Аналіз концептуальних підходів до креативності

У дослідженнях креативності в зарубіжній психологічній науці склалося декілька традицій. По-перше, це підхід до вивчення продуктів творчості через аналіз текстів. Згідно з думкою деяких авторів, як тільки текст створений, автор “помирає” в ньому. Текст сам по собі характеризується релевантністю; його ж автор перестає мати яке-небудь істотне значення. Ця традиція бере початок в культурно-історичній психології, що йде від В. Вундта (1912).

Друга традиція розвиває когнітивні уявлення про креативність і розглядає як її найважливіші атрибути оригінальність, корисність і можливість застосування в даний час [43, с. 211–232]. Креативність як дивергентне мислення розглядається в опозиції до інтелекту як конвергентного мислення [37].

Третя традиція охоплює дослідження креативності особистості, або креативних особистостей. Після того, як Дж. Гілфорд став визначати відмінності між креативними й некреативними особами, ця лінія досліджень була підтримана багатьма психологами [42, с. 273–281]. Є думка про те, що дослідження особистісних чинників креативності поступаються дослідженням художніх текстів у відриві від особи їх авторів [44, с. 305–317].

Умовно можна виділити чотири напрями досліджень креативних особистостей. Перший напрям складають дослідження їх рис і мотивів. Другий, дуже близький до першого, утворюється дослідженнями Я у зв’язку з креативністю. Третій напрям досліджень складають роботи з креативності в контексті самоактуалізації. Четвертий напрям досліджень креативності особи – на межі з психіатрією і має справу з психопатологічними чи близькими до патології феноменами.

У дослідженнях індивідуальних креативних якостей, рис осіб, що творчо проявили себе, можна виділити, в свою чергу, декілька підходів.
К. Мартіндейл [43, с. 211–232] стверджує, що креативність є швидше генеральною рисою особистості, ніж когнітивною навичкою. З іншого боку, креативність є загальна риса особистості, а не безліч поєднаних між собою індивідуальних рис.

Проте більшість авторів все ж таки схильна виділяти безліч рис особистості, властивих креативним людям. Наприклад, М. Чикжентміхалій [33] зазначає, що креативні особи містять у собі одночасно на перший погляд взаємовиключні особливості.

1. Креативні особистості наділені великою фізичною енергією, але в той же час часто знаходяться в стані спокою і відпочинку.

2. В один і той же час вони суворі й наївні.

3. В їх особистості поєднуються грайливість і дисципліна, відповідальність і безвідповідальність.

4. У креативних особистостей змішуються уявлення, фантазії, відчуття реальності.

5. Креативні люди проявляють особливості як екстравертів, так і інтровертів.

6. Креативні люди скромні й горді одночасно.

7. Вони уникають стереотипів у сфері статевих ролей.

8. Вони проявляють одночасно бунтарський дух і консерватизм.

9. Багато хто з креативних особистостей демонструє пристрасть до своєї роботи. Також вони можуть надзвичайно об’єктивно оцінювати свою працю.

10.Відвертість і чутливість креативних людей часто приводить до переживання ними страждання й болі. Але також вони дуже люблять задоволення.

Т. Амабайл і М. Коллінз [31, с. 142–144] наводять дещо інший перелік рис креативних осіб. У набір їх характеристик включені: самодисципліна в частині роботи, здатність відстрочити задоволення, незалежність думок, терпимість до невизначеності, високий ступінь автономності, відсутність статевих стереотипів, інтернальний локус контролю, схильність до ризику, високий рівень самоініціації і прагнення виконувати завдання найкращим чином.

Р. Кеттелл уважав, що найбільш доведеними рисами особистості креативних людей у сфері науки й мистецтва є шизотимія, радикалізм, інтроверсія, домінування [29].

Інші автори показують зв’язок рівня креативності з різними рисами особистості. Наприклад, Д. Мак-Кіннон [42, с. 273–281] виявив, що висококреативні архітектори характеризувалися слабкою соціалізацією, різноманітністю психологічних рис, комплексністю й незалежністю. Архітектори середнього рівня креативності показали високий ступінь нейротизму. У найменш креативних архітекторів ступінь нейротичності був нижчий, ніж в інших підгрупах архітекторів. Крім того, найменш креативні архітектори були добре пристосовані до норм суспільства і професії, добре соціалізовані. Результати, які одержав Ж. Желад, до певної міри можна зіставити з наведеними вище даними. Було виявлено, що креативні дизайнери і творці реклами характеризуються більшою нейротичністю, ніж фахівці тих же ділянок, які явно не відносяться до креативних особистостей [9, с. 14].

Своєрідність мотивації креативних особистостей, як вважає Мартіндейл, визначається широким колом їх інтересів. Вони відкриті новому досвіду та віддають перевагу новизні. Внутрішня мотивація переважає над зовнішньою. Крім того, креативні люди демонструють здібність до широкої категоризації та ідіосинкразії [43].

Деякі автори прагнуть будувати типології креативних особистостей. Наприклад, Ф. Фарлі виділяє особливий тип – Т-особистість. Вона визначається як шукач збудження. Люди з таким типом особистості можуть або досягати високого рівня креативності, або демонструвати деструктивну, навіть кримінальну поведінку [9, с. 14–15].

Д. Датта-Рой [34, с. 391–394] запропонував модель особистості художників, звернувши увагу на їх особистісні стилі й диспозиції.

Дуже мало досліджень, присвячених вивченню характеру взаємозв’язків креативності та особистісного Я (Self, Ego). Всі вони одностайно підтверджують один і той же результат: у креативних людей висока сила Я.

Р. Кеттелл відзначає високу силу Я у креативних особистостей у науці й мистецтві [29].

Ф. Беррон (1969) виявив, що креативні письменники й архітектори мали найвищу силу Я. На силу Я креативної особистості вказує також X. Гоу [36, с. 1398–1405]. Г. Айзенк показав, що висока сила Я корелює з високим рівнем психопатології, тоді як висока самоактуалізація, навпаки, – з низькою психопатологією. Люди, які мають низький рівень сили Я і низький рівень психопатології, є некреативними [9, с. 15].

У західній літературі розрізняють також так звану велику і малу креативність [41, с. 107–132]. М. Боден (1992) переформулював це розрізнення в термінах “історичної” проти “особистісної” креативності. Мала, або особистісна, креативність стосується буденного життя і буденних ситуацій, таких, як застосування монети для нарізання сиру, коли немає ножа. Велика, або історична, креативність, навпаки, має справу з досягненнями, які істотно вплинули на культуру й суспільство, наприклад творчі досягнення Моцарта й Ейнштейна [9, с. 15].

Креативність у руслі самоактуалізації (остання не ототожнюється тільки з досягненнями гуманістичної психології) слід розуміти як малу, або особистісну, креативність.

Креативність тут є природною тенденцією до особистісного балансу, психічного здоров’я і самоактуалізації. Загальна особливість підходів у руслі цього напряму полягає в розвитку ідей холізму стосовно людини, в опорі на її позитивні (в опозиції до негативних) можливості. Наріжні камені в цей напрям заклали А. Адлер, А. Маслоу і К. Роджерс.

Серед багатьох концептів, які розробляв А. Адлер (прагнення до влади, роль неповноцінності та її компенсації, уявлення про фінальні цілі й стилі життя, соціальний інтерес), уявлення про роль творчості були розвинені мало не останніми. Креативне Я є одним із його пізніх інтересів. А. Адлер убачав креативність Я в свободі вибору між альтернативними життєвими стилями і фінальними цілями. Хоча цілі можуть ініціюватися спадковістю і культурними чинниками, зрештою, мета виникає все ж таки завдяки креативній силі індивідуальності. У цьому виявляється самодетермінація й унікальність індивідуальності. Звичайно індивіди не усвідомлюють повністю свої цілі. Через аналіз ситуації в сім’ї, патерни того, що завершилося і спогаду про раннє дитинство психотерапевт може допомогти індивідуальності визначити її мету як робочу гіпотезу. Повна психотерапія спрямована на глибокі атитюди і зміни особистості. Завдяки цьому обмеження, які накладає стиль життя, можуть бути значною мірою ослаблені, а іноді й еліміновані, відкриваючи двері повному функціонуванню і креативному життю індивідуальності [9, с. 15–16].

За А. Маслоу, в самоактуалізації особистість проявляє інтегрованість і долає розщепленість. Завдяки епізодам самоактуалізації особистість стає відкритішою досвіду, спонтанною, гумористичною, трансцендентною і незалежною від нижчих потреб. Завдяки епізодам самоактуалізації людина розкриває свої можливості, близькі до суті його буття. Креативність є однією з важливих характеристик самоактуалізації. А. Маслоу спирається на досвід “особливо креативних людей”. При цьому, проте, він розуміє креативність широко. Креативність є якість, яка може бути застосована до будь-якого завдання в житті. Якщо посилення особистості є первинним, а заняття живописом – другорядним завданням, то посилення особистості є важливішим і креативним, ніж заняття живописом. Хоча А. Маслоу благоволив артистам, вченим і святим, він не виключав зі свого поля уваги також домогосподарок, теслярів і спортсменів [9, с. 16–17].

Концепція тенденції актуалізації К. Роджерса включає всю сферу мотивації, напруги, потреби, редукцію напруги, а також креативність, яка виражається в пошуку тенденцій до задоволення. Тенденція, що актуалізується, характеризує людину як ціле, але не його окремі компоненти (такі, як Я). Ідеальні умови життя людини створюються завдяки повному функціонуванню особистості. Це означає, що особистість вільно виражає свої почуття, здійснює незалежні вчинки, є креативною і живе “добрим” життям. “Добре” життя є процес, а не стан буття. Це – напрям, а не місце призначення” [29, с. 534–537].

Хоча на перший погляд мала креативність далека від креативності в галузі мистецтва й літератури, насправді є протилежні свідчення. Вплив досвіду й життєвих обставин на творчість художників показаний при аналізі журналів, листування, змісту картин художників, що жили в інший, ніж їх дослідники, час. Останнім часом з’явилися роботи, в яких вплив обставин життя на творчий процес в ділянці візуальних мистецтв вивчається на прикладі сучасних художників. Результати якісних досліджень із використанням глибинних інтерв’ю свідчать про вплив на художників подій, переживань, досвіду і спогадів, найбільш істотних в їх житті, на теми, образи, експресію і т. п. в їх творах [38, с. 221–228]. Після того, як Е. Шостром розробив самоактуалізаційний тест (Personal orientation inventory), з’явилася можливість емпіричних кількісних досліджень малої креативності у зв’язку з власне художньою творчістю [9, с. 17].

Якщо загалом аналізувати окремі визначення креативності та їх структурні компоненти, то більшість дослідників дотримується позицій таких зарубіжних авторів, як Дж. Гауен, Дж. Гілфорд, Е. Торранс, Е. Фромм.

Так, Дж. Гілфорд виділив чотири основні параметри креативності: оригінальність – здатність продукувати віддалені асоціації, незвичайні відповіді; семантична гнучкість – здатність виділяти функцію об’єкту і запропонувати його нове використання; образна адаптивна гнучкість –здатність змінити форму стимулу так, щоб побачити в ньому нові ознаки й можливості для використання; семантична спонтанна гнучкість – здатність продукувати різноманітні ідеї в нерегламентованій ситуації. Загальний інтелект не включається в структуру креативності. Пізніше Дж. Гілфорд згадує шість параметрів креативності: здібність до виявлення й постановки проблем; здібність до генерування великого числа ідей; гнучкість – здібність до продукування різних ідей; оригінальність – здатність відповідати на подразники нестандартно; здатність удосконалити об’єкт, додаючи деталі; здатність вирішувати проблеми, тобто здібність до аналізу й синтезу [9,
с. 20].

Приклади показників Дж. Гілфорда свідчать про те, що автор робить акцент на зв’язок як із інтелектом, так і особистістю.

За визначенням Е. Фромма, креативність – це здатність дивуватися, відшукувати рішення в нестандартній ситуації, спрямованість на нове і вміння глибоко усвідомлювати власний досвід. До основних характеристик креативного мислення належать:

· продуктивність – багатство ідей, асоціацій, варіантів вирішення проблеми;

· гнучкість – здатність швидко змінювати способи дії, легко переходити від одного класу об’єктів до іншого;

· оригінальність – рідкісність, унікальні, незвичайність способу розв’язання певної проблеми.

Маючи на меті актуалізацію творчого потенціалу кожної дитини, доцільно враховувати зовнішні фактори, що сприяють розвитку креативних здібностей чи, навпаки, гальмують їх прояви. Досить широку класифікацію цих факторів запропонував один із найавторитетніших зарубіжних дослідників креативності Е. Торранс [49], [50]. У першу групу факторів (стимулюючих) він включив такі:

· орієнтація дитини на потребу в творчому розв’язанні проблем;

· відсутність перешкод стосовно проявів спонтанності та ініціативи;

· створення можливості маніпуляції з предметами і варіативності думок;

· навчання уважному ставленню до сигналів навколишнього середовища;

· виховні впливи, спрямовані на визнання дитиною цінності креативних рис своєї особистості.

До другої групи факторів (гальмівних) увійшли:

· орієнтація на успіх, боязкість дати неправильну відповідь;

· підсилена орієнтація на думку однолітків, побоювання звинувачень у незвичайності;

· заборона запитань і обмеження ініціативи;

· надмірна фіксація на стереотипах статевої ролі;

· уявлення про дивергентне мислення як про відхилення від норми;

· жорстке розмежування трудової та ігрової діяльності.

Дж. Гауен розглядає креативність у зв’язку з проблемою обдарованості дітей. Із цих позицій автор не тільки дає визначення креативності, але й виділяє її критерії, важливі для нашої дослідницької роботи. Дж. Гауен вважає, що однією зі сфер обдарованості є креативність. Така дитина надзвичайно допитлива, здатна з головою вирушати в знання, що цікавлять її, роботу; демонструє високий енергетичний рівень (високу продуктивність або інтерес до безлічі різних речей); часто робить все по-своєму (незалежна, некомфортна); винахідлива в образотворчій діяльності, в іграх, у використанні матеріалів і ідей; часто висловлює багато різних міркувань із приводу конкретної ситуації; здатна по-різному підійти до проблеми або до використання матеріалів (гнучкість); здатна продукувати оригінальні ідеї або знаходити оригінальний результат; схильна до завершеності й точності в художньо-прикладних заняттях та іграх [9, с. 21–22].

Отже, як показує аналіз, саме дослідження, процедура “вимірювання” креативності, базується в основному на таких двох моделях:

· структурній моделі Дж. Гілфорда, за якою креативність вимірюється за допомогою не менш як 27 факторів, до того ж кожний фактор досліджується за допомогою спеціального завдання;

· одномірній моделі креативності Е.П. Торранса, згідно з якою можна застосовувати такі завдання, що дають змогу одночасно вимірювати не менш, ніж три основних фактори креативного мислення – продуктивність (флюентність), гнучкість (флексибільність), оригінальність [9, с. 22].