Поняття маржинального доходу

Маржинальний дохід – різниця між виручкою і змінними витратами [7, 10, 12]. Дане визначення, по суті, характеризує необхідність покриття виручкою від реалізації змінних витрат підприємства. Маржинальний дохід відображає внесок сегмента (продукту, підрозділу тощо) у покриття постійних витрат та формування прибутку. Тому він визначається як сума прибутку і постійних витрат [7, 13].

Крім того, виникає необхідність визначення маржинального доходу, який забезпечується окремою одиницею продукції, що виготовляється підприємством, тому доцільним є визначення питомого маржинального доходу.

Питомий маржинальний дохід розраховується на одиницю продукції як різниця між ціною та питомими змінними витратами [12, с.211].

Однак, у жодному з вищенаведених визначень не вказується на здатність маржинального доходу оцінити результат, який підприємство отримає при виробництві додаткової одиниці продукції. Адже саме при визначенні даного показника співставляються виручка від реалізації і змінні витрати, що залежать від зміни обсягу виробництва продукції, а тому можна порівняти, на скільки зросли змінні витрати на виробництво додаткової одиниці продукції і дохід від її реалізації для визначення доцільності нарощування обсягу виробництва продукції. Саме ця властивість маржинального доходу і відображена у його визначенні авторами Друрі К., Осипенковою О. П. [7, 28]

Маржинальний дохід – це дохід від реалізації додаткової одиниці продукції [10].

В умовах росту виробництва саме останнє визначення, на нашу думку, наповнює економічним змістом сутність маржинального доходу.

Маржинальний дохід лежить в основі багатьох управлінських рішень:

в основі прийняття замовлення за ціною, що не перевищує собівартість при наявності вільних потужностей. При традиційному підході, користуючись повною собівартістю одиниці продукції, яка несе в собі елемент повних витрат, керівник може допустити помилку. В короткостроковому періоді при прийнятті оперативних, тактичних рішень, якщо замовлення повертає змінні витрати і покриває частину постійних витрат, то він робить внесок у загальний прибуток підприємства і може бути прийнятий;

при виборі альтернатив продуктової програми, при вирішенні питань зміни цін та ін.;

при визначенні обсягу реалізації продукції на основі аналізу його співвідношення з прибутком та витратами (визначити обсяг реалізації, необхідний для забезпечення запланованого прибутку можна розділивши суму постійних витрат і очікуваного прибутку на питомий маржинальний дохід) [12, с.211].

8.2. Основні принципи калькулювання собівартості за змінними витратами

Принципова різниця систем калькулювання повних і змінних витрат полягає у відношенні до постійних виробничих накладних витрат. Головною особливістю методу калькулювання за змінними витратами є те, що собівартість промислової продукції враховується і планується тільки в частині змінних витрат. Постійні ж витрати списуються на фінансовий результат на протязі того періоду, в якому вони були здійснені. Крім того, саме за змінними витратами оцінюються залишки готової продукції на початок і кінець року та незавершене виробництво. Формування прибутку при методі обліку змінних витрат наведено на рис. 8.1.

Дохід від реалізації

Мінус:

Прямі матеріальні витрати на обсяг

Прямі трудові витрати реалізованої

Змінні загально виробничі витрати продукції

Мінус:

Змінні адміністративно-управлінські витрати всі

Змінні витрати на збут

Маржинальний дохід

Мінус:

Постійні загально виробничі витрати

Постійні адміністративно-управлінські витрати всі

Постійні витрати на збут

Інші постійні витрати

Прибуток від основної діяльності

Рис. 8.1. Формування прибутку при методі обліку змінних витрат

При даному методі схема побудови звітів про доходи багатоступенева. В ній міститься принаймні два фінансових показники: маржинальний дохід та прибуток. Якщо змінні витрати поділити на виробничі і невиробничі, то даний звіт буде трьохступеневим. В цьому на першому етапі визначається виробничий маржинальний дохід як різниця між обсягом реалізованої продукції та змінними виробничими витратами. На другому етапі маржинальний дохід визначаються як різниця між виробничим маржинальним і поза виробничими змінними витратами. А на третьому етапі визначається прибуток підприємства шляхом віднімання від загальної суми маржинального доходу суми постійних витрат.

При калькулюванні змінних витрат собівартість одиниці продукції буде меншою на суму нерозподілених постійних виробничих витрат, а отже, буде занижена вартість запасів готової продукції та незавершеного виробництва. Витрати ж періоду, навпаки будуть завищені і, як наслідок, сума прибутку буде занижена. Це відбувається у випадку, коли не вся виготовлена продукція реалізована у звітному періоді. Якщо ж вся виготовлена продукція буде реалізована у тому ж звітному періоді – сума операційного прибутку буде однаковою як при методі обліку повних витрат, так і при методі обліку змінних витрат.

8.3. Переваги та недоліки системи калькулювання змінних витрат. Особливості калькулювання на підставі діяльності

Що стосується переваг системи калькулювання змінних витрат, то тут велике значення має встановлення зв’язків та пропорцій між витратами і обсягами виробництва. Використовуючи методи кореляційного і регресійного аналізу, математичної статистики, графічні методи, можна визначити форми залежності витрат від обсягу виробництва або завантаження виробничих потужностей; будувати кошторисні рівняння, одержувати інформацію про прибутковість або збитковість виробництва залежно від цього обсягу, розраховувати критичну точку обсягу виробництва, прогнозувати поведінку собівартості або окремих видів витрат залежно від факторів обсягу або потужності, тобто розв’язувати стратегічні задачі управління підприємством. Дана система дозволяє керівництву зосередити увагу на зміні маржинального доходу як по підприємству в цілому, так і за різними виробами, щоб перейти в основному на їх випуск, бо різниця між продажною ціною і сумою змінних витрат не приховується в результаті списання постійних витрат на собівартість конкретних виробів. Система забезпечує можливість швидко переорієнтувати виробництво відповідно до змін умов ринку. Крім того система має можливість оперативніше контролювати постійні витрати, бо часто у процесі контролю за собівартістю використовуються нормативні (стандартні) витрати.

Завдяки системі калькулювання змінних витрат розширюються аналітичні можливості обліку, причому спостерігається процес тісної інтеграції обліку та аналізу. Саме аналізуючи поведінку змінних і постійних витрат залежно від зміни обсягів виробництва, можна гнучко і оперативно приймати рішення по управлінню, наприклад, економічно грамотно, використовуючи ставки маржинального доходу, оптимізувати асортимент випуску продукції, відповісти на такі питання: встановлення цін на нову продукцію, яку за певною ціною продає конкурент; вибору і заміни устаткування, виробництва або купівлі того чи іншого напівфабрикату, доцільності прийняття додаткового замовлення та ін.

У той же час калькулювання змінних витрат має суттєві недоліки:

1) звітність, складена за цим методом, не відповідає загальноприйнятим принципам та вимогам оподаткування прибутку в нашій країні;

2) складним є механізм поділу витрат на постійні та змінні, що потребує трудомістких розрахунків;

3) при прийнятті стратегічних рішень, оцінки інвестиційних проектів необхідно мати інформацію про повні витрати підприємства.

Отже, у кожної системи та у кожного метода є свої переваги та недоліки. Головне завдання – зрозуміти особливості систем і методів з тим, щоб максимально ефективно використати позитивні сторони.

При вирішенні проблеми розподілу постійних витрат, на великих підприємствах останнім часом найбільш широко використовується метод розподілу на основі фактично здійснених робіт. Цей метод дозволяє краще зрозуміти базис витрат і сконцентруватись на тих видах робіт, які додають вартість. Наслідком цього також є аналіз різних об’єктів витрат та перехід від аналізу витрат за видами продукції чи підрозділами підприємства до аналізу витрат за окремими замовниками.

При використанні даного методу увага концентрується не на видах діяльності або операціях, не на підрозділах як центрах витрат. Методологія полягає у знаходженні рушійних факторів витрат, у поділі операцій за ступенем складності. Найважливішим етапом аналізу є визначення того, чи виправдані додаткові витрат, що виникають в результаті більш складного виробничого процесу, чи готовий споживач платити за них високу ціну. Якщо деякі складні операції, що мають високу вартість не є обов’язковими, не додають споживчої вартості, підприємство може відмовитись від їх використання і шукати більш дешеві способи їх виконання. Даний метод визначення витрат може потребувати багато часу та трудових витрат, однак його використання дозволяє краще зрозуміти структуру витрат, внутрішні механізми управління витратами і перевагу окремих видів продукції та її споживачів.

Іноді підприємству зі стратегічної точки зору доводиться працювати зі збитками по деяким видам продукції або замовникам, якщо робота з ними є престижною і це допомагає збільшити долю ринку.

Даний метод базується на АВС - аналізі (Activity Based Costing) – функціонально-вартісному аналізі, який передбачає процес розподілу витрат з використанням первинних носіїв вартості, орієнтованих на виробничу або логістичну структуру підприємства з кінцевим розподілом витрат по основним носіям (продуктам чи послугам). Даний підхід дозволяє встановити визначений зв’язок між елементами собівартості продукції та виробничими процесами.

При здійсненні даного методу використовується принцип АВС, який передбачає класифікацію виробів (операцій чи споживачів) за показниками доходності, прибутковості, технологічної складності або іншим критеріям, що є важливими для підприємства. Отримана оцінка дозволяє розділити весь перелік продукції (операцій чи споживачів) на класи „А”, „В”, „С”. До групи „А” відносяться види продукції (операції чи споживачі), кількість яких складає від 10 до 20% від загального обсягу і на які припадає 50 – 70% обсягу споживання (продаж) у вартісному вираженні (прибутку чи доходу). До групи „В” відносяться близько 20% видів продукції (споживачів), на які припадає близько 20% обсягу у грошовому вираженні. До класу „С” відноситься 60 – 70% видів продукції (споживачів) і 10 – 30% обсягу у вартісному вираженні. Використовуючи принцип АВС, можна досягти суттєвої економії часу і коштів за рахунок менш жорсткого контролю над рухом продукції (споживачів) класу „С” у порівнянні з продукцією „А”.

Рівень витрат використовується як аспект психологічного підходу до витрат з метою мотивації співробітників до скорочення витрат на всіх етапах виробничого та збутового процесу. Якщо перед підприємством стоїть задача зниження високих витрат на робочу силу, в якості механізму розподілу витрат використовуються години прямих трудових витрат або заробітна плата. Види продукції, що потребують більших трудових витрат, будуть нести високий рівень постійних витрат, що буде мотивувати технологів, конструкторів та менеджерів шукати способи економії трудових витрат. Якщо у підприємства великі витрати сировини і матеріалів, базою розподілу можуть бути матеріальні витрати.

Даний метод є практично протилежним по відношенню до методу обліку фактичних витрат, який намагається встановити дійсні витрати. Цей метод використовує економічний аналіз для підтвердження стратегії підприємства, а не для надання об’єктивної інформації.