Таким чином, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення частини функцій, що виконує держава

2. Поняття і сутність місцевих фінансів

Поняття „місцеві фінанси” є синонімом поняття „фінанси місцевих органів влади”. Синонімами цих понять можуть бути також муніципальні (комунальні) фінанси, фінанси громади, фінанси міста, області, району, селища. Це підтверджує те, що місцеві фінанси функціонують у різних формах у залежності від державного і територіального устрою тієї або іншої держави.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комун фінанси), фінанси АРК, фінанси областей (міст Києва і Севастополя), фінанси міст, фінанси районів (районів у місті), фінанси сіл, фінанси селищ.

Перш ніж створювати місцеві фінанси, необхідно визначити межі між завданнями, що повинна вирішувати центральна влада, і тими завданнями, що мають бути вирішені місцевими органами влади.

Місцеві фінанси формуються як самостійна складова фін системи держави.

Таким чином, місцеві фінанси – це система формування, розподілу і вик-ня фінансових ресурсів для забезпечення виконання місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

Ключові питання, на які нам необхідно відповісти, перш ніж будувати місцеві фінанси, – це задачі, які необхідно вирішити центральним органам разом з тими галузями влади, котрим доручено керувати місцевими фінансами.

У кожній країні ці проблеми вирішуються по-різному. У колишньому СРСР ці функції виконувалися тільки центральними органами влади, а це викликало серйозні проблеми в економіці країни, особливо в 70–80 роки минулого сторіччя.

Процес формування місцевих фінансів України, як свідчить практика десяти років самостійності нашої держави, супроводжувався рухом фінансів зверху вниз, тобто переважав дотаційний метод розподілу, від держбюджету дотації йшли в місцевий бюджет. А місцевому бюджетові потрібно було вирішувати проблеми фінансування: початкової і середньої освіти, охорони здоров’я, доріг місцевого значення, ветеринарної допомоги, благоустрою населених пунктів, догляду за інвалідами і сиротами, житлово-комунального господарства; здійснення житлового будівництва, забезпечення теплом, працевлаштування безробітних і їх перепідготовки, роботи ритуальних служб, збору й утилізації сміття, захисту екології, організації землекористування і т.п.

Слід зазначити, що витрати, які закріплюються за місцевими органами влади в межах їхньої компетенції, поділяються на обов’язкові і факультативні.

Обов’язкові витрати: здійснюються місцевими органами влади в обов’язковому порядку за переліком, визначеним законодавство України.

Факультативні витрати: здійснюються місцевими органами влади за їх власним розсудом, на основі рішень, прийнятих урядом країни, і відповідного законодавства.

Для виконання делегованих повноважень орган, що їх визначає, передає органам місцевої влади відповідні фінансові ресурси, тобто компенсує витрати місцевим органам влади. Це положення закріплене в Європейській Хартії про місцеве самоврядування і неухильно виконується в Україні.

1. Принципи кошторисного фінансування, та його види.

Кошторисне фінансування – цезабезпечення державними грошима установ та організацій соціально-культурної сфери , оборони , органів державного управління.

Розрізняють такі принципи кошторисного фінансування:

- Обмежений зв’язок кошторисів з планом соціально-еко­номічного розвитку регіону. Видатки бюджетних установ обумов­лені економічним планом тієї адміністративно-територіальної оди­ниці, де розташована ця установа.

- Суворо цільове призначення бюджетних асигнувань. Усі витрати бюджетних установ групуються згідно з економічною класифікацією, визначається цільове спрямування та асигнування за кожним кошторисом. Кошти з бюджету виділяються при умові суворого дотримання бюджетними установами фінансових планів з урахуванням оприбуткування виділених раніше коштів.

- Додержання режиму економії у видатках коштів. Даний принцип передбачає таке використання коштів, при якому досягається максимальна ефективна діяльність установ при мінімальному грошовому витрачанні.

- Контроль вищими установами та фінансовими організаціями фінансової діяльності бюджетних установ. Дотримання вищевказаних принципів фінансування. Проводити систематичний фінансовий контроль за діяльністю бюджетних установ, який являє собою систему заходів, спрямованих на зміцнення фінансової та пла­нової дисципліни, підвищення ефективності використання бюд­жетних асигнувань. Основний спосіб фінансового контролю — пе­ревірка обґрунтованості планів фінансування (кошторис установ), аналіз їх використання, ревізія та перевірка фінансово-господар­ської діяльності бюджетних установ.

Можна виділити такі види кошторисів:1. Індивідуальні кошториси. Вони відбивають специфіку й особливості виробничої діяльності установи. Дані кошториси розробляються за затвердженими формами і розрізняються за видами бюджетних установ.2. Загальні кошториси.Загальний кошторис являє собою основний фінансовий документ, який визначає обсяг, цільове призначення і розподіл коштів загального і спеціального фондів, що виділяються з бюджету на утримання кількох типових установ, що обслуговуються однією централізованою бухгалтерією. Для тих установ, для яких розроб­лені загальні кошториси, індивідуальні кошториси не розробляються.3. Кошториси видатків на централізовані заходи.Ці кошториси складаються міністерствами, відомствами або управліннями виконкомів місцевих рад. На їхній основі фінансуються витрати на підготовку кадрів, придбання спеціального, цінного інвентаря і навчального обладнання, медичного обладнання тощо.4. Зведені галузеві кошториси.Це об’єднані в один кошторис індивідуальні кошториси однотипних установ, кошториси видатків на централізовані заходи і загальні кошториси міністерств і управлінь виконкомів.

2. Місцеві фінанси як система

Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань як власних, так і делегованих.

Як система місцеві фінанси складаються з таких 7 елементів:

1. Видатки: за економічним призначенням:поточні або адміністративні;розвитку (капітальні, інвестиційні); залежно від завдань, фінансуються:на фінансування власних повноважень; на фінансування делегованих повноважень; за функціональним поділом:обов'язкові, тобто видатки, спрямовані на виконання обо'язкових завдань, покладених на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабі всієї країни;факультативні.

2. Доходи: за екон природою:власні - доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади; передані - доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня; закріплені - це одна з форм переданих доходів місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі; регульовані - це одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня. за джерелами надходження: податкові; неподаткові - платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від госп діяльності п/п-ств комун форми власності, доходи за рахунок кредитів та позик, а також трансферти від центр влади та органів влади вищого територіального рівня.

3. Способи формування доходів: місцеві податки і збори; частки загальнодерж податків; комунальні платежі; доходи від майна та землі, що належить місцевій владі; доходи комунальних п/п-ств; кредити; комунальні позики;трансферти.

4. Місцеві фінансові інститути: громадські послуги; самостійні місцеві бюджети; комунальна форма власності; позабюджетні валютні, цільові фонди; фінанси комунальних підприємств. Під інститутами в системі місцевих фінансів, з одного боку, слід розуміти сукупність норм права, звичаїв, традицій, культурних зразків. З іншого — це сукупність організаційних структур, які забезпечують функціонування місцевих фінансових систем.

5. Суб'єкти: територіальні громади;міські, селищні, сільські ради;

голови міст, селищ і сіл; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві і Севастополі ради; Рада Міністрів АРК; Верховна Рада АРК; Міністерство фінансів України; Кабінет Міністрів України; Верховна Рада України.

6. Об'єкти: фінансові ресурси у фондовій та нефондовій формі;

7. Взаємовідносини: між суб'єктами системи;між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави.

1. Планування місцевих бюджетів

Формування бюджетних видатків починається на стадії планування. За основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Звітні дані про виконання бюджету за видатками, що є в розпорядженні як Міністерства фінансів України, так і фін органів, як правило, за півріччя доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників за видатками за період, який залишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка перспективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання бюджету за видатками. З одержаних видатків виключаються ті, яких не буде у плановому році.

Бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Видатки місцевих бюджетів — це екон відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих коштів, що перебувають у розпорядженні відповідних органів влади, та децентралізованих коштів, які є власністю місцевих органів влади.

Регулювання бюджетних видатків виявляється насамперед в цільовому спрямуванні бюджетних коштів. Найважливішим принципом планування бюджетних видатків є додержання пропозиції розподілу коштів з урахуванням реальної необхідності в них. Видатки бюджету (як і доходи) на наступний рік до поточного року плануються з урахуванням результатів використання коефіцієнтів зростання. Це дає змогу обґрунтувати доцільність збільшення бюджетних видатків і правильно спланувати їх на майбутнє.

Планування місцевих бюджетів здійснюється за допомогою таких методів: Нормативний.Розрахунково-аналітичний.Балансовий.Оптимізації планових рішень.Економіко-математичного моделювання.

Зміст нормативного метода полягає в тому, що на базі заздалегідь установлених норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарюючого суб’єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах. Норма — міра, якась середня величина. Норматив визначає технічний, економічний та т. п. показники норми відповідності, з якими виконується якась програма.

Зміст розрахунково-аналітичного методу планування полягає в тому, що за базовий індекс приймаються зміни цього індексу в запланованому періоді, а потім розраховується планова величина його показника.

Балансовий метод планування фінансових показників полягає в тому, що шляхом побудови балансу досягається взаємоув’язка наявних фінансових ресурсів та фактичної потреби в них.

За допомогою методу оптимізації планових рішень розробляють декілька варіантів планових показників, з яких вибирають найоптимальніший варіант.

Застосування методу економіко-математичного моделювання дає змогу дослідити кількісне відображення взаємозв’язків між фінансовими показниками та чинниками, які впливають на величину цього показника.

2. Основи фінансової автономії місцевих органів влади.

Фінансова автономія є базою самоврядування територіальних колек­тивів, самостійності всіх рівнів місцевої влади.

Фінансова автономія місцевих органів влади — це фінансова неза­лежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною і адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв'язання місцевими органами влади покладених на них завдань.

За різних умов місцеві органи влади можуть мати різні обсяги фінан­сової компетенції і, таким чином, різні рівні фінансової автономії. Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначено також си­стемою кількісних показників. Це:

• частка видатків на реалізацію власних повноважень;

• частка обов'язкових видатків;

• частка видатків для забезпечення делегованих повноважень;

• питома вага власних доходів, питома вага власних і переданих (закріплених) доходів;

• частка доходів від місцевих податків і зборів та незв'язаних субсидій;

• міра залежності від окремих доходних джерел;

• коефіцієнт податкоспроможності окремої адміністративно-тери­торіальної одиниці чи територіального колективу.

Кожен із перелічених показників засвідчує різні аспекти фінансової ав­тономії місцевих органів влади.

Показник частки видатків на реалізацію власних повноважень характе­ризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядуван­ня поза межами прямого державного контролю.

Показник частки обов'язкових видатків характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів.

Показник частки видатків на фінансування делегованих повноважень відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпе­чення місцевими органами влади. Видатки місцевих органів влади на ре­алізацію делегованих повноважень має в повному обсязі компенсувати той орган державної влади, який передав ці повноваження.

Показник частки власних доходів у доходах місцевих бюджетів вказує на міру залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої влас­ної діяльності та власних рішень. Це — показник рівня незалежності доход­ної бази місцевих органів влади від доходної бази центральних органів вла­ди.

Показник частки власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюд­жетів є показником рівня самостійності місцевих бюджетів з урахуванням пе­реданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази. Показник частки доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборівхарактеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади.

Показник частки незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку дер­жавної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями..

Ступінь залежності доходів місцевих органів влади від окремих доходних джерел є універсальним показником реальної фінансової автономії цих органів влади. Місцеві органи влади не можуть потрапляти в залежність до певних суспільних груп, які формують доходні джерела, що слід враховува­ти в процесі формування системи місцевих податків, розміщення місцевих позик.

Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці. Він розраховується так. Спочатку визначається податкоспроможність територіальної громади. Податкоспроможність території — це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення і який може бути об'єктом комунального опо­даткування. Потім так само розраховується показник середньої податкоспроможності в масштабах усієї держави як частка ВВП на душу населення, що може бути об'єктом комунального оподаткування. Співвідношення між податкоспроможністю окремої території та середньою податкоспроможністю в межах країни є коефіцієнтом податкоспроможності. Цей ко­ефіцієнт може бути більшим або меншим від одиниці. Якщо територія має коефіцієнт податкоспроможності менший за 1, то така територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання. Якщо цей ко­ефіцієнт у території більший за 1, то вона є фінансовим донором.

1. Видатки місцевих бюджетів

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих коштів, що перебувають у розпорядженні відповідних органів влади, та децентралізованих коштів, які є власністю місцевих органів влади.Регулювання бюджетних видатків виявляється насамперед в цільовому спрямуванні бюджетних коштів.

Найважливішим прин­ципом планування бюджетних видатків є додержання пропозиції розподілу коштів з урахуванням реальної необхідності в них. Видатки бюджету (як і доходи) на наступний рік до поточного року плануються з урахуванням результатів використання коефіцієнтів зростання. Планування місцевих бюджетів здійснюється за допомогою таких методів:Нормативний - полягає в тому, що на базі заздалегідь установлених норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарюючого суб’єкта у фінансових ресурсах та їх джерелах.Розрахунково-аналітичний -полягає в тому, що за базовий індекс приймаються зміни цього індексу в запланованому періоді, а потім розраховується планова величина його показника.Балансовий метод планування фінансових показників полягає в тому, що шляхом побудови балансу досягається взаємоув’язка наявних фінансових ресурсів та фактичної потреби в них.Оптимізації планових рішень. За допомогою методу оптимізації планових рішень розробляють декілька варіантів планових показників, з яких вибирають найоптимальніший варіант.Економіко-математичного моделювання. Застосування методу економіко-математичного моделювання дає змогу дослідити кількісне відображення взаємозв’язків між фінансовими показниками та чинниками, які впливають на величину цього показника.Згідно зі статтею 61 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» видатки всіх бюджетів поділяютьсяокремо на:1.Поточні видатки — це витрати бюджету на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, які діють на початок бюджетного періоду, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення, утримання апарату управління та служб органів місцевого самоврядування, соціального обслуговування та інших заходів. Напрями використання поточного бюджету:соціальний захист та соціальне забезпечення; соціально-культурна сфера; охорона здоров’я; фізична культура і спорт; видатки на житлове господарство; видатки на фінансування пасажирського транспорту; видатки на утримання органів влади.та2.До видатків розвитку належать витрати на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, субвенції, кошти на реалізацію програми соціально-економічного розвитку міста, капіталь­не будівництво, придбання обладнання, транспортних засобів та іншої техніки, інші видатки на розширене відтворення, а також на фінансування субвенцій та на сплату основної частини боргу органів місцевого самоврядування. При нестачі основних поточних доходів бюджет розвитку може балансуватися за рахунок установлення місцевою владою нових місцевих податків, випуску позик, отримання субсидій і субвенцій з державного бюджету.

2. Основи фінансової автономії місцевих органів влади.

Фінансова автономія є базою самоврядування територіальних колек­тивів, самостійності всіх рівнів місцевої влади.

Фінансова автономія місцевих органів влади — це фінансова неза­лежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною і адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв'язання місцевими органами влади покладених на них завдань.

За різних умов місцеві органи влади можуть мати різні обсяги фінан­сової компетенції і, таким чином, різні рівні фінансової автономії. Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначено також си­стемою кількісних показників. Це:

• частка видатків на реалізацію власних повноважень;

• частка обов'язкових видатків;

• частка видатків для забезпечення делегованих повноважень;

• питома вага власних доходів, питома вага власних і переданих (закріплених) доходів;

• частка доходів від місцевих податків і зборів та незв'язаних субсидій;

• міра залежності від окремих доходних джерел;

• коефіцієнт податкоспроможності окремої адміністративно-тери­торіальної одиниці чи територіального колективу.

Кожен із перелічених показників засвідчує різні аспекти фінансової ав­тономії місцевих органів влади.

Показник частки видатків на реалізацію власних повноважень характе­ризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядуван­ня поза межами прямого державного контролю.

Показник частки обов'язкових видатків характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів.

Показник частки видатків на фінансування делегованих повноважень відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпе­чення місцевими органами влади. Видатки місцевих органів влади на ре­алізацію делегованих повноважень має в повному обсязі компенсувати той орган державної влади, який передав ці повноваження.

Показник частки власних доходів у доходах місцевих бюджетів вказує на міру залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої влас­ної діяльності та власних рішень. Це — показник рівня незалежності доход­ної бази місцевих органів влади від доходної бази центральних органів вла­ди.

Показник частки власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюд­жетів є показником рівня самостійності місцевих бюджетів з урахуванням пе­реданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази. Показник частки доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборівхарактеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади.

Показник частки незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку дер­жавної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями..

Ступінь залежності доходів місцевих органів влади від окремих доходних джерел є універсальним показником реальної фінансової автономії цих органів влади. Місцеві органи влади не можуть потрапляти в залежність до певних суспільних груп, які формують доходні джерела, що слід враховува­ти в процесі формування системи місцевих податків, розміщення місцевих позик.

Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці. Він розраховується так. Спочатку визначається податкоспроможність територіальної громади. Податкоспроможність території — це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення і який може бути об'єктом комунального опо­даткування. Потім так само розраховується показник середньої податкоспроможності в масштабах усієї держави як частка ВВП на душу населення, що може бути об'єктом комунального оподаткування. Співвідношення між податкоспроможністю окремої території та середньою податкоспроможністю в межах країни є коефіцієнтом податкоспроможності. Цей ко­ефіцієнт може бути більшим або меншим від одиниці. Якщо територія має коефіцієнт податкоспроможності менший за 1, то така територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання. Якщо цей ко­ефіцієнт у території більший за 1, то вона є фінансовим донором.

1. Бюджетне регулювання

Ключове питання бюджетної політики — формування та розподіл фінансових ресурсів між державним бюджетом і бюджетами територій, знаходження оптимальних меж централізації коштів. Протягом останніх років місцеві бюджети України об'єднували трохи менше половини всіх бюджетних ресурсів держави. Частка місцевих бюджетів в сукупному бюд­жеті України в 1990 р. становила трохи більше ніж 46%. У 1992 р. цей по­казник прогнозується на рівні 45%. Чи оптимальний такий розподіл бюд­жетних коштів?

Відповідаючи на це питання, слід підкреслити, що зараз в Україні не­доцільно йти на посилення децентралізації використання бюджетних ре­сурсів.

У більшості розвинутих країн, у тому числі з федеративним устроєм, ступінь централізації коштів бюджету навіть вищий, ніж в Україні. Існуючий механізм вирівнювання в Україні нині базується на простому перерозподілі ресурсів, що зводить нанівець господарську ініціативу "багатих" територій і заохочує споживацтво "бідних" регіонів. З метою вдосконалення такого ме­ханізму слід сформувати фонди вирівнювання розвитку територій як на дер­жавному, так і на обласному та районному рівнях. Слід запровадити стабільні на кілька років нормативи відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків.

Доцільно встановити базовий рівень надходжень від закріплених за місцевими бюджетами податків. Частину надходжень понад цей рівень слід залишати в розпорядженні тих територій, де вони забезпечені. Потребують розробки і запровадження нормативи мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя, хоча в умовах гіперінфляції застосувати їх дуже важко.

2. Територіальні громади як суб’єкт економічної та функціональної діяльності.

У системі місцевих фінансів особливу роль відіграє місцеве самовряду­вання. Територіальний колектив — це визнана в праві місцева спілка людей публічного характеру або місцева публічна спілка. Територіальний колектив є формою організації місцевої влади. У кожній країні є значні особ­ливості в організації територіальних колективів. Територіальні колективи мають різні назви. В Італії, Бельгії, Швеції — це комуна, в Німеччині — об­щина, в Російській Федерації — "муніципальне утворення", "територіальна спільнота", в колишній Російській імперії — община та земство, у Франції — комуна, департамент, регіон, у Польщі — гміна. У Конституції України тери­торіальний колектив названо територіальною громадою.Територіальна громада — це сукупність громадян України, які спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється пев­ними правами. Насамперед це право на самоврядування. Згідно з Консти­туцією України місцеве самоврядування здійснюється територіальною гро­мадою. Воно може здійснюватися громадою як безпосередньо, так і через ор­гани місцевого самоврядування. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інте­реси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Територіальні громади обирають відповідні ради. Вони обирають сільського, селищного чи міського голову. Голова районної чи обласної ради обирається депутатами відповідної ради.

Основні функції територіальної громади визначено Конституцією Ук­раїни. Стаття 142 Конституції встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які є у власності те­риторіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, які перебувають в управлінні районних і обласних рад. Те­риторіальна громада не може бути засновником і учасником господарських товариств із додатковою відповідальністю, повних та командитних товариств.

Територіальна громада в Україні як інститут лише формується. Вона поки що затиснута в загальнодержавну єдину організацію фінансової систе­ми. У такій ситуації мало що залежить від діяльності самої громади, яка очікує лише на державу. Але держава не спроможна прийти всім на допомо­гу. Отже, утворюється замкнуте коло, що є однією з вагомих причин нинішньої фінансової кризи.

У рамках територіальної громади, якій надано господарську авто­номію, громадяни країни мають реальну можливість самостійно будувати собі життя, не сподіваючись на чиюсь допомогу і на доброго керівника дер­жави. У рамках територіальної громади громадяни вчаться господарювати і здійснюють реальне господарювання, безпосередньо керують фінансовими справами. Отже, через громаду громадяни здійснюють пряме, безпосереднє управління значною частиною (як визначено в Європейській хартії про місцеве самоврядування) справ усього суспільства. Саме в громаді здійснюється реалізація більшості соціально-економічних прав громадян. Громада є наріжним каменем демократії в суспільстві.

З приводу визначення природи такого господарського суб'єкта, яким є територіальна громада, в законодавстві України поки що немає жодної згад­ки. У багатьох зарубіжних країнах це питання в тій чи іншій формі врегуль­овано. Наприклад, у США низові одиниці, що можуть бути прирівняні до те­риторіальної громади, мають статус муніципальних корпорацій. Це сіті, бороу, віліджі й тауни, де проживає дві третини населення країни. Муніципаль­на корпорація — це такий само господарюючий суб'єкт, як і будь-яке інше акціонерне товариство. Подібні підходи застосовуються і в Канаді та в інших країнах. Територіальні колективи невеликих за чисельністю населених пунктів, як правило, організують економічну діяльність власними силами через відповідні відділи, департаменти, котрі діють у структурі їхніх вико­навчих органів.

1. Об’єктивні чинники виникнення місцевих фінансів

Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань як власних, так і делегованих.

Місцеві фінанси, будучи складовою публічних фінансів, є самостійною економічною категорією. Історично склалося так, що спочатку виникли державні фінанси, а потім від них відокремилися в самостійну економічну категорію — місцеві фінанси.. Так, засади місцевих фінансів сформовані в положеннях Європейської хартії про місцеве самоврядування, Всесвітньої декларації місцевого самоврядування, Декларації про принципи місцевого самоврядування країн СНД. Конституція України, встановила участь держави у формуванні доходів місцевих бюджетів та визначила джерела формування місцевих бюджетів. Відповідно до ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеві органи влади мають право формувати та використовувати місцеві бюджети різних рівнів, вилучати та перерозподіляти кошти підприємств комунальної форми власності.

Об’єктивними передумовами виникнення місцевих фінансів є розвиток продуктивних сил, який відбувається відповідно до об’єктивних законів діалектики та законів розвитку суспільства, що неминуче впливає на формування фінансових відносин і приводить до виникнення їх нових сфер і ланок. Крім того, важливими передумовами виникнення місцевих фінансів є розвиток демократичних засад будівництва держави та розвиток ринкових відносин.

Можна зробити висновки, що: розвитку місцевих бюджетів України передував складний процес формування фінансової системи України, яка тривалий час була поневолена іншими державами, в останні часи Російською імперією та СРСР; були історично сприятливі періоди (Козацька доба), коли Україна на деякий час отримувала певний ступінь незалежності, яка була платформою для становлення бюджетної системи, були не тривалі; з набуттям незалежності Україна почала формувати власну економічну систему, що безумовно стало визначним кроком. Але ці процеси відбувались за умов вимушеного прискорення, більшість законодавчих актів та здійснення по ним були не ефективними, фінансова система не позбавилась рис притаманних командно-адміністративній економіці, що не найліпшим чином сприяло розвитку місцевих бюджетів.

Тож для вирішення проблем соціально - економічного розвитку регіонів в контексті історичного розвитку, вирівнювання та поліпшення їх становища доцільно було б здійснити запровадження адміністративно - територіальної реформи, процесів децентралізації місцевих бюджетів, реформування законодавства, дотримуючись принципу субсидіарності, а саме наближення надання суспільних послуг до їх безпосередніх споживачів. Адже проблему краще вирішити на місці її безпосередньої появи, ніж чекати на вирішення «з гори», що доведено історично.

2. Функції місцевих фінансів та економічний механізм управління територіями

Наявність завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи вла­ди, є об'єктивною причиною необхідності фінансів для цих органів влади, Відновлення в Україні на початку 90-х років інституту місцевого самовряду­вання як носія місцевих інтересів, поява функцій і завдань, які виконуються органами місцевого самоврядування, стали об'єктивними чинниками проце­су відродження місцевих фінансів у нашій державі. Цей процес розвивається в ході становлення національної фінансової системи України. Місцеві фінанси формуються як самостійна складова фінансової системи держави.

Завдання та функції місцевих органів влади можна розділити на дві основні групи:1.завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною ком­петенцією (соціальне обслуговування, початкова і середня освіта, охорона здоров'я, дороги місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою пра­цевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування та інші витра­ти). Вони поділяються на обов'язкові та факультативні.;2.завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або делеговані повноваження. Перелік доручених справ або делегованих повноважень визначає центральна або — у федератив­них державах — регіональна влада. Він встановлюється в законодав­чому акті. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою функції соціально-економічного регулювання. Території є об'єктом як державного управління, так і місцевого само­врядування. Нині в центрі гострих дискусій знаходяться проблеми створен­ня ефективного економічного механізму управління територіями. Ці пробле­ми стали однією з причин появи протиріч між центральною і місцевою вла­дою, між радами різних рівнів, радами і місцевими державними адміністраціями. Нагальною потребою стало запровадження більш доскона­лого економічного механізму управління територіями. Новий економічний механізм управління територіями має гармонійно поєднати інтереси держа­ви і місцевого самоврядування, представницьких і виконавчих органів влади, стати основою регіональної політики України.Економічний механізм управління тери­торіями- це сукупність економічних важелів, за допомогою яких держава управляє територіями, а органи місцевого самоврядування забезпечують ре­алізацію своїх господарських функцій.

Зупинимось на основних елементах економічного механізму уп­равління територіями. Серед них: бюджетне регулювання, вирівнювання фінансово-економічних можливостей окремих територій, податкове регулю­вання, інвестиційне регулювання, регулювання майнових відносин та госпо­дарської діяльності органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій, касове планування по окремих територіях та ін. А тепер про це більш детально.

1. Теорії місцевого самоврядування

Стосовно функцій місцевих органів влади і відповідно меж між завдан­нями центральної та місцевої влади сформувалося кілька теорій.

Перша теорія — це теорія природних прав общини.Вона сформувала­ся в роки Великої французької революції 1789 р. Теорія ґрунтується на тій ідеї, що є природні права общини за аналогією до природних прав людини і громадянина.

За цією теорією функції та зміст діяльності органів місцевого самовря­дування ототожнюються з діяльністю общини. В основі теорії лежить тверд­ження, що община як самоврядний територіальний колектив є таким же самоцінним утворенням, що й держава, і що община як колектив людей, які спільно проживають на одній території, виникла раніше, ніж держава. А це означає, що вона має природні, невід'ємні права. Ці права общині державою не надавалися, а значить, і не може бути нею вилучено.Згідно з цим органи місцевого самоврядування мають власну компе­тенцію, не підпорядковані державній владі і перебувають поза межами цієї вла­ди. Кожен територіальний колектив має власні завдання, які він самостійно визначає. Держава може впливати на діяльність територіального колективу че­рез законодавство. Але вона не може позбавити його природних прав.

На діаметрально протилежних позиціях ґрунтується інша, так звана державна теорія місцевого самоврядування,сформована в середині XIX ст. німецькою школою юристів. У її основі лежить твердження, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління і створюють­ся державною владою для реалізації її функцій та завдань на місцевому рівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державної влади і підпорядко­вані їй.За цією теорією органи місцевого самоврядування не мають природних самобутніх прав. Місцеве самоврядування не може розглядатися як інститут, рівноцінний державі. Органи місцевого самоврядування перебувають у підпорядкуванні державної влади як її агенти на місцях. Тобто обсяг функцій і завдань, які мають органи місцевого самоврядування, повністю визначається державною владою.

Є ще одна теорія місцевого самоврядування — теорія громадського самоврядування, або господарського самоврядування.Народилася вона також у Німеччині в другій половині XIX ст. її ще називають теорією гро­мадсько-господарського самоврядування. Трохи згодом її було названо те­орією муніципального дуалізму. Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежить твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а значить, суверенну компетенцію тільки у сфері не-політичних відносин. Це у сфері громадсько-господарських, або місцевих, справ. У ці місцеві справи державна влада не втручається. Вони вирішують­ся самостійно органами місцевого самоврядування. Але є й інша сфера відно­син — політична, яка цілком по праву перебуває в компетенції державної влади. У цій сфері органи місцевого самоврядування не самостійні. У сфері політичних відносин органи місцевого самоврядування перебувають у структурі державної влади і є її агентами на місцевому рівні. Згідно з гро­мадсько-господарською теорією місцевого самоврядування органи місцевого самоврядування мають подвійні функції.

2. Державна регіональна фінансова політика

Державна регіональна фінансова політика (ДРФП)– це сукупність заходів держави у галузі фінансів, спрямованих на вдосконалення регіональної структури економіки та розв'язання фінансових проблем регіонів.

Об'єктами ДРФП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України. Суб'єктами ДРФП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

Основною метою регіональної фінансової політики є зближення рівнів соціально-економічного розвитку територіально-адміністративних одиниць, надання громадських послуг за єдиними соціальними стандартами по всій території країни, створення умов для раціонального використання природних та ресурсних можливостей регіонів, підвищення рівня розвитку та удосконалення механізмів надання фінансової допомоги депресивним регіонам, забезпечення фінансової стійкості та збалансованості місцевих бюджетів тощо.

За своєю суттю державна регіональна фінансова політика – це система заходів державних та місцевих органів влади, спрямованих на прийняття управлінських рішень щодо формування, розподілу та використання фінансових ресурсів у регіонах із урахуванням особливостей їх розвитку та з метою безперебійного фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування коштами для виконання власних і делегованих повноважень.

Для регіональної політики притаманні такі цілі: створення єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ державності; відносне зрівняння умов соціально-економічного розвитку регіонів; пріоритетний розвиток регіонів, що мають особливо важливе стратегічне значення для держави; максимальне використання природних ресурсів; запобігання забрудненню навколишнього середовища.

Завдання: забезпечення фін. самостійності територіально-адміністративних одиниць; зміцнення місцевих бюджетів як інструменту соціально-економічного розвитку регіонів; розмежування функцій і повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування різних рівнів у сфері фінансів; удосконалення міжбюджетних відносин; удосконалення порядку розподілу трансфертів; забезпечення збалансованості місцевих бюджетів за доходами та видатками; переведення на власну дохідну базу бюджетів місцевого самоврядування; застосування системи цільових бюджетних трансфертів для соціальних потреб населення; запровадження та ефективне використання бюджетів розвитку на державному, регіональному та місцевих рівнях; налагодження партнерських стосунків між органами державної та місцевої влади, органами місцевого самоврядування у сфері надання управлінських, громадських та державних послуг; створення фондів регіонального розвитку з метою фінансового вирівнювання.