Баланс інтересів війна - мир. Державний тероризм

Кожна держава є виразником конкретного національно-державного інтересу. Ми вжи­ваємо це поняття в однині; воно є складо­вою частиною переважної більшості консти­туцій саме в однині і позначає визначальний інтерес кожної нації, який покликана представляти і захищати держава. Держава прагне розширити свій вплив у стосунках з іншими державами і тому змушена відстоювати безліч інтересів на користь стрижневому інтересу «своєї» нації.

Тому для пошуку конкретних форм узгодження інтересів різних держав на міжнародній арені потрібно досягти згоди щодо їх суті і значення. Цьому може сприяти їх обґрунтована класиф­ікація. В теорії міжнародних відносин прийнято ділити інтереси держав на такі, що збігаються; на взаємовиключні, або різноспрямовані; на такі, що не перетинаються. Кожній із цих комбі­націй інтересів відповідає певна модель взаємин: перша камбінація передбачає «ідеальну» кооперативну модель - модель співро­бітництва, друга - конфронтаційну модель, третя - нейтральну модель відносин.

Прикладом інтересів, що збігаються на міжнародній арені, можна вважати спільну зацікавленість держав в існуванні міжна­родної системи комунікацій, розвитку міжнародної торгівлі, до­триманні міжнародних норм.

Специфічний випадок становить зацікавленість країн в усу­ненні якоїсь спільної загрози. Наприклад, створення антигітлері­вської коаліції в роки Другої світової війни. Індивідуальні дер­жавні інтереси її учасників збіглися в контексті конкретної си­туації. США допомагали СРСР воювати проти Німеччини з розрахунку, а не з почуття солідарності. Коли перемога над фа­шизмом була здобута і головна загроза усунута, інтереси СІЛА розійшлися з інтересами СРСР, оскільки тепер уже СРСР став сприйматися у Вашингтоні як головне джерело геополітичної за­грози.

Партнерські відносини між державами можуть складатися в тому разі, якщо інтереси держав не перетинаються (відсутність напруження і конфліктів) і держави можуть їх задовольняти без­перешкодно. Можна навіть акцентувати взаємну нейтральність у стосунках між ними.

Характер взаємовиключних інтересів створює непрохідний бар'єр на шляху їх задоволення. Набирає обертів зіткнення інтересів, за якого виграш однієї сторони означає програш іншої, а розв'язання суперечностей відбувається через силове протиборство.

Стосунки між державами залежать від міжнародних амбіцій сторін, пов'язаних з їх реальною або уявною силою, і від панів­них принципів міждержавних відносин та норм міжнародного права. Ці відносини можуть будуватися або на підставі мирного зістав­лення інтересів у переговорному процесі, або на підставі конфліктів, війн і насильства.

Довгий час різницю між миром і війною вважали відносною і розглядали мир просто як перепочинок між війнами, як час підго­товки до нової війни. Інший погляд не домінував, але був безу­мовно продуктивним: війна є відхиленням від оптимальної по­літики і потрібно шукати способів її уникнення. Сутність кожно­го з цих станів міждержавних відносин - війни і миру - визначалася тільки через його протилежність: війна - це відсутність миру, а мир - це відсутність війни.

У XX столітті цей сумнівно-політичний поділ (або війна, або мир) не давав адекватного опису міждержавних відносин. У цьо­му столітті неодноразово виникали ситуації, які відповідали за своїм змістом формулюванню «ні війні, ні миру».

Після Другої світової війни головним чинником міждержав­них відносин було протистояння капіталістичних і соціалістич­них країн, які формально не перебували в стані війни.

Ці країни інтенсивно нарощували свій військовий потенці­ал, систематично здійснювали акти агресії проти інших країн, які потрапили у сферу їхніх системних геополітичних інтересів. США вели воєнні дії в Кореї, В'єтнамі, Гренаді, бомбардували Лівію, Ірак, підтримували «контрас» у Нікарагуа. Всі ці акції здійснювалися без проголошення війни. В аналогічному «алго­ритмі» поводив себе і СРСР: воював в Афганістані, посилав війська в країни Східної Європи, став організатором збройної і технологічної підтримки прокомуністичних сил в Азії, Африці і Латинський Америці. Війна також не була проголошена в жод­ному випадку.

За своєю сутністю така геополітика обох сторін набувала змістовного характеру державного тероризму. Ми наводили ви­значення цієї державної «технології» в іншій лекції. Тому обме­жимося такими констатаціями:

1. Будь-яке втручання «великої» держави у внутрішні справи іншої держави під будь-якими гаслами обернеться дестабілізацією суспільно-політичного ладу цієї країни.

2. Будь-яка спроба нав'язати суспільний лад іншій країні за власними критеріями шляхом збройного втручання є неприпус­тимою.

3. Будь-яке прагнення забезпечити глобальний баланс інте­ресів на користь «великої» держави за рахунок «третіх» країн шляхом припинення їхнього державного суверенітету або фізич­ного знищення їхніх керівників є проявом державного тероризму.

4. Така політична «технологія», що здійснюється не за «пра­вилами гри» (шляхом оголошення війни, її мети, вираження пре­тензії до об'єкта агресії) є відкритим державним тероризмом із замаскованою сутністю.

Поточна «аргумен­тація» політичного екстремізму

Ми беремо в лапки слово «аргументація», оскільки тут вона є скоріше умоглядно-гіпо­тетичною, ніж виважено теоретичною.

З давніх часів значна частина філософів вважала, що причиною міждержавних конфліктів є недосконала людська природа.

Наводимо кілька гіпотетичних аргументацій:

1. Конфуціанство розглядало війни як наслідок брехні та хит­рощів.

2. Св. Августин вважав, що війна є проявом первородного гріха людини.

3. Б. Спіноза доводив, що людину підводить схильність до некерованих розумом дій; людина є рабом своїх пристрастей і прагне їх задовольнити будь-яким чином.

Шлях від загальновідомої технології розв'язання конфліктів до спокуси екстремістських терористичних засобів досить корот­кий, але значна частина держав так і не вдавалася до державного тероризму. Тому вся попередня аргументація позбавлена права стати доказом «універсальності» причин конфліктів тим більше, що поведінки конфліктантів часто набувають суто екстремально­го характеру.

Оцінки проявів екстремізму в категоріях системного аналі­зу наводять на такі роздуми:

1. Потреби системи (планетарна спільнота людей є складно-структурованою системою) мають пріоритет над потребами її учас­ників. Іншими словами: інтеграційна якість світової спільноти є вища цінність над усіма, а екстремізм є її антиподом.

2. Висновки С. Хантінгтона щодо культурних розломів і зіткнен­ня цивілізацій упродовж «ліній розломів цівілізацій орієнтують на необхідність зваженого врахування в політиці всього комплексу цивілізаційних відмінностей, інакше саме вони перетворяться на живильне середовище для екстремістів усіх різновидів.

3. Будь-який фундаменталізм, доведений до крайнощів екст­ремізму, є вкрай небезпечною технологією для всіх складових не тільки «своєї» системи (країни), але й для інших систем (хоча в останньому випадку ця небезпека не є помітною з першого погляду).

4. Державний тероризм (особливо це стосується «великих» держав) є специфічною спробою руйнування інтегральної якості інших соціальних систем під будь-яким приводом.

5. Саме це твердження спростовує аргументи щодо «санацій­ної» ролі окремих обраних держав (держави) в регулюванні міждер­жавних відносин.

Аналіз проявів екстремізму в категоріях та визначеннях теорії «пасіонарного поштовху» Л. Гумільова наводить на такі ви­сновки:

1. Роль пасіонаріїв у суспільстві є, безумовно, значною, але їх чисельність порівняно з іншими категоріями людей є відносно невеликою.

Проте в динамічних суспільствах (етносах) завжди присутні і діють пасіонарії, які вкладають свою залишкову енергію в «роз­виток» своєї системи. При цьому інтенсивність розвитку не завж­ди корисна для суспільства або етноса. Можливі «перегріви», коли пасіонарність позбавлена розумної цілеспрямованості і з конст­руктивної діяльності перетворюється в руйнівну силу.

Екстремісти всіх різновидів створюють «момент руйнації», який робить пріоритетними екстремістські технології внаслідок знищення змістовної спрямованості політики.

2. «Негативна пасіонарність» керується імпульсами, а її век­тор завжди протилежниа змісту пасіонарного напруження.

Екстремісти в політиці є субпасіонаріями, які дотримуються непохитної логіки за принципом «ніхто не спроможний передба­чити майбуття» і тому сподіваються на краще сьогодення шля­хом погіршення статусу своїх опонентів - національних урядів, парламентів, лідерів партій. Але дисфункціональність цих суб'єктів політики зовсім не сприяє сталому стану суспільства, у якому діють субпасіонарії.

3. У політичній природі немає екстремістів, які підлягають детальній градації за критерієм їх соціальної шкоди. Аргумент у цьому разі дуже простий: субпасіонарії з табору екстремізму, неза­лежно від їхніх ідеологічних забарвлень, не є «провідною силою». Вони є соціальним гальмом; вони сповідують сумнівні ідеї, що набувають надзвичайно спотвореного характеру саме в екстремі­стських акціях.

4. Екстремісти сповідують концепцію безпосередньої вигоди, але вона ніколи не була сформульована в її вичерпності, бо інак­ше стала б очевидною її абсурдність.

5. Найвищий рівень «розвитку» екстремізму є не що інше, як банальна фаза обскурацїі - майже повної заміни пасіонарних індивідів субпасіонаріями від політики. А саме вони руйнують етноси, класи та суспільні верстви в їх поступі.

6. Екстремізм може набути рис неякісного гібриду (у Л. Гу-мільова ми зустрічаємо слово «бастард»). Екстремісти гібридно­го типу є заручниками своєї ідеї на чужих теренах, а це є под­війне соціальне лихо.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Чому недосконалість людської природи не може виправдати екстремістські технології в політиці?

2. Чому важливо відрізняти війни від проявів державного тероризму?

3. Що переважає в ісламському фундаменталізмі: релігійне чи політичне?

4. За яких умов будь-який фундаменталізм може перетворитися на екстремістську технологію в політиці?

5. Чи можна визначити глобальний тероризм за спрощеними формулами викривлених відносин у системі координат «Захід -Схід»?

6. Чи можна перетворити націю в колективного суб'єкта глобального тероризму?

7. Чому епіцентр терористичної активності відзначається над­звичайною рухливістю?

8. Чому політика «подвійних стандартів» не має стратегічної перспективи?

9. За якими критеріями можна кваліфікувати зовнішню політи­ку певної держави як державний тероризм?

10. Чи може «нейтральна модель» бути тривалим чинником міждержавних відносин?

11. Чому розвал СРСР спричинив чергову хвилю тероризму?

12. Чи є беззаперечними аргументи класиків щодо психобіологічної обумовленості екстремізму?

13. Чи можуть бути розбіжності ідеологій (світських і релігій­них) та культур єдиною причиною глобального тероризму?

14. Чи мають суперечності між модернізмом і фундаменталізмом визначальний антагоністичний і довічний характер?

15. Чому тероризм в окремій країні неминуче поширюється в інших країнах?

16. У чому полягає спільність технологій державного терориз­му?

17. У яких країнах більша імовірність проявів тероризму — демократичних чи авторитарних?

18. Чи завжди національне питання є вирішальним чинником виникнення тероризму?

19. Чи можна вважати, що тероризм має суто «азіатську», «африканську» та «латиноамериканську» специфіку?

20. У чому полягає головна різниця між «лівим» та «правим» флангами екстремізму?

Терміни і поняття

Газават — «священна війна» мусульман проти немусульман; термін має обмежений зміст порівняно з терміном «джихад».

Джихад - термін буквально позначає «докладення зусиль», має комплексне значення; найбільш поширене — «ведення війни проти невірних».

Екстремізм - недемократичний спосіб розв'язання загальних проблем, який суперечить принципу плюралізму; схильність до надзвичайних поглядів і дій у політиці та: ідеологічному проти­борстві.

»Ідеологічна агресія» - концепція, яка обґрунтовує необхідність захисту ісламської ідеології від зазіхань інших держав та ідеологій.

»Кооперативна модель» - відносини співробітництва між дер­жавами.

»Конфронтаційна модель» - конфліктні відносини між держа­вами.

Мартиролог - перелік усіх, хто постраждав за християнську віру; у широкому значенні - перелік осіб, які загинули або зазнали тортур, знущань, катувань.

»Нейтральна модель» - нейтральні відносини між державами.

Пандемія тероризму - поширення глобального тероризму, яке набуло планетарних масштабів.

Тероризм державний - політика залякування, придушення супротивника насильницькими засобами, дестабілізація суспіль­ства насильством.

Розділ 24