І" 'Ш "*'іиг." '*,'•"• аа ■ го2*г'ї^гчрТ""т,г'г**готг"" МН""'ТИИИі

нять. Такою ознакою може бути поширеність певного яви­ща по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рід­кісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— за­значає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які ма­ють найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хвороб­ливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем».

Звичайно, загальні умови «здоров'я» і «хвороби», нор­ми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребет­ного, так і нормальне для дикої людини не завжди нор­мальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо бра­ти до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюрк­гейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розгляда­ти останні у відповідній фазі їх еволюції».

При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспіль­ного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання еконо­мічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втра­чає «нормальні» ознаки.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціаль­ної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вва­жати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нареш­ті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежу­вання між нормою і виходом за її межі, злочином. Статис­тичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижу­ється з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан-

ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнів­ними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, за­уважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, кот­рий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту не пов'язана прямо й безпосередньо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотеп­ним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочи­ни у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натов­пу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства бу­де влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинни­ми і буде обходитися з ними належним чином».

Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, котра, у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відно­шенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолют­но розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами уся­кого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нор­мальної еволюції моралі і права».

Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояс­нював він, про інше — про історичну відносність рівнів со­ціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і мо­ральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був зло­чинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних фор­мах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільст­вах, де рівень соціального контролю над особистістю не­зрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих.

§ 3. Типологія суспільних форм

Значне місце в системі соціологічних поглядів Дюрк-гейма займає питання про типологію форм суспільного жит­тя. Мислитель прагне знайти компромісну позицію між но­міналізмом істориків, зосереджених на вивченні історичної специфіки епох, народів і культур, та реалізмом філософів, котрі мислять категоріями «людської природи», «людства в цілому» і т. ін. Цієї альтернативи можна уникнути, коли припустити, що між множинністю суспільств, що існували історично, й ідеальним поняттям людства існують посеред­ники, так звані «соціальні види» або «соціальні типи». Кла­сифікація їх є завданням спеціального розділу соціології — соціальної морфології, йдеться ж про пошук певних еле­ментарних форм суспільності, комбінації яких дають усю багатоманітність конкретних проявів суспільного життя.

Дюркгейм солідаризується з думкою Спенсера про со­ціальну еволюцію, яка починається «з малих простих агре­гатів» і прогресує шляхом інтеграції їх у все складніші системи. Однак критерії простого та складного стосовно суспільства не є чіткими й однозначними. Автор «Методу соціології», зрештою, вважає, що просте суспільство — це те, котре не включає в себе інші, простіші, ніж воно, і яке, крім того, не несе в собі ніяких ознак попередньої сегмен­тації. У пошуках конкретно-історичних аналогів «прото­плазми соціального світу» мислитель звертається до по­нять «орди» або «клану», для котрих, на його думку, ха­рактерна відсутність диференціації на групи — індивіди тут розташовані поруч один одного, наче атоми. У свою чергу, існують суспільні агрегати, утворені простим повто­ренням «орд» або «кланів», коли між кожним із них і гру­пою, котра об'єднує їх усіх, не утворюються проміжні гру­пи (так звані прості полісегментарні суспільства) або агре­гати, що виникають внаслідок послідовного поєднання або злиття «простих» суспільств (подвійно поєднані сегментар­ні суспільства). Як виняток, соціолог допускає можливість виникнення нового соціального типу шляхом об'єднання генеалогічно різнопорядкових суспільств (тобто не лише тих, що безпосередньо передують новому). Таким явищем, із соціоструктурної точки зору, була Римська імперія (це був, за словами Дюркгейма, «вид», який нараховував од­ного представника).

Пропонована Дюркгеймом типологія суспільств грунту­ється на поняттях з виразною біологічною семантикою («вид», «сегменти», «злиття» і т. ін.). Соціолог і сам не ро­бив із цього секрету, оскільки був переконаний, що певні

закономірності структурної організації (комбінації склад­них форм з певного набору простих) притаманні в однако­вій мірі всьому живому, і людина не становить тут винятку. Спираючись, як його попередники-еволюціоністи (Спенсер, Морган, Тейлор та ін.) головним чином на матеріал первіс­ної та стародавньої історії, соціолог водночас висуває не проблеми стадійного розвитку, що було характерно для ево­люціонізму, а питання структурної організації. Дюркгейм вважав, що таксономія (видова класифікація) та історичні фази розвитку — це принципово різні речі.

Саме тому він негативно ставиться до спроб класифіка­ції суспільств за етапом їх цивілізації. «Франція,— пише він,— протягом свого історичного розвитку пройшла досить різні форми цивілізації і спочатку вона була сільськогоспо­дарською країною, потім перейшла до ремісничого вироб­ництва і дрібної торгівлі, далі — до мануфактури і, нареш­ті, до великої промисловості. Але неможливо при цьому до­пустити, щоб та сама колективна індивідуальність могла змінити свій вид протягом трьох-чотирьох разів. Вид му­сить визначатися більш постійними ознаками. Стан еконо­міки, технології і т. д. — явища надто нестійкі і складні, щоб скласти основу класифікації». Цілком можливо, гово­рить він далі, що однаковий рівень промисловості, наукової чи художньої цивілізації може бути в суспільствах різного

* структурного рівня. Японія може запозичувати досягнення європейської промисловості чи мистецтва, одначе японське суспільство не стане від цього тотожним суспільству фран­цузькому чи німецькому.

Точка зору Дюркгейма, таким чином, принципово від­мінна не лише від поглядів Конта чи Маркса, а й супере­чить багатьом новітнім технодетерміністським та культурно-антропологічним концепціям (Л. Уайт та ін). Однак слід мати па увазі, що автор «Методу соціології» веде мозу не про детермінацію соціальних змін, а про структурну орга­нізацію суспільства з точки зору її складності чи простоти. Безумовно, що такого роду структурний підхід має таке саме право па існування, як і підхід генетичний. Методи структурно-функціонального аналізу, як і структураліст­ські методи, набули сьогодні значного поширення в науках про суспільство і людину, і Дюркгейм є одним з піонерів їх застосування. Не слід вважати також, ніби соціолог схиль­ний був до некритичного ототожнення законів біологічної та соціальної морфології. «Специфічний тип у соціології,—

„ підкреслював він,— не виявляє таких же чітких контурів, як у біології; він твориться лише на грунті найбільш за­гальних і простих ознак».

Щодо проблеми раціонального пояснення соціальних явищ (фактів), з чим, як правило, пов'язували застосуван­ня принципів детермінізму, Дюркгейм зауважує, що найці­кавішою особливістю цих явищ виступає «дивна регуляр­ність, з якою вони відтворюються в однакових обставинах». Однак, наголошує він, при поясненні соціального явища слід чітко відмежувати ту функцію, яку воно виконує, і ту конкретну «реальну» причину, яка зумовлює його виник­нення. Зміст функції соціального явища більш глибинний, більш прихований від людського ока, аніж причини цього явища. Функція у певному смислі цього слова породжує причину з метою «самовідтворення». Пояснюючи цю пара­доксальну ситуацію, соціолог пише, що «наслідок не може існувати без своєї причини, однак остання, у свою чергу, має потребу у своєму наслідку. Саме в ньому вона черпає свою енергію, однак і повертає її при нагоді. Тому наслідок не може щезнути, щоб це не позначилось на причині. На­приклад, та соціальна реакція, якою є покарання, викли­кається інтенсивністю колективних почуттів, що їх ображе­но злочином. Однак, з іншого боку, вона виконує корисну функцію підтримки цих почуттів на тому ж рівні інтенсив­ності, оскільки вони постійно ослаблювалися, якби за об­разу не було покарання».

Не відмовляючись, таким чином, від детерміністичного пояснення, мислитель водночас пропонує нетрадиційний, «нежорсткий» варіант детермінізму в соціальній сфері. Тут немає нічого «некорисного», зайвого, бюджет соціаль­ного організму завжди бездефіцитний. Тому і «функція со­ціальних явищ полягає... у підтримці тієї, раніше існуючої причини, з якої вони ведуть своє походження». А коли так, підсумовує соціолог, то для повноцінного наукового пояс­нення соціального факту недосить виявити причину, що йо­го зумовлює, потрібно принаймні у більшості випадків віднайти і його долю «у встановленні загальної гармонії».

Зміст принципу детермінізму набуває у такій інтерпре­тації певного фіналістського відтінку. Автор «Методу со­ціології» дивиться на суспільство з позицій функціоналізму, котрий, хоча й не суперечить детермінізмові, прагне замк­нути причинно-наслідкові ланцюги в межах певної цілісно­сті, тотальності. У процесі функціонування цілісної системи можлива інверсія причинно-наслідкових зв'язків, оскільки домінуючими тут є зв'язки функціональні, а функцію соці­ального факту слід завжди шукати у його відношенні до якої-небудь соціальної мети. Однак, як підкреслює Дюрк­гейм у кінцевому підсумку, причиною соціального факту може бути лише попередній соціальний факт.