіональна організація – Центральноамериканський спільний ринок. Його склад: Коста-Ріка, Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа із штаб-квартирою у Гватемалі. З 1991 р. введена гармонізована система на основі Центральноамериканської номенклатури.

У 1959 р. була створена Антська група – організація, яка об’єднує Болівію, Колумбію, Еквадор, Перу, Венесуелу.

Карибський спільний ринок заснований договором від 1 липня 1973 р. Його склад: Антигуа та Барбуда, Багамські острови, Беліз, Домініка, Гренада, Гайана, Ямайка, Монсерат, Сент-Крістофер і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадина, Тринідад і Тобаго.

18 червня 1981 р. підписаний договір про створення Орга­нізації Східнокарибських держав у складі Антигуа та Барбуда, Домініки, Гренади, Монсерата, Сент-Крістофера і Невіса, Сент-Люсії, Сент-Вінсента і Гренадини.

Дуже помітною подією (і не лише на американському континенті) було створення Північноамериканської зони нільної торгівлі (НАФТА) – найбільшої в Західній півкулі. Створили її США, Канада, Мексика.

У 1991 р. утворено Південний спільний ринок (Меркосур). Учасники договору – Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай.

Узагальнення статусу вищерозглянутих та інших міждержавних організацій дає підстави зробити низку висновків. Так, зокрема, міждержавні організації утворюються на основі офіційних урядових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторонніми, або білатеральними; вони ще не творять організації у звичайному розумінні. Якщо узгодження є багатостороннім, то дії країн носять інституційний характер, і організація формується як інституційна одиниця міжнародних відносин. Різновидом цього типу організацій є міждержавні економічні організації (МДЕО). Прикладів міждержавних організацій чимало: ООН, НАТО, ОБСЄ та ін.; серед МДЕО – Європейський Союз, МВФ, НАФТА тощо.

Неурядові організації утворюються на основі індивіду­ального або колективного членства суб’єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Наприклад, до Рим­ського клубу на індивідуальній основі входять видатні вчені світу; як правило, вони не є членами уряду в своїх держа­вах і уряд не уповноважує їх відстоювати офіційну пози­цію. Тому члени неурядових організацій мають значно біль­ше свободи в своїх діях, вони можуть висловлювати свою особисту думку, незважаючи на позицію свого уряду.

Як міждержавні, так і неурядові організації за геогра­фічним поширенням поділяють на глобальні та регіональні. Глобальні організації об’єднують країни або інші суб’єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходять­ся. Найяскравішим прикладом такого типу є Організація Об’єднаних Націй, членами якої є переважна більшість країн нашої планети.

Вільні економічні зони.

Прикладом глобальних організацій можуть служити вільні економічні зони (ВЕЗ).

Створення вільних економічних зон об’єктивно зумовле­не процесом територіального поділу праці, невпинним на­ступом глобальних процесів. Відбувається формування місць налагодження міждержавних торгових контактів у мор­ських і річкових портах, пунктах перетину транспортних шляхів, залізничних вузлах, аеропортах.

Усе це дає підстави до утворення ВЕЗ як форми органі­зації господарської діяльності на певній території тієї чи іншої країни, у межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності. На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші умови діяльності як національних, так і іноземних суб’єктів підприємниц­тва. Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвести­цій, освоєння і впровадження у виробництво прогресивних технологій, нарощення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом. У міжна­родній практиці налічується понад 20 різновидів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціональ­ного типу – транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

Вільні економічні зони успішно функціонують у США, Великій Британії, Німеччині, Китаї тощо; вони створені з метою прискорення економічного розвитку конкретного регіону або певного виду діяльності чи навіть конкретного підприємства (скажімо, заводу, об’єднання, інституту). У ВЕЗ суб’єктам господарювання надають за певною про­цедурою деякі пільги на визначений термін, чим створю­ють сприятливі умови для інвестування.

Перші підходи до створення спеціальних економічних зон (СЕЗ) в Україні були передбачені законодавством ще у 1992 р. Однак, цей напрям економічних реформацій, на думку вчених, не одержав належного розвитку. А він, як свідчить досвід, є ефективним прискорювачем техніко-економічного та регіонального розвитку.

У СЕЗ для інвестицій створені певні пільгові умови і пра­вова стабільність на визначений термін. На таких засадах об’єкти СЕЗ стають привабливими і для внутрішнього, і для зовнішнього інвестора.

Формування пропозицій щодо створення вільних еко­номічних зон чи об’єктів потребує, насамперед, проведен­ня інвентаризації наявних науково-технічного, промисло­вого та гуманітарного потенціалів регіону.

Успішна організація і розвиток ВЕЗ неможливі без прий­няття відповідної системи законів і нормативних актів. Її ядром і основою покликаний бути загальний закон про віль­ні економічні зони, який чітко регламентує головні цілі, завдання, принципи їх створення, права і відповідальність усіх зацікавлених сторін, комплекс преференцій, порядок створення і ліквідації.

Під час розробки програм або пакетів документів ВЕЗ головну увагу треба зосереджувати на виборі пріоритетних товаро-виробничих напрямів: на випуску продукції із закінче­ним технологічним циклом; впровадженні ресурсо- й енергозберігаючих технологій, організації глибокої переробки сільськогосподарської сировини тощо.

Прикладом таких підходів може бути робота Львівської облдержадміністрації з підготовки Державної програми соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, в якій передбачено створення спеціальних економічних зон «Яворів», «Жовква», «Мостиська», курортополісу «Трускавець».

Значний досвід у цьому напрямку можна запозичити у прикордонному із Львівщиною Жешівському ( Польща) воєводстві.

Відповідно до завдань, які ставлять під час створення ВЕЗ, виділяють такі чотири їхні типи: зовнішньоторгівельні, технологічні, спеціалізовані та зони економічного розвитку (рис. 7.1).

Рис. 7.1.- Типи вільних економічних зон.

Для забезпечення потрібної державі та регіону цільової і функціональної орієнтації ВЕЗ, їхньої високої ефективності доцільно застосувати механізм конкурсного відбору проектів ВЕЗ на підставі технічного, фінансового й еконочічного критеріїв.

Схеми управління ВЕЗ повинні бути досить гнучкими, враховувати систему адміністративного управління, специфіку соціально-економічного розвитку регіону тощо. Під час заснування комплексної багатофункціональної зони, розташованої на території, кордони якої збігаються з кордонами адміністративно-територіальних одиниць, найефективнішою вважають схему управління, яка складається з місцевих органів влади, спеціально створеної державою спостережної ради та компанії зі створення і розвитку ВЕЗ.

У разі формування локальних або точкових зон найбільш прийнятною є схема управління діяльністю через базове підприємство зони або шляхом створення акціонерного товариства, засновниками та акціонерами якого можуть бути підприємства — суб’єкти зони.

Як вважає більшість учених, під час створення ВЕЗ треба забезпечити вигідне для держави (і регіону) співвідношення між вигодами інвестування і тимчасовими втратами від надання пільг (звільнення від квот, мита, податків тощо). У світовій практиці в країнах, де є ВЕЗ, широко застосовують звільнення від сплати прибуткового податку на період від 5 до 20 років (залежно від галузі) у поєднанні із відтермінованою амортизацією, правом перенесення збиткового сальдо на інший рахунок тощо. Надання фінансових послуг за зниженими відсотковими ставками є набагато ефективнішим стимулом, ніж звільнення від податків, тому що фінансування значної частини основного капіталу підприємств ВЕЗ ведеться за допомогою позик.

Для успішного функціонування вільна економічна зони повинна швидко реагувати на зміни кон’юнктури світового ринку. Це можливо тільки у випадку приватно-акціонерної форми власності, коли управлінські рішення приймають спільно з адміністрацією ВЕЗ на місці і вони є кінцевими. Тому, утворюючи ВЕЗ, треба акціонувати не менше 40% провідних промислових і сільськогосподарських об’єктів. Крім того, потрібно, щоб нові форми управління опирались на адекватний їм фінансово-господарський механізм (банки, біржі, бюджет), на механізм прийняття законодав­чих і нормативно-правових актів, а також на відповідну господарську інфраструктуру. У процесі створення цього механізму було б корисним досконало і глибоко проаналізувати досвід інших країн.

Під час формування інвестиційної політики на території ВЕЗ найважливішим є визначення правового режиму вико­ристання землі та природних ресурсів іноземними юридич­ними і фізичними особами, забезпечення правового режи­му охорони власності громадян, власності іноземних юри­дичних і фізичних осіб.

Перевагу треба надавати тим інвестиціям, які забезпечу­ють розвиток експортного, високотехнологічного, екологічно безпечного виробництва, вирішення соціальних проблем, підвищення рівня життя населення. Після всебічної екс­пертизи та конкурсного відбору вибраній проектній інвести­ції надають статус найбільшого сприяння, а також подат­кові, митні пільги, пільги з квотування, ліцензування тощо. Податкові пільги визначає адміністрація управління ВЕЗ для кожного іноземного і спільного підприємства окремо, з огляду на його участь у розвитку регіону. Перевагу нада­ють тим, хто сприяє вирішенню соціальних та екологічних проблем регіону.

Ці передбачені законодавством пільги треба доповнити наданням змоги заснувати в зоні повністю підконтрольні іноземним інвесторам підприємства, отримувати цільові податкові й амортизаційні пільги, мати полегшений режим поселення і переміщення персоналу, вільно вибирати джерела фінансування операцій та визначати ціни на продукцію тощо.

Одним із найважливіших напрямів роботи з формування ВЕЗ є створення в ній виробничої інфраструктури. Обов’язковою передумовою для залучення прямих іноземних інвестицій є сприятливе ділове середовище вільної економічної зони. Для його створення передусім потрібно вдосконалити комунікації. Якщо зона добре обладнана виробничою інфраструктурою, то початкові витрати інвесторів значно зменшуються, робота галузей розгортається швидше і раніше отримують прибуток на капітал.

Найдоцільніше починати формування інфраструктури з точкових ВЕЗ. Кожна точкова зона має свою спеціалізацію і це дає змогу цілеспрямовано використовувати кошти на розвиток визначених галузей інфраструктури.

Обов’язковою умовою успішного функціонування ВЕЗ є також інформаційне забезпечення: можливість телекомунікаційного забезпечення потрібною інформацією західних інвесторів про можливості регіону розвивати ту чи іншу галузь виробництва або обслуговування, а також надання інформації про потенційних інвесторів, особливо їхній фінансовий стан. Отримання поточної інформації визначає ефективність функціонування ВЕЗ, особливо на початковій стадії. Рівень інформаційного забезпечення свідчить про рівень розвитку регіону і має вирішальне значення під час вирішення економічних питань.

Визначальною є також політика ціноутворення на продукцію, послуги та обладнання в ВЕЗ.

Важливим питанням у разі створення ВЕЗ є розробки політики розвитку інноваційної стратегії і культури підпри­ємництва.

Діяльність вільних економічних зон передбачає прийнят­тя інноваційних рішень, а держава повинна сприяти цьому прийняттям відповідних законодавчих актів і постанов уряду.

Особливі економічні умови господарювання ВЕЗ дають змогу національним товарам та послугам проникати на сві­товий ринок, а іноземним ресурсам – влитися в національну економіку і відіграти там свою позитивну роль. Створення вільної економічної зони – це подальший соціально-економічний розквіт регіону, широке залучення зовнішніх і внутрішніх інвестицій, захищених гарантіями держави і спрямованих на створення соціально орієнтованої інфра­структури краю.

Сьогодні розроблено низку концепцій вільних зон. На­приклад, в Україні – у цілих регіонах і областях (Буковина і Закарпаття, Волинь), великих містах (Харків, Одеса, Миколаїв), а також невеликих містечках, окремих районах і навіть територіях (наприклад, Ново-Бєлявська селищна рада в Одеській області). Проте, незважаючи на сприятливі передумови для створення і функціо­нування вільних зон, фактично вони в Україні не створені. Причина такого стану зумовлена тим, що нема державної програми створення вільних економічних зон як невід’ємної складової регіональної соціально-економічної політики в цілому. Потрібні чіткі регулятивні механізми створення і функціонування всіх без винятку ВЕЗ. У цьому випадку, як вважають спеціалісти, важливим є:

1. Визначення раціональної спеціалізації будь-якої ВЕЗ та її ролі як у розвитку національної економіки в цілому, так і регіональної зокрема.

2. Дотримання єдиних правил визначення витрат і доходів від функціонування вільних економічних зон. Адже фінансування вітчизняних ВЕЗ цілком може бути пов’язано з іноземними кредитами та позиками, за які треба ви­плачувати чималі відсотки. Крім того, як свідчить світовий досвід, регіональна бюрократія, реалізуючи вузькокорисливі інтереси, йде на такі незвичні пільги іноземним кредиторам, як розміщення екологічно шкідливих і хімічно небезпечних виробництв, зберігання і доставку їхніх про­дуктів, пільгове (транспортне, сировинне, кредитне) обслуговування цих виробництв. Ось чому все це потрібно передбачити саме на державному рівні.

3. Визначення ролі держави у фінансових справах і в управлінні тією чи іншою зоною. Без цього питання стра­тегії і тактики розвитку ВЕЗ ніколи не будуть пов’язані із загальнонаціональними пріоритетами. У ліпшому випадку вирішуватимуть суто локальні завдання, а в гіршому — низько-групові інтереси нової регіональної номенклатури.

4. Обгрунтування альтернативних варіантів розвитку кожної вільної економічної зони обов’язково повинні бути пов’язані з перспективами майбутньої структурної перебу­дови вітчизняної економіки, можливими змінами кон’юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів країни. Якщо подібних альтерна­тивних варіантів розвитку не передбачено в загальнонаціо­нальному масштабі, неминуча ситуація, коли ВЕЗ будуть «законсервовані», щораз більше віддалятимуться як від потреб вітчизняної економіки, так і від проблем регіонального розвитку. Це може зумовити локальний сепаратизм або навіть експериментального економічного відокремлення від держави.

5. Визначення фінансово-кредитних і податкових особ­ливостей функціонування тієї чи іншої вільної зони, мит­них, податкових пільг, з огляду на важливість вирішення таких державних проблем, як посилення експортного по­тенціалу країни, зростання валютних надходжень, розви­ток наукомістких і технологічно передових виробництв, повинно бути диференційоване залежно від того, які про­блеми переважно вирішує та чи інша зона: загальнонаціональні, регіональні чи локальні.

Цікавим є досвід утворення і функціонування ВЕЗ в Америці. У США функціонують три головні типи ВЕЗ: зони зовнішньої торгівлі, підприємницькі зони і технологічні парки.

Вільні торговельні зони виникли у світі в XIX ст., насамперед, у Північній Європі. У США подібні зони з’явилися в 30-ті роки XX ст., одержавши назву «зони зовнішньої торгівлі» (ЗЗТ).

Такі зони є частинами національної території, у межах яких запроваджено пільговий, порівняно із загальним, ре­жим господарської, в тому числі зовнішньоекономічної, діяльності. Зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ) – це торговельні або торговельно-виробничі зони, які, будучи частиною національної території, з позиції митного, бюджетно-податкового і фінансового режимів є такими, що перебувають за її межами.

Сучасні ЗЗТ надають широкий спектр послуг: у них виконують не лише складування, сортування і пакування ввезеного товару, а й, у разі потреби, повну його переробку, комплектування деяких видів продукції із компонентів місцевого або іноземного походження і навіть створення окремих видів виробництв на базі продукції, яка надходить в зону або яку в ній виготовляють. Передумовами організації вільних торговельних зон є вигідне географічне положення (наближеність до міжнародних транспортних артерій, великих промислових центрів, районів прикордонної торгівлі тощо) і наявність розвинутої інфраструктури (під’їзних шляхів, складських приміщень, вантажних терміналів, розвантажувально-навантажувальної техніки, стійкого електро-, водо-, теплопостачання). Тому ЗЗТ найчастіше розміщують у портах, аеропортах або поблизу них.

Поширенню ВЕЗ в Америці сприяють, насамперед, різноманітні пільги компаніям (як місцевим, так і іноземним), які діють у їхніх межах. Найголовніші з них такі:

1) Митний збір і внутрішні податки США, якщо такі потрібно стягувати, сплачують лише тоді, коли товари перевозять із зони зовнішньої торгівлі на територію митниці і вони призначені для внутрішнього споживання.

2) Товари, що є у ЗЗТ, не обкладають митом і з них не стягують акцизний збір; приватна власність компаній чи окремих осіб, що є на території зони, звільнена від феде­рального і місцевого податків.

3) Товари, які експортують із ЗЗТ в треті країни, не об­кладають митом, внутрішніми податками, вони не підлягають квотуванню.

4) Товари, які експортують із зони зовнішньої торгівлі, завдяки добре налагодженій на її території системі охорони не потребують великих страхових витрат.

5) Митна процедура під час експорту товарів із ЗЗТ зведена до мінімуму.

6) Товари, заборонені для імпорту в США, не ввозять на територію ЗЗТ. Виняток роблять для товарів, які пройшли відповідну переробку в зоні згідно з вимогами американської митної служби.

7) Імпорт товарів із ЗЗТ на територію США відбувається відповідно до процедури, що дає змогу імпортеру сплачувати митний збір або на товар, що надійшов у ЗЗТ, або на іноземні компоненти, використані в процесі його переробки. Отже, імпортеру надано право вибирати менше мито.

8) Імпортери продукції таких галузей промисловості, як судно- й автомобілебудування, виробництво конторського і промислового обладнання, нафтопродуктів, а також продукції, зібраної чи виробленої в ЗЗТ, у разі ввезення кінцевого продукту на митну територію США звільнені від сплати так званого інверсованого, або зворотного, тарифу. Механізм запровадження останнього передбачає більше мито на вузли й окремі блоки, ніж на готову продукцію з більшою часткою додаткової вартості.

Підприємницькі зони (ПЗ) безпосередньо не пов’язані з обслуговуванням зовнішньої торгівлі. Початкове поняття вільної зони тут розмите, оскільки митні пільги відходять на другий план або їх узагалі нема, а головну роль відіграють різноманітні податкові, фінансові й адміністративні стимули.

Підприємницькі зони в США поділяють на три типи – федеральний, штатний і місцевий. Зони, які належать до того чи іншого типу, створюють відповідно до рішень урядових органів на федеральному, штатному і місцевому рівнях. Органи влади, що звертаються за дозволом на створення ПЗ до вищих державних органів, повинні чітко визначити свої зобов’язання щодо цих утворень. Наприклад, влада штату, яка одержує дозволи в Міністерстві житлово­го будівництва і державного управління, повинна зазначити, які пільги (податкові, адміністративні та ін.) на рівні штату будуть надані створюваній зоні.

9) ПЗ переважно розташовані в економічно депресивних районах великих міст, що мають найвищий рівень безробіття.

Вони охоплюють, зазвичай, райони площею від 2,5 до 5,0 км² (у деяких випадках до 13 км²), не мають огороджених меж і виділяються лише статусом розміщених там компаній.

Технологічні парки (техніко-впроваджувальні зони) є новою ефективною формою інтеграції науки і виробництва, місцем розгортання інноваційної діяльності та створення венчурних (ризикових) фірм, які розробляють нові технології. Переважно це територіально згрупована сукупність наукових лабораторій і виробничих приміщень, наданих в оренду на пільгових умовах венчурним фірмам, що займаються комерційним освоєнням перспективних наукових і технологічних нововведень та ідей.

На відміну від зон вільної торгівлі та підприємницьких зон, для створення технологічного парку переважно не по­трібно дозволу того чи іншого урядового органу. Умовою їх створення є наявність середовища, де поєднано відповідні географічні, економічні, наукові та соціальні чинники. Останніми роками деякі штати намагаються штучно створювати у себе таке середовище, використовуючи різноманітні стимули.

Тестові завдання:

1. При наявності суперечності між світовим економічним розвитком і соціальним прогресом людства виникають:

а) об'єктивні умови щодо перетворення глобалізації на її негативну реальність, що веде до появи нових глобальних проблем;

б) певні можливості для покрашення життя людей;

в) унеможливлюється реакційна політика окремих держав,

г) симптоми оздоровлення процесу суспільного відтворення, як окремих країн, так і людства в цілому.

2. Демографічний вибух у ХХ ст. спричинений:

а) зростанням кількості міст у світі;

б)високим рівнем розвитку промисловості в розвинутих країнах;

в) суттєвим зниженням рівня смертності в країнах, що розвиваються.

3. Економічна залежність має місце тоді, коли:

а) держава змушена пристосовуватися до вимог іноземних партнерів, які диктують їй свою волю щодо спрямування розвитку національного господарства;

б) всупереч власним інтересам здійснюються економічні зв'язки з іншими країнами;

в) практикується невигідне зовнішнє співробітництво;

г) обмін на світовому ринку нееквівалентний.

4. Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є:

а) встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону;

б) створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни за рахунок вигідного міжнародного співробітництва;

в) валютні обмеження, підвищення вимог до технічних, санітарних та інших стандартів щодо якості продукції;

г) забезпечення необхідними робочими місцями висококваліфікованих працівників у межах країни.

5. Розрізняють глобальні проблеми:

а) національні;

б) регіональні;

в) континентальні;

г) правильної відповіді немає.

6. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі не вимірюють:

а) часткою тарифних позицій, на які поширюються нетарифні обмеження;

б) часткою вартості експорту чи імпорту, яка охоплена нетарифними обмеженнями;

в) співвідношенням цін світового ринку і внутрішніх цін, що зазнають експортних або імпортних обмежень;

г) жодними вартісними показниками.

7. Автором концепції відкритого суспільства є:

а) З. Бжезинський;

б) С. Хантінгтон;

в) К. Поппер;

г) Ж. Тіріар.

8. За теорією А. Аппадураї, у процесі глобалізації формується глобальний культурний потік», який складається із:

а) етнопростору, технопростору;

б) фінансового простору;

в) медіа-простору, ідео-простору;

г) усі відповіді є вірними.

9. У рамках філософсько-методологічного напряму глобалістики досліджуються:

а) філософські засади, сутність, генезис глобальних процесів, аналізуються найбільш істотні соціально-політичні та економічні перетворення ;

б) співвідношення найважливіших понять: «глобалізація», «глобалістика», глобалізм», «глобальні проблеми»;

в) вплив процесів глобалізації на національні та локальні культури, економіку, політику, ідеологію;

г) усі відповіді є вірними.

10. До основних механізмів економічної глобалізації належать:

а) зростання конкуренції на світових товарних ринках;

б) набуття виробництвом багатонаціонального характеру внаслідок делокалізації виробничих потужностей;

в) посилення міжнародної інтеграції фінансових ринків;

г) усі відповіді є правильними.

11. Світовий ринок є поняттям:

а) вужчим, ніж «світове господарство»;

б) тотожним поняттю «світове господарство»;

в) ширшим ніж поняття «світове господарство»;

г) яке зовсім не стосується поняття «світове господарство».

12. Вартість нетарифних бар’єрів розраховують як еквівалент:

а) адвалорного мита;

б) комбінованого мита;

в) специфічного мита;

г) альтернативного мита.

13. Економічна безпека країни переважно залежить від:

а) стану розв'язку глобальних проблем;

б) обмеженості усіх видів ресурсів та джерел енергії;

в) рівня відкритості національної економіки, загострення її чутливості до екзогенних (зовнішніх) факторів розвитку;

г) компетентності зовнішньої економічної політики держави.

14. Під залежністю національної економіки розуміють головним чином:

а) такі причинні зв'язки, при яких внутрішній процес виробництва у країні контролюється в основному силами зовні;

б) наявність зовнішнього державного боргу;

в) використання іноземної валюти у грошовому обігу країни;

г) вплив світового ринку на розвиток національного господарства.

15. Митні тарифи не класифікуються за:

а) напрямом руху товарів;

б) способом встановлення тарифів;

в) країною походження товару;

г) рівнем їх досконалості.