Проблема метонімії в лінгвістиці.

Метонімія (від гр. metonymia - перейменування) є найпродуктивнішим

креативним засобом збагачення мови, виявом мовної економії, семіотичною

закономірністю, що виявляється в перенесенні позначень одного компонента

події на інший, імені класу об’єктів на об’єкт цього класу, позначення частини на ціле й цілого на частину за суміжністю в межах однієї ситуації. Отже, підґрунтям метонімії служить наявність зв’язків між категоріями й поняттями в мисленні людини. Ці зв’язки можуть відображати ієрархію класифікації як поділ дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду, відношення складників однієї ситуації (просторових, часових ознак, учасників події, їхніх дій і станів, якісних і кількісних ознак тощо), каузальні відношення причини й наслідку, умови й результату і т. ін. Результатом метонімії може бути специфікація значення, його упредметнення й конкретизація чи генералізація. Метонімія є підґрунтям семантичних моделей полісемантів і словотворчих типів (наприклад, вторинні предметні значення у віддієслівних іменників, у результаті чого їхні суфікси набувають нових значень). У мовленні метонімія руйнує лексичну синтагматику словосполучення й речення за рахунок еліпсису та семантичної конденсації змісту згорнутої сполуки в одному слові (вивчати Шевченка, пігулки від голови, два Шишкіна тощо).

В аспекті семантичної структури слова вона ґрунтується на семній динаміці: усуненні інтегральної семи й заміни її диференційною. У когнітивній семантиці метонімія, що розглядається як базова характеристика когніції [Lakoff 1987, 77], пояснюється рухом знака з одного елемента когнітивної моделі (пропозиції, фрейму) на інший у межах цієї моделі (Дж. Лакофф, Р. Дірвен, А. Барселона, Р. Гіббс та ін.). 3. Ковечез і Г. Редден кваліфікують метонімію як «когнітивний процес, при якому одна концептуальна сутність забезпечує ментальний доступ до другої концептуальної сутності в межах певного домена, або ІКМ (ідеалізованої когнітивної моделі - О.С.)» [Kovecses, Radden 1998, 39]. Ідея забезпечення ментального доступу належить Р. Ленекеру [Langacker 1993, ЗО].

Дискусійною проблемою сучасної семасіології залишається розмежування метонімії й метафори. Протиставлення метонімії й метафори описувалося Р. Якобсоном з огляду на два типи афазії, пов’язані з руйнуванням асоціацій за суміжністю та схожістю.

Він зазначав, що метонімія, як і метафора, є знаковим перенесенням, однак перша ідентифікує предмет свого позначення, а друга характеризує його. Метафора, на думку вченого, представляє парадигматичний полюс мови, оскільки базується на заміщенні, а метонімія - синтагматичний полюс, тому що її використання дає змогу замінити знаком цілу синтагму [Jakobson 1956]. Як зазначає Н. Арутюнова, «метонімія тяжіє в позиції суб’єкта та інших референтних членів речення. Вона не може вживатися в позиції предиката. Метафора, навпаки, у своїй первинній функції міцно пов’язана з позицією предиката [...]. Метафора виконує в реченні функцію характеризації, метонімія – ідентифікуючу функцію й орієнтована на позицію суб’єкта й інших актантів» [1990, 31].

Критерій стабільності / зміни синтаксичної позиції при розмежуванні метафори й метонімії запропонував польський лінгвіст Є. Курилович. Метонімія має синтаксичну природу, порівняно із семантичною природою метафори, адже сполучуваність одиниць відбувається за рахунок імплікації знака метонімізованого поняття (гіпалаги).

На відміну від когнітивної природи метафори, когнітивна природа метонімії полягає в застосуванні знака одного поняття на позначення іншого

в межах однієї ситуації або предметної сфери (метафора завжди обирає знаки

іншої предметної сфери).

Метонімія є тропом, фігурою мовлення, стилістичним прийомом, однак

вона є насамперед засобом повсякденного мовлення й мовною закономірністю.