Спантеличений Далла Піккола 10 страница

У Бронте сяяли очі, але він не був цілковитим дурнем:

– А якщо на морі буде шторм?

– Якщо, сидячи у трюмі, відчуєш, що пароплав трошки хитається, не переймайся, шлюпка міцна й широка, має щоглу й вітрило, та й суша буде недалечко. Крім того, якщо капітанові Симоніні хвилі видадуться занадто великими, він не захоче ризикувати життям. Ти просто не отримаєш команду, й Біксіо прикінчать іншим разом. Але якщо тобі все‑таки прийде наказ, то, значить, хтось, хто краще за тебе знається на морі, упевнений, що ви дістанетесь до Стромболі цілими й неушкодженими.

Бронте був захоплений і згідливий. Довгі таємні зібрання з маестро Нінуццо, на яких він доводив до ладу свій пекельний пристрій. У слушний момент Симоніні постав перед капітаном Манчіно, одягнувшись майже так, як одягаються на похорон, достоту так, якими зазвичай люди уявляють шпигунів та таємних агентів, прихопивши із собою перепустку та купу штемпелів і печаток, з котрих випливало, що за дорученням Його Величності Вітторіо Еммануеле II він має доправити до Неаполя ящик зі страшенно секретними матеріалами. Ящик треба сховати у трюмі поміж іншого краму, аби на нього не звертали зайвої уваги, крім того, поряд з ранку до ночі має перебувати довірена особа Симоніні. Привезе коробку моряк Альмало, який уже неодноразово виконував завдання, які довіряли йому військові, а про решту капітанові цікавитися зовсім не потрібно. У Неаполі ящик забере й подбає про нього офіцер берсальєрів[146].

Отож план був надзвичайно простий, й операція нікому не має впасти в око, тим паче Ньєво, який тільки й переймався тим, як сховати свої бухгалтерські книги.

Передбачалося, що «Геркулес» відпливе десь о першій по обіді, а власне плавання до Неаполя триватиме чотирнадцять‑шістнадцять днів. Слушно було б підірвати судно, коли воно підпливе до острова Стромболі, де місцевий вулкан, повсякчас виявляючи слабку активність, уночі харкав вогняним жаром, тож навіть з першими світанковими виблисками ніхто б не зауважив, як вибухнуло судно.

Певна річ, Симоніні вже давно зустрівся з Альмало, бо той видався йому найбільш продажним серед тієї потолочі, він щедро йому заплатив, давши ще й кілька дуже важливих розпоряджень: йому треба чекати Бронте на молу, а потім провести його у трюм.

– А щодо решти, тобі, незалежно від того, яка на морі буде погода, потрібно буде дивитися за тим, коли надвечір на обрії з'являться перші вогняні викиди Стромболі. Як з'являться, спустишся у трюм, підійдеш до того чоловіка й скажеш таке: «Капітан каже, що час настав». І не забивай собі голову, що йому час зробити, а щоб тобі не закортіло дізнатись, скажу тобі лишень, що чоловікові тому потрібно буде відшукати в ящику пляшку з посланням і викинути її через ілюмінатор у море; десь поруч буде чоловік у човні, який і доправить пляшку на Стромболі. Від тебе треба лише, щоб ти повернувся у свою каюту й усе забув. А тепер повтори те, що маєш сказати.

– Капітан каже, що час настав.

– Молодчина.

Перед відплиттям Симоніні, стоячи на молу, прощався з Ньєво. Прощання було дуже зворушливим.

– Друже мій дорогенький, – казав Ньєво, – ти так довго був зі мною поруч, і я відкрив тобі свою душу. Можливо, ми більше не побачимося. Щойно у Турині я віддам ці рахунки, я повернуся до Мілана, а там… Побачимо… Може, візьмусь за свій роман. Обійми мене, друже, прощавай, і слава Італії!

– Прощавай, Іпполіто, я завжди пам'ятатиму про тебе, – відповідав йому Симоніні, який навіть спромігся видавити із себе кілька сльозинок, адже вже почав був уживатися у свою роль.

Ньєво наказав забрати з воза важезний ящик і, не відводячи очей, слідкував за тим, як його помічники вантажать ящика на борт корабля.

Просто перед тим, як Ньєво зійшов на трап, до нього підійшли двоє друзів, з котрими Симоніні не був знайомий, переконували чоловіка не пливти на «Геркулесі», адже, на їхню думку, це ненадійне судно, а почекати до завтрашнього ранку, коли відходитиме «Електрик» – корабель надзвичайно добротний. На якусь мить Симоніні завагався, та Ньєво відразу почав знизувати плечима, відповідаючи, що чим раніше документи доправлять, тим краще… Невдовзі «Геркулес» уже покидав акваторію порту…

Сказати, що Симоніні провів решту дня у дуже доброму гуморі, значить, переоцінити його холоднокровність. До кінця дня й увесь вечір він чекав на подію, якої б не побачив на власні очі, навіть якби зійшов на Пунта Раїзі, що височіла над Палермо. Він переконував себе, що згідно з розрахунками, можливо, десь близько дев'ятої вечора корабель уже буде під водою. Симоніні, звісно, не був певен, що Бронте вчинить до цяточки так, як йому було наказано, але він уявляв, як Альмало, побачивши віддаля Стромболі, йде у трюм передавати наказ, тоді бідолаха встромляє шнур у ящика й, підпаливши його, прожогом мчить на корму, де ніхто на нього не чекає. І навіть якщо чоловік докумекає, що його ошукали, кинеться, немов божевільний (зрештою, ким же ще він був?), аби загасити шнур вчасно, буде вже запізно, й вибух застане його на зворотному шляху.

Симоніні був у такому гарному гуморі через виконане завдання, що, перевдягнувшись у священицьку сутану, вирішив почастувати себе поживною вечерею у таверні у Баґерії, яка складалася з пасти, сардин та пішікйото, тушкованого у продовгуватій пательні (сушеної тріски, відмоченої протягом двох днів у холодній воді й дрібненько порізаної, з цибулею, стеблами селери, морквиною, склянкою олії, м'якуша з томатів та чорних оливок без кісточок, фісташками, виноградом без кісточок, родзинками та вимоченими від солі каперсами, сіллю та перцем).

Потім він згадав про маестро Нінуццо. Дозволяти такому небезпечному свідку вільно розгулювати не годиться. Отож Симоніні, злізши на свого мула, поїхав до порохового складу. Маестро Нінуццо, стоячи в одвірку й смалячи стару сигару, привітав його широкою усмішкою:

– Гадаєте, падре, справу зроблено?

– Гадаю, зроблено, ви, маестро Нінуццо, можете собою пишатися, – відповів йому Симоніні, обіймаючись зі словами «Слава королю», як казали у тих місцях. Обіймаючи маестро, Симоніні на дві п'яді встромив йому в спину кинджала.

З огляду на те, що те місце було досить безлюдне, хтозна, коли знайдуть труп. А якщо потім хтось із жандармів чи хтось інший знайде тіло, через якусь неймовірну випадковість підніметься у шинок у Баґерії, то там скажуть, що маестро Нінуццо останні кілька місяців вечорами водився з одним святим отцем – неабияким п'яндилигою. Але навіть того священика відшукати буде неможливо, бо Симоніні збирався незабаром чкурнути на континент. А що ж до Бронте, то його пропажею ніхто ніколи не перейматиметься.

Симоніні повернувся до Турина десь у середині березня, нетерпляче чекаючи зустрічі зі своїми роботодавцями, адже їм прийшов час сплатити рахунки. І дійсно, якось по обіді до кабінету Симоніні завітав Б'янко й, умостившись напроти письмового столу, сказав таке:

– Симоніні, ви ніколи не робите все до ладу!

– Як же ж це, – запротестував Симоніні, – ви ж хотіли, щоб папери здиміли, і тепер спробуйте‑но знайдіть їх!

– Так то воно так, але разом з документами здимів і полковник Ньєво, а це вже більше, ніж ми сподівались. Це затонуле судно вже здійняло багацько галасу, й ми не певні, що вдасться сховати справу під сукно. Важко буде зробити так, щоб не приплели Секретну службу. Врешті‑решт, ми, звісно, зробимо це, але єдиною слабкою ланкою у цьому ланцюжку лишаєтесь ви. Рано чи пізно може вигулькнути якийсь свідок, який згадає, що у Палермо ви були близьким другом Ньєво й що (от так збіг) ви працювали у тому місті за дорученням Боджіо. Боджіо, Кавур, уряд… Святий Боже, лячно подумати, які поповзуть через це чутки. Тому вам треба зникнути.

– У фортецю? – спитав Симоніні.

– Навіть про особу, яку відправили у фортецю, можуть пліткувати. Ми не маємо бажання повторювати той фарс про людину у залізній масці. У нас на гадці дещо менш театральне. Ви кинете всі свої справи й сховаєтеся за кордоном. У Парижі. Для початку вам стане половини суми, про яку ми умовилися. По суті, ви хотіли зробити більше, ніж треба, а це все одно, що зробити діло наполовину. Проте, оскільки ми не можемо вдавати, що, прибувши до Парижа, ви довго протягнете, не наламавши дров, ми відразу зведемо вас із нашими людьми на місці, які довірять вам якесь таємне завдання. Скажімо так, ви переходите на утримання іншого управління.

Париж

2 квітня 1897 року, пізнього вечора

Відколи я веду цей щоденник, більше не відвідую ресторації. Вчора ввечері мені треба було розважитися, тож я вирішив піти у заклад, де, хто б мені не трапився, був би таким п'яним, що ані я б його не впізнав, ані він мене. Таке місце – кабаре «Père Lunette», розташоване тут неподалік на рю де Анґлез, котре називається так через величезні окуляри a pince‑nez над вхідними дверима, які висять там хтозна‑відколи й навіщо.

Крім того, що у тому закладі є що попоїсти, там ще можна погризти сирку, який власники продають майже задарма задля того, щоб у вас прокинулася спрага. Загалом у кабаре п'ють та співають, точніше – співають місцеві «артисти»: Фіфі Лабсінт, Арман ле Ґулар, Ґастон Труа‑Патте. Перша вітальня – коридор, половину якого займає стійка, за якою розташовуються хазяїн, хазяйка та, посеред лайок та реготу клієнтів, спить маленька дитина. Напроти лавки вздовж стіни – довжелезний стіл, за яким можуть присісти клієнти, які вже замовили напій. У шафі позаду лавки стоїть мішанина найрізноманітніших «нутровідворотних» речей, які лишень можна знайти у Парижі. Та найвірніші поціновувачі закладу йдуть до зали у глибині кабаре, за двійко столів, навколо яких п'янички сплять на плечі один одного. Усі стіни в кімнатах розписані малюнками самих відвідувачів, майже завжди – сороміцькими.

Учора ввечері я сидів поруч із жінкою, яка замірилась по ковточку вихлебтати свій ‑надцятий абсент. Мені здається, я її впізнав: це колишня художниця з ілюстрованого журналу, яка мало‑помалу розпустилася, може, тому, що знала, що нездужає на сухоти й жити їй лишилося небагато; наразі вона за склянку пропонує клієнтам їхній портрет, але рука у неї вже тремтить. Якщо їй поталанить, то сухотка її не спалить і вона помре раніше, глупої ночі впавши у води Б'євру.

Ми з нею обмінялися кількома словами (у цьому місті я вже десять днів так ховаюся від людських очей, що вже навіть розмова з жінкою мене тішить), і з кожною черговою склянкою абсенту, яким я її частую, не можу втриматись, щоб не замовити й собі порцію.

І ось я пишу, перед очима і в голові туман: ідеальні умови для того, щоб пригадувати погано й мало.

Пригадую, приїхавши до Парижа, я був занепокоєний (воно й не дивно, мене ж бо фактично заслали), але це місто полонило мене, й я вирішив, що решту життя проживу саме тут.

Я не знав, наскільки мушу розтягти кошти, які мав при собі, тож винайняв кімнатчину в готелі у районі Б'євр. Мені ще поталанило, що я можу зняти кімнату тільки для себе, бо у таких сховках часто немає жодного віконечка й туляться п'ятнадцять сінників. Усі меблі у кімнатці складалися з недобірок після чийогось переїзду, простирадло у червах, для обмивання – невеличка цинкова раковина, замість убиральні – відро, не було навіть стільця, а про мило й рушник узагалі немає мови. В об'яві, яка висіла на стіні, просили залишати ключі у замку зовні, вочевидь, аби зекономити час поліцейським, які частенько вривалися, хапаючи за волосся тих, хто вже спить, гарненько розглядаючи їх при світлі ліхтаря, кидаючи вниз писком тих, яких не впізнавали, й, перше натовкши від душі боки, на випадок, якщо пручатимуться, спускали зі сходів тих, за ким прийшли.

Що ж до обіду, то на рю дю Петі Пон я надибав таверну, де обід коштував копійки: все зіпсоване м'ясо, яке м'ясники у Ле‑Аль викидали на смітник (позеленіле жирне й почорніле пісне), вдосвіта збиралося, його перемивали, щедро пересипали сіллю та перцем, відмочували в оцті, вивішували на сорок вісім годин на гарному протязі у глибині двору, й ось воно вже готове для частування відвідувачів. Стовідсоткова дизентерія за доступною ціною.

Зважаючи на звички, яких я набрався у Турині, й щедротну палермську їжу, я, якщо не отримаю грошенят від людей, до яких мене направив кавалер Б'янко, відкину копита вже за кілька тижнів. Так, я міг дозволити собі «Нобло» на рю де ла Юшетт. Увійшовши, потрапляєш у велику залу, яка вікнами виходить у старе дворище. Зазвичай хліб слід було приносити із собою. Поруч із входом – каса, за якою стояла господиня та двійко її дочок: вони записували у рахунки делікатеси: ростбіф, сир, варення, або ж роздавали печену грушу з парою горішків. За касою сиділи клієнти, що замовляли щонайменше півлітра вина, ремісники, артисти без копійки у кишені, художники‑копіїсти.

Проминувши касу, потрапляєш у кухню, де на величезній печі готують рагу з баранини, дикого кабана чи яловичини, варять горохове пюре чи сочевицю. Обслуговування у цьому закладі не передбачалося: тарілки та столові прибори треба було шукати самотужки, а потім ставати у чергу до кухаря. Отак, по черзі штовхаючись, відвідувачі просувалися до величезного table d'hôte [147], несучи у руках свою тарілку. Юшка за два сольдо, яловичина за чотири, хліб за десять сантимів, принесений із собою, – і ось вам обід за сорок сантимів. Наїдки не здавалися мені вишуканими, хоча згодом я зауважив, що серед відвідувачів є люди з гарним достатком, які навідуються в це місце, бо полюбляють якшатися з усіляким набродом.

Утім, навіть ще за часів, як я не міг дозволити собі ходити до «Нобло», я жодного разу не пожалкував через ті перші пекельні тижні: я познайомився з багатьма корисними людьми й обжився у середовищі, в якому пізніше мав плавати, як риба у річці. Дослухаючись до розмов, які точилися у тих завулках, я дізнався про інші шляхи, про інші місцини Парижа, як‑от рю де Лапе, яку цілком присвятили брухтові: і тому, який годиться для ремісників та для родинного вжитку, і для більш осудного виробництва, наприклад, відмичок, дублікатів для ключів чи навіть кинджалів зі складним лезом, який потай носять у кишені у куртці.

Я намагався якнайменше сидіти у чотирьох стінах, присвячуючи свій час єдиному задоволенню, яке лишається парижанину з порожніми кишенями: я гуляв бульварами. Дотепер я зовсім не уявляв, наскільки Париж більший за Турин. У мене перехоплювало подих від різноманіття люду всіх прошарків суспільства, які блукали навколо мене. Зовсім небагато з них поспішали за закупами, позаяк майже кожен виходив, більше аби покрасуватися один перед одним. Пристойні парижанки вдягалися з надзвичайно добрим смаком, тож мою увагу привертали якщо не вони самі, то їхні стильні зачіски. Однак, на жаль, під час моїх прогулянок траплялися і пані, як би то мовити, непристойні, які, задля того, щоб привернути увагу нашої статі, перевдягалися набагато винахідливіше.

(Див. Іконографічні відомості , 2. – Прим. верстальника .)

І хвойди, навіть ті, які не були такими вульгарними, як повії з brasseries à femmes , про котрих я дізнався пізніше, були лише для чоловіків з добрим економічним становищем, це відразу впадало в око, з огляду на ті диявольські хитрощі, до яких удавалися ці жінки, аби звабити свою жертву. Згодом один мій інформатор розповів, як колись по цих бульварах ходили лише grisettes – молоді, трохи дурнуваті дівчата, які цнотливими не були, але натомість були безкорисливими, не просячи у коханців ані суконь, ані коштовностей, ще й тому, що ті коханці були біднішими за них самих.

Потім вони зникли, як різновид монет карліно[148]. З'явилися lorette [149], biche [150]та cocotte [151]– вони були не набагато дотепніші й розумніші за grisettes, але дуже полюбляли кашеміри та мережива. На час, коли я приїхав до Парижа, замість lorette з'явилися куртизанки: жінки з багатющими коханцями, у діамантах та на екіпажах. Тепер украй нечасто можна було зустріти куртизанку на бульварі. Ці dames aux camélias[152]вирішили, що головним їхнім моральним принципом буде безсердечність, нечуйність, невдячність і вміння використовувати імпотентів, які платять лише за те, щоб виблиснути в їхньому товаристві в ложі в Опері. Яка ж гидка стать.

Тим часом я познайомився з Клеманом Фабр де Лаґранжем. Туринські роботодавці направили мене за певною адресою у невеличку простеньку будівлю, яка розташовувалась на вулиці, котру, через обачність, яка з'явилась у мене завдяки моєму фахові, я не буду називати навіть на аркуші паперу, який ніхто ніколи не прочитає. Гадаю, Лаґранж працює у політичному відділку Direction Générale de la Sûreté Publique [153], хоча я так ніколи й не зрозумів, хто він у цій піраміді – основа чи верхівка. Здавалось, навіть якби мене тортурили, я б мав тримати язика за зубами й нічого не розповідати про той механізм добування політичної інформації. Насправді я навіть не знав, чи офіс Лаґранжа розташовувався у цій будівлі: на цю адресу я відправив листа, щоб повідомити йому, що маю рекомендації від кавалера Б'янко, й два дні по тому мені відповіли запискою, в якій запрошували на нотрдамський церковний цвинтар. Я вгадав Лаґранжа за червоною гвоздикою у петлиці. Відтепер він запрошував мене у найнеймовірніші місця: кабаре, церкву, сад, – але ці місця ніколи не повторювались.

Тими днями Лаґранж мав нагальну потребу в певному документі, і я чудово з ним упорався. Чоловіку я тут‑таки сподобався й віднині працював на нього, як у народі кажуть, як indicateur [154], отримуючи щомісяця триста франків платні плюс сто тридцять на витрати (ще чайові у виключних випадках та окремо за складання документів). Імперія витрачає чималенькі кошти на своїх інформаторів, безперечно, набагато значніші за витрати Сардинського королівства: я чув плітки, що з семи мільйонів франків, які щорічно отримує поліція, два мільйони йде на збирання політичної інформації. Проте, якщо вірити іншим чуткам, бюджет поліції складає чотирнадцять мільйонів, з яких вони, щоправда, мають платити за овації імператору, коли той проїжджає вулицями, загонам, яких відправили наглядати за мацціанцями, а також провокаторам і справжнісіньким шпигунам.

На службі у Лаґранжа я заробляв щонайменше п'ять тисяч на рік, познайомившись через нього з кількома приватними клієнтами; тож невдовзі я зміг відкрити свою теперішню практику (чи то пак brocantage [155]як прикриття).

Враховуючи, що за підробку заповіту я міг узяти цілу тисячу, а освячені облатки продавав по сотні франків, позаяк неможливо було розжитися ними у великій кількості, підробляючи по чотири заповіти та продаючи по десять облаток протягом місяця, завдяки своїй практиці я отримував ще п'ять тисяч прибутку, а маючи сто тисяч річного заробітку, я став тим, кого у Парижі називають заможним буржуа. Певна річ, заробіток був непевний, тому я мріяв про те, щоб отримувати десять тисяч не в якості доходу, а в якості ренти, а вкупі з трьома процентами державних цінних паперів (найнадійніших), я 6 міг мати триста тисяч франків на рік. На той час така сума була доступна паризькій куртизанці, але не надзвичайно маловідомому нотаріусу.

А тим часом, очікуючи на несподіваний талан, я вже міг перетворитися зі стороннього спостерігача на головного героя паризьких веселощів. Мене ніколи не цікавив театр, де розігрують ті жахливі трагедії, декламуючи александрійським віршем[156], а музейні зали навіювали на мене нудьгу. Проте Париж міг запропонувати мені дещо краще: свої ресторації. Перша, до якої я б волів завітати, навіть попри те, що вона надзвичайно дорога (бо я чув, як її навіть і в Турині нахвалювали), – «Grand Véfour», яка розташована під портиками Королівського палацу. Здається, сюди навіть Віктор Гюґо ходив посмакувати баранячою грудинкою з білою квасолею. Ще одна місцина, яка мене відразу ж привабила, – «Café Anglais», на розі рю Ґрамон та Італійського бульвару. Місце, яке колись відвідували лише слуги й візники, тепер збирає за своїми столиками tout Paris [157]. Саме тут я скуштував pommes Anna, le écrevisses bordelaises, le mousses de volaille, le mauviettes en cerises, le petites timbales à la Pompadour, il cimier de chevreuil, fonds d'artichauts à la jardinière [158], сорбе з шампанського вина. Тільки‑но згадавши ці назви, я відчуваю, що життя варте того, щоб його прожити.

Крім ресторанів, мене зачаровували passage . Passage Jouffroy, либонь, тому, що там розташовувались найліпші паризькі ресторани, як‑от «Dîner de Paris», «Dîner du Rocher» та «Dîner Jouffroy». Навіть сьогодні, особливо щосуботи, складається таке враження, що увесь Париж призначає зустрічі у цій кришталевій залі, де штовхаються знуджені добродії та, як на мій смак, занадто напарфумлені панянки.

Можливо, мене навіть більше цікавив passage des Panoramas[159]. Тут можна побачити більш близьку до народу фауну: буржуа та провінціалів, котрі не зводили очей з предметів антикваріату, які вони ніколи не зможуть собі дозволити, а також тут крутяться молоді робітниці, які щойно вийшли з заводу. Якщо треба тихцем підглядати за жіноцтвом, то краще вже гарно вбрані панянки з passage Jouffroy, як уже кому до смаку, та щоб подивитися на робітниць, suiveurs [160], чоловіки середнього віку в закопчених зелених окулярах, розгулюють туди й сюди по всій залі. І взагалі сумнівно, щоб усі ті робітниці справді ними були, адже те, що вони вдягнені у прості суконьки, тюлеві чепці та нагрудники, ще ні про що не свідчить. Треба роздивитися пучки на їхніх пальцях, і якщо на них немає уколів, подряпин чи маленьких укусів, то слід би було сказати, що дівчата, саме завдяки цим чарівним suiveurs , провадять більш активний спосіб життя.

На цих passage я не підглядаю тихцем за робітницями, я дивлюся за suiveurs (урешті‑решт, хто ж сказав, що у кафешантанах філософ той, хто дивиться на сцену, а не в партер?). Коли‑небудь вони можуть стати моїми клієнтами або ж знаряддями у моїх руках. За декотрими з них я йду аж до їхньої оселі, коли вони повертаються, аби обійняти розжирілу дружину й півдюжини дітлахів. Запам'ятовую їхню адресу. Хтозна. Я б міг знищити їх лише одненьким анонімним листом. Я кажу «коли‑небудь», якщо у цьому буде потреба.

З різних завдань, що Лаґранж доручав мені на початку, я не пам'ятаю майже нічого. На думку спадає лише одне ім'я – абат Буллен, але то, мабуть, стосується більш пізніх часів, навіть трапилось незадовго або ж уже після війни (я спроможний згадати, що десь посередині була війна, коли у Парижі все було догори дриґом).

Абсент завершує свою справу, і якщо я зараз дмухну на свічку, ґніт добряче спалахне.

Спантеличений Далла Піккола

З квітня 1897 року

Любий капітане Симоніні,

сьогодні вранці я прокинувся з важкою головою й дивним смородом із рота. Прости Боже, та це ж абсент! Я запевняю вас, капітане, що я ще не читав ваших записів про вчорашній вечір. Як же я міг знати, що ви пили, коли я сам цього не вживав? І як може представник духівництва впізнати запах забороненої, а отже, невідомої йому речовини? Або не так, у мене в голові плутанина, я пишу про запах, який відчув, прокинувшись уранці, але вже після того, як прочитав ваші записи, й це на мене так подіяло те, що ви написали. І дійсно, якщо я ніколи не вживав абсенту, то звідки ж мені знати, що те, що я відчув у роті, – абсент? Це сморід чогось іншого, що я через ваш щоденник вважав абсентом.

Ох, святий Боже, я прокинувся у власному ліжку, й усе видавалось начебто цілком нормальним, ніби я увесь минулий місяць тільки те й робив. Хіба знав, що треба сходити у вашу квартиру. Там, чи то пак тут, я читав сторінки з вашого щоденника, на який раніше не звертав жодної уваги. Я зауважив, що ви натякаєте на Буллена, і в моїй голові дійсно щось вигулькнуло, але дуже непевно й плутано.

Я проговорив це ім'я кілька разів уголос, і у моєму мозку стався струс, ніби ваші лікарі Бурю та Бюро приклали мені до одного місця металеві магнітні пластини, чи ваш лікар Шарко, припустімо, поводивши мені перед обличчям долонею, увів мене в стан виразного сомнамбулізму.

У мене перед очима з'явилося ніби видіння, в якому священик плював у рота біснуватій.

Жолі

Зі щоденника за 3 квітня, пізня ніч

Сторінка зі щоденника, яку писав Далла Піккола, несподівано обривається. Можливо, він почув якийсь шум чи як унизу відчинилися двері. Зважте, що це навіть Оповідача спантеличило. Вочевидь, Далла Піккола з'являється лише у тих випадках, коли Симоніні потрібно почути голос совісті, яка дорікає йому забавами чи закликає до правдивості фактів, а щодо решти, то, здається, він радше забув себе самого. Відверто кажучи, якби на цих сторінках не писалася щира правда, можна було б подумати, що це вправний Оповідач створив це чергування амнезійної ейфорії та дисфоричного[161]повернення пам'яті.

Навесні 1865‑го Лаґранж, покликавши Симоніні зустрітися на лавці у Люксембурзькому парку, показав йому зім'яту книжечку в жовтуватій обкладинці, яку, здається, видали у жовтні 1864‑го у Брюсселі, не зазначаючи імені автора, надрукувавши на обкладинці лише назву: «Dialogue aux enfers entre Machiavel et Montesquieu ou la politique de Machiavel au XIXe siècle, par un contemporain »[162].

– Оце, – сказав Лаґранж, – книжка такого собі Моріса Жолі[163]. Тепер ми вже знаємо, хто він такий, але поки він завозив до Франції примірники, віддруковані за кордоном, і таємно розповсюджував, нам коштувало чимало зусиль це встановити. Або ж це було радше справою трудомісткою, аніж важкою, оскільки багато контрабандистів, які ввозять політичний матеріал, є нашими агентами. Ви ж знаєте, що єдиний спосіб контролювати підривне таємне товариство, – це стати на його чолі чи принаймні мати у своїй розрахунковій книзі головних його керівників. Не думайте, що ворожі заміри розкриваються завдяки божественному одкровенню. Хтось сказав, може, дещо перебільшуючи, що з десятка членів таємного товариства троє – наші mouchards , даруйте мені на слові, шестеро – йолопи, засліплені вірою, а один – людина небезпечна. Але не відволікаймося. Наразі Жолі сидить за ґратами у в'язниці «Сен‑Пелаж», і ми затримаємо його там якнайдовше. Але нас цікавить, звідки він узяв таку інформацію.

– А про що ж книжка?

– Зізнаюся, я її не читав, там більше п'ятиста сторінок – помилкове рішення, бо наклепницьку книжечку мають прочитати за півгодини. Один з наших агентів, такий собі Лакруа, дав мені переказ. Але вам я подарую інший примірник, єдиний, який уцілів. Побачите, як на сторінках цієї книжки передбачається, що Макіавеллі та Монтеск'є розмовляють у царстві мертвих і що Макіавеллі постає теоретиком цинічного бачення влади, підтримуючи обґрунтованість низки заходів, спрямованих на придушення свободи преси та слова, законодавчих зборів та всіх тих речей, які зазвичай пропагують республіканці. І він пише так детально й так співвідносно до наших днів, що навіть найнаївніший читач уторопає, що пасквіль направлений на те, щоб знеславити нашого імператора, приписуючи йому замір нейтралізувати Кабінет, випросити у народу продовжити президентський строк на десять років, перетворити республіку на імперію…

– Даруйте мені, пане Лаґранж, ми ж говоримо відверто, й ви знаєте моє ставлення до уряду… І я не можу, зважаючи на ваші слова, не відзначити, що Жолі пише про те, що імператор справді зробив, а тому не розумію, навіщо перейматися, звідки він узяв таку інформацію.

– Таж у книжечці йдеться не лише про те, що вже сталося, а й натякають на те, що уряд може мати на думці, ніби автор бачить усе не з‑за меж країни, а зсередини. Бачте, у кожному міністерстві, у кожній урядовій установі є кріт, sous‑mariti [164], людина, яка поширює інформацію назовні. Зазвичай через неї розповсюджують ту інформацію, в оприлюдненні якої уряд зацікавлений, але часом така людина стає небезпечною. Отож треба дізнатися, хто інформував, чи навіть гірше – наставляв Жолі.

Симоніні, помізкувавши, зрозумів, що всі деспотичні уряди керуються однаковими моделями поведінки, а тому досить прочитати справжнього Макіавеллі, аби дізнатися, що було б на думці у Наполеона; та завдяки своїм роздумам Симоніні нарешті зміг окреслити відчуття, яке не покидало його протягом усього часу, поки Лаґранж переповідав зміст книги: Макіавеллі–Наполеон цього Жолі заговорив достоту тими ж самими словами, що Симоніні вклав у вуста єзуїтів у документі, який він писав для п'ємонтських спецслужб. Отже, Жолі, вочевидь, надихало те ж саме джерело, що і його самого, тобто лист падре Родіна до Ротана, з «Таємниць народу » Ежена Сю.

– Тому ми, – вів далі Лаґранж, – відправимо вас до «Сен‑Пелаж» як мацціанського політемігранта, якого підозрюють у зв'язках з французькими республіканцями. У тій в'язниці сидить італієць, такий собі Ґав'ялі, причетний до замаху Орсіні[165]. Оскільки ви ґарібальдієць, карбонарій і бозна‑хто там ще, ви, певна річ, спробуєте ввійти з ним у контакт. Через Ґав'ялі познайомитеся з Жолі. У колі політв'язнів, яких утримують в оточенні покидьків найрізноманітнішого ґатунку, ви знайдете спільну мову. Розговоріть його, людям у в'язниці нудно.

– І як довго я там пробуду? – спитав Симоніні, турбуючись про харчування.

– Це залежить тільки від вас. Що раніше назбираєте інформації, то раніше вийдете на волю. Там дізнаються, що завдяки вашому адвокату слідчий зняв із вас усі обвинувачення.

Наши рекомендации