Спантеличений Далла Піккола 8 страница

– Отже, англійці вам допомогли?

– Скажімо так, вони тихцем устряли в діло й збили бур‑бонців з пантелику.

– А який зв'язок між генералом та англійцями?

Абба махнув рукою, ніби говорячи, що прості піхотинці, як‑от він, просто виконують накази без зайвих питань.

– Слухай‑но краще найкумедніше. Щойно ми прибули у місто, капітан наказав захопити телеграф і порвати всі лінії на цурпалки. Туди посилають капітан‑лейтенанта й кілька чоловік, та, щойно зауваживши їх, телеграфіст ушився. Увійшовши, капітан‑лейтенант знаходить копію телеграми, яку щойно відправили старшому офіцеру з Трапані[130]: два кораблі, під стягами, що майорять на вітру, зайшли в порт, і звідти вже сходять люди. І просто у цю мить приходить відповідь, яку читає один з добровольців, що працював телеграфістом у Генуї: «Скільки їх і чому висаджуються на берег?» Офіцер наказує передати одвіт: «Даруйте, я помилився. Це торговельні судна з Аґрідженто, які прибули з вантажем сірки». А з Трапані відповідають: «Ви телепень». Тоді офіцер задоволено вкладає все в ящик і, перерізавши дроти, йде собі геть.

– Правду кажучи, – встряв у розмову Банді, – не така то вже й притичина була, як каже Абба, бо коли ми вже зійшли на берег, з бурбонських кораблів посипали з гармат та кулеметною картеччю. Правда, нам було весело. Аж ось серед вибухів, махаючи нам капелюхом на знак вітання, з'явився старезний, хоч і гарно вгодований монах. Хтось прокричав: «Що, прийшов муляти очі, о брате?» Але Ґарібальді, піднявши руку, наказав замовкнути й спитав: «А що ви, братику, прийшли? Хіба не чуєте, як свистить картеч?» А монах йому: «Картеч мене не лякає, я слуга бідолашного святого Франциска й син Італії». – «Отже, ви з народом?» – спитав генерал. – «З народом, з народом», – мовив той. Отоді ми зрозуміли, що Марсала наша. Ґарібальді послав Кріспі від імені короля Італії Вітторіо Еммануеле до збирача податків, аби забрати під розписку всю готівку, яка зберігається в інтенданта Ачербі[131]. На той час Королівства Італія ще не існувало, але розписка, яку підписав Кріспі, засвідчуючи, що взяв з казни гроші, була першим документом, у якому Вітторіо Еммануеле було названо «королем Італії». Тут я вирішив скористатися нагодою й спитати:

– Але ж хіба інтендант не капітан Ньєво?[132]

– Ньєво – заступник Ачербі, – уточнив Абба.

– Такий молодий, а вже став великим поетом. Справжній патріот. На фронті він виблискував кмітливістю. Завжди наодинці, вдивляючись удалечінь, ніби хоче поглядом розсунути обрій. Гадаю, Ґарібальді дасть йому полковника.

А Банді й собі взявся вганяти мене в тугу:

– Під час битви у Калатафімі він трохи відстав, аби роздати хліб, аж ось Боцетті покликав його в бій, і той кинувся, налітаючи на ворога, немов величезна чорна птаха, розкриваючи поли, які йому тут‑таки гарматним ядром прошило…

Цього вже вистачило, аби мені цей Ньєво остогид. Мабуть, він мій одноліток, а вже вважає себе знаменитістю. Поет‑вояка. Тут мимоволі продірявлять поли, якщо розпанахувати їх, коли ядра літають. Гарний спосіб похвалитися діркою, коли вона не в твоїх грудях…

Далі Абба та Банді повели мову про битву при Калатафімі, про те, як вони дивовижним чином перемогли: тисяча добровольців з одного боку й двадцять п'ять тисяч чудово озброєних бурбонських вояків з іншого.

– Ґарібальді як зараз перед очима, – розповідав Абба, – верхи на гнідому коні, як Великий візир, у прекрасному сідлі з ажурними стременами, червоній сорочці й капелюсі угорського крою. У Салемі до нас приєднуються місцеві добровольці. Прибувають з усіх усюд: верхи, пішки, тисячами; погань, горці, озброєні до зубів, у декого на обличчі рішучість головоріза, а у когось очі, немов пістолетне дуло. Однак привели їх до нас шляхтичі, які мали у цих місцях землі. Салемі місто брудне, вулиці скорше схожі на стічні жолоби, але у монахів там гарні монастирі, тож ми оселилися саме там. Тоді про ворога ходили найрізноманітніші чутки: то їх чотири тисячі, то десять, а потім ні – двадцять; то на конях, то озброєні гарматами, то вони зводять укріплення внизу, а тоді ні – таки вище, то наступають, то відступають… І ось раптом осьдечки він, ворог. Мабуть, їх тисяч зо п'ять, та де там, казали наші – всі десять. Між ворогом і нами – цілина. Неаполітанські стрільці сходять з височин. Які спокійні, які впевнені, по всьому видно, що вони добре навчені, не те що ми, голота. А як журливо сурмлять їхні сурми! Перший залп дали лише о пів на другу по обіді. Стріляли неаполітанські стрільці, котрі спустилися за кількома стеблинами колючої груші[133]. Наші командири кричать: «Не реагуйте, не реагуйте на вогонь!» Але кулі стрільців так ґорґотіли просто над нашими головами, що годі було встояти на місці. Чується постріл, потім ще один, потім генералів сурмач просурмив зорю, і незабаром – тупіт ніг. Кулі градом летять, гора через гарматну картеч, що сипалася нам на голову, перетворилася на хмарину пилу, перебігаємо цілину, раптом проривається передова супротивника, я обертаюся й бачу на гірському перевалі пішого Ґарібальді з голою шаблюкою на правому плечі, він крокує поволі, пильно слідкуючи за перебігом бою. Біксіо жене до нього навскач, аби закрити його своїм конем, з криком: «Генерале, ви що, вмерти хочете?» А він: «Чи буває смерть краща, ніж смерть за рідну країну?» – і кинувся вперед, ані грама не зважаючи на зливу куль. У цю мить я подумав, що головнокомандувач просто не вірить у те, що ми переможемо, і шукає собі смерті. Але раптом зі шляху гримнула наша гармата. І здалося, що нам на поміч прийшли тисячі рук. «Вперед, вперед, вперед!» І нічого більше не чутно, окрім сурми, що тепер безугавно сурмить бігти вперед. На штиках ми проходимо перший, другий, третій поріг, усе вище на перевал, бурбонські батальйони відтягуються все вище й вище, гуртуються і, здається, міцніють. Ми думаємо, що напасти на них вже не в змозі, вони вже всі на верхівці, а ми на схилах – утомлені, знесилені. На якусь мить усі зупинилися: вони там, угорі, а ми всі – внизу. То там, то тут чуються постріли з рушниць, аж ось бурбонці масово сторчголов котяться вниз, кидаються камінням; пішла мова, що генерала поранено. Між стеблами колючої груші я помітив парубка, якого підтримують двійко товаришів, – він смертельно поранений. Він благає товаришів, щоб ті пожаліли неаполітанців, адже вони теж італійці. Геть вся круча вкрита полеглими, але стогонів не чути. Часом з висоти долинає, як неаполітанці горлають: «Слава королю!» Тим часом до нас надійшла підмога. Пригадую, саме тоді прийшов ти, Банді: увесь укритий ранами, але найбільше мені запам'яталася куля, яка стирчала над твоїм лівим соском, і я вже був подумав, що за півгодини ти віддаси Богові душу. Де там, коли йдеш в останній наступ, такого бути не може, і ось ти з нами, скільки ж у тебе душ було?

– Дурниці, то були подряпини.

– А що францисканці, котрі з нами билися? Був один худорлявий, замурзаний: заряджав мушкетони дробом та камінням, злізав нагору й палив, як з кулемета. Я бачив, як один, поранений у стегно, видлубавши з плоті кулю, знов пішов стріляти.

А потім Абба взявся розповідати про битву на Адміраловому мосту[134]:

– Ох, Симоніні, це була днина, варта гомерової «Одіссеї». Стоїмо ми біля брами у Палермо, й до нас приєднується група місцевих повстанців. А один, вигукнувши «Святий Боже!» повернувся навколо своєї осі і, зробивши три‑чотири кроки, падає в яму обабіч підніжжя тополі, де вже лежав мертвий неаполітанський стрілець. Мабуть, це був перший здивований вартовий серед наших. Чую, як парубок з Генуї, стоячи під шквалом куль, горлає на діалекті: «Беланді, як тут пройти?» І тут йому просто межи очі поцілює куля, й він розтягується долі з роздробленим черепом. На Адміраловому мосту, на шляху, під арками, під мостом і в садах іде штикова бійня. На світанку ми вже цілком захопили міст, але нас спинив страшенний вогонь, яким палили на нас із‑за стіни піхотинці, одночасно з тим ліворуч нас атакувала невелика група кавалеристів, яку ми, втім, відігнали на відкриту місцевість. Переходимо міст, юрмимося на перехресті вулиці Порта Терміні, але втрапляємо під гарматний обстріл з корабля, який палить по нас з порту, і кулі з барикад, що летять спереду. Та пусте. Дзвін б'є набат. У якусь мить нам удається просунутись у вулички. Боже, яке марево! Ухопившись за залізні ґрати руками, немов ліліями, на нас мовчки дивляться трійко прекрасних дівчат у білому. Вони були схожі на янголят з церковних фресок. «Хто ж ви такі?» – питаються, а ми їм: «Ми італійці. А ви ж хто?» – питаємося, а вони: «Монашки». – «Ох, бідолашні, як би нам хотілося звільнити вас з цього ув'язнення, щоб ви раділи», – а вони сміючись: «Слава Святій Розалії!», – а ми у відповідь: «Слава Італії!» І вони вигукують, ніжними, як у церковних хористок, голосочками: «Слава Італії!» й бажають нам перемоги. До того, як настало перемир'я, ми ще п'ять днів билися у Палермо, але монашок більше не бачили, тож нам довелося вдовольнятися шльондрами!

(Див. Іконографічні відомості, 1. – Прим. верстальника .)

Наскільки я міг вірити цим захопленим воякам? Вони молоді, це були їхні перші бої, вони від початку обожнювали свого генерала, а самі для себе вони – романтики штибу Дюма, прикрашають свої спогади – і ось курка обертається на орлицю. У тих сутичках вони, безперечно, були хоробрими, але чи випадково те, що Ґарібальді спокійнісінько розгулював під кулями (коли вороги прекрасно його бачили) й лишився цілим і неушкодженим? Чи не тому, що ті вороги за наказом зверху стріляли не напевно?

Ці думки вже давно не йшли мені з голови, відколи я підслухав безперервне бормотіння хазяїна свого готелю, який, мабуть, поїздив по інших регіонах Італії, тому його говірку я майже розумію. Це саме він підказав мені перекинутися кількома слівцями з доном Фортунато Музумечі – нотаріусом, який, здається, все про всіх знає й у різних ситуаціях не приховував своєї недовіри до тих, хто щойно прибув.

Я, звісно, не міг піти до нього у червоній сорочці, тож мені спала на думку сутана отця Берґамаскі, яку я прихопив із собою. Трохи роботи гребінцем, відповідний улесливий тон і очі, опущені долу, – і ось я вже вислизаю з готелю зовсім нікому не знайомим. З мого боку це було страшною необачністю, адже ходили чутки, що єзуїтів поженуть з острова геть. Загалом, усе пройшло чудово. Зрештою, як жертва несправедливості, яка нависала над моєю головою, я міг увійти в довіру в антиґарібальдійських колах.

Свої теревені з доном Фортунато я розпочав, заскочивши його зненацька у винному льосі, де чоловік неспішно посьорбував каву після ранкової меси. Картина була типова, майже вишукана; дон Фортунато розпросторився на стільчику, повернувшись обличчям до сонця й примруживши очі; мав борідку кількаденної давнини, навіть у таку спеку був одягнений у костюм з краваткою, тримаючи пожовклими від нікотину пальцями напіввисмалену сигару. Я зауважив, що у цих місцях у каву кладуть скибочку лимона. Сподіваюсь, кафе‑латте вони п'ють без нього.

Мені досить було поскаржитись на спеку, сидячи за сусіднім столом, як ми почали розмову. Я сказав, що мене послала Римська курія[135], аби я розвідав, що коїться у цих місцях, а відтак Музумечі міг говорити вільно.

– Преподобнійший святий отче, невже ви вірите, що тисяча чоловік, зібраних гамузом і озброєних сяк‑так, висадились у Марсалі, не втративши жодного вояка? Чому бурбонський флот, другий за потужністю в Європі після англійського, стріляючи навздогад, так ні в кого й не поцілив? А пізніше, у битві при Калатафімі, чому ці ж таки голодранці, та ще з сотнею сицилійських ґарібальдійців, яких копняками у м'яке місце пригнали деякі місцеві землевласники, аби потоваришувати з окупантами, зустрівшись з одним із найліпше навчених вояків у світі (не знаю, чи в курсі ви про військову академію Бурбонів), я кажу – тисяча з гаком голодранців змусили двадцятип'ятитисячну армію кинутися навтьоки, навіть якщо на виду було лишень кілька тисяч, а інших тримали у казармах? Тут, любий мій отче, крутяться грошенята, море грошей, якими платять морським офіцерам у Марсалі і генералу Ланді[136]у Калатафімі, котрий після одного дня боїв з непевною розв'язкою мав ще вдосталь свіжих військ, аби вигнати тих добродіїв добровольців геть, але натомість відступив до Палермо. Ви знаєте, подейкують, ніби він отримав чотирнадцять тисяч дукатів винагороди? Років з дванадцять тому п'ємонтці розстріляли генерала Раморіно[137]за набагато меншу провину. Не те щоб ті п'ємонтці мені дуже подобалися, але на військовій справі вони знаються. Але ж ні, замість Ланді просто послали Ланца, як на мене, йому теж дали хабара. Бачите тепер, яким насправді було возвеличене взяття Палермо… Ґарібальді підкріпив свою ватагу трьома з половиною тисячами негідників, яких він набрав із сицилійських злочинців, але в розпорядженні Ланца було шістнадцять тисяч чоловік, підкреслюю – шістнадцять тисяч. І ось замість того, щоб послати їх у бій навалою, цей Ланці відправляє їх до повстанців невеличкими групками, тож немає нічого дивного, що над ними повсякчас брали гору ще й тому, що деякі палермські зрадники взялися стріляти по них з дахів. На очах у бурбонського й палермського флоту у порту ґарібальдійцям постачають зброю й дозволяють сушею дістатися до Карчере делла Вікарія та Баньо деї Конданнаті, звідки Ґарібальді випускає на волю ще тисячу карних злочинців, приймаючи їх до своєї банди. А про те, що коїться в Неаполі, годі й казати: нашого бідолашного суверена вже оточила біднота, котра отримала свою винагороду й тепер намагається вибити королеві землю з‑під ніг.

– Але ж звідки беруться всі ті гроші?

– Превелебний отче! Я дивуюсь, як мало знають у Римі! Це ж все англійські масони! Бачите зв'язок? Ґарібальді – масон, Мацціні – масон, цей вигнанець у Лондоні зв'язався з англійською ложею, Кавур – масон, котрий отримує вказівки від масонів англійських, усе оточення Ґарібальді – масони. Цей план має на меті не лише зруйнувати Королівство обох Сицилій, а й завдати смертельного удару Його Святості, адже цілком зрозуміло, що після обох Сицилій Вітторіо Еммануеле захоче ще й Рим. І ви вірите у казочку про те, як вони відпливли у Палермо, маючи дев'яносто тисяч лір у кишені, яких навіть не стане на те, щоб прогодувати зграю цих п'яниць та ненажер у дорозі, варто лише подивитися, як вони вижирають останній провіант у Палермо й грабують навколишні села? Справа в тім, що масони висипали Ґарібальді три мільйони французьких франків золотими турецькими піастрами, які він може тринькати на всьому Середземномор'ї!

– А у кого ж ці піастри?

– У вірного масона генерала, у того Ньєво – жовторотика, якому ще й тридцяти немає, в якого тільки й роботи, що виконувати обов'язки казначея. Але ці дияволи платять генералам, адміралам і всім, кому хочете, заморюючи селян голодом. Ці нещасні думають, що Ґарібальді відчужить землі в їхніх хазяїнів, а той, вочевидь, навпаки, має пристати до тих, хто при грошах і при землі. Ось побачите, як парубки, які йшли на смерть у Калатафімі, утямивши, що геть нічого не змінилося, почнуть гатити по добровольцях саме з тих рушниць, котрі вони понакрадали у трупів.

Знявши довжезну священицьку сутану й гуляючи містом у червоній сорочці, на церковних сходах я трошки погомонів з одним монахом, падре Кармело. Каже, що йому двадцять сім років, але на око має вигляд сорокарічного. Він зізнався мені, що хотів би приєднатися до нас, але щось не дає йому так учинити.

– Я б пішов з вами, – каже, – якби напевно знав, що ви робите насправді величну справу. Але єдине, що я від вас чую, – що ви хочете об'єднати Італію й створити один народ. Але ж народ, байдуже, об'єднаний він чи нарізно, якщо вже страждає, то страждає; і я не певен, що ви позбавите його тих страждань.

– Але ж народ буде вільний, матиме освіту, – заперечив я.

– Свобода – це не хліб, а освіта – й поготів. Можливо, вам, п'ємонтцям, цього й вистачить, але нам – ні.

– А що ж тоді вам треба?

– Не війни проти Бурбонів, а війни нужденних проти тих, хто їх голодом заморює, вони не лише при дворі, вони є повсюдно.

– А отже, й проти вас, духовних осіб, адже ви всюди маєте монастирі й землю?

– Над усе проти нас. Найперше – проти нас, а не будь‑кого іншого. Але з Євангелієм та розп'яттям у руках. Тоді б я пішов за вами. А лише цього замало.

Судячи з того, що я зрозумів з «Маніфесту» комуністів в університеті, цей був один з них. Я й справді заледве розумію цю Сицилію.

* * *

Мабуть, мене тягнуть за собою ці нав'язливі ідеї ще з дідових часів, але мені раптом спало на думку: а чи не приплутані якимось боком до змови на підтримку Ґарібальді євреї? Зазвичай, без них не обходиться. Тож я знову пішов до Музумечі.

– Та чого ж ні? Передовсім, якщо не всі масони – євреї, то всі євреї – масони. А як серед ґарібальдійців?

Я радо пустився вичитувати перелік марсальських добровольців, який уже опублікували під назвою «на честь хоробрих». І там я знайшов такі ймення, як Еудженіо Рава, Джузеппе Узієль, Ісаак Д'Анкона, Самуеле Маркезі, Авраам Ісаак Альпон, Мойсей Мальдачеа і Коломбо Донато, колись – Авраам. Ану скажіть, чи такі ймення мають добрі християни?

* * *

(16 червня) . Я підійшов до цього капітана Ньєво з рекомендаційним листом. То був франт з доглянутими, ніби розділеними надвоє, вусиками й мушкою під губою, а тому мав вигляд мрійника. То було позерство, бо під час нашої розмови до нього зайшов доброволець, просячи забрати якісь ковдри, але він, як педантичний бухгалтер, нагадав солдатові, що їхня рота вже забрала їх минулого тижня.

– Ви що, їсте ті ковдри? – спитав, за мить додавши: – Як схочеш пожувати ще, перетравлювати будеш у камері на одного.

Доброволець попрощався й вийшов геть.

– Бачите, яку роботу маю виконувати? Вам, мабуть, казали, що я – філолог. Або ж мушу видавати гроші й мундири солдатам чи замовляти двадцять тисяч нових, бо щодня прибувають нові добровольці з Ліворно, Ла Спеції та Ґенуї. Та ще клопотання: графи й герцогині вимагають двісті дукатів на місяць, гадаючи, що Ґарібальді – архангел Господній. Тутечки всі думають, що все з небес падає, не те що ми, бо ж коли нам чогось треба, ми починаємо колотитися. Може, мені довірили казну тому, що я в Падуї отримав ступінь з юриспруденції, може, тому, що знають, що я не злодій, а на цьому острові, де навіть король найбільший з усіх ошуканець, не красти – це вагома чеснота.

Вочевидь, грається у розгубленого поета. Коли я спитав його, чи йому вже дали чин полковника, чоловік відповів, що гадки не має.

– Знаєте, – каже, – щодо цього ситуація дещо плутана. Біксіо намагається ввести тут таку дисципліну, як у П'ємонті, ніби ми у Пінероло, але ж ми ватага бійців‑партизанів. Однак, якщо вам треба писати статті у Турин, не згадуйте ці дрібниці. Спробуйте передати справжній запал, ентузіазм, яким тут усі пройняті. Серед цих людей є такі, що ставлять на карту власне за те, у що вірять. А для решти – це лише пригода на колоніальних землях. У Палермо жити цікаво, через місцеві плітки воно подібне до Венеції. Нас тут обожнюють, вважаючи героями, і через кілька п'ядей червоної сорочки та шістдесятисантиметровий ятаган ми стали бажані для багатьох гарних жінок, для яких доброчесність – лише про людське око. Не минає й вечора, щоб для нас не приготували ложу в театрі та найліпше морозиво.

– Ви кажете, що маєте забезпечувати такі видатки, але як же вам вдається, з огляду на ту невеличку суму, з якою ви приїхали з Генуї? Ви витрачаєте кошти, які забрали в Марсалі?

– То були копійки. Щойно ми прибули до Палермо, генерал послав Кріспі у Банк обох Сицилій, щоб забрати гроші.

– Я чув, люди пліткують про п'ять мільйонів дукатів.

У цю мить Ньєво став довіреною особою генерала. Звівши очі до неба, він промовив:

– Знаєте, люди багато про що патякають. Утім, ви маєте брати до уваги пожертви патріотів з усієї Італії, та де там – з усієї Європи: отаке напишіть у своїй туринській газеті, аби напоумити мрійників. Загалом, найскладніше – тримати документацію у порядку, бо коли буде офіційно створено Королівство Італія, тоді я муситиму передати всі папери уряду Його Величності у повному порядку, не схибити ані на копійку: скільки прийшло, стільки й пішло.

«І як же ти даси раду мільйонам від англійських масонів? – запитав я про себе. – Або ж ви всі – ти, Кавур та Ґарібальді – змовились і гроші прийшли, тільки вам не можна про них згадувати. Або ж ще одна можливість: гроші є, але ти й гадки про них не мав і не маєш, тебе використовують, як солом'яне опудало, незначущий праведник, якого вони (але ж хто?) мають як прикриття, а ти думаєш, що у боях перемагають лише милістю Божою? Я ще не міг побачити цього чоловіка наскрізь. Єдина справді відверта річ, яку я почув у його словах, – це гірка прикрість від того, що цими тижнями добровольці йдуть на схід і збираються переможною ходою перейти протоку, дійти до Калабрії й потім до Неаполя, а він закусив вудила, бо його посилають до Палермо вести бухгалтерські рахунки. Бувають же такі люди: замість того, щоб радіти гарним жінкам і смачному морозиву, яке посилає їм доля, вони рвуться, щоб їм знову поцілило у шинель.

Я чув, що на Землі живе більше мільярда людей. Не знаю, як там їх змогли порахувати, але варто лишень пройти по Палермо, аби зрозуміти, що нас занадто багато й ми вже топчемося один одному по ногах. І переважна більшість з тих людей – смердючки. Вже зараз їжі недостатньо, а тепер уявімо, що нас побільшає. Отже, треба буде пускати кров. Звісно, на світі є чумні епідемії, самогубці, засуджені до страти, люди, які повсякчас б'ються на дуелі, чи любителі стрімголов скакати верхи лісами й луками, а ще розповідають про англійських джентльменів, які йдуть плавати у море й, певна річ, гинуть під водою.

Але й це ще не все. Найбільш природний і дієвий вихід, аби тримати на припоні збільшення кількості людських істот на Землі, про який можна тільки мріяти, – це війни. Хіба не казали колись, збираючись на війну, що це воля Божа? Але спочатку треба знайти людей, які захочуть воювати. Але якби всі поховалися по лісах, на війні ніхто б не вмирав. То тоді нащо ж та війна взагалі? Саме тому так потрібні люди на кшталт Ньєво, Банді та Абба, які палко бажають кинутися під кулеметний обстріл. Хоч би задля того, щоб такі, як я, жили, менше переймаючись людством, яке дихає тобі у спину.

Тож, навіть попри те, що мені вони не до вподоби, нам потрібні добрі душі.

* * *

До Ла Фаріни я прибув, прихопивши супровідний лист.

– Якщо ви сподіваєтеся принести від мене до Турина якусь добру звістку, – мовив він, – викиньте це з голови. У нас немає уряду. Біксіо та Ґарібальді гадають, що командують ґенуезцями, як вони, а не сицилійцями, як я. Вони цілком серйозно вірять у те, що у країні, де гадки не мають, що таке обов'язковий перепис призовників, зможуть назбирати тридцять тисяч війська. У багатьох муніципалітетах відбуваються справжні повстання. Постановили повиганяти з цивільних рад усіх королівських функціонерів – єдиних, хто там навчений грамоті. Нещодавно антиклерикали запропонували спалити публічну бібліотеку тільки через те, що її заснували єзуїти. Вони призначають губернатором Палермо нікому невідомого молодика на ймення Марчілепре. Усім островом вервечкою ходять злодії найрізноманітнішого ґатунку, часто вбивці серед тих, що мають забезпечувати порядок, бо гуртом з ними ходять справжнісінькі бандити. Ґарібальді – чесний чоловік, але він не спроможний усвідомити, що відбувається у нього під носом: з одного лише кінного загону, конфіскованого у провінції Палермо, зникло аж дві сотні тварин! Вони дозволяють зібрати батальйон кожному, хто про це попросить, тому існують батальйони, де зібралися укупі чиновники й музичні гурти чисельністю щонайбільше сорок чи п'ятдесят вояків! Вони дають одне й те саме доручення кільком людям. Залишили Сицилію без судів – і цивільних, і карних, і в торговельних справах, бо демобілізували всіх суддів і створюють військові трибунали, щоб судити всіх і кожного, як у часи гунів. Кріспі стверджує, що Ґарібальді не хоче цивільних судів, бо судді й адвокати – ошуканці; що не хоче асамблеї, бо депутати – письменники, а не воїни; каже, що поліція зовсім не потрібна, бо громадяни мають самотужки брати зброю й захищатися. Не знаю, чи це правда, але у мене вже навіть говорити з головнокомандувачем бажання немає.

17 липня я дізнався, що Ла Фаріну заарештували й відправили до Турина. За наказом Ґарібальді, якого, вочевидь, підбурив Кріспі. У Кавура більше немає інформатора. Тепер усе залежить від моєї доповіді.

Щоб збирати плітки, мені більше не потрібно перевдягатися священиком: тепер пліткують уже по шинках, і часто саме добровольці жаліються на манеру генерала. Кажуть, що з тих людей, котрі записалися у добровольці, після того, як вони прийшли у Палермо, півсотні вже втекли, а дехто ще й зброю із собою прихоплює.

– Вони – селяни, які запалюються, немов сіно, але так само швидко й втомлюються, – виправдовував їх Абба.

Військовий трибунал засудить їх до смертної кари, але потім відпустить, куди їм заманеться, аби далі. Я намагаюся зрозуміти, що насправді відчували ці люди. Увесь запал сицилійців ґрунтується на тому, що це забута Богом земля, випалена сонцем, на якій немає іншої вологи, окрім як з моря, та кількох колючих фруктів. І на цю землю, де сторіччями нічого не відбувалося, раптом прийшов Ґарібальді зі своїми хлопцями. Не за нього вони воюють і не задля підтримки короля, якого Ґарібальді скидає з трону. Просто вони неначе сп'яніли від того, що нарешті у цьому місці сталося щось незвичне. І кожен розуміє цю незвичайність по‑своєму. Можливо, цей потужний вітер змін – лише сироко, який знову їх усіх заколихає.

* * *

(30 липня ). Ньєво, з яким я вже був, можна сказати, запанібрата, зізнався мені, що Ґарібальді отримав офіційного листа від короля Вітторіо Еммануеле, в якому той наказує не перетинати протоку. Але той‑таки лист супроводжується таємним посланням, де говорилося приблизно таке: «Спочатку я написав вам як король, тепер же я раджу вам відповісти мені, що ви радо дослухалися б до моєї поради, але ваш борг перед Італією не дозволяє вам пообіцяти, що ви не прийдете на допомогу неаполітанцям, коли вони благають вас стати їхнім визволителем». Король грає у подвійну гру? Але ж проти кого? Проти Кавура? Чи проти самого Ґарібальді, якого, наказавши спочатку не йти на континент, потім заохочує до походу, а коли той послухається, король, караючи генерала за непокору, увійде в Неаполь з п'ємонтським військом?

– Генерал – надто простодушний і обов'язково вскочить в якусь пастку, – каже Ньєво. – Я хочу бути поряд з ним, але обов'язок змушує мене лишатися тут.

Я зрозумів, що навіть цей, безсумнівно, освічений чоловік живе з палкою любов'ю до Ґарібальді. У мить слабкості він показав мені невеличку книжечку, яка щойно вийшла: «Ґарібальдійські захоплення » були віддруковані на Півночі, а він навіть не бачив коректури.

– Сподіваюся, мій читач подумає, що у своєму геройстві я маю право бути трошки сволочкуватим, тож вони зробили все можливе, аби це показати, залишивши кілька сороміцьких помилок.

Я швидко пробіг поглядом один з його віршів, що був присвячений саме Ґарібальді, й усвідомив, що Ньєво таки справді трішки сволочкуватий:

Не знати, якеє диво з очей його лине,

осяюючи думки,

Та, склонивши свої коліна,

неначе народові вклоняєшся ти.

Й постала переді мною посеред залюднених площ,

Подавши руку до юнака,

Чемна й щира душа.

Тут усі дуріють через цього кривоногого коротуна.

* * *

(12 серпня ). Іду до Ньєво, аби дізнатися, чи правду люди патякають: буцімто ґарібальдійці вже висадилися на калабрійському березі. Та застав я його у страшенно поганому гуморі – чоловік майже плакав. У Турині пліткують про те, як він провадить господарювання.

– Таж у мене все осьдечки занотовано, – каже, б'ючи долонею по журналах, які всі до одного переплетені у червоне сукно. – Скільки отримано, стільки і витрачено. І якщо хтось поцупив, з моїх записів усе буде видно. Коли я віддам цю писанину кому треба, кілька голів злетять з плечей. Та моєї серед них не буде.

* * *

(26 серпня). Навіть попри те, що я не стратег, судячи зі звісток, які до мене надходять, я, здається, розумію, що коїться. Чи то через золото масонів, чи то через перехід до савойців, та деякі неаполітанські міністри плетуть інтриги проти короля Франциска II[138]. Незабаром у Неаполі вибухне повстання, й повстанці проситимуть допомоги у п'ємонтського уряду. Вітторіо Еммануеле відійде на південь. Ґарібальді або ж ні греця не тямить, або ж, прекрасно все розуміючи, починає діяти швидше. Хоче прийти до Неаполя раніше за Вітторіо Еммануеле.

* * *

Я застав Ньєво, коли той розлючено розмахував листом.

– Твій друзяка Дюма, – кричить, – грається у Рокфеллера, ба більше – думає, що я – Рокфеллер! Поглянь‑но, що він мені написав, ще й маючи нахабство прикриватися іменем генерала. Навколо Неаполя швейцарські та баварські найманці, завербовані Бурбонами, відчули розгром і кажуть, що дезертирують за чотири дукати на носа. Їх півтисячі, а отже, потрібно двадцять тисяч дукатів, або ж дев'яносто тисяч франків. Отож Дюма, який для вас, здається, граф Монте‑Крісто, великодушно розщедрився на свою мізерну тисячу франків. Триста чоловік кажуть, що їх прихистять неаполітанські патріоти. І питають, чи не міг би я докласти решту. Але ж де я дістану такі гроші?

Наши рекомендации