Гуманістична і екзистенційна моделі соціальної роботи

Гуманістичний і екзистенційний напрями у психології набули розвитку у другій половині XX ст. Іноді узагальне-Во їх називають «вершинною» психологією, протиставля-К>чи «глибинній» психології, представники якої вважа-*эть, що індивідуальні якості, поведінка особистості зумов­лені біологічно (спадковістю) і досвідом дитинства.

Гуманістична модель соціальної роботи. Ґрунтуєть­ся вона на ідеях гуманістичної психології, яка, протиста­вивши себе психоаналізу і біхевіоризму як третя сила, роз­глядає людину як унікальну, самодостатню, самоцінну і самодетерміновану систему, орієнтує на цілісне вивчення особистості.

Гуманістична модель соціальної роботи — модель соціальної ро­боти, спрямована на пробудження резервів особистості людини, її сил добра, психічного здоров'я і бажання до самовдосконалення.

Одним із її засновників є американський психолог Карл-ЗРенсом Роджерс (1902—1987), який був переконаний, що кожна людина здатна до самовдосконалення. За його сло­вами, кожний «індивід існує у світі досвіду, що постійно змінюється», і є центром цього досвіду. Тому тільки він може найкраще орієнтуватися у власному досвіді, вико­ристовувати його для самого розвитку, якщо виявиться здатним усвідомлювати (символізувати) його без будь-яких винятків. Перешкоджають усвідомленню власного досвіду відмінності між самістю — реальним, організмічним Я і Я'Концепцією — уявленням людини про себе, яке форму­ється у процесі її взаємодії із зовнішнім світом. Спираю­чись на Я-концепцію, людина може прагнути певних пере­живань або уникати їх з метою задоволення своїх хибних, інтеріоризованих зовні, а не реальних потреб. Задоволення своїм життям настає, якщо її Я-концепція є подібною до Я-реальності (самості). Якщо вони суперечать одна одній, це свідчить про неконгруентність (невідповідність) уявлень людини про себе її актуальному досвіду. Вона не сприймає себе такою, якою є, не вважає себе безумовно цінною, а праг­не досягти відповідності певним зовнішнім стандартам, втрачаючи при цьому зв'язок із своїм реальним Я. У зв'язку з цим метою запропонованої К.-Р. Роджерсом особистісно центрованої терапії є актуалізація особистості — досяг­нення конгруентності (відповідності) аспектів реального, ор-ганізмічного Я і Я-концепції. Саме конгруентність, на думку вченого, є найважливішим аспектом людських стосунків.

Представники гуманістичної психології у своїх мірку­ваннях виходять із уявлень про гіпотетичну цілком актуа­лізовану особистість. К.-Р. Роджерс називав її «цілком функціональною особистістю», «особистістю у процесі», чия поведінка весь час змінюється, а тому буде адекватною будь-якій новій ситуації. Така особистість відкрита влас­ному досвіду, здатна до творчої адаптації й унікальної по­ведінки, спирається у своїй життєдіяльності на власне «організмічне оцінювання» і гармонійні стосунки з інши­ми, їй властиві прийняття інших і самосприйняття. -*"

Співвітчизник К.-Р. Роджера психолог Абрахам Мас-лоу (1908—1970) головну роль відводив творчому началу, самоактуалізації особистості, вважаючи їх важливими пе­редумовами її єднання із соціумом. Основною потребою (вершиною потреб) людини, на його погляд, є прагнення до самоактуалізації, тобто цілковитого використання талан­тів, здібностей, можливостей, вибору рішення на користь розвитку кожної можливості. Це прагнення стає актуаль­ним після задоволення первинних потреб. Самоактуалізо-вана особистість, за Маслоу, є звичайною людиною, у якої нічого не відняли, їй притаманні ефективне сприйняття реальності, себе та інших, спонтанність, простота, автоно­мія, глибокі міжособистісні стосунки, демократичність, дос­від вищих станів свідомості, творчість, філософське почуття гумору тощо. Мотивація до самоактуалізації є слабшою, ніж фізіологічні потреби (потреби у безпеці, любові, повазі), їй можуть перешкоджати минулий досвід, соціальні впливи і внутрішні захисти. Однак людині під силу долати ці переш­коди на шляху до самоактуалізації, якщо вона навчиться уз­годжувати свої дії зі своєю внутрішньою природою, відпові­дати за свої вчинки, робити кращі для себе життєві вибори, розвивати свої таланти і можливості, приймати пік-пере-живання, виявляти свої «захисти» і відмовлятися від них. Гуманістична психологія загалом спрямована на дос­лідження здорової особистості, якою зазвичай прагне і мо­же бути кожна людина, якщо матиме належні умови для свого життя і буде вбережена від тиску несприятливих зов­нішніх обставин і переживання складних внутрішніх проблем. У цьому полягає соціальна спрямованість гуманістич­ної психології, яка виступає за створення соціальних умов, які б найповніше відповідали природі, призначенню люди­ни, особливостям її буття. Реалізація цієї спрямованості є передумовою процвітання суспільства, оскільки воно об'єд­нує здорових, сильних, розумове повноцінних особистос­тей. А його поступ, за словами А. Маслоу, відбувається пе­редусім за рахунок задоволення гуманітарних проблем.

Суттєво збагатили гуманістичну психологію спостере­ження, міркування і висновки американського психолога фредеріка Перлза (1983—1970), який, осмисливши свій досвід як психоаналітика і психотерапевта, обґрунтував концепцію гештальттерапії, вважаючи її екзистенційной) (спрямованою на внутрішнє буття людини) терапією, а зу­стріч консультанта з клієнтом — екзистенційною зустріч­чю. У своїх міркуваннях Ф. Перлз виходив із холістичного (грец. Ьоіоз — ціле) уявлення про людину, сутність якої не зводиться до суми її частин, якостей, здібностей. Понятій­ним і концептуальним ядром гештальтпсихології, а відпо­відно і гештальттерапії є гештальт (нім. СезіаН; — цілісна форма, структура) — цілісний образ людини, конфігурація її відносин зі світом, її світосприйняття.

Оскільки всі контакти людини відбуваються на межі організму і середовища, тому і всі психологічні події її життя, а також невротичні порушення відбуваються на цій межі. Основними типами таких порушень є:

а) інтроекція — цілковите поглинання зовнішніх впли­­вів без їх усвідомлення;

б) проекція — перенесення частини себе, яка не прий­­мається, на інший об'єкт;

в) злиття — нерозрізнення себе із зовнішнім об'єктом;

г) ретрофлексія — спрямування на себе імпульсів, адре­­сованих іншим.

Метою гештальттерапії є зупинення постійної потреби клієнта в підтримці суспільного оточення, актуалізація його особистісних сил, налагодження його самодостатньо­го життя. З цією метою використовують такі техніки, як усвідомлення власних почуттів і переживань «тут і тепер», різні форми фантазування, візуалізації, «гарячий» і «до­рожній» стілець.

Ідеї гуманістичної психології суттєво збагатили тео­рію, принципи соціальної роботи, однак їх невисока техно­логічність обмежує практичне їх використання. Загалом гуманістична модель соціальної роботи зосереджена на розкритті, актуалізації, включенні резервів, сил добра;

~^»~юото--осоилиятетто "цієї моделі є недирёкnивний підхід до розв'язання проблем клієнтів. Соціальний працівник у процесі спілкування має донести до клі­єнта, що розуміння себе, власних проблем можливе тільки через розуміння ставлення до інших. Важливо переконати клієнта в тому, що кожна людина повинна знайти своє призначення в житті, допомогти йому визначитися з від­повідною стратегією дій. Маючи на меті змінити життєві, соціальні позиції клієнта, він відповідно вибудовує особис­ті стосунки з ним. Соціальні працівники, які дотримують­ся принципів цієї моделі, перебирають на себе допоміжну роль, відводячи клієнтам ролі активних творців свого жит­тя, стиль якого може бути обмежений тільки фізичними або соціальними чинниками. У стосунках з клієнтом вони намагаються насамперед виявити позитивне ставлення до нього, співпереживання, щире прагнення подолати його проблеми, але не шляхом порад та рекомендацій, а полег­шенням вияву власних думок і почуттів клієнта.

Ефективними при цьому є заснована на емпатії, агар-тнерському стилі стосунків техніка активного слухання, переповідання, пошук глибшого сенсу, відображення зна­чень і почуттів, виявлених клієнтом під час консультуван­ня. Ключовим інструментом соціального працівника за ці­єї моделі соціальної роботи є використання ресурсів своєї особистості у налагодженні партнерських відносин з клі­єнтом, досягненні спільної мети.

Гуманістичну модель використовують також і в групо­вій роботі. Як правило, такі групи створюють для форму­вання і реалізації демократичної системи взаємної допомо­ги. З цією метою учасники групи розробляють норми пове­дінки, разом визначають цілі групи, дбають, щоб кожен відчув себе частиною групи, міг висловитися і бути почу­тим. Завдання соціального працівника полягає в допомозі членам групи висловлюватися й реалізовувати («актуалі-зовувати») їхню мету. Важливою є і роль його як моделі (зразка) культури висловлювання почуттів, для чого він повинен володіти техніками саморозкриття, надання зво­ротного зв'язку, використання принципу «тут і тепер». Соціальний працівник має допомагати членам групи, які відчувають дискомфорт, висловлювати свої почуття, пояс­нювати процеси в групі, тобто бути ефективним фасиліта-тором — чинником, який сприяє підвищенню продуктив­ності діяльності індивіда. Як правило, це відбувається внаслідок реальної або уявлюваної присутності іншої лю­дини або групи людей, які не втручаються в діяльність інго діями. У соціальній роботі фасилітація полегшує 1*1_ самовияв, самореалізацію особистості. ІШІ'Т -І-Гуманістична теорія придатна для використання у соціальній роботі зі всіма групами клієнтів, проте кращих результатів досягають у роботі з клієнтами, які не мають серйозних порушень, оскільки методика концентрації ем-яатичної уваги на клієнтові породжує його сильні емоцій-• "•/< Ж переживання, що вимагає наявності у нього певної сили Ш Висока ефективність цієї моделі продемонстрована у со-"ціальній роботі з етнічними групами, які вимушено зміни­ли місце проживання, відчувають, що їхнє сприйняття сві-їу не відповідає новому соціальному оточенню. Цю модель можна використовувати і в роботі з групами ризику.

Гуманістичні ідеї прислужилися підвищенню ефектив­ності соціальної роботи у громаді, ними послуговуються представники соціально-політичних рухів. Значущість їх для соціальної роботи обумовлена тим, що вони є гуманни­ми за своєю суттю, орієнтованими на розуміння людини як цілісної особистості, включення її внутрішніх ресурсів у налагодження свого життя, подоланні проблем.

Екзистенційна модель соціальної роботи. Ідеї і підхо­ди екзистенційної моделі визріли у процесі осмислення фі­лософії екзистенціалізму (лат. ехізіепііа — існування) — ірраціонального вчення, яке зосереджується на пізнанні існування людини, як правило, у ситуаціях боротьби, страждання, смерті. Ці ідеї збагатили новим баченням особливостей життя, проблем, внутрішнього світу пред­ставників соціальне вразливих верств населення.

У філософію це поняття запровадив датський мисли­тель Сьорен К'єркегор (1813—1855), якого разом із німець­ким мислителем Фрідріхом Ніцше (1894—1990) вважають основоположниками ірраціоналізму (лат. іггаМопаїіа — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким осно­вою світу є воля, інстинкт, а джерелом пізнання — інтуї­ція, чуття. На становлення екзистенційної філософії впли­нула і обґрунтована німецьким філософом Едмундом Гус­серлем (1859—1938) феноменологія (грец. рпаіпотепоп — те, що з'являється) — вчення про духовну цінність свідо­мості, яка не залежить від її реального існування і чуттєво­го досвіду.

Екзистенціалізм виник напередодні Першої світової війни в Росії (Л. Шестов, М. Бердяев), поширився у міжво­єнний період у Німеччині (К. Ясперс, М. Хайдеггер), особ­ливого розвитку набув після Другої світової війни у Франції (Ж.-П. Сартр, Г. Марсель). Увага екзистенціалістів зо­середжена на людині як джерелі існування всього сущого. Вони стверджують, що перш ніж пізнавати, людина по­винна бути у світі. Буття людини завжди спроектоване у майбутнє, пов'язане з необхідністю вибирати між різними проектами майбутнього. Саме у можливості такого вибору полягає її свобода. Водночас ідеї екзистенціалізму відобра­жали певні суспільні сумніви в тому, що світ прагне добра і є гуманним за своєю природою. Тому людина живе в бай­дужому до неї світі, і тільки вона відповідальна за свої вибори та існування. Основними проявами людської ек­зистенції (існування) є турбота, страх, рішучість, совість, любов. Людина одинока у своєму бутті, і ця одинокість по­роджує у ній стан страху, який може відкрити їй суть &ут-тя і привести її до свободи.

Представники екзистенціалізму вважають, що розсу­док людини непридатний для пізнання істини. Це означає, що пересічна людина мислить не абстрактно, системно, а екзистенційно — через своє буття. У такому мисленні задія-ні її почуття, бажання, передчуття, тривоги, досвід, спо­дівання, потреби і турботи, що дає змогу пізнати істину. Головним принципом людського існування з позицій ек­зистенціалізму є «буття-у-світі», у центрі якого — люди­на, що, переживши жахіття двох світових воєн, набула особливої реалістичності, ворожої налаштованості до всіх ідеологій. Сил її вистачає лише на те, щоб існувати, вона переслідує єдину мету — справитися з непростими випро­буваннями своєї долі.

Екзистенційна психотерапія, на відміну від психоана­літичної, зосереджується на конфлікті індивіда з конеч­ними данностями (об'єктивними реальностями) його іс­нування, що викликають у нього занепокоєння (екзис-тенційну тривогу): свобода, ізоляція, безглуздя, смерть. Фундаментальними конфліктами, які вони провокують, є: конфлікт між усвідомленням власної смертності і ба­жанням бути; між усвідомленням порожнечі навколо і потребою в основі та закоріненні свого буття, між усвідом­леною абсолютною ізоляцією і потребою в контактах, на­лежності; між потребою людей у сенсі свого буття і байду­жим світом, в якому немає ніякого сенсу. Як стверджує аме­риканський психотерапевт Ірвін Ялом (нар. 1931), екзис-тенційні проблеми людини породжуються її намаганнями захиститися від усвідомлення конечних данностей, уникну­ти зустрічі з ними. Наприклад, типовим захистом від стра­ху смерті може бути віра у власну невразливість, існуван­ня спасителя, хоч справжнє подолання цього конфлікту гає у більшій наповненості і вищій якості власного еівиття перед неминучістю смерті.

¹ Екзистенційна модель соціальної роботи — модель, яка перед­бачає допомогу у розкритті й усуненні страху перед усвідомленням конечних даностей існування, а також у встановленні контролю над власним життям, подоланні екзистенційних тривог шляхом на­лагодження близьких стосунків, пошуку сенсу життя та ін.

Позиція екзистенційного консультанта має бути парт­нерською, оскільки він як людина теж стикається з анало­гічними тривогами існування. Його право на консультуван­ня обумовлене тим, що він є більш зрілою особистістю і мо­же ділитися з клієнтом власним досвідом. Його стосунки з клієнтом мають бути щирими, правдивими, відданими.

Залежно від особливостей бачення суті особистості і її екзистенційних проблем теоретики і практики визначали акцепти психотерапії. Наприклад, американський психо-дог-консультант Ролло Мей (1909—1994), вважаючи ос­новними складовими особистості свободу, індивідуаль­ність, соціальну інтегрованість, глибину релігійності, з їх розвитком пов'язував основні цілі консультування. Ос­кільки свобода є головним принципом існування особис­тості, то консультант повинен підвести клієнта до усвідом­лення і прийняття відповідальності за власні вчинки і ре­зультати свого життя. Своєї індивідуальності (істинного Я) людина може досягти, узгодивши свою свідомість з різ­ними рівнями підсвідомості, які містять досвід дитинства, колективну свідомість і те джерело розуму, що є невід'єм­ною частиною Всесвіту. У зв'язку з цим консультант має допомогти клієнтові набути своє істинне Я і віднайти в со­бі мужність стати цим Я.

Соціальна інтегрованість, яка ґрунтується на колек­тивному підсвідомому, допомагає людині у приборканні «егоїстичної стихії», налагодженні стосунків із сусідами, реалізації власної індивідуальності. У цьому сенсі кон­сультант покликаний допомогти клієнтові прийняти на се­бе соціальну відповідальність,; набратися мужності, що є передумовою його звільнення від почуття меншовартості; спрямувати свої прагнення в соціальне корисне русло.

Релігійність як джерело духовності створює внутрішнє напруження особистості (почуття провини у зв'язку з недо­сконалістю й недостатньою гуманністю світу). Це почуття, на відміну від патологічної (невротичної) провини, не може бути знятим під час психотерапії, оскільки воно відображає усвідомлення відмінності між тим, якими є певні феноме­ни, сутності, і якими вони мають бути. Людина живе, усвідомлюючи біологічну і духовну сторони буття, тому вона має весь час підтримувати внутрішній напружений зв'язок між двома протилежними (необумовленою та обумовленою) сторонами світу. З огляду на це консультант повинен допо­могти клієнтові звільнитися від патологічного почуття про­вини і водночас навчити його гідно прийняти і зробити уста­леною духовну напругу, притаманну природі людини.

Один із фундаторів екзистенційної психотерапії авс­трійський психолог і психіатр Віктор-Еміль Франкл (1905—1997) вважав, що сучасна людина переживає не сексуальні фрустрації (лат. Ігизігаііо — обман, руйнуван­ня планів), як це обстоював 3. Фройд, а екзистенційні, найважливішою з яких є дефіцит сенсу життя. Відсутність смислу породжує стан «екзистенційного вакууму», а відпо­відно посилює прагнення людини набути сенсу, породжує фрустрацію, якщо це прагнення залишається нереалізова­ним. Полемізуючи з деякими положеннями психоаналізу 3. Фройда і екзистенційної філософії французького мисли­теля Жана-Поля Сартра (1905—1980), який абсолютизував свободу людини, вважав її невід'ємною складовою людсько­го існування, мало переймаючись проблемами її соціально-політичної свободи, В.-Е. Франкл наголошував, що «смисли не є просто виразом самості людини, вони є чимось значно більшим, ніж проекція самості. Смисли знаходяться, а не придумуються». Рушійною силою поведінки і розвитку осо­бистості він вважав пошук логосу (сенсу життя), який лю­дина має здійснювати за власною потребою. Людина не оби­рає смисл свого існування, а швидше виявляє, знаходить його за допомогою совісті. Кожна людина, за твердженням В.-Е. Франкла, незалежно від статі, віку, соціального ста­тусу, професії, релігійних переконань, відповідальна за реалізацію власного унікального смислу життя. Смислу не можна навчити, однак його можна усвідомити. У концеп­ції особистості В.-Е. Франкла домінує положення, що для людини важливо не стільки те, що з нею трапилось, скіль­ки її ціннісне ставлення до цього. Найвідчутніше вплива­ють на життя людини творчі цінності, цінності пережи­вань, цінності стосунків.

Свій метод втручання В.-Е. Франкл називав логотера-пією — терапією за допомогою сенсу. Основне завдання її полягає у допомозі людині знайти сенс і мету життя задля подолання сумнівів і відчаю. Важлива роль при цьому на­лежить формуванню уявлень про майбутнє. Це допомагає задіяти механізм поведінки людини, відновити становлен­ня її життєвих стратегій. Особливої уваги потребує і роз­гляд специфіки поведінки клієнта у первинних щодо нього групах (наприклад, сім'ї) і безпосередньому оточенні. Саме там, з точки зору екзистенційного підходу, криються причини, які породжують кризи.

Часто логотерапія спрямована на допомогу клієнтам в дерефлексії (англ. геїїесі; — розмірковувати) — звуженні розмірковування над негативним значенням подій і моди­фікації основних настанов — розкритті нових цінностей, які перебувають поза їхнім слабким Я; заохоченні до роз­думів над іншими справами, а не над проблемою, яка допі­кає; у пошуку альтернативного позитивного значення проблематичної події.

Екзистенційна фрустрація, яка виникає через немож­ливість задовольнити потяг до сенсу життя, може спричи­нити пов'язаний з духовним ядром особистості нусогенний (грец. пив — розум, думка) невроз (термін В. Франкла: нев­ротична симптенатива через докори сумління, ціннісні конфлікти, екзистенційний вакуум). Вона є передумовою багатьох розладів: депресії, правопорушень, алкоголізму, наркоманії, агресивності, морального занепаду, з якими часто доводиться мати справу соціальним працівникам. :з Одним із прикладів використання екзистенційної мо­делі у соціальній роботі є бібліотерапія — розділ психоте­рапії, який з допомогою спеціально дібраної літератури ' (переважно художньої) надає лікувальну і профілактичну .допомогу людям із соматичними (тілесними) і психічними захворюваннями. Метою бібліотерапії є підвищення само­усвідомлення через звернення клієнта до себе, досліджен­ня власних психологічних станів, емоційних реакцій, які виникають у зв'язку з читанням. Як правило, свідомість людини вихоплює з дійсності, яка її оточує, те, що хвилює її, і фокусується на цьому. Цей метод сприяє розкриттю ціннісних орієнтацій клієнта, відкриває його світобачення і робить його (світобачення) усвідомлюваним, «зрозумі­лим» йому з усіма «викривленнями» і «помилками», що сприяє подальшій корекційній роботі. За спостереження­ми фахівців, прослуховування різних життєвих ситуацій, ототожнення себе з героями художніх творів, обговорення власних психологічних проблем в середовищі за одночас­ної підтримки учасників групи, психотерапевта сприяє глибшому усвідомленню клієнтом себе.

Використання екзистенційного підходу в соціальній роботі передбачає спільну діяльність соціального праців­ника, клієнта і значущих для нього осіб щодо вивчення і розуміння проблеми. Головними у такому лікуванні є клю­чові для клієнта відносини, їх зміцнення і відновлення, а також допомога у побудові нових важливих взаємовідносин. Під час аналізу проблемної ситуації екзистенційний підхід вимагає передусім зважати на те, як саме клієнт сприймає та інтерпретує свої уявлення про навколишній світ, оцінює свій соціальний статус тощо.

Філософія екзистенціалізму виходить з того, що буття людини є інтерпретацією її минулого, а те, як вона діє в ім'я майбутнього, інтерпретує його, надає значення її жит­тю. Ці екзистенційні твердження взяті за основу допомоги людям похилого віку, котрі зазвичай переживають зміну стилю життя після виходу на пенсію, втрату друзів і соці­альних мереж, обмеження власної свободи, а коли потрап­ляють до резидентного закладу — звичного життєвого ста­ну. З певного віку в структурі їхніх переживань домінують мотиви наближення смерті. Тому в екзистенційному ПІД¹ ході розрізняють послуги (догляд) для людей похилого ві­ку і психологічну роботу з ними, спрямовану на пошуки нового сенсу й надання значення минулому життю.

Екзистенціалізм поділяє екзистенцію на «буття в собі» (існування) і «буття для себе» (свідоме існування, яке мо­же проявлятися тільки стосовно інших). З огляду на це у соціальній роботі, яка сповідує екзистенційний підхід, пе­ревагу надають роботі із сім'єю, рідше — групою. Дуже рідко вони вдаються до індивідуальної роботи. І навіть як­що постає необхідність працювати в такому режимі, вони акцентують увагу на взаємовідносинах клієнта з іншими людьми в його повсякденному житті. Отже, індивідуальна і групова робота за екзистенційного підходу спрямовані на оптимізацію повсякденних взаємовідносин людини з ін­шими людьми.

Для екзистенціалізму важливі самодисципліна особи, її зобов'язання щодо солідарності. Тому соціальні праців­ники намагаються допомогти клієнтам у перебиранні на себе відповідальності бодай у якійсь одній обмеженій сфе­рі. Досягнувши цього, необхідно сприяти осягненню зна­чущої відповідальності (наприклад, за досягнення солі­дарності в родині).

Обмеження у використанні гуманістично-екзистенцій-ної моделі зумовлені недостатньою прозорістю процедур допомоги, труднощами у формулюванні цілей і зрозумілих пояснень щодо поведінки клієнтів, відсутністю об'єктив­них показників ефективності реалізовуваних технік. Най­ефективніша ця модель у роботі з добровільними і вмоти­вованими клієнтами. Недоцільною вона є в соціальних службах, які надають перевагу контролюючим, бюрокра­тичним функціям. Адже для гуманістично-екзистенцій-них технологій важливо включити внутрішні ресурси особистості, допомагаючи побачити сенс минулого І тепері­шнього життя, а також нові смисли в майбутньому.

Ідеї й методи гуманістичної психології активно вико­ристовуються і в Україні: діють асоціації клієнтцентрова-ної та гештальттерапії, регулярно відбуваються тренінги з навчання цим методам. Соціальні працівники використо­вують ці підходи в груповій та індивідуальній роботі з різ­ними групами клієнтів, оскільки вони сприяють реалізації засадничих цінностей соціальної роботи.

Загалом психологічні моделі допомагають повніше, глибше сприймати клієнта соціальної роботи, налагоджу­вати з ним довірливі, взаємозацікавлені ділові відносини, розвивати його психологічну здатність до розв'язання власних життєвих конфліктів, оптимістичного бачення свого майбутнього.

Запитання. Завдання

1.У чому полягають основні засади психодинамічного підходу?

2.Охарактеризуйте основні психоаналітичні техніки роботи з клі­­єнтами.

3.Як можна застосовувати психодинамічний підхід у соціальній

роботі?

4.Чим різняться принципи класичного і оперантного обумовлю­­вання?

5.У чому полягають основні засади теорії соціального научіння {

6.Розкрийте особливості когнітивного підходу до вивчення і ко­­рекції поведінки клієнта.

7.Охарактеризуйте основні принципи когнітивно-біхевюрист-­ського підходу в соціальній роботі. _

8.Проаналізуйте теоретичні засади гуманістично-екзистенційної­моделі соціальної роботи.

9. Розкрийте суть понять «самість» і «Я-концепція» в клієнтцентро-­ваній терапії і їх цінність для соціальної роботи.

^; 10. Чому в сучасній соціальній роботі часто вдаються до викорис­тання логотерапії?

Теми рефератів

1.Структура психіки за 3. Фройдом.

2.Психоаналіз: історія та сучасні напрями.

3.Теорія соціального научіння та ЇЇ можливе використання в соці­­альній роботі.

4.Можливості використання в соціальній роботі когнітивно-біхе-

віористських технік.

5. Особливості клієнтцентрованого підходу.

1.3. Соціологічні моделі соціальної роботи

Соціологічні теорії і моделі соціальної роботи беруть до уваги не лише соціальну поведінку індивіда, а й те, що він завжди є частиною групи чи організації, живе в певно­му суспільстві, постійно зазнає його впливів, а його проб­леми часто зумовлені саме належністю до груп, інститу­тів, культури тощо або їх відсутністю. Такий підхід від­криває нові можливості для соціальної роботи, привертає її увагу до необхідності зміни усталених інститутів, чин­ного законодавства, відносин між різноманітними група­ми в суспільстві і всередині них, створення нових органі­зацій і структур, які б допомагали розв'язувати проблеми клієнта.

Найпоширенішими у практиці соціальної роботи є мо­делі, що ґрунтуються на системній, екологічній, рольовій і радикальній теоріях.