А. Токвіль про демократію як суспільний лад

Своєрідним синтезом ліберальних і консервативних ідей стала соціально-філософська концепція А. де Токвіля (1805—1859), автора відомих праць «Про демократію в Америці» та«Старий порядок і революція». Хоча на сучас­ників його праці не мали скільки-небудь серйозного впливу, вони були заново відкриті у першій половині нашого сто­річчя. Р. Арон вважає Токвіля мислителем такого ж рангу, як і Конт або Спенсер. Токвіль гостро відчував усю гли­бину і сиЛу того перелому, який відбувався в житті євро­пейського людства, починаючи з подій Великої французької революції. Як французький посол у Сполучених Штатах Америки, він мав змогу детально ознайомитися зі специфі­кою політичного життя та суспільного побуту цієї країни. Спостереження за різноманітними проявами буржуазного прогресу дали мислителю підстави для далекосяжних уза­гальнень. «Ми,— писав він,— виступаємо свідками револю­ції, котра відбувається у суспільному побуті, законах, ідеях іпочуттях людей. І хоча вона далеко ще не завершена, вже сьогодні її результати не можна порівняти ні з чим із того, що вже було в цьому світі».

Твори Токвіля — це свого роду соціографія ранньобур-жуазного суспільства, вибудувана на значному фактичному матеріалі й підпорядкована водночас певній центральній ідеї. Подібно до того, як ряд пізніших соціологів прагнули мислити категоріями «індустріального» і «доіндустріально-го» суспільства, Токвіль виходить із.порівняння, а якоюсь мірою і протиставлення суспільства «аристократичного» та «демократичного». Аристократичне суспільство втілював в очах соціолога «старий режим», зруйнований Великою фран­цузькою революцією. Демократія для Токвіля означає си-

нонім політичного режиму і водночас усього суспільного побуту Сполучених Штатів, які, на його думку, показують у цьому відношенні зразок і перспективу для усього люд­ства. Висуваючи проблеми політологічні, Токвіль водночас не ототожнює політичні відносини і відносини соціальні. «Не можна,— писав він,— погодитися з тим, що люди тво­рять суспільство вже самим фактом визнання певного воло­даря чи визнання певних законів, суспільство існує лише тоді, коли люди дивляться на речі з однієї точки зору, ко­ли мають спільні погляди, коли, зрештою, ті самі факти викликають у них однакові враження і думки». Тому і по­няття демократії й аристократії у Токвіля означають дещо більше, аніж символи політичного устрою,— швидше це певні «ідеальні типи» суспільних відносин, які докорінно різняться між собою.

У праці «Про демократію в Америці» Токвіль ретельно описує комунальні засади американського суспільного жит­тя, аналізує форми та механізми адміністративної та судо­вої влади, виборчу систему, принцип федералізму в управ­лінні, міжрасові стосунки, релігійність населення, вплив демократичної системи на ставлення до прані і сімейні сто­сунки та ін. Головною ознакою «демократичного етосу» виступає індивідуалістична життєва позиція. У демокра­тичних суспільствах втрачається почуття пошани до авто­ритетів; люди тут схильні покладатися насамперед на влас­ний розум. Індивід відчуває себе вивільненим від прив'я­заності до групи і перебуває віч-на-віч із суспільством як таким. Демократія, таким чином, водночас і зближує людей між собою, й ізолює їх одне.від одного. Тут реалізує себе принцип рівності людей, однак при цьому кожен дбає на­самперед про власні інтереси, втрачає інтерес до громадсь­ких справ. Токвіль ставить у прямий зв'язок розвиток де­мократії з рівнем індустріалізації господарського життя, доходячи при цьому висновку, що тою мірою, якою суспіль­ство набирає демократичних рис, окремі групи людей, по­в'язані з промисловістю, набувають ознак нової аристокра­тії. Нерівність всередині цієї групи наростає пропорціональ-но до того, як зменшується у суспільстві в цілому, робить висновок Токвіль.

Цікаві думки висловлює вчений і щодо проблеми центра­лізації у демократичних суспільствах. Демократії, вважає він, притаманний централізаторський інстинкт. Впроваджен­ня в життя принципу всезагальної рівності створює нові, незнані раніше можливості централізації і, говорячи сучас­ним терміном, маніпуляції людьми. «Складається вражен­ня,— пише Токвіль,— що ми стаємо свідками двох проти-

лежно спрямованих революцій, одна з яких поступово по­слаблює владу, друга ж невпинно її зміцнює. Ніколи ще влада водночас не була такою слабкою і такою сильною». «Тиранія більшості» — такий суворий присуд виносить Ток-віль американській і всякій іншій демократії.

Причиною цього виступає, як уже зазначалося, двознач­на ситуація, у котру потрапляє індивід у процесах демокра­тичних революцій. З одного боку, він позбавляється тут більшості своїх традиційних групових зв'язків і віри у всі­лякі авторитети. З іншого — він опиняється сам-на-сам з інститутами державної влади; між людиною і владою те­пер майже немає ніяких проміжних інстанцій у вигляді ста­нових, родових, корпоративних чи релігійних зв'язків. Ато-мізована у такий спосіб особистість легко стає об'єктом маніпуляцій з боку «центру». Токвіль засуджує так звану адміністративну централізацію, обмеження прав місцевого самоврядування. Небезпека, яку несуть із собою демокра­тичні революції, полягає саме в посиленні у пореволюцій-ному суспільстві адміністративної централізації. «...Немає народів, більш здатних підпасти під іго адміністративної централізації, ніж ті, що мають демократичний суспільний устрій. Ці народи мають схильність зосереджувати всю уря­дову силу в руках одної-єдиної влади, котра безпосеред­ньо представляє народ, оскільки за ним немає більше нічого, окрім окремих, рівних одне одному людей, що злиті в одну масу». При Людовякові XIV, зауважує автор «Демо­кратії в Америці», французьке суспільство було у значно меншій мірі адміністративно централізоване, аніж у по-революційну добу. «Урядова централізація набуває веле­тенської сили, коли поєднується з централізацією адмініст­ративною. Таким чином вона привчає людей наївно і постій­но зрікатися їх власної волі і підпорядковуватись не в окремих випадках, а в усьому і завжди. У цьому випадку вона не лише підкоряє їх собі силою, а й впливає на них, на їхні звички, вона ізолює їх, а потім поодинці забирає під свою владу із загальної маси».

Принципи рівності у пореволюційних суспільствах про­являються, таким чином, у подвійній формі — і як гарантія свободи громадян, і як підстава для обмеження цих свобод і встановлення нової «тиранії більшості». Міркування Ток-віля про «подвійний характер демократичних революцій» мають певну тематичну спорідненість із тими дискусіями про «масове суспільство», які розпочалися в соціології піз­ніше, у першій половині нашого сторіччя. Токвіль одним із перших відчув ті суперечності, які криє в собі «масовізація» суспільного життя, котра робить вельми умовною грань між

«демократією натовпу» і тоталітаризмом. У цьому — одна з причин сьогоднішньої актуальності його теоретичної спад­щини.

Суспільно-політичні ідеї консерватизму та лібералізму — важлива сторінка історії соціальної думки минулого сто­річчя. Звичайно, далеко не все з проблематики, котра обго­ворювалась консервативними і ліберально орієнтованими теоретиками, може бути прямо й безпосередньо віднесене до соціології. Однак ті цінності, які обстоювалися консервато­рами та лібералами — цінності «порядку» і «свободи», ви­явилися далеко не чужими і соціологічній теорії нашого часу. Більше того, проблема «волюнтарного порядку» або «реальної свободи» і сьогодні залишається в центрі соціо­логічних дискусій.

§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм

Ідеї соціалізму й комунізму мають давню історію, однак лише в XIX ст. вони виходять на передній план політичного життя і стають предметом гострих політичних дискусій. їх актуалізація викликана рядом обставин, серед яких слід шукати насамперед суперечності того процесу модернізації суспільного життя західних країн, початок якому поклали промисловий переворот і англійська й французька буржуаз­ні революції. Починаючи з перших десятиліть минулого сторіччя впливовим фактором європейського політичного життя стає робітничий рух, ідеологи якого піддають гострій критиці існуючу економічну систему і весь буржуазний лад.

В центр політичної боротьби тепер висувається соціаль­не питання — питання про справедливість існуючої системи виробництва та розподілу матеріальних благ, яка створює можливість присвоєння результатів праці тими, хто не пра­цює. Завдяки сен-сімоністам і марксистам до лексикону європейської політичної думки входять терміни «буржуазія» та «пролетаріат»; справедливе вирішення соціального пи­тання тепер ставиться у прямий зв'язок із фундаментальною реорганізацією суспільства, насамперед із знищенням «па­нування буржуазії». Європейський соціалізм початку мину­лого сторіччя має багато різновидів. Соціалістична критика буржуазного суспільства має певні спільні риси з його кон­сервативною критикою, однак вона принципово відрізня­ється від ідеології консерватизму передусім тим, що спря­мована в майбутнє, а не в минуле. Найбільш адекватне теоретичне оформлення вимоги та загальні настрої робітни­ків знаходять у соціалістичних і комуністичних ученнях,

де на відміну від лібералізму та консерватизму йдеться не стільки про свободи й права особистості, скільки про нову організацію соціально-економічного життя.

Ефективного вирішення соціального питання, як переко­нані прихильники соціалізму й комунізму, можна досягти не шляхом розвитку індивідуальної ініціативи, конкуренції та політичного плюралізму, а через посилення суспільного контролю над виробництвом і розподілом матеріальних благ та відповідного перевиховання людей на колективістських засадах. Акцентуючи увагу на значенні праці та ма!?ріаль-но-виробничої сфери в цілому, прихильники соціалісіичних ідей вимагають водночас ліквідації інституту приватної власності на засоби виробництва (вимога «спільності май­на» чи «суспільної власності» — одна з найголовніших у ко­муністичних вченнях починаючи з античних часів). Для більшості цих учень характерна недооцінка значення право­вих і політичних інститутів представницької демократії, яка поєднується з переоцінкою значення і можливостей соціаль­ного експерименту та вольових методів суспільної органі­зації.

Оцінюючи соціальні наслідки Французької революції 1889—1894 рр., ідеологи соціалізму, як правило, вказують на суперечність між їх лозунгами та реальними наслідками. Гасла свободи, рівності й братерства, проголошені револю­цією, не були реалізовані на практиці, і новий суспільний лад не тільки не ліквідував нерівності й експлуатації, а й посилив їх. Тому він сам заслуговує знищення, і на його уламках мусить бути вибудуване справедливе суспільство. Починаючи з праці Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» в літературі набуває поширення поділ со­ціалізму на утопічний і науковий. Для такого поділу існу­ють певні підстави, однак його не слід абсолютизувати. Се­ред соціалістів-утопістів були теоретики рангу Сен-Сімона, які стояли на рівні науки свого часу і внесли вагомий доро­бок у суспільствознавство. Водночас далеко не все в «нау­ковому соціалізмі» витримало перевірку часом.

Більшість представників утопічного соціалізму прагнуть поставити соціальне знання на службу практичної реорга­нізації суспільства на справедливих засадах. Вони усвідом­люють, що реформування суспільного устрою тим чи іншим чином пов'язане з перебудовою відносин у матеріально-ви­робничій сфері. Як зауважив Лоренц фон Штейн, ідеологи соціалізму виходять з уявлення про громадянське суспіль­ство як систему, закономірності якої визначають характер державного устрою. Цим зумовлене, зокрема, прагнення соціалістів-утопістів до створення нових виробничих осеред-

ків — асоціацій, фаланстерів і т. п., де б можна було на практиці втілити справедливі стосунки між людьми.

Політичний слід в історії соціологічної думки лишила творчість Анрі де Сен-Сімона, вчителя і попередника О. Конта, котрого іноді називають «хрещеним батьком» со­ціології. Він не лише накреслив основні контури проекту «позитивної» реорганізації наукового знання, реалізувати який випала доля Конту, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природи суспільного устрою західноєвропейських кра­їн пореволюційної доби. Залишаючись іще на грунті ідеа­лістичного розуміння закономірностей суспільного розвитку, Сен-Сімон водночас усвідомлює історичну необхідність пе­реходу «від устрою феодального і теологічного до устрою індустріального і наукового». Сен-Сімонова концепція «ін­дустріального суспільства» побудована на принципі проти­ставлення трудящих класів і класів «непрацюючих». Інду­стрія в його розумінні — це не лише те, що пов'язане з матеріальним виробництвом. Вона включає в себе усі різ­новиди творчої діяльності людини, спрямованої на примно­ження спільного блага.

Корінна суперечність сучасності криється, на його думку, у тому, що ключові позиції в суспільстві індустріалів про­довжують займати представники старої феодально-аристо­кратичної верстви. Індустріальна та феодальна системи яв­ляють собою головні форми суспільної організації, які знає людська історія від доби виникнення цивілізації. Феодальне суспільство'Сен-Сімон називає ще «мілітарним», підкрес­люючи, що типовою формою суспільного зв'язку між людь­ми тут виступає насилля, на той час в індустріальній системі людські стосунки будуються на принципах домовленості і співпраці. Пізніше опозиція «мілітаризм — індустріалізм» була переосмислена Г. Спенсером, який теж веде мову про принципову відмінність між мілітарними і торговельними суспільствами. З розвитком індустрії, як передбачав Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактору в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважає стан, коли «влада над людьми» поступиться місцем «владі над речами» (пізніше цей сен-сімонівський афоризм був повторений К. Марксом).

Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соціальній думці кінця XVIII — першої половини XIX ст. ще не можна віднести до соціології в строгому значенні цьо­го слова насамперед внаслідок їх відверто «неакадемічного» характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Од­нак їх представники порушують чимало проблем, які піз­ніше потраплять в коло інтересів соціологів. Це, насампе-

ред, питання про соціальну природу і функції демократич­них інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорга­нізації суспільних відносин, питання наукової організації і управління соціальною сферою тощо.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст соціальної філософії консерватизму? Ін­тереси яких груп вона відбиває?

2. Визначте соціальний зміст і соціальну базу буржуазно-лібераль­ної ідеології. Які уявлення про суспільство покладені в її основу?

3. З якими уявленнями про природу і закономірності суспільного розвитку пов'язаний утопічний соціалізм?

4. Перелічіть основні риси демократичного суспільного устрою в описові А. Токвіля. Які суперечності притаманні демократії і яку не­безпеку несе вона з собою?

ГЛАВА 5